Зоряним пилом притрушені шовкові коси,
Погляд у погляд –
наскрізь –
від душі до душі.
Кохання омиють весни самоцвітнії роси,
І спогад сапфіром твій принц лиш тобі залишив.
– Кохана! – в очах глибина і чарунок життя,
Срібні далі, мереживо стежок й доріг.
– Голубко, водоcпад твоїх кіс – сутність мого буття,
Космос, Вічність і Вірність –
атрибути кохання –
до ніг!
– О мій любий! Це серце – мов келих іскристий вина,
Що дарує солодку печаль й щастям сповнений сміх.
Не барись, і устами із уст моє серце – до дна!
Ти для мене усе: ранок, сонце, весна,
мій калиновий гріх…
Так дві тіні вночі крізь тумани і зорі ішли,
Пили весну до дна і збирали з яблуней цвіт.
Та змережаний Сонцем й росою палац свій знайшли,
Щоб залишитись там, забувши про всіх і про світ...