Свічки-клени багрянять.
Шепіт вітру:спинись,
і крізь сяєво листя
в Небосинь подивись.
Між Землею і Небом
немає межі,
як плекатимеш вогник
у світлодуші...

Т. І...
Знов душа зажурено радіє,
Повна вражень, спогадів і мрій, –
Тьмяний вогник давньої надії
Мерехтить у темряві густій.
Блимає лякливо та не гасне,
В тужно занімілій темноті, –
Тільки, може, радість передчасна,

Що ти знаєш про мене?
Небагато, повір...
Очі м'ятно-зелені
З берегів Синевир .
Виплітати гердани
З бісеринок сльози
Я не буду, коханий,
Не проси... Не проси...

дими над рікою
спливають невмисно
& далі по курсу
кидаються з мосту

скупі очевидці
гуляють & мокнуть
закохані знову

Поетичні балалайки
виграють... за сотні лайків...
Бринькотять про вічне-тлінне.
Реверанси - вколо Зіни,
гопаки... на сцені гноми,
премійовані удома...

Йдуть охочі прославляти,

Не по мені, як землю гидять
І воднораз Святою звуть.
Витопчують її до пилу,
На чужині сльозу за неї ллють.

Розум каже : «Змирись.
Все – суєтне, даремне».
Може / раптом / колись? –
тільки це - не про мене.
Тут! Сьогодні! І вже! –
без вагань, реверансів,
підкилимних пожеж,
онімілих мімансів.

Тримати удари -
мужність.
І доки твій світ не вмер
долай чорноту і чужість
і зайшлість сліпих химер,
чужо'злість за непоступність
в шуканні своїх доріг.
Хай явить озлобі сутність

Бруківка намірів залишилась по смерті,
бруківка намірів – і більше не вдалося...
Бо – недорікуватість і селянська впертість,
чуже незатишне міське різноголосся.
Бо -- маска стійкості, під нею – безпорадність,
в душі – сум’яття, а незгоди -- принци

Розкішна мова. Не осот, будяк.
Не паслись тут одвік «будь-що» й «будь-як».

Отари слів рівненькими рядами –
Крізь час і чад, житейські бурі, драми.

Увись, де благодаттю оповита
Метафор полонина соковита.

Десант піїтів висадивсь на Марс,
Пригледівсь - українські графомани.
Усенький всесвіт хай пізнає нас!
Від захвату кричатиме "Осанна!".

У мене зіпсувався, певно, смак,
Вдихаю вірші, наче пах з-під дека.
Є ж Бенедишин, Гентош, Залізняк,

Я вирізую собі друзів
З мертвого дерева сподівань.
Я вирізую собі дерев’яних друзів,
Що нагадують шахові фігури,
Фарбую їх лаком,
Домальовую очі
І ставлю на шахову дошку:
Нехай крокують до моря:

Непомітні чужі зорельоти
в телескопи спостерігачу,
бо всі їхні прямі і звороти –
швидкоплинні, мов краплі дощу.

Хто побачить політ крапелини
або кулі невловної слід?!
Флот чужий невидимо й невпинно

Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,

Мене сиротою зробили свої ж –
Комуністи,
А першим жалільником
Був чужоземний солдат:
Він гладив мене по голівці,
Давав щось поїсти,
Од вітру ховав
Під благенький трофейний бушлат,

римує осінь листя й лисих
красу абсурд підвали й далі
усе символіка & дійство
провісних наскрізь актуалій

& строга мов ікона та
життям іде христина ~ христя
напіврозквітла німота