І
Ти забереш мене? Я буду… лялькою…
З очей застуджених – крижинки-мріями…
Я можу жити і порцеляново,
Якщо розлуки тобі навіюю…

Із штучних ніжностей - волосся сплетено…
Блакиті крапелька – застигла намертво…
Я згодна небо своє вельветове
Загородити глухими брамами…

Перетворити себе на марево
Незримо-видиме. Диванно-шафове…
Я можу поряд стояти з парою
Кумедних поні або з жирафами…

Мені не тісно. А дуже широко...
Я бути тихою себе примушую,
Як пил самотньо блука квартирою
(лише частково із мене струшений)…

Я вже розтанула, як свічку ставила
На простирадлі своїм розправленім…
Це ніжність боса тремтить між травами…
Мені вже байдуже, де сонце плавлене…

Снігами степлена, дощем відчужена…
Я буду просто радіти (стишено)…
Як ти - щасливий від свят замружених -
Укриєш знов мене рясною тишею…

ІІ
Від тиші рясної – чуттєві дерева поснуть.
Вони вже не вільні. Їх знову забрала зима…
Хтось ніжно й тривожно шепоче: «Назавжди забудь!
Про те, що не знаєш напевно й не хочеш сама…

Торкнися кори – притулися щокою до снів…
Відчуй, наче вперше, нестримність коріння (в землі)…
Ти вже не одна, то лиш січень останнім згорів
У вранішньо-тихій й ворожо-самотній імлі…

До теплих плечей. До сторонніх серпанків. На крок…
Стань ближче й рідніше. Зігрійся промінням дерев!»
...Я чую. Я знаю. У нього багато ляльок…
Сама не піду. Та і він мене не забере…
2011 рік