I
Про сутнісне

Ми хоронителі одвічного вогню,
Володарі вигнань і гострих вилиць -
Виття вовчиць німіє у бою
Очей і звуків, поглядів й потилиць.

Повернеться у шкаралупу кволий світ,
Свистітиме у вухах плач повітря
І павутиння душ, тонке й тендітне,
Мовчатиме в кутках про заповіт...


II
Надпорогові відчуття

А я живу у собі, як в боргу,
Виборюю у берегинь любов до гробу
І вміщую у робу дорогу
Умощену життям тонку утробу.

Болить розп'яттям босий оберіг.
Його візьму, підійду до порогу,
Де рід убогий все міняють на борги,
Де ворог зберігає від нудьги

Заклять оману,
порохи й дорогу.
А ріки розмивають береги...

III
* * *

Неповноводними колись стають всі ріки...
Сніги стекли. А з вишини шуліки
шукають здобич. І земля, ніби навіки,
укрита їхнім криком і крильми.
Прощання
голосу
орла з людьми.

Пустеля. Пустка. Пастка. Згарище
чекання.
Чорнота, вкрита масно чорноземом.
Розорена душа землі. Розорані поля і села.
Нависле небо прямовисно зблисне.
Прощення
випаде
на нас дощем і стисне

дерева, пагорб, замок, на якім замок.
Обабіч шляху животів малий струмок
і стих. Загата - купами сміття -
а чи не за зухвалість плата?..

Волого... Тиша без життя.
Хробак не видасть. Вітер вбитий.
час замовк.
Жаль не сичить.
І голос серця не надривно промовчить.

Вовче життя


Це вовчиця.
З грудей молоко витіка.
Вже голодна
і час вовченят годувати.
Не поможе ніхто,
Бо для них вона - втрачена мати.
Пролягає між ними одвічності
п'яна ріка.

А це вовк. Онімілий,
у зграї ж бо вовчі закони.
І загляне він в очі вовчиці
хіба що на мить,
а завиє, - у тебе душа похолоне...
Де ж мисливець,
Аби оцю пісню убить...

Увесь світ
відбивається в вовчих очах...
Розплелися стежки,
по яких було варто ходити...
Розминулися в часі батьки,
їхні втрачені діти,
і у жодного вовка вовчішої долі нема...

V
Струна

Ти є сама у себе, як війна.
Біліє у містах німа стіна...
Є зерна часу у кавовій гущі...
Є філіжанка, випита до дна,
І очі віршів, майже невмирущі.

Є струни, що бринять, коли й роздерті,
І є струна, яка не хоче смерті,
Одвічна і нескорена струна.
Слова бувають літепло-значущі...
Ти є сама у себе, ти одна...

Є сльози щастя в сивому пероні,
Є посмішка у сивині на скроні,
Є руки радості у плесканні долоні,
Й дороги незбагненна кривизна...
Ти є сама у себе, ти одна...

VI
* * *

Ця осоружна сутінь самоти.
Буденні нетрі у брудних підвалах
Жасминно марять жилами весни,
Немов дарунків доля й не давала.

Обличчя Леля у мілких лілеях
Майнуло трепетно у пахощах дощу,
Єлейно літом лине липова алея,
Що б не відбулось, я колись прощу.

Буденна мудрість п'є твоє життя,
Зчерствіла чесність відійшла від рани,
Жадана щирість зрить лицем омани,
І навіть щедрість - у мохах буття.

Зім'ятість затаїлась за спиною,
Перед тобою вся - рівнина-цілина -
П'янка, неорана, не випита до дна...
Чого ж ти? Йди, - не тільки Бог з тобою...

VII
* * *

Це Місто поглине в'язка меланхолія
І марно білітимуть рами вікон
у брамах застигне тонка алегорія
брудних барельєфів під крок-баритон...

Шукаєш свою алергію-вікторію?
відсотки іржавіють в пошуках вкладника.
Згризи-пережуй істерію-історію,
Земна-дерев'яна життя обкладинка...

VIII
* * *

Цей світ ясний
і стан дівочий
надпий і йди
у світло ночі

потуги чину
причастя часом
скидай личину
усю, одразу

живи без міри
у сенсі духу
відкрий квартиру
ввійди, послухай

умий обличчя
водою плачу
копай криницю
я дно побачу

ти хочеш сенсу -
цей логос дужий
напийся правди
і стань байдужий

тортури станом
кістки пророчі
у ставі зорі -
дівочі очі

останній острів -
зоря любові
потоне в росах
пізнавши крові

IX
* * *

Маслинові очі
мигдалевий погляд
індиговий вечір
жасминовий подих

з вікна матіоли
троянди - на плечі
серця в незабудках,
як тіло, до речі

X
* * *

Період напіврозпачу облич
Засвідчує нам неінертність часу.
Період півзакритості зіниць -
Піврефрактерність, півзасміченість екстазу.

Період напіврозпаду сердець
Триваліший за радіоактивність
Плутоній плюс графіт - війні кінець.
Реакції ланцюг - надривний.

В період напівсвятості молитв,
Де діють напівслабкості заклять,
Дерева коси попускали вглиб,
А корені їх голими стоять.

Тату на напіврозтині сідниць
В період напіввпалості грудей
Черпає піврозщеплення зірниць
У стані півзачатості ідей.

В період напівзрілості бажань
В ілюзії півплідності життя
Вбачаю піввідносність наших знань
І знову - півзасмученість чуття.

* * *
Словомережива, сплетіння, круасани,
Безсоння сині тілеса і стани,
будинки рекламують безбалконня,
в які стікають плавно небеса,

де, втім, залишаться зірок брильянти...
Супутник розмалює фоліанти
мого життя,
де велетні-атланти
триматимуть Ніщо,
допоки не впаде немислима краса.

Цілуйте щастя в небі, небеса...

Пісня про кінці

О, скільки зводити кінці з кінцями?
Приймати всоте рішення кінцеві?
Коли ж настане той кінець кінця,
І край думкам, як близнюкам, однояйцевим?

Це все уже триває безконечно!
Я прагну іншу Нескінченість, до крові!
О, господи, одного тільки й прошу -
не допусти кінця в мені
Надії, Віри й неосяжної Любові!

Жаль (декаданс)

Ти моє сонце - із поламаним промінням,
Німі вуста - з на них застиглим шепотінням,
Думки не вимовлені, не почуті,
Слова прив'язані, у тягарі закуті,
І дні, щасливо не прожиті, не відчуті...

Ми біля каменя, мов лицар на розпутті,
Дороги зв'язані для нас - нами забуті...
І дивіденди неотримані - прожиті,
Й діти нехрещені, бо до зачаття вбиті...

У гру ми граємо, в якій не виграємо,
І камінь в кожному, і кожен при своєму...

Мартусі

А ти його звикай до себе
до своїх звивин, поворотів і ниток,
нехай з тобою він пройде півнеба,
а решта - перетвориться в струмок
душі, чуття, строкатого завзяття
і так пролине півжиття-багаття
і ляльки наплетуть зачаттям плаття
в ріці життя потоне каяття-прокляття
трухлявих побажань, людей, думок
і зрілості розп'яття все це впорядкує до пуття,
бо не таке воно і довге, те життя.

Людина

І віртуозність, і нервозність,
шматки глибин і ангел з небом у руках,
рядки ідей, загублені у цих рядках,
людей довкілля, що засіяні в пісках

і саморозтин попідтинню
бажання вкотре сповиваються дитинно
і задовільнення їх - порох-Карабах
воює з сутностями нас невпинно
їх нездійсненності лякливий Чахлик-страх

в хворобі саморозвитку і змін, зростання
усі підкреслюють важливу роль
самопізнання й введення у нашу кров кохання -
процесів, у котрих нарешті ти - король.

* * *

Орхідея, орхіхтоя,
орхізкимя, орхіяк?
Архидревнім деревієм
В архиполі вітер віє,
Не зловлю його ніяк

Архетипів архидолі
Розрізаючи поволі
Зерна істин погризу
Погодую на подолі
Й здою внутрішню козу

Архиночі - знів зав'язки
Архиказки - влади зв'язки
Люди - зав'язі дітей
Оминаючи підказки
Потрапляють в світ тіней

А дорослі, чимсь порослі,
Наспіх витягнуті кості
Бліді копії ідей
Блохи в совісті волоссі
Зруйнували Колізей

Надія

Так, знаю, Щастям це було.
Та скільки діб воно в мені тривало?
А ще в душі маленьке джерело,
яке шепоче тихо: "Мало, мало, мало..."

Якби його не було, я б і далі йшла,
Очима втупившись, як ослик у гірську дорогу,
О Господи, для чого дав мені оцю ти перемогу?
Щоби відкрити інші грані світу ще змогла?

Я відкриваю, не дурна, хоча і з болем дужим.
Чому ми мусим розкопати десь вагон гімна,
Аби засяяла на дні перлиночка одна?
І то не в кожному вагоні, милий друже.

І знов згадала, щастя, я твоє плече,
І десь під ложечкою млісно застогнало
І я кричу: "Я хочу ще, я дуже хочу ще,
бо мені мало, мало, мало, мало, мало..."

Так, краще не жадати того, в чому вся потреба,
себе переконати, що тобі його не треба,
і працювати, - доля в звиклім руслі потече...
не сподіватись нагороди, не хотіти ще...

Тоді-то провидіння перли розсипає,
Та той, хто мудрий, їх не піднімає,
бо мудрому отих скарбів уже й не треба,
його душа давно і так поблизу неба...

Лишається одна Надія в нас жива.
І їй Господь на владу дарував права.
Інакше існувати сенсу нам немає, -
І правду кажуть, що Вона останньою вмирає.

* * *

Волосся моє і Горгони
в польоті стосотень ворон
собою мене хоронить
і плечі мої холодить,
стікаючи з літеплих скронь,
в їх смерті - мій холод долонь.

А Сонце - розпечена стигма
на шпальтах холодного неба,
де доля в роках застигла.
А іншого нам - чи треба?

Зникають в левиних пащах
склепіння забутих істин,
й тіла інтуїцій ледачих.
А іншого нам - чи треба?
Й кого ще прийдеться з'їсти?


* * *

Прибий мене цим поглядом до стелі,
розмаж мене руками по підлозі...
Я хочу подиху холодного пустелі,
я стримать льоду полум'я не в змозі.

Розбий себе, мов скло, об тротуар,
збіси мене в замученій постелі...
Я хочу розчинитись в сірій скелі,
й людині, що захована у ній..

Приший мене собою до стіни,
розмаж мене, як масло, по хлібині.
Ми воїни осліплої війни -
сьогодні, завтра й назавжди віднині.

Між мною й небом струменіє дощ,
Між мною й сонцем простяглося небо -
Ти не осягнеш їх і не пройдеш,
складається все так, що і не треба...

Коктейль

Я острів в океані своїх мрій,
Я плетиво несправджених надій,
Я місиво густих, липких реалій,
Стою на місці, а дивлюсь в незримі далі...

Я рай і пекло, що зчепились у двобої,
Вода й вогонь, що їх заповнили собою,
Я "так" і "ні", що сплелися у вихор,
Я серце й дим, тяжкий для кволих дихань.

В своїх тіней ховаючись країну,
Отруту і вино в густу збиваю піну.
Коктейль крутий, не варто і казати -
Ти той сміливець, що готовий куштувати?

Троянда і шипи, які благають допомоги.
Сліпий, що бачить й зрячий, що
не дивиться під ноги.
Туман і Сонце, що заплуталось у ньому,
Це все комусь - тобі, собі, йому, одному...


* * *
Мене болить сама наявність на Землі -
і смерть, напевне, не діймала болем так -
мов носить серце птах на мокрому крилі
і оре зморшки час на світлому чолі,
і навпіл ріже, як польотом світ літак.

От жити б десь на краєчку сосни,
щоб вітер пити з твоїх, небо, вуст,
в яких горить, палка перлина-сонце,
і бачити жагучі і тремтливі сни...
і щоб літала у своє душа віконце...


Осінь

У бога фарба впала з пензлика на листя
і жовтень-наслідок в природу завітав.
Калина гнеться під нанизаним намистом,
І Гея вбралась у вбрання вчорашніх трав...

Сидить синиця в жовто-синьому двобої.
І як снігур колись, згадала, прилітав -
Червоногрудо грудень дарував собою,
а потім серце для весни у неї вкрав...

І листя горнеться до тебе під ногами,
щипають скроні горобини горобці..
Я вибираю кольорову гаму -
майбутній квітці, що розквітне у руці...


Квартира

Мій ангеле, мене-дитину вийми з ніші,
Писати прозу би, а лізуть вірші, вірші...
Я думала, ми, доле, розумніші.
Пора гардинами зашорить вікна-душі.

Хтось заглядає у її цнотливу спальню,
В емоцій кухні розтинає груди...
Я вас люблю й запрошу до вітальні,
про інше - досить, і душевного
стриптизу більш не буде.

Отак блукаю в темнім коридорі,
Намацуючи головою двері,
Бо не для мене відкривати їх ногою,
Не бачу світла, - мряка у тунелі.

Троянда

Сьогодні уночі наснилася мені
Троянда біла - пелюстками у вино.
В цій ситуації вже не була давно.
Це добре, а чи зле? Хто пояснить мені.

І губи пелюсток торкнулись моїх губ,
І я хотіла хіть подратувати,
Це дратування тіла згин уже забув
я хочу полум'я в олію і вино подоливати.

Щоб спалахнула суміш ця пахуча і жива,
Щоб заіскрилась спраглими вогнями,
Щоб захотілось витворять стрімкі дива,
Щоб це тривало і ночами, й днями.

А персик ніжно сам знімає з себе шкіру,
А кісточка тремтить і коле струмом руку,
Я відчуваю, як тюльпан пульсує у землі,
І як цілую я п'янку, як мед, гадюку...

О, молодість, ти посміхаєшся в мені...

* * *

Оголені нерви
Пророслого серця
Далеко до стерви
Хоч голос продерся

Куди отепер ви
Прямуєте боком
Карбуєте кроком
Крилаті резерви?

Наввирячки оком
Наввиставки вухом
Навколішки духом
Та все ж не померли...

Пухнасті маневри,
Спасибі - вам в руки
У вас вже є внуки
Ростуть без перерви

Знову

Ти мовчиш відомими мені словами,
Твої очі говорять моїми кольорами,
Наші паралелі перетинаються
І Сонця купаються в одній воді.

* * *

Мій німий, шовковистий, закоханий птах,
ти летів і у пам'яті моїй застиг. Ти застряг
і пропав. Я пригадую кожен момент,
твою сухість очей і відсутність цілунку в вустах,
густу темінь тіней і із тонкощів сплетені рухи,
стан омани й фігури істотно-глухий монумент,
марні вчинки й слова, що повінчані з знаком гадюки...

Цей пилок своїх слів я колись поміняю на мед.
Їх ціною щоденно намащую плечі і руки.

* * *

Уламки фраз, уривки почуттів,
Сліпі дзеркала, скошені любов'ю.
Так жадно жалить животіння нас,
Виписуючи слово "правда", що стікає кров'ю.

Із ломом льодяна лавина і екстаз,
Амур заплутався у власних стрілах,
І зло запахло зорями в засмічених могилах
І глибина гриміла гордістю з котячих фраз.

Орел утопиться в своєму небі на низьких октавах,
Коліна каються і колють свій собачий хвіст,
Сонливі символи сопливо зґвалтували -
Не мали на то права, але десь дістали хист.

* * *

У мені завелись антибіотики,
В душі зімліли-тліли паразитки,
Думки - глумливі ідіотики,
Прокаріоти в беззаконні періодики.

Цей крововибух в голові у сірника,
Тепло і світло - день екстазу дивака,
За мить зависла темнота обвуглено-гірка,
Вогонь зігрів, а заодно і знищив дурака.

Мій камінь був у мене у руці,
Тепер пісок цілують кості у ріці
Сльози зерном котились сонця по щоці
Журавлик в небі і синиця в горобці.

* * *

Затихло, зів'яло,
засохло, забулось,
задихалось, здалось,
зашилось, вернулось.

Пропахло, дісталось,
Притихло, зірвалось,
Потухло, відкрилось,
Підкралось і злилось,

Скоріш би подохло,
Щоб менше лишилось.

* * *

Розпечені краплі
Засмаглого тіла
Ви стали на граблі
До росту це щаблі
Розплавте морози
Я б дуже хотіла

Стікайте між ребра
В засохлу утробу,
Ображену, вперту,
Принесену в жертву
Нікому - до гробу

Стікайте, краплини,
В зачинену в клітку
Дитину людини.
Достукатись важко,
Хоч взимку, хоч влітку

Стікайте, краплини,
Промийте доріжку,
Засипте перлини
В душі чорну кішку,
Працюйте невпинно...

Зробіть це для когось
Здолайте бар'єри
Засяє хай сонце,
Якщо ще не вмерло,
бо жило убого!

* * *

Сьогодні я отримала листа,
Щоб пам'ятати його й перед ликом смерті.
Заглянула всередину - вона пуста.
І я - лише адреса на конверті...

Написано нечітко, букви стерті...
Хто я? Цей лист мені для чого?
Спитати би про це хіба у Бога...
Хто надіслав мені відсутність у конверті?

Я свій кінцевий пункт між простором і часом.
Я воїн Духа у пітьмі, осідланий Пегасом.
В моїй душі думки - лише відверті.
Та все одно - лише адреса на конверті...

Благаю, віднайдіть в мені свою весну...
Її я питиму, немов нектар жар-птиця,
І втоплюся у ній, якщо у себе прослизну,
Теплом освітлю тишу і засну...

Щоб в своїх нетрях знову відродиться...

Хімія

І якось солов'ю посоловіле сонце
Сказало, заглянувши у віконце:
А я на тебе впасти можу листопадом,
Заговорю в напівпрокислому дощі за складом,
І лугом розіллюся по лугах, посиплюсь градом,
Аби ти знав яким я можу бути гадом,
Як переп'ю рідин із групою о-гаш.

* * *

А ми налиємо вино й мартіні
й обов'язково у один бокал
і утикнемо в нього соломинок тіні
в фігурно-мокрий твердості провал

напилися вже віршів до нудоти
мозкокомп"ютер видає віршопожовані рядки
і мишкострілка зависатиме в нім доти,
допоки нас не порятує від нудьги.


Знов у політ?

Де ж та правда, те щастя, кохання, що мали би бути?
І чому за приємні хвилини ми платим годинами муки?
Мудрість стверджує: вища є радість на світі -
Сонце, небо, земля і для пахощів творені квіти.

Є спокійна любов, а кохання - то пристрасть, жадання,
Чим ти вище злітав, тим сильніше тобі покарання.
Все живе від народження - радість і тягнеться неба,
Ти відкрий її в собі і зникне в коханні потреба.

Ти любитимеш все - дощ і вітер, і кущик калини,
Сніг і обрій, веселку і порух у лоні дитини,
Ти любитимеш серцем роси на травинках перлини -
і любов ця є вічність, кохання - ж бо тільки хвилини.

Так, я знаю це все, та душа знов за піснею рветься!
Cтій миленька! - невже так погано живеться?
І куди захотілося знову тобі полетіти?
Що ж лети... Тільки знай, що і падати треба уміти...

# © Вероніка Арес. Всі права застережені.