ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вероніка Арес (1974) /
Вірші
Світи Вероніки Арес (2003)
Контекст : Лауреат "Поетичних Майстерень" 2003 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світи Вероніки Арес (2003)
I
Про сутнісне
Ми хоронителі одвічного вогню,
Володарі вигнань і гострих вилиць -
Виття вовчиць німіє у бою
Очей і звуків, поглядів й потилиць.
Повернеться у шкаралупу кволий світ,
Свистітиме у вухах плач повітря
І павутиння душ, тонке й тендітне,
Мовчатиме в кутках про заповіт...
II
Надпорогові відчуття
А я живу у собі, як в боргу,
Виборюю у берегинь любов до гробу
І вміщую у робу дорогу
Умощену життям тонку утробу.
Болить розп'яттям босий оберіг.
Його візьму, підійду до порогу,
Де рід убогий все міняють на борги,
Де ворог зберігає від нудьги
Заклять оману,
порохи й дорогу.
А ріки розмивають береги...
III
* * *
Неповноводними колись стають всі ріки...
Сніги стекли. А з вишини шуліки
шукають здобич. І земля, ніби навіки,
укрита їхнім криком і крильми.
Прощання
голосу
орла з людьми.
Пустеля. Пустка. Пастка. Згарище
чекання.
Чорнота, вкрита масно чорноземом.
Розорена душа землі. Розорані поля і села.
Нависле небо прямовисно зблисне.
Прощення
випаде
на нас дощем і стисне
дерева, пагорб, замок, на якім замок.
Обабіч шляху животів малий струмок
і стих. Загата - купами сміття -
а чи не за зухвалість плата?..
Волого... Тиша без життя.
Хробак не видасть. Вітер вбитий.
час замовк.
Жаль не сичить.
І голос серця не надривно промовчить.
Вовче життя
Це вовчиця.
З грудей молоко витіка.
Вже голодна
і час вовченят годувати.
Не поможе ніхто,
Бо для них вона - втрачена мати.
Пролягає між ними одвічності
п'яна ріка.
А це вовк. Онімілий,
у зграї ж бо вовчі закони.
І загляне він в очі вовчиці
хіба що на мить,
а завиє, - у тебе душа похолоне...
Де ж мисливець,
Аби оцю пісню убить...
Увесь світ
відбивається в вовчих очах...
Розплелися стежки,
по яких було варто ходити...
Розминулися в часі батьки,
їхні втрачені діти,
і у жодного вовка вовчішої долі нема...
V
Струна
Ти є сама у себе, як війна.
Біліє у містах німа стіна...
Є зерна часу у кавовій гущі...
Є філіжанка, випита до дна,
І очі віршів, майже невмирущі.
Є струни, що бринять, коли й роздерті,
І є струна, яка не хоче смерті,
Одвічна і нескорена струна.
Слова бувають літепло-значущі...
Ти є сама у себе, ти одна...
Є сльози щастя в сивому пероні,
Є посмішка у сивині на скроні,
Є руки радості у плесканні долоні,
Й дороги незбагненна кривизна...
Ти є сама у себе, ти одна...
VI
* * *
Ця осоружна сутінь самоти.
Буденні нетрі у брудних підвалах
Жасминно марять жилами весни,
Немов дарунків доля й не давала.
Обличчя Леля у мілких лілеях
Майнуло трепетно у пахощах дощу,
Єлейно літом лине липова алея,
Що б не відбулось, я колись прощу.
Буденна мудрість п'є твоє життя,
Зчерствіла чесність відійшла від рани,
Жадана щирість зрить лицем омани,
І навіть щедрість - у мохах буття.
Зім'ятість затаїлась за спиною,
Перед тобою вся - рівнина-цілина -
П'янка, неорана, не випита до дна...
Чого ж ти? Йди, - не тільки Бог з тобою...
VII
* * *
Це Місто поглине в'язка меланхолія
І марно білітимуть рами вікон
у брамах застигне тонка алегорія
брудних барельєфів під крок-баритон...
Шукаєш свою алергію-вікторію?
відсотки іржавіють в пошуках вкладника.
Згризи-пережуй істерію-історію,
Земна-дерев'яна життя обкладинка...
VIII
* * *
Цей світ ясний
і стан дівочий
надпий і йди
у світло ночі
потуги чину
причастя часом
скидай личину
усю, одразу
живи без міри
у сенсі духу
відкрий квартиру
ввійди, послухай
умий обличчя
водою плачу
копай криницю
я дно побачу
ти хочеш сенсу -
цей логос дужий
напийся правди
і стань байдужий
тортури станом
кістки пророчі
у ставі зорі -
дівочі очі
останній острів -
зоря любові
потоне в росах
пізнавши крові
IX
* * *
Маслинові очі
мигдалевий погляд
індиговий вечір
жасминовий подих
з вікна матіоли
троянди - на плечі
серця в незабудках,
як тіло, до речі
X
* * *
Період напіврозпачу облич
Засвідчує нам неінертність часу.
Період півзакритості зіниць -
Піврефрактерність, півзасміченість екстазу.
Період напіврозпаду сердець
Триваліший за радіоактивність
Плутоній плюс графіт - війні кінець.
Реакції ланцюг - надривний.
В період напівсвятості молитв,
Де діють напівслабкості заклять,
Дерева коси попускали вглиб,
А корені їх голими стоять.
Тату на напіврозтині сідниць
В період напіввпалості грудей
Черпає піврозщеплення зірниць
У стані півзачатості ідей.
В період напівзрілості бажань
В ілюзії півплідності життя
Вбачаю піввідносність наших знань
І знову - півзасмученість чуття.
* * *
Словомережива, сплетіння, круасани,
Безсоння сині тілеса і стани,
будинки рекламують безбалконня,
в які стікають плавно небеса,
де, втім, залишаться зірок брильянти...
Супутник розмалює фоліанти
мого життя,
де велетні-атланти
триматимуть Ніщо,
допоки не впаде немислима краса.
Цілуйте щастя в небі, небеса...
Пісня про кінці
О, скільки зводити кінці з кінцями?
Приймати всоте рішення кінцеві?
Коли ж настане той кінець кінця,
І край думкам, як близнюкам, однояйцевим?
Це все уже триває безконечно!
Я прагну іншу Нескінченість, до крові!
О, господи, одного тільки й прошу -
не допусти кінця в мені
Надії, Віри й неосяжної Любові!
Жаль (декаданс)
Ти моє сонце - із поламаним промінням,
Німі вуста - з на них застиглим шепотінням,
Думки не вимовлені, не почуті,
Слова прив'язані, у тягарі закуті,
І дні, щасливо не прожиті, не відчуті...
Ми біля каменя, мов лицар на розпутті,
Дороги зв'язані для нас - нами забуті...
І дивіденди неотримані - прожиті,
Й діти нехрещені, бо до зачаття вбиті...
У гру ми граємо, в якій не виграємо,
І камінь в кожному, і кожен при своєму...
Мартусі
А ти його звикай до себе
до своїх звивин, поворотів і ниток,
нехай з тобою він пройде півнеба,
а решта - перетвориться в струмок
душі, чуття, строкатого завзяття
і так пролине півжиття-багаття
і ляльки наплетуть зачаттям плаття
в ріці життя потоне каяття-прокляття
трухлявих побажань, людей, думок
і зрілості розп'яття все це впорядкує до пуття,
бо не таке воно і довге, те життя.
Людина
І віртуозність, і нервозність,
шматки глибин і ангел з небом у руках,
рядки ідей, загублені у цих рядках,
людей довкілля, що засіяні в пісках
і саморозтин попідтинню
бажання вкотре сповиваються дитинно
і задовільнення їх - порох-Карабах
воює з сутностями нас невпинно
їх нездійсненності лякливий Чахлик-страх
в хворобі саморозвитку і змін, зростання
усі підкреслюють важливу роль
самопізнання й введення у нашу кров кохання -
процесів, у котрих нарешті ти - король.
* * *
Орхідея, орхіхтоя,
орхізкимя, орхіяк?
Архидревнім деревієм
В архиполі вітер віє,
Не зловлю його ніяк
Архетипів архидолі
Розрізаючи поволі
Зерна істин погризу
Погодую на подолі
Й здою внутрішню козу
Архиночі - знів зав'язки
Архиказки - влади зв'язки
Люди - зав'язі дітей
Оминаючи підказки
Потрапляють в світ тіней
А дорослі, чимсь порослі,
Наспіх витягнуті кості
Бліді копії ідей
Блохи в совісті волоссі
Зруйнували Колізей
Надія
Так, знаю, Щастям це було.
Та скільки діб воно в мені тривало?
А ще в душі маленьке джерело,
яке шепоче тихо: "Мало, мало, мало..."
Якби його не було, я б і далі йшла,
Очима втупившись, як ослик у гірську дорогу,
О Господи, для чого дав мені оцю ти перемогу?
Щоби відкрити інші грані світу ще змогла?
Я відкриваю, не дурна, хоча і з болем дужим.
Чому ми мусим розкопати десь вагон гімна,
Аби засяяла на дні перлиночка одна?
І то не в кожному вагоні, милий друже.
І знов згадала, щастя, я твоє плече,
І десь під ложечкою млісно застогнало
І я кричу: "Я хочу ще, я дуже хочу ще,
бо мені мало, мало, мало, мало, мало..."
Так, краще не жадати того, в чому вся потреба,
себе переконати, що тобі його не треба,
і працювати, - доля в звиклім руслі потече...
не сподіватись нагороди, не хотіти ще...
Тоді-то провидіння перли розсипає,
Та той, хто мудрий, їх не піднімає,
бо мудрому отих скарбів уже й не треба,
його душа давно і так поблизу неба...
Лишається одна Надія в нас жива.
І їй Господь на владу дарував права.
Інакше існувати сенсу нам немає, -
І правду кажуть, що Вона останньою вмирає.
* * *
Волосся моє і Горгони
в польоті стосотень ворон
собою мене хоронить
і плечі мої холодить,
стікаючи з літеплих скронь,
в їх смерті - мій холод долонь.
А Сонце - розпечена стигма
на шпальтах холодного неба,
де доля в роках застигла.
А іншого нам - чи треба?
Зникають в левиних пащах
склепіння забутих істин,
й тіла інтуїцій ледачих.
А іншого нам - чи треба?
Й кого ще прийдеться з'їсти?
* * *
Прибий мене цим поглядом до стелі,
розмаж мене руками по підлозі...
Я хочу подиху холодного пустелі,
я стримать льоду полум'я не в змозі.
Розбий себе, мов скло, об тротуар,
збіси мене в замученій постелі...
Я хочу розчинитись в сірій скелі,
й людині, що захована у ній..
Приший мене собою до стіни,
розмаж мене, як масло, по хлібині.
Ми воїни осліплої війни -
сьогодні, завтра й назавжди віднині.
Між мною й небом струменіє дощ,
Між мною й сонцем простяглося небо -
Ти не осягнеш їх і не пройдеш,
складається все так, що і не треба...
Коктейль
Я острів в океані своїх мрій,
Я плетиво несправджених надій,
Я місиво густих, липких реалій,
Стою на місці, а дивлюсь в незримі далі...
Я рай і пекло, що зчепились у двобої,
Вода й вогонь, що їх заповнили собою,
Я "так" і "ні", що сплелися у вихор,
Я серце й дим, тяжкий для кволих дихань.
В своїх тіней ховаючись країну,
Отруту і вино в густу збиваю піну.
Коктейль крутий, не варто і казати -
Ти той сміливець, що готовий куштувати?
Троянда і шипи, які благають допомоги.
Сліпий, що бачить й зрячий, що
не дивиться під ноги.
Туман і Сонце, що заплуталось у ньому,
Це все комусь - тобі, собі, йому, одному...
* * *
Мене болить сама наявність на Землі -
і смерть, напевне, не діймала болем так -
мов носить серце птах на мокрому крилі
і оре зморшки час на світлому чолі,
і навпіл ріже, як польотом світ літак.
От жити б десь на краєчку сосни,
щоб вітер пити з твоїх, небо, вуст,
в яких горить, палка перлина-сонце,
і бачити жагучі і тремтливі сни...
і щоб літала у своє душа віконце...
Осінь
У бога фарба впала з пензлика на листя
і жовтень-наслідок в природу завітав.
Калина гнеться під нанизаним намистом,
І Гея вбралась у вбрання вчорашніх трав...
Сидить синиця в жовто-синьому двобої.
І як снігур колись, згадала, прилітав -
Червоногрудо грудень дарував собою,
а потім серце для весни у неї вкрав...
І листя горнеться до тебе під ногами,
щипають скроні горобини горобці..
Я вибираю кольорову гаму -
майбутній квітці, що розквітне у руці...
Квартира
Мій ангеле, мене-дитину вийми з ніші,
Писати прозу би, а лізуть вірші, вірші...
Я думала, ми, доле, розумніші.
Пора гардинами зашорить вікна-душі.
Хтось заглядає у її цнотливу спальню,
В емоцій кухні розтинає груди...
Я вас люблю й запрошу до вітальні,
про інше - досить, і душевного
стриптизу більш не буде.
Отак блукаю в темнім коридорі,
Намацуючи головою двері,
Бо не для мене відкривати їх ногою,
Не бачу світла, - мряка у тунелі.
Троянда
Сьогодні уночі наснилася мені
Троянда біла - пелюстками у вино.
В цій ситуації вже не була давно.
Це добре, а чи зле? Хто пояснить мені.
І губи пелюсток торкнулись моїх губ,
І я хотіла хіть подратувати,
Це дратування тіла згин уже забув
я хочу полум'я в олію і вино подоливати.
Щоб спалахнула суміш ця пахуча і жива,
Щоб заіскрилась спраглими вогнями,
Щоб захотілось витворять стрімкі дива,
Щоб це тривало і ночами, й днями.
А персик ніжно сам знімає з себе шкіру,
А кісточка тремтить і коле струмом руку,
Я відчуваю, як тюльпан пульсує у землі,
І як цілую я п'янку, як мед, гадюку...
О, молодість, ти посміхаєшся в мені...
* * *
Оголені нерви
Пророслого серця
Далеко до стерви
Хоч голос продерся
Куди отепер ви
Прямуєте боком
Карбуєте кроком
Крилаті резерви?
Наввирячки оком
Наввиставки вухом
Навколішки духом
Та все ж не померли...
Пухнасті маневри,
Спасибі - вам в руки
У вас вже є внуки
Ростуть без перерви
Знову
Ти мовчиш відомими мені словами,
Твої очі говорять моїми кольорами,
Наші паралелі перетинаються
І Сонця купаються в одній воді.
* * *
Мій німий, шовковистий, закоханий птах,
ти летів і у пам'яті моїй застиг. Ти застряг
і пропав. Я пригадую кожен момент,
твою сухість очей і відсутність цілунку в вустах,
густу темінь тіней і із тонкощів сплетені рухи,
стан омани й фігури істотно-глухий монумент,
марні вчинки й слова, що повінчані з знаком гадюки...
Цей пилок своїх слів я колись поміняю на мед.
Їх ціною щоденно намащую плечі і руки.
* * *
Уламки фраз, уривки почуттів,
Сліпі дзеркала, скошені любов'ю.
Так жадно жалить животіння нас,
Виписуючи слово "правда", що стікає кров'ю.
Із ломом льодяна лавина і екстаз,
Амур заплутався у власних стрілах,
І зло запахло зорями в засмічених могилах
І глибина гриміла гордістю з котячих фраз.
Орел утопиться в своєму небі на низьких октавах,
Коліна каються і колють свій собачий хвіст,
Сонливі символи сопливо зґвалтували -
Не мали на то права, але десь дістали хист.
* * *
У мені завелись антибіотики,
В душі зімліли-тліли паразитки,
Думки - глумливі ідіотики,
Прокаріоти в беззаконні періодики.
Цей крововибух в голові у сірника,
Тепло і світло - день екстазу дивака,
За мить зависла темнота обвуглено-гірка,
Вогонь зігрів, а заодно і знищив дурака.
Мій камінь був у мене у руці,
Тепер пісок цілують кості у ріці
Сльози зерном котились сонця по щоці
Журавлик в небі і синиця в горобці.
* * *
Затихло, зів'яло,
засохло, забулось,
задихалось, здалось,
зашилось, вернулось.
Пропахло, дісталось,
Притихло, зірвалось,
Потухло, відкрилось,
Підкралось і злилось,
Скоріш би подохло,
Щоб менше лишилось.
* * *
Розпечені краплі
Засмаглого тіла
Ви стали на граблі
До росту це щаблі
Розплавте морози
Я б дуже хотіла
Стікайте між ребра
В засохлу утробу,
Ображену, вперту,
Принесену в жертву
Нікому - до гробу
Стікайте, краплини,
В зачинену в клітку
Дитину людини.
Достукатись важко,
Хоч взимку, хоч влітку
Стікайте, краплини,
Промийте доріжку,
Засипте перлини
В душі чорну кішку,
Працюйте невпинно...
Зробіть це для когось
Здолайте бар'єри
Засяє хай сонце,
Якщо ще не вмерло,
бо жило убого!
* * *
Сьогодні я отримала листа,
Щоб пам'ятати його й перед ликом смерті.
Заглянула всередину - вона пуста.
І я - лише адреса на конверті...
Написано нечітко, букви стерті...
Хто я? Цей лист мені для чого?
Спитати би про це хіба у Бога...
Хто надіслав мені відсутність у конверті?
Я свій кінцевий пункт між простором і часом.
Я воїн Духа у пітьмі, осідланий Пегасом.
В моїй душі думки - лише відверті.
Та все одно - лише адреса на конверті...
Благаю, віднайдіть в мені свою весну...
Її я питиму, немов нектар жар-птиця,
І втоплюся у ній, якщо у себе прослизну,
Теплом освітлю тишу і засну...
Щоб в своїх нетрях знову відродиться...
Хімія
І якось солов'ю посоловіле сонце
Сказало, заглянувши у віконце:
А я на тебе впасти можу листопадом,
Заговорю в напівпрокислому дощі за складом,
І лугом розіллюся по лугах, посиплюсь градом,
Аби ти знав яким я можу бути гадом,
Як переп'ю рідин із групою о-гаш.
* * *
А ми налиємо вино й мартіні
й обов'язково у один бокал
і утикнемо в нього соломинок тіні
в фігурно-мокрий твердості провал
напилися вже віршів до нудоти
мозкокомп"ютер видає віршопожовані рядки
і мишкострілка зависатиме в нім доти,
допоки нас не порятує від нудьги.
Знов у політ?
Де ж та правда, те щастя, кохання, що мали би бути?
І чому за приємні хвилини ми платим годинами муки?
Мудрість стверджує: вища є радість на світі -
Сонце, небо, земля і для пахощів творені квіти.
Є спокійна любов, а кохання - то пристрасть, жадання,
Чим ти вище злітав, тим сильніше тобі покарання.
Все живе від народження - радість і тягнеться неба,
Ти відкрий її в собі і зникне в коханні потреба.
Ти любитимеш все - дощ і вітер, і кущик калини,
Сніг і обрій, веселку і порух у лоні дитини,
Ти любитимеш серцем роси на травинках перлини -
і любов ця є вічність, кохання - ж бо тільки хвилини.
Так, я знаю це все, та душа знов за піснею рветься!
Cтій миленька! - невже так погано живеться?
І куди захотілося знову тобі полетіти?
Що ж лети... Тільки знай, що і падати треба уміти...
# © Вероніка Арес. Всі права застережені.
Про сутнісне
Ми хоронителі одвічного вогню,
Володарі вигнань і гострих вилиць -
Виття вовчиць німіє у бою
Очей і звуків, поглядів й потилиць.
Повернеться у шкаралупу кволий світ,
Свистітиме у вухах плач повітря
І павутиння душ, тонке й тендітне,
Мовчатиме в кутках про заповіт...
II
Надпорогові відчуття
А я живу у собі, як в боргу,
Виборюю у берегинь любов до гробу
І вміщую у робу дорогу
Умощену життям тонку утробу.
Болить розп'яттям босий оберіг.
Його візьму, підійду до порогу,
Де рід убогий все міняють на борги,
Де ворог зберігає від нудьги
Заклять оману,
порохи й дорогу.
А ріки розмивають береги...
III
* * *
Неповноводними колись стають всі ріки...
Сніги стекли. А з вишини шуліки
шукають здобич. І земля, ніби навіки,
укрита їхнім криком і крильми.
Прощання
голосу
орла з людьми.
Пустеля. Пустка. Пастка. Згарище
чекання.
Чорнота, вкрита масно чорноземом.
Розорена душа землі. Розорані поля і села.
Нависле небо прямовисно зблисне.
Прощення
випаде
на нас дощем і стисне
дерева, пагорб, замок, на якім замок.
Обабіч шляху животів малий струмок
і стих. Загата - купами сміття -
а чи не за зухвалість плата?..
Волого... Тиша без життя.
Хробак не видасть. Вітер вбитий.
час замовк.
Жаль не сичить.
І голос серця не надривно промовчить.
Вовче життя
Це вовчиця.
З грудей молоко витіка.
Вже голодна
і час вовченят годувати.
Не поможе ніхто,
Бо для них вона - втрачена мати.
Пролягає між ними одвічності
п'яна ріка.
А це вовк. Онімілий,
у зграї ж бо вовчі закони.
І загляне він в очі вовчиці
хіба що на мить,
а завиє, - у тебе душа похолоне...
Де ж мисливець,
Аби оцю пісню убить...
Увесь світ
відбивається в вовчих очах...
Розплелися стежки,
по яких було варто ходити...
Розминулися в часі батьки,
їхні втрачені діти,
і у жодного вовка вовчішої долі нема...
V
Струна
Ти є сама у себе, як війна.
Біліє у містах німа стіна...
Є зерна часу у кавовій гущі...
Є філіжанка, випита до дна,
І очі віршів, майже невмирущі.
Є струни, що бринять, коли й роздерті,
І є струна, яка не хоче смерті,
Одвічна і нескорена струна.
Слова бувають літепло-значущі...
Ти є сама у себе, ти одна...
Є сльози щастя в сивому пероні,
Є посмішка у сивині на скроні,
Є руки радості у плесканні долоні,
Й дороги незбагненна кривизна...
Ти є сама у себе, ти одна...
VI
* * *
Ця осоружна сутінь самоти.
Буденні нетрі у брудних підвалах
Жасминно марять жилами весни,
Немов дарунків доля й не давала.
Обличчя Леля у мілких лілеях
Майнуло трепетно у пахощах дощу,
Єлейно літом лине липова алея,
Що б не відбулось, я колись прощу.
Буденна мудрість п'є твоє життя,
Зчерствіла чесність відійшла від рани,
Жадана щирість зрить лицем омани,
І навіть щедрість - у мохах буття.
Зім'ятість затаїлась за спиною,
Перед тобою вся - рівнина-цілина -
П'янка, неорана, не випита до дна...
Чого ж ти? Йди, - не тільки Бог з тобою...
VII
* * *
Це Місто поглине в'язка меланхолія
І марно білітимуть рами вікон
у брамах застигне тонка алегорія
брудних барельєфів під крок-баритон...
Шукаєш свою алергію-вікторію?
відсотки іржавіють в пошуках вкладника.
Згризи-пережуй істерію-історію,
Земна-дерев'яна життя обкладинка...
VIII
* * *
Цей світ ясний
і стан дівочий
надпий і йди
у світло ночі
потуги чину
причастя часом
скидай личину
усю, одразу
живи без міри
у сенсі духу
відкрий квартиру
ввійди, послухай
умий обличчя
водою плачу
копай криницю
я дно побачу
ти хочеш сенсу -
цей логос дужий
напийся правди
і стань байдужий
тортури станом
кістки пророчі
у ставі зорі -
дівочі очі
останній острів -
зоря любові
потоне в росах
пізнавши крові
IX
* * *
Маслинові очі
мигдалевий погляд
індиговий вечір
жасминовий подих
з вікна матіоли
троянди - на плечі
серця в незабудках,
як тіло, до речі
X
* * *
Період напіврозпачу облич
Засвідчує нам неінертність часу.
Період півзакритості зіниць -
Піврефрактерність, півзасміченість екстазу.
Період напіврозпаду сердець
Триваліший за радіоактивність
Плутоній плюс графіт - війні кінець.
Реакції ланцюг - надривний.
В період напівсвятості молитв,
Де діють напівслабкості заклять,
Дерева коси попускали вглиб,
А корені їх голими стоять.
Тату на напіврозтині сідниць
В період напіввпалості грудей
Черпає піврозщеплення зірниць
У стані півзачатості ідей.
В період напівзрілості бажань
В ілюзії півплідності життя
Вбачаю піввідносність наших знань
І знову - півзасмученість чуття.
* * *
Словомережива, сплетіння, круасани,
Безсоння сині тілеса і стани,
будинки рекламують безбалконня,
в які стікають плавно небеса,
де, втім, залишаться зірок брильянти...
Супутник розмалює фоліанти
мого життя,
де велетні-атланти
триматимуть Ніщо,
допоки не впаде немислима краса.
Цілуйте щастя в небі, небеса...
Пісня про кінці
О, скільки зводити кінці з кінцями?
Приймати всоте рішення кінцеві?
Коли ж настане той кінець кінця,
І край думкам, як близнюкам, однояйцевим?
Це все уже триває безконечно!
Я прагну іншу Нескінченість, до крові!
О, господи, одного тільки й прошу -
не допусти кінця в мені
Надії, Віри й неосяжної Любові!
Жаль (декаданс)
Ти моє сонце - із поламаним промінням,
Німі вуста - з на них застиглим шепотінням,
Думки не вимовлені, не почуті,
Слова прив'язані, у тягарі закуті,
І дні, щасливо не прожиті, не відчуті...
Ми біля каменя, мов лицар на розпутті,
Дороги зв'язані для нас - нами забуті...
І дивіденди неотримані - прожиті,
Й діти нехрещені, бо до зачаття вбиті...
У гру ми граємо, в якій не виграємо,
І камінь в кожному, і кожен при своєму...
Мартусі
А ти його звикай до себе
до своїх звивин, поворотів і ниток,
нехай з тобою він пройде півнеба,
а решта - перетвориться в струмок
душі, чуття, строкатого завзяття
і так пролине півжиття-багаття
і ляльки наплетуть зачаттям плаття
в ріці життя потоне каяття-прокляття
трухлявих побажань, людей, думок
і зрілості розп'яття все це впорядкує до пуття,
бо не таке воно і довге, те життя.
Людина
І віртуозність, і нервозність,
шматки глибин і ангел з небом у руках,
рядки ідей, загублені у цих рядках,
людей довкілля, що засіяні в пісках
і саморозтин попідтинню
бажання вкотре сповиваються дитинно
і задовільнення їх - порох-Карабах
воює з сутностями нас невпинно
їх нездійсненності лякливий Чахлик-страх
в хворобі саморозвитку і змін, зростання
усі підкреслюють важливу роль
самопізнання й введення у нашу кров кохання -
процесів, у котрих нарешті ти - король.
* * *
Орхідея, орхіхтоя,
орхізкимя, орхіяк?
Архидревнім деревієм
В архиполі вітер віє,
Не зловлю його ніяк
Архетипів архидолі
Розрізаючи поволі
Зерна істин погризу
Погодую на подолі
Й здою внутрішню козу
Архиночі - знів зав'язки
Архиказки - влади зв'язки
Люди - зав'язі дітей
Оминаючи підказки
Потрапляють в світ тіней
А дорослі, чимсь порослі,
Наспіх витягнуті кості
Бліді копії ідей
Блохи в совісті волоссі
Зруйнували Колізей
Надія
Так, знаю, Щастям це було.
Та скільки діб воно в мені тривало?
А ще в душі маленьке джерело,
яке шепоче тихо: "Мало, мало, мало..."
Якби його не було, я б і далі йшла,
Очима втупившись, як ослик у гірську дорогу,
О Господи, для чого дав мені оцю ти перемогу?
Щоби відкрити інші грані світу ще змогла?
Я відкриваю, не дурна, хоча і з болем дужим.
Чому ми мусим розкопати десь вагон гімна,
Аби засяяла на дні перлиночка одна?
І то не в кожному вагоні, милий друже.
І знов згадала, щастя, я твоє плече,
І десь під ложечкою млісно застогнало
І я кричу: "Я хочу ще, я дуже хочу ще,
бо мені мало, мало, мало, мало, мало..."
Так, краще не жадати того, в чому вся потреба,
себе переконати, що тобі його не треба,
і працювати, - доля в звиклім руслі потече...
не сподіватись нагороди, не хотіти ще...
Тоді-то провидіння перли розсипає,
Та той, хто мудрий, їх не піднімає,
бо мудрому отих скарбів уже й не треба,
його душа давно і так поблизу неба...
Лишається одна Надія в нас жива.
І їй Господь на владу дарував права.
Інакше існувати сенсу нам немає, -
І правду кажуть, що Вона останньою вмирає.
* * *
Волосся моє і Горгони
в польоті стосотень ворон
собою мене хоронить
і плечі мої холодить,
стікаючи з літеплих скронь,
в їх смерті - мій холод долонь.
А Сонце - розпечена стигма
на шпальтах холодного неба,
де доля в роках застигла.
А іншого нам - чи треба?
Зникають в левиних пащах
склепіння забутих істин,
й тіла інтуїцій ледачих.
А іншого нам - чи треба?
Й кого ще прийдеться з'їсти?
* * *
Прибий мене цим поглядом до стелі,
розмаж мене руками по підлозі...
Я хочу подиху холодного пустелі,
я стримать льоду полум'я не в змозі.
Розбий себе, мов скло, об тротуар,
збіси мене в замученій постелі...
Я хочу розчинитись в сірій скелі,
й людині, що захована у ній..
Приший мене собою до стіни,
розмаж мене, як масло, по хлібині.
Ми воїни осліплої війни -
сьогодні, завтра й назавжди віднині.
Між мною й небом струменіє дощ,
Між мною й сонцем простяглося небо -
Ти не осягнеш їх і не пройдеш,
складається все так, що і не треба...
Коктейль
Я острів в океані своїх мрій,
Я плетиво несправджених надій,
Я місиво густих, липких реалій,
Стою на місці, а дивлюсь в незримі далі...
Я рай і пекло, що зчепились у двобої,
Вода й вогонь, що їх заповнили собою,
Я "так" і "ні", що сплелися у вихор,
Я серце й дим, тяжкий для кволих дихань.
В своїх тіней ховаючись країну,
Отруту і вино в густу збиваю піну.
Коктейль крутий, не варто і казати -
Ти той сміливець, що готовий куштувати?
Троянда і шипи, які благають допомоги.
Сліпий, що бачить й зрячий, що
не дивиться під ноги.
Туман і Сонце, що заплуталось у ньому,
Це все комусь - тобі, собі, йому, одному...
* * *
Мене болить сама наявність на Землі -
і смерть, напевне, не діймала болем так -
мов носить серце птах на мокрому крилі
і оре зморшки час на світлому чолі,
і навпіл ріже, як польотом світ літак.
От жити б десь на краєчку сосни,
щоб вітер пити з твоїх, небо, вуст,
в яких горить, палка перлина-сонце,
і бачити жагучі і тремтливі сни...
і щоб літала у своє душа віконце...
Осінь
У бога фарба впала з пензлика на листя
і жовтень-наслідок в природу завітав.
Калина гнеться під нанизаним намистом,
І Гея вбралась у вбрання вчорашніх трав...
Сидить синиця в жовто-синьому двобої.
І як снігур колись, згадала, прилітав -
Червоногрудо грудень дарував собою,
а потім серце для весни у неї вкрав...
І листя горнеться до тебе під ногами,
щипають скроні горобини горобці..
Я вибираю кольорову гаму -
майбутній квітці, що розквітне у руці...
Квартира
Мій ангеле, мене-дитину вийми з ніші,
Писати прозу би, а лізуть вірші, вірші...
Я думала, ми, доле, розумніші.
Пора гардинами зашорить вікна-душі.
Хтось заглядає у її цнотливу спальню,
В емоцій кухні розтинає груди...
Я вас люблю й запрошу до вітальні,
про інше - досить, і душевного
стриптизу більш не буде.
Отак блукаю в темнім коридорі,
Намацуючи головою двері,
Бо не для мене відкривати їх ногою,
Не бачу світла, - мряка у тунелі.
Троянда
Сьогодні уночі наснилася мені
Троянда біла - пелюстками у вино.
В цій ситуації вже не була давно.
Це добре, а чи зле? Хто пояснить мені.
І губи пелюсток торкнулись моїх губ,
І я хотіла хіть подратувати,
Це дратування тіла згин уже забув
я хочу полум'я в олію і вино подоливати.
Щоб спалахнула суміш ця пахуча і жива,
Щоб заіскрилась спраглими вогнями,
Щоб захотілось витворять стрімкі дива,
Щоб це тривало і ночами, й днями.
А персик ніжно сам знімає з себе шкіру,
А кісточка тремтить і коле струмом руку,
Я відчуваю, як тюльпан пульсує у землі,
І як цілую я п'янку, як мед, гадюку...
О, молодість, ти посміхаєшся в мені...
* * *
Оголені нерви
Пророслого серця
Далеко до стерви
Хоч голос продерся
Куди отепер ви
Прямуєте боком
Карбуєте кроком
Крилаті резерви?
Наввирячки оком
Наввиставки вухом
Навколішки духом
Та все ж не померли...
Пухнасті маневри,
Спасибі - вам в руки
У вас вже є внуки
Ростуть без перерви
Знову
Ти мовчиш відомими мені словами,
Твої очі говорять моїми кольорами,
Наші паралелі перетинаються
І Сонця купаються в одній воді.
* * *
Мій німий, шовковистий, закоханий птах,
ти летів і у пам'яті моїй застиг. Ти застряг
і пропав. Я пригадую кожен момент,
твою сухість очей і відсутність цілунку в вустах,
густу темінь тіней і із тонкощів сплетені рухи,
стан омани й фігури істотно-глухий монумент,
марні вчинки й слова, що повінчані з знаком гадюки...
Цей пилок своїх слів я колись поміняю на мед.
Їх ціною щоденно намащую плечі і руки.
* * *
Уламки фраз, уривки почуттів,
Сліпі дзеркала, скошені любов'ю.
Так жадно жалить животіння нас,
Виписуючи слово "правда", що стікає кров'ю.
Із ломом льодяна лавина і екстаз,
Амур заплутався у власних стрілах,
І зло запахло зорями в засмічених могилах
І глибина гриміла гордістю з котячих фраз.
Орел утопиться в своєму небі на низьких октавах,
Коліна каються і колють свій собачий хвіст,
Сонливі символи сопливо зґвалтували -
Не мали на то права, але десь дістали хист.
* * *
У мені завелись антибіотики,
В душі зімліли-тліли паразитки,
Думки - глумливі ідіотики,
Прокаріоти в беззаконні періодики.
Цей крововибух в голові у сірника,
Тепло і світло - день екстазу дивака,
За мить зависла темнота обвуглено-гірка,
Вогонь зігрів, а заодно і знищив дурака.
Мій камінь був у мене у руці,
Тепер пісок цілують кості у ріці
Сльози зерном котились сонця по щоці
Журавлик в небі і синиця в горобці.
* * *
Затихло, зів'яло,
засохло, забулось,
задихалось, здалось,
зашилось, вернулось.
Пропахло, дісталось,
Притихло, зірвалось,
Потухло, відкрилось,
Підкралось і злилось,
Скоріш би подохло,
Щоб менше лишилось.
* * *
Розпечені краплі
Засмаглого тіла
Ви стали на граблі
До росту це щаблі
Розплавте морози
Я б дуже хотіла
Стікайте між ребра
В засохлу утробу,
Ображену, вперту,
Принесену в жертву
Нікому - до гробу
Стікайте, краплини,
В зачинену в клітку
Дитину людини.
Достукатись важко,
Хоч взимку, хоч влітку
Стікайте, краплини,
Промийте доріжку,
Засипте перлини
В душі чорну кішку,
Працюйте невпинно...
Зробіть це для когось
Здолайте бар'єри
Засяє хай сонце,
Якщо ще не вмерло,
бо жило убого!
* * *
Сьогодні я отримала листа,
Щоб пам'ятати його й перед ликом смерті.
Заглянула всередину - вона пуста.
І я - лише адреса на конверті...
Написано нечітко, букви стерті...
Хто я? Цей лист мені для чого?
Спитати би про це хіба у Бога...
Хто надіслав мені відсутність у конверті?
Я свій кінцевий пункт між простором і часом.
Я воїн Духа у пітьмі, осідланий Пегасом.
В моїй душі думки - лише відверті.
Та все одно - лише адреса на конверті...
Благаю, віднайдіть в мені свою весну...
Її я питиму, немов нектар жар-птиця,
І втоплюся у ній, якщо у себе прослизну,
Теплом освітлю тишу і засну...
Щоб в своїх нетрях знову відродиться...
Хімія
І якось солов'ю посоловіле сонце
Сказало, заглянувши у віконце:
А я на тебе впасти можу листопадом,
Заговорю в напівпрокислому дощі за складом,
І лугом розіллюся по лугах, посиплюсь градом,
Аби ти знав яким я можу бути гадом,
Як переп'ю рідин із групою о-гаш.
* * *
А ми налиємо вино й мартіні
й обов'язково у один бокал
і утикнемо в нього соломинок тіні
в фігурно-мокрий твердості провал
напилися вже віршів до нудоти
мозкокомп"ютер видає віршопожовані рядки
і мишкострілка зависатиме в нім доти,
допоки нас не порятує від нудьги.
Знов у політ?
Де ж та правда, те щастя, кохання, що мали би бути?
І чому за приємні хвилини ми платим годинами муки?
Мудрість стверджує: вища є радість на світі -
Сонце, небо, земля і для пахощів творені квіти.
Є спокійна любов, а кохання - то пристрасть, жадання,
Чим ти вище злітав, тим сильніше тобі покарання.
Все живе від народження - радість і тягнеться неба,
Ти відкрий її в собі і зникне в коханні потреба.
Ти любитимеш все - дощ і вітер, і кущик калини,
Сніг і обрій, веселку і порух у лоні дитини,
Ти любитимеш серцем роси на травинках перлини -
і любов ця є вічність, кохання - ж бо тільки хвилини.
Так, я знаю це все, та душа знов за піснею рветься!
Cтій миленька! - невже так погано живеться?
І куди захотілося знову тобі полетіти?
Що ж лети... Тільки знай, що і падати треба уміти...
# © Вероніка Арес. Всі права застережені.
Контекст : Лауреат "Поетичних Майстерень" 2003 року
Найвища оцінка | Жорж Дикий | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | Редакція Майстерень | 5.25 | Любитель поезії / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію