Душу чорною печаллю
Огорнуло вмить…
Пекло з крилами примчало –
Світу це болить!

І якщо нема нікого,
Хто б це зло спинив,
Господи! Скажи для чого

Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась

Посивіла душа, відблудила,
І покинула зморене тіло.
Полетіла у вирій до раю,
А Бог каже: — "тебе не чекаю!
Ще не всі ти гріхи відмолила,
Не для тебе копають могилу.
Ще не все позбирала каміння,
Вирви з серця пирій із корінням,

Одділили тебе, синку, від снів, що дрижать метеликом,
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
Колись стежки її

Чи віра сліпа, чи люди?
Чуєш? Це голос Іуди.
Від страху тремтить осина.
Що ти, скажи, за людина?
Багацько тобі подібніх
так просто за тридцять срібних
навіть ріднесеньку матір
запросто зможуть продати.

Коли ми десь посеред хвиль
Опинимося здуру, –
Удвох менш витратим зусиль,
Рятуючись від бурі.
Нас не злякає темний вир
Чи блискавок зигзаги, –
Рука в руці – це балансир
І сил двох рівновага.

Ніч готує ракети,
сажею маже небо.
Боже Всевишній, де Ти?
Царство прийшло Ереба.
Зірка одна – кремлівська.
Мо’ Віфлеємська згасла?
Кров пролилась синівська,
вільні пустують ясла.

Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.

Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,

Хай стихнуть гармати,
Хай музи говорять,
Бо ми так багато
Набралися горя.

Побита війною
Вже кожна родина
І крові рікою

Гординю сховай за сльози,
вітер збери у жменю,
вибери вірші чи проза…
Жити – це так буденно.
Дощ наливає калюжі,
грім від люті гуркоче:
– А люди?
– Вони байдужі, –

Мабуть, крізь просторінь та час
Я йшов занадто швидко
І розгубив увесь запас,
Бо власності не видко.
Мабуть, не так, як треба жив
І рухавсь хибним шляхом,
Якщо куштую хліб чужий
Під незнайомим дахом.

Дотліває серед віття
Сонячне багаття.
Одяглося буйноліття
У вечірнє плаття.

Розлила по небу чари,
Витягла з пуделка* -
Рожевенько-біла хмара --

Його ще витяти з підкопу…
Йому ще в спину цілить дим…
І ритм якийсь… одні синкопи…
І невідомо де і з ким
Йому ще вніч сягнути в небо…
І не забути - хто він є?
Якщо зустріти буде треба
Лице у смерті як своє…

Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабут

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопному кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому : бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:

Поети – ної. Є ще роль така –
ковчеги перед бурею смолити
і рятувати душі гордовиті,
коли життя не варте п’ятака.

Вони поводирі... і неофіти...
у пору смути місія тяжка –
вичавлювати із людей совка,