Вітаю вас, Марійко. Вірш ваш мені щиро сподобався. І не лише цей. Саме тому матиму до вірша кілька претензій, дозволите?
Ось вони:
Вже місяць, як пишу листа
тобі, мій місяцю...
І дорога молитва,
коли укриє з клена лист вуста,
і світоч мій небесний знову зникне.
(тут іде неузгодженість у часі: прикрив-зникне)

Вже ключ летить у вирій журавлів,
("з" – псує милозвучність)
а я долаю ще свою дорогу...
("топчу" – трохи не в характері цього вірша)
Скажи, навіщо ти мені звелів
пройти її, бо я вже не стонога?..
(отут момент мені незрозумілий.
Можна зробити так:
Пройти її? Бо я вже не стонога? –
Тобі ніби ясно. А загалом я би порадила якось так:
Скажи, навіщо ти мені звелів
Пройти її від пекла і до Бога?)

А в мене вже лише одна душа,
і ключ один; і краща вже, не гірша...
(тут забагато "лише", і не зрозумілим є призначення "застібкі")
І погляд мій, хоча б на півкоша,
хоча б на мить, та, врешті, посвітлішав...

І я пройду шляхом крізь цей туман,
(повтор: свій-свій
І "свій шлях" – ускладнює читання, можна спростити до одного слова: "шляхом")
І Богу все скажу відверто в вічі!
Скажи мені, навіщо наказав
листа тобі писати цілу вічність?..

Наостанок раджу подумати над римою туман-наказав, і спробувати спростити "в вічі" від збігу В-В.
Марійо, у вас сильна, перспективна поезія.
Дуже прошу, пишіть. З нетерпінням чекатиму нових творів, і обіцяю надалі не чіплятись зі своїми порадами, якщо вони є зайвими.
Зрештою, дослухатись до них абсолютно не обов"язково.
Повагою, НН.