Ми були каліками й гупали культями в асфальт,
Вимагаючи визнання, пошани та слави,
Дітей на війні губили, зчиняли великий ґвалт
І, зцілені, врешті з ногами лягали на лаву.

Нас можна взяти пучкою, мов сіль,
Але ніяк не прикладеш до рани.
І хоч би хто спитав: «А що, Іване,
Чи вже поминки кращі од весіль?».
А гордий Йван стоїть собі у полі,
Йому колінця терпнуть й градом піт,
І хто б не йшов: дурний, голодний, голий -
Усяк смикне, де треба і як слід.

Ми були каліками й ночами довбали підмурок,
Ми бачили трохи далі, за межі короткого зору,
Мовляв, нас давно там чекають, немов який Божий дарунок,
Бо кожен із нас – Месія, що носить у пазусі гору.

І брама тоді хитнулась – і нас придушило муром,
І стало немов видніше очам, що до крові звикли.
Нам видали руки й ноги, подлубались у макітрі.
Ми стали розумні й модні – їх татко тепер наш гуру.

І хилиться од вітру мій Іван
(хоч сам-один, а вже пустив коріння),
І прикипів язик до піднебіння,
І дубом став вже молодечий стан.
Іванко кличе криком матір-Русь,
А бачить лиш нахабну пику блазня.
«І хто ж тут де? Ніяк не доберу…
Розсудить вас хіба чортівська лазня!»

Ми не каліки, ні, ми не раби!
Усе, що треба, маєм при собі,
Але, чого не зроблять руки й ноги,
Те визріє лише у голові.

Коли ми були каліками, ми бачили значно далі,
Коли ми були каліками, ми знали, чого хотіли
Коли ми були каліками, ми просто ще дещо знали,
А те, про що не знали, ми вигадали самі.