Так, він звичайно не столиця, а по околицях – село,
яке у пору цю весняну вишневим цвітом замело.
Але які його каштани! До них і київським далеко.
Вони ревниво стережуть тінь на алеях в літню спеку.
Його Богдана сиві думи про славні й давні ті часи,
коли гули у цій місцині міцні козацькі голоси,
всотались в мене кольорами дитинства, юності і волі,
як шлях чумацький в небеса – слідами зоряної солі…
Його майдани не бурхливі, його життя спокійний плин,
його проблеми нескінченні течуть, неначе зерна в млин.
Його іще живі заводи здаються й досі ласим шматом
Рвачам високим, про яких згадати хочеться лиш матом.
Його важкі від праці руки самі вишукують роботу –
ці люди звикли виживати без ласки влади і турботи.
Його коріння в цій землі – міцне, бо він не кураїна,
і лиш для праці хилить він свою натрудженую спину.
Не заважають хмарочоси тут хмарам землю цілувати,
і носить місто гордовито своїх дерев зелені шати.
А водосховища хвилі тут лижуть спокій із каміння,
а на лимані в воду тихо дерева вмочують коріння…
Він споглядає підозріло Енергодару труби й блоки
і п’є не надто чисту воду, в Дніпро вмочивши вуса й щоки.
Не так давно північні гості хвалили нам місцеве літо:
мовляв, тут краще, ніж в Криму, бо тіло спекою не вбито.
Хоч то , звичайно, перехвал, та влітку в зоні відпочинку
під шелест листя й шепіт хвиль таки приємно смажить спинку.
Як планувалося колись, було б це місце літнім раєм,
та не збулось… А мало бути рибним щедрим краєм,
і помідорним, абрикосним, вишневим, навіть виноградним -
було б доречно й ненакладно
гостям би тут відпочивати, якби… Ох ті мені якби,
вони неначе голуби,
злітаються клювати мрії…