Тихо у серці до знуду,
чутно – у вушко зайшла
зниклого нитка-приблуда.
Вийшла – прозоріше скла.

Вийшло – її потягнули
голкою світла… думки.
Тільки, як біль зодягнули,
став я собі навпаки.

Гнався встигати за тінню,
рвався-горів – аби лист
плакав й дивився осінньо
на розшиття до золи.

Зорі до рук діставали,
небо черпало до дна,
більше хотілося мало
мати у пляшці вина.

Кожна піщина лічила
скільки мене прибуло.
Сохли слова, як дощило.
Мокли – коли запекло.

Грілися – думка диміла,
гралися – вітер ловив.
Сни не дивились на тіло,
втому пили з голови.

Дольками серце для долі,
в долю ввійшов і нема...
Як подобрію на колір –
жінкою стане зима.

Хай багатіє багаття,
в бідканні бовтне біда.
Зняте з харизми розп`яття –
чим був би хрест без Христа?

Де би молитва чекала,
з вірою брався ефес?
Страх не стискав би трипало.
В кожній душі – сто небес.

В кожному слові – надія,
вигнана з рота. І дощ
у завіконні чадіє
скільки в очах не полощ...

27 Серпня 2010