Зрештою, справжній патріотизм - єдиний надійний прихисток від негідників

Не всі знають, хто саме це сказав. Крилату фразу періодично приписують то Оскару Уайльду, то Ярославу Галану, але найчастіше - Льву Толстому.

Великий богошукач свого часу популяризував уподобане ним висловлювання серед сучасників та одноплемінників. Заодно надав запозиченій мудрості яскраво вираженого негативного відтінку. Трохи змінивши порядок слів (у толстовському варіанті - "Останній прихисток негідника - патріотизм"), граф свідомо переніс смисловий акцент зі слова "патріотизм" на слово "негідник". Що й не дивно: видатний непротивленець не поважав патріотів, відверто ототожнюючи патріотизм із рабством.

Справжньому автору афоризму Семюелу Джонсону через два тижні виповнився б 401 рік. На щастя, люди так довго не живуть. Їхні думки, на щастя, інколи живуть і довше.

"Британський Вольтер" був гострим на язик. Багато його думок здавалися приреченими на безсмертя. Але нащадки на диво перебірливі. Найбільш пам’ятним висловом доктора Джонсона, за іронією долі, став експромт, виданий ним 325 років тому. Patriotism is the last refuge of a scoundrel. Була б фраза забута. Але друг і літописець класика Джеймс Босуелл, згадав зауваження у своєму "Житті Семюела Джонсона". Сумлінний біограф додав до спогаду пояснення: "Він (Джонсон) мав на увазі той патріотизм, що його багато хто в усі часи й у всіх країнах робив прикриттям особистих інтересів".

Втім, пізніше шанувальники видатного критика і поета запропонували інше, глибше прочитання сказаного: навіть мерзотник може знайти прощення і порятунок у щирій любові до вітчизни.

Таке трактування видається цілком прийнятним, коли взяти до уваги, що покійний Джонсон (на відміну від покійного Толстого) був не огудником патріотизму, а його співцем. Найвідоміша публіцистична праця просвітителя іменується гордо - "Патріот". Саме це слово він незмінно писав із великої літери.

Сьогодні у нас патріотом бути соромно. Суспільство сприймає його, патріота, як закінченого невдаху. Він, патріот, - трагічний, кумедний і беззахисний водночас. Як "Таврія" біля Верховної Ради. Як вегетаріанець на корпоративі у канібалів.

Сьогодні патріотом бути важко. Це раніше носіння вишиванки було подвигом. Потім викликом. Нарешті - модою. Тепер (час від часу) навіть "найпередовіші" верстви населення одягаються в "уніформу патріотів". І поруч із ними "свідомі", які розгубили орієнтири, почуваються тихими нудистами серед агресивних ексгібіціоністів. Рядженими серед нарядних.

Типажі, описані британським мудрецем Джонсоном понад три століття тому, оживають тут і тепер. "Обережний патріот". "Байдужий патріот". "Патріот-базікало" ("Він п’є за свою країну і кричить про неї, але ніколи заради неї й пальцем не поворухне"). "Своєкорисливий патріот": "Моя крамниця?- моя вітчизна. Про успіхи другої я суджу за станом справ у першій..." Нікого й нічого не нагадує?

Приречено намагаюся зрозуміти сенс нав’язливого протиставлення Ющенка Януковичу. Немає де правди діти, персонажі ці багато в чому несхожі. Судити про це можна хоча б із офіціозних сюжетів, які розповідають про трудові будні насельника Банкової. Самі порівняйте. Президентський кабінет Віктора Андрійовича був обставлений із рідкісним несмаком. Президентський кабінет Віктора Федоровича вирізняє несмак банальний.

Віктор Андрійович не втомлювався ректи "мій народ", Віктор Федорович уперто повторює: "Я не дозволю Україні зійти зі шляху демократичних реформ". Інтонації схожі. Багато самовпевненості, трохи України. І ліки онкохворим дітям як не завозили при Ющенку, так і не завозять при Януковичу. От і весь патріотизм, прости Господи.

Марнославний ірраціональний патріотизм одного відмінний від показного матеріалізованого патріотизму іншого. Але ця різниця має цікавити психологів. Навіщо вона далекій від таких тонкощів людині?

Інколи суто по-людськи хочеться повірити в гарячковий, нервовий патріотизм окремих видатних опозиціонерів. Але не виходить. Той-таки Джонсон застерігає крізь століття: "Якщо його основний вибір - звертатися до убогих, яких легко підбурювати; до слабких, які зазвичай за своєю природою підозріливі; до неосвічених, яких легко скеровувати; до людей аморальних, яких живлять біди та відчай, - не варто такому хвалитися своєю любов’ю до народу".

Нинішні володарі беззавітно люблять себе в Україні, а не Україну в собі. Що з усією очевидністю продемонстрували недавні торжества, присвячені 19-й річниці державної самостійності. На різнокаліберних білбордах, блакитних екранах та газетних шпальтах було напрочуд багато Януковича і образливо мало України. У нетутешнього спостерігача могло скластися помилкове враження, що саме прихід Віктора Федоровича до влади - головне завоювання країни за чотири неповних п’ятирічки незалежності. Навіть пафосне "Любiть Україну!" можна сприйняти не як заклик до співвітчизників, а як звіт про виконану роботу. Тим більше що мешканець межигірської гасієнди щодня демонструє невтомну готовність любити батьківщину в непартикулярній формі.

Телеканали, які перешикувалися на марші, легко виколупнули зі святкової програмної сітки вже звичну в останні роки патріотичну продукцію. Один флагман вітчизняного ТБ до державної річниці показав імперського "Тараса Бульбу" Бортка. Інший дозволив собі побешкетувати: на День Незалежності потішив глядачів показом блокбастера "День незалежності", що розповідає про героїчну боротьбу американського народу з інопланетними загарбниками. На такому святі недобитий вітчизняний патріот приречений почуватися прибульцем...

Цитую коротке інформаційне повідомлення, передане безліччю ЗМІ у переддень головного державного свята. "У Мелітополі у зв’язку зі смертю мера Дмитра Сичова, який помер у лікарні від отриманих у ДТП травм, скасовано міські заходи, приурочені до святкування Дня Незалежності України". Анітрохи не намагаючись образити пам’ять покійного, поставлю просте запитання: чи порівнянні ці події - день народження країни і день смерті її громадянина, нехай, і гідного? А тепер складніше запитання - чому те, що сталося, нікого, за великим рахунком, не вразило, не зачепило, не обурило?

Проведу недозволенну паралель. Уявімо, що країна (боронь Боже!) віддасть Богові душу. Уявімо собі, що день цей випадково припадає на іменини державного бонзи. Як гадаєте, скасував би він миле сімейне торжество заради незначної загальнонаціональної прикрості? Відклав би вакхічні танці під Кобзона з Кіркоровим?

Патріотизм нинішньої влади - це патріотизм крамарів, які погано вміють читати, але відмінно навчені лічити. Їхні уявлення про реальну патріотичну ідею, мабуть, міг би передати у малометражний і високобюджетний телеролик, де гурт "муркочучих" натхненно виконає гімн на фені.

Але чи набагато кращий патріотизм тих, хто звужує рамки світобудови до меж заповідника привидів? Де серед червоних калин молодячись тиняються примари в шароварах, із бандурами на грудях та "Кобзарями" під пахвою.

Зовні незначні справи співвітчизників перетворюють патріотизм на позбавлене значущості слово. Багатомільйонна спільнота вболівальників жваво обговорює подробиці гучного футбольного скандалу. Здавали "Карпати" матч "Металісту" чи ні. Хто був крутішим в заочному словесному змаганні - глава ФФУ, президенти клубів чи екс-наставник збірної. Набагато менший інтерес викликає демарш гравців харківської команди, котрі відмовилися (якщо вірити повідомленням у медіа) захищати кольори національної збірної. Бажання підтримати свого тренера можна зрозуміти, але як зрозуміти небажання підтримати свою країну? Адже збірна - не власність Суркіса, Ярославського, Маркевича або когось іще. Це - наше, спільне.

Проте ми різні. Для одних патріотизм перетворився на поношений домашній халат, у якому конфузно вийти на люди. Для інших - в узятий напрокат смокінг, який надівають від випадку до випадку. Тих, для кого він - священна риза, гвардійський мундир, дороге серцю вбрання або затишний повсякденний одяг, дедалі меншає.

Може, він нікому й не потрібен, патріотизм? Але ж черпають у ньому сили, натхнення багато народів і країн, як боязких, так і самовпевнених.

Ті ж таки росіяни, наприклад. Патріотизм наших стратегічних сусідів голосистий, часто картинний, подеколи трохи бикуватий. Але він поступово перетворюється на невідривну, важливу частину їхнього непростого буття. Один мій московський колега, людина вдумлива й совісна, віднедава став стриманим прибічником великоросійської ідеї. Свою еволюцію він пояснив дещо хитромудро, але, схоже, цілком щиро. Віра в особливу місію свого народу притлумлює зневіру у власних силах. Коли біжиш разом з усіма, складно думати про власну самотність. Навіть недурні люди охоче поринають у відполіроване задзеркалля каламутної дійсності.

З більшим чи меншим успіхом вони знаходять мету в русі, спокій у метушні, мужність у страху, розраду в горі, вгамування у спразі. Вони знаходять примирення із собою у війні з іншими. Така доля націй, які наділили себе чином великих.

Не закликаю брати з них приклад. Те, що ми інші, першим помітив аж ніяк не Кучма. Негласний девіз "Ні бунту, ні покори" у процесі складного спілкування зі старшим братом багато разів і багато років приносив нам дивіденди. Навчав перебудовувати чуже, не будуючи власного. Але непомітно й щедро приносив у нашу самосвідомість тухлуватий присмак вторинності.

Коли наш чиновник обгрунтовує необхідність перенесення Конституційного суду з Києва до Харкова, він як гідний для наслідування приклад рефлекторно наводить Пітер - місце постійної дислокації КС РФ. Не Карлсруе, не Брно і не Батумі, де базуються конституційні суди Німеччини, Чехії і Грузії відповідно. Потреба озиратися на сусіда вкарбована у підсвідомість. Готовність наслідувати, помножена на звичку відокремлюватися. Прагнення бути автономними в наслідуванні. Так і народжується карикатурність. Подібний "патріотизм" і справді найгірше з рабств. Оскільки раб його не усвідомлює.

Тому наша влада "патріотично" зміцнює національний оборонний щит за спеціально підготовленим, унікальним планом. Який передбачає купівлю ракетних комплексів у Росії, проте аж ніяк не вдосконалення власних.

Цього року кінокомпанією Руської православної церкви, за благословенням патріарха Московського, патронатом президента і прем’єра РФ, за підтримки тамтешнього мінкульту і на кошти "Газпрому" знято фільм "Піп". Ця стрічка, опікувана такою кількістю поважних фіз- і юросіб, - фактична спроба виправдати діяльність так званої Псковськой місії, яка за підтримки нацистів відновлювала церковне життя на окупованих територіях від Пскова до Ленінграда. Не вправі давати оцінку історичним подіям, не маю бажання судити про художню цінність фільму. Обмежуся очевидним. Ініціатор створення місії митрополит Сергій, котрий не соромився фотографуватися з есесівцями, для авторів фільму, для його замовників і, наскільки можна судити, для більшості російських глядачів - якщо не праведник, то як мінімум жертва обставин. Наш митрополит Шептицький, котрий публічно протестував проти Голокосту, переховував євреїв у підвалах собору Святого Юра - "нацистський прихвостень" з погляду російської історії. І "неоднозначна фігура" з погляду історії нашої. "Піп" з успіхом пройшовся нашими екранами, отримав Гран-прі українського фестивалю "Покров", стрічка продається в кожній DVD-лавці і в них і в нас. Робота над фільмом "Владика" про Шептицького тривала чотири роки. Не вистачало то грошей, то уваги. Прем’єра пройшла непомітно. На дисках фільм - рідкість. Братня Росія його ігнорувала.

Україна - не Росія? Ніби спростовуючи цю тезу, у переддень річниці другої світової з українських підручників історії заходилися вилучати фото Шухевича.

Наш теперішній патріотизм половинчастий. Як знаменита столична вулиця, - чи то Лаврська, чи то Мазепи. Яка чи то веде до храму, чи то від храму.

Ми не знаємо, чого хочемо, значною мірою тому, що не хочемо розібратися з тим, що нам дороге. Оцінити, що для нас святе. І захистити те, що для нас цінне. Блаженний кухонний патріотизм, ліниво сповідуваний довго і багатьма, нудотний і нефективний, як тепла безалкогольна горілка. Для кожного батьківщина природно розпочинається із сім’ї, але не можна, щоб батьківщина закінчувалася у квартирі.

Як казав мудрець Джонсон: "Ніхто не може вважатися таким, що любить свою країну, за вміння смажити бика, робити взуття, за відвідування мітингів або членство в клубі... Він повинен мати якісь важливіші відмітні риси, перш ніж вважатися патріотом".

Як на мене, патріотизм - це не конче здатність померти за Батьківщину. Це нездатність жити поза нею. Озирніться навколо й зізнайтеся, чи багато таких, хто цій не цілком героїчній вимозі відповідає.

Патріотизм - це вміння відрізняти Батьківщину від держави, а державу - від крамниці. Уміння відрізняти користь від вигоди, стриманість від страху, самопожертву від давання в борг, відданість від лизоблюдства. Уміння обертати розпач у впертість, відливати зі сліпої злості усвідомлений опір.

Патріотизм - це вміння зберегти любов до країни, всупереч рясній присутності в її минулому та сьогоденні негідників. Патріотизм, як влучно підмітив Адам Міхнік, визначається мірою сорому, що його людина відчуває за злочини, скоєні від імені її народу. Але патріотизм - це й здатність примусити відповісти за підлість.

Патріотизм - це вчинок. Ще разок, уже точно - останній, пошлюся на іменинника Джонсона: "кравець відкладає свій наперсток, торговець сукном опускає свій ярд, а коваль кладе свій молот; вони зустрічаються в шинку, розглядають стан нації, читають або слухають останню петицію, оплакують біди часу, тривожаться з приводу жахливої кризи й підписуються на підтримку білля про права".

У наше віртуальне століття вчинок здається річчю майже нереальною. Політика здається доступною кожному, хто має доступ в Інтернет. Заплив у мережу під ніком "Ющенко", обматюкав на весь віртуальний світ Тимошенко з Януковичем. Виплив, вийшов на балкон покурити - досі так само незадоволений реаліями, але вже помітно задоволений собою. Проте кожен "безстрашний" анонімний юзер щодня по краплині вичавлює з себе людину, здатну подати голос.

А патріотизм - це не тільки скорботний плач за мертвими, це гнівне слово, звернене живими до живих на захист живих. На захист зруйнованого, окраденого, оббреханого.

Патріотизм - це здатність знаходити і об’єднувати близьких по духу. Ми розучилися робити це. Симон Петлюра, одна з найтрагічніших постатей у вітчизняній історії минулого століття, сказав просто й пронизливо: "Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним, могутнім, спільним почуттям любові до неї. Кожен із нас часто для себе лише хоче придбати патент на патріотизм, але поки що ніхто з нас не має його окремо, а чи маємо ми його всі разом? Кожен має право на це, але втрачає це право в той момент, коли відмовляє іншому у праві ще сильніше любити народ і Україну".

Монтеск’є мав рацію, стверджуючи, що "найкращий засіб прищепити дітям любов до батьківщини полягає в тому, щоб ця любов була у батьків". Навчіться любити Батьківщину сьогодні, якщо хочете, щоб у ваших дітей завтра була Батьківщина.

Зрештою, справжній патріотизм - єдиний надійний прихисток від негідників.

Сергій Рахманін