Я йшов зимовим лісом. Поміж тіней
Мій зір до зблисків на снігу звикав.
Сюрреаліст грудневий - мудрий іней
В моїх очах ранкову казку ткав.

У грудях серце билось до нестями, -
Воно від мене вимагало звіт:
Чи повністю своїми відчуттями
Дано людині охопити світ?..

Ти - тільки промінь, що, згустившись в соти.
Відчув себе у творенні краси.
То де ж ти взяв, що не живуть істоти,
Для котрих ти невидимий єси?

Природа марить світловими снами.
І те, чого не бачиш нині ти, -
В твоїм єстві, над нами й попід нами, -
Тобою нерозгадані світи...

Отак я думав...

Лісова стежинка

Вела туди, де іній казку ткав.
Повільно опустилася сніжинка
І трепетно лягла на мій рукав.

І я до неї обізвався: хто ти?
Куди прямуєш свій захмарний лет?..
Ти є кістяк незримої істоти,
Яку формує Ультрафіолет.

У нього є свої таємні змови.
Для нього зорі - намистин разок...
Нехай тебе сюрреаліст зимовий
Кладе на гілку, як живий мазок.