Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Руденко (1920 - 2004) /
Вірші
Самовидець
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Самовидець
…Нашим напівом по церквах і монастирах отправовати приказал і одежу московскую отмінево, але понашому носити позволил.
Літопис Самовидця
Гінка, не закощавлена постом,
Попівська постать виглядає справно.
Рука до шаблі звикла — із хрестом
Отець Роман зріднився нещодавно.
Попогойдав його, попоносив
Хисткої долі ненадійний човник.
Не раз чорнозем кров’ю оросив
Старий Ракушка, ніжинський полковник.
Тепер він панотець. Діла свої
З господніми єднає без рахуби.
Та вдруге вже плюндрують палії
Парафію — козацькі Стародуби.
Хто це — підляшки чи свої людці,
Що з кривд і сліз для себе мають втіху?..
Хоч тліє ряса, та з відром в руці
Роман сусідську заливає стріху.
В підвалах Гершка хтось понищив крам,
У Прокопенка погоріли коні.
Пожежа котиться на Божий Храм —
Рятуй, не довіряючись іконі.
Це, мо’, поганські ідоли-боги
Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
Коли пригасло трохи навкруги —
Обпечений, він повернувсь до церкви.
Ще ніч, та ніби вранішня зоря
На стінах днину провіща погожу.
І вражений схиливсь до вівтаря:
Пожежа освітила Матір Божу.
Він бачить на щоці сльозу скупу —
І сам уже не здатний сліз тримати.
Здавалося, по спаленім степу
Іде стражденна Україна-мати.
Скорботно стиснувсь материнський рот,
В очах — небесні і людські жадання.
То не дитина на руках — народ…
За що нам випали оці страждання?
Ми ж, Нене, від природи орачі,
А живемо від битви і до битви…
Козацькі плечі затряслись в плачі —
І він схилив коліна до молитви.
Небесний Отче! Чи насправді ти
Вкраїні зичив щастя, а не кари,
Коли творив народи і світи
І землю статком осипав з-за хмари?
Нехай би скелі дав або піски,
І разом з тим, щоб сила зловорожа
Нас обминала — хай лишень зірки
Світали б тихо, мов нічна сторожа.
Ти ж дав нам лановиська навзамін —
Предивне диво. Лиш встигай орати.
Та ходить вітер з чотирьох сторін —
І з чотирьох сторін ворожі раті.
Кому до шаблі братися звелиш,
Якщо у дядька Божа запорука:
Із того, що вродило, чверть залиш —
І все одно він житиме, мов дука.
О-о, він не вміє гаяти часу:
Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох,
Він вхопиться за шаблю чи косу,
Коли вже на подвір’я вдерся ворог.
Вкраїнець власний рід землі звіря
Та сонцю, що пливе над берегами.
Не треба ні держави, ні царя —
Його держава в полі, під ногами.
Русине-князю! Зодягай шолом —
Веди нас, грішних воїв, за пороги.
Багатство наше стало нашим злом:
Як не своїм — чужим упали в ноги.
Цар Федір не утискує в правах,
Тож скарги є до кого виливати:
Дозволив одяг наш і по церквах
Напівом нашим велено співати.
Яке воно не є, а все ж добро:
Хоч зможемо наплакатись уклінно.
Та підростає брат його Петро —
Що він тобі готує, Україно?
О Господи! Прости свого раба,
Якщо не зможу впоратись на слові.
Мій грішний дух опосіда журба:
В літах найближчих бачу ріки крові.
А далі, за лаштунками століть,
В болячках замордованого тіла
То Україна скривджена стоїть
Чи бранка, що в полоні посивіла?
Уже твої, господарю, лани
Не є твої — ти раб на них довічний.
І діти вже не знають, хто вони —
Вгасає розум, гине дух калічний.
Зника в народі життєдайна хіть
До мислення, до відкриттів і творень.
І мова, що прийшла з тисячоліть,
В серцях дітей втрачає власний корінь.
Ні! Годі жить, води набравши в рот, —
Кричати треба, щоб згадали люди:
Була Вкраїна-військо і народ.
Була…
Та я запитую: чи буде?..
Гей, хто там є? Мерщій внесіть відро
Криничної — ця ніч мене стомила.
Відтак у гуски видеріть перо
І наваріть із бузини чорнила.
9—10.X.80. Мордовія
Літопис Самовидця
Гінка, не закощавлена постом,
Попівська постать виглядає справно.
Рука до шаблі звикла — із хрестом
Отець Роман зріднився нещодавно.
Попогойдав його, попоносив
Хисткої долі ненадійний човник.
Не раз чорнозем кров’ю оросив
Старий Ракушка, ніжинський полковник.
Тепер він панотець. Діла свої
З господніми єднає без рахуби.
Та вдруге вже плюндрують палії
Парафію — козацькі Стародуби.
Хто це — підляшки чи свої людці,
Що з кривд і сліз для себе мають втіху?..
Хоч тліє ряса, та з відром в руці
Роман сусідську заливає стріху.
В підвалах Гершка хтось понищив крам,
У Прокопенка погоріли коні.
Пожежа котиться на Божий Храм —
Рятуй, не довіряючись іконі.
Це, мо’, поганські ідоли-боги
Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
Коли пригасло трохи навкруги —
Обпечений, він повернувсь до церкви.
Ще ніч, та ніби вранішня зоря
На стінах днину провіща погожу.
І вражений схиливсь до вівтаря:
Пожежа освітила Матір Божу.
Він бачить на щоці сльозу скупу —
І сам уже не здатний сліз тримати.
Здавалося, по спаленім степу
Іде стражденна Україна-мати.
Скорботно стиснувсь материнський рот,
В очах — небесні і людські жадання.
То не дитина на руках — народ…
За що нам випали оці страждання?
Ми ж, Нене, від природи орачі,
А живемо від битви і до битви…
Козацькі плечі затряслись в плачі —
І він схилив коліна до молитви.
Небесний Отче! Чи насправді ти
Вкраїні зичив щастя, а не кари,
Коли творив народи і світи
І землю статком осипав з-за хмари?
Нехай би скелі дав або піски,
І разом з тим, щоб сила зловорожа
Нас обминала — хай лишень зірки
Світали б тихо, мов нічна сторожа.
Ти ж дав нам лановиська навзамін —
Предивне диво. Лиш встигай орати.
Та ходить вітер з чотирьох сторін —
І з чотирьох сторін ворожі раті.
Кому до шаблі братися звелиш,
Якщо у дядька Божа запорука:
Із того, що вродило, чверть залиш —
І все одно він житиме, мов дука.
О-о, він не вміє гаяти часу:
Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох,
Він вхопиться за шаблю чи косу,
Коли вже на подвір’я вдерся ворог.
Вкраїнець власний рід землі звіря
Та сонцю, що пливе над берегами.
Не треба ні держави, ні царя —
Його держава в полі, під ногами.
Русине-князю! Зодягай шолом —
Веди нас, грішних воїв, за пороги.
Багатство наше стало нашим злом:
Як не своїм — чужим упали в ноги.
Цар Федір не утискує в правах,
Тож скарги є до кого виливати:
Дозволив одяг наш і по церквах
Напівом нашим велено співати.
Яке воно не є, а все ж добро:
Хоч зможемо наплакатись уклінно.
Та підростає брат його Петро —
Що він тобі готує, Україно?
О Господи! Прости свого раба,
Якщо не зможу впоратись на слові.
Мій грішний дух опосіда журба:
В літах найближчих бачу ріки крові.
А далі, за лаштунками століть,
В болячках замордованого тіла
То Україна скривджена стоїть
Чи бранка, що в полоні посивіла?
Уже твої, господарю, лани
Не є твої — ти раб на них довічний.
І діти вже не знають, хто вони —
Вгасає розум, гине дух калічний.
Зника в народі життєдайна хіть
До мислення, до відкриттів і творень.
І мова, що прийшла з тисячоліть,
В серцях дітей втрачає власний корінь.
Ні! Годі жить, води набравши в рот, —
Кричати треба, щоб згадали люди:
Була Вкраїна-військо і народ.
Була…
Та я запитую: чи буде?..
Гей, хто там є? Мерщій внесіть відро
Криничної — ця ніч мене стомила.
Відтак у гуски видеріть перо
І наваріть із бузини чорнила.
9—10.X.80. Мордовія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
