ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2018.09.19 21:10
Ранками враження завше нові.
Глянь у причільне віконце.
Що є світліше роси у траві,
поки ще мружиться сонце?

Поки спиває цілющий нектар
і обціловує квіти,
доки його негасимий пожар

Тетяна Левицька
2018.09.19 15:46
Таємного Дністра величні Товтри
Ховають у габі ступні епох.
Поділля золоте чарує вкотре,
Цнотливі береги пильнує Бог.
Роздмухує повітря ватру літа
Ранковій прохолоді всупереч.
Спадає з гір смарагдова палітра
Терновою хустиною зі плеч.

Олександр Бобошко Заколотний
2018.09.19 13:09
А холод, будьмо щирими, набрид.
Хоч вересень ось тільки розпочався.
Кажу собі: «Не злись і не печалься!»,
йдучи під дощ, тривалий і дрібний.

Дві гривні… Не намоклі я б підняв,
а ці нехай чекають: може, візьме їх
обставинами зганьблений бідняк,

Ластівка Польова
2018.09.19 10:51
— Ниви чорні насильно зорані
І чумацькою сіллю всіяні.
І ніщо не нове під зорями, –
Навіть блиск під твоїми віями.
Навіть сміх твій, над полем – дзвонами,
Від якого втрачаю голову.
Образ твій серед трав – іконою,
Ти – чаклунка з ногами голими.

Олександр Сушко
2018.09.19 05:04
Дівочі мрії кубляться в лобах,
Дізнатись про одну хоча би хочу.
Схилилася красуня, мов верба,
Губами щось задумливо шепоче.

Чи є там я? У брюках чи без них?
А, може, хоче впасти ув обійми?
Та сталось диво! Бог мені поміг:

Серго Сокольник
2018.09.18 22:44
Відлітати не важко...
...Безтурботно співай,
Перелітная пташко,
Про заморські дива!..
Як душа молодіє
В передбаченні див!..
Перельоту подія
Закріпачує спів,

Ігор Деркач
2018.09.18 21:25
Сниться хата – недосяжна Мекка
у моєму вирії-селі
і знайомий змалечку лелека,
що приносить щастя на крилі.

Там йому не докучає спека,
як зимою десь у Сомалі.
Але як добитися нелегко

Іван Потьомкін
2018.09.18 19:59
Не покладайсь, Ізраїль, на Месію та й годі
(Як знать, чи прийде він чи ні?),
А прикипи до приписів Господніх.
Вони спроможні врятувати од безодні,
Куди безоглядно простує світ.
Господь скрижалі зумисне в руки тобі дав,
Щоб ними морок в душах освітит

Анонім Я Саландяк
2018.09.18 14:33
Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень). II ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ СЕКЦІЯ ЧЕТВЕРТА Дисципліна чистого розуму стосовно його доказів     Д

Ластівка Польова
2018.09.18 12:42
Як татари, ідуть непрошені, ні утіхи від них, ні користі, -
Сни з реальністю переплутались, розлетілися у вікно.
Я сум’яттями запорошена без твого рятівного голосу,
Туго палець бинтом закутую – уколола веретеном.

Тишком-нишком приходять сутінки,

Віта Парфенович
2018.09.18 11:48
Каріна була пестункою долі. Про таких кажуть, народилася у неділю. Вона купалася у любові рідних, змалечку носила звання "розкошухи", і була впевнена, як трохи підросте, то обов'язково знайдеться їй пристойна пара. І от, коли Каріна успішно закінчила ш

Ігор Шоха
2018.09.18 08:57
Ще гавкають колаборанти
на синьо-жовте... Хіроманти
малюють лінії на сказ,
лякаючи себе і нас,
що поки б’ють іще куранти, –
« всьо будє rusia & dambas».
           Уміє моська убивати,
           та і її уже – на раз,

Олександр Сушко
2018.09.18 06:44
Нудьгуючи втелющився у шлюб,
Купив жоні фату в рожевих рюшах.
Коли мовчить, то я її люблю,
А забуркоче (каюся!) - не дуже.

Просвердлює писклявий голосок
І вічне "Дай!" (а пенсія маленька).
Ходити вже не можу без кальсон,

Серго Сокольник
2018.09.18 00:09
сюр***

Цей рейкосонний шлях у ніч... Най-
швидкішим потягом... Без снів...
Та віддзеркалено-містичний
Орнамент у нічнім вікні
Напише літерами суму
(біном?..)- to be or not to be...

Нінель Новікова
2018.09.17 18:34
Не зігріють м’які оксамити –
Почуття догоріли до тла.
Прощавай, тепле бабине літо!
Пізня осінь до мене прийшла…

2018

Нінель Новікова
2018.09.17 18:20
Треба вірити: диво буває!
Не лякайтеся чорної днини –
Навіть доля лиха відступає
Перед силою духу людини!

2018
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Критика | Аналітика

 Українці і росіяни

Напевно таки російська мова виникла в колі слов'янських наших племен, як висока спроба християнізації - в основному від церковно-слов'янської говірки-мови, а українська - розвинулася в народних масах оцих же, об'єднаних слов'янських племен, як доцільна народним культурним традиціям виживання і розвитку "від рівня" власної землі, а не від рівня того чи того Писання, тієї чи тієї столиці. Далі всі ці змішування, насадження численним неслов'янам "крестьянства", тобто, фактично, поневолення в "руський мир", в якому прикро занепадають землі - над якими нині й "править" відірвана від коренів слов'янства нинішня російська культура - занепадають ніяк не доглянуті з любов'ю і творчим патріотизмом...
Висновок, принаймні в Україні носіям російської культури для ближчого споріднення з ареалом країни життєво необхідне оволодіння українською мовою і культурою, а за змогою, й іншими культурами тут, у нас. Зрештою, як ледь не всі українці в цілях порозуміння із тим ще, загальнослов'янським імперативом, сприймають російську мову і культуру. Її імперська всюдипроникність допомагає іншим слов'янським мовам і культурам набувати своєї, але вже адекватної Промислу рідної землі, "імперськості". Тож і російськомовні наші земляки мають щиро радіти зростанню загальнослов'янської народної українськості, всіляко підтримувати цей процес, розвиваючи і своє, - і це буде нашим спільним ділом - братерським поєднанням російського і українського... (Редакція Майстерень)

"У науці антропології розрізняють європеоїдну расу (раніше казали - білу), монголоїдну (раніше говорили-жовту), негроїдну (раніше казали - чорну), а четверта раса як би зникла. Це американські індіанці (червоношкірі), яких стали називати американськими монголоїдами. Антропологічне вивчення наприклад ( за контекстом статті, ред) російської нації показало, що вона на 80% є суміш угрофінських і тюркських коренів (татар) з невеликою домішкою слов'ян (в'ятичі, радимичі і східні кривичі). Білорусами стали західні кривичі і дреговичі, українці ж утворилися шляхом злиття полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів, дулібів, черкасів, гуцулів, лемків і бойків, а також інших менших племен.
Таким чином, не розщеплення єдиної давньоруської народності, а об'єднання різних племен створили російську, українську та білоруську нації. Твердження, ніби Київська Русь - колиска трьох братніх слов'янських народів: російського, українського та білоруського, - офіційна профанація історії. Насправді, українці і білоруси дійсно сформувалися в Русі з слов'янських племен, а росіяни утворилися не в Русі, а в Золотій Орді (точніше в Московському улусі імперії Чингіз-хана) і не з слов'ян, а переважно з угрофінів і татар.
Яке плем'я відсутня у моєму списку?.. Плем'я русичів! Існують тільки два "тексти-першоджерела", де згадується це плем'я. Перший - "Слово о полку Ігоревім", яке одразу після своєї появи викликало підозру в фальшивості. Другий - "Велесова книга", фальшивість якої доведена істориками і палеолінгвістами. Д-р філологічних наук Л. П. Жуковська встановила цей факт, як тільки в АН СРСР прийшла фотокопія малюнка однієї з дощечок, з яких нібито складається "Велесова книга". Жуковська виявила, що в 10-ти рядках тексту присутні мовні факти різних епох, які жодним чином не могли опинитися в одному тексті (Поддельная докириллическая рукопись: (К вопросу о методе определения подделок) // Вопр. языкознания. 1960. № 2. С. 143.).
Детальний доказ фальшивості "Велесової книги" можна прочитати в роботах О. В. Творогова (Влесова книга.// Труды отдела древнерусской литературы (ТОДРЛ) XLIII, Ленинград, 1990, стр. 170-254). Виконали підробку емігранти Миролюбов і Кур, але з лінгвістичної неписьменності вони сконструювали "давньоруську мову" вкрай незграбно. Наприклад, як вам подобається дієслівна форма "іспіяхша"? Якщо це аорист (форма дієслова, що позначала дію, що завершилося в минулому), то слово читалося б як "іспіша" (випив), якщо імперфект (минулий час недоконаного виду), то "іспіяху" (попивав). З'єднання суфікса імперфекта "-ях-" і закінчення аориста "-ша" - неможливо. З таких та інших помилок полягає вся "Велесова книга". Книзі "пощастило". Її взяли на озброєння і російські і українські профанатори історії. Як же не взяти, якщо вона закликає до єдиної і неподільної Русі!.." Леонід Шульман


Публікації на тему:
Історія та міфологія України
Українці і євреї
Українці і поляки
Українці і світ
Злочини імперського ставлення до всього Українського
Мовне питання - сьогодення і контекст історії
Сучасна українська еліта


Вічні друзі-недруги?

Українські руйнівники Російської імперії

Сергій Грабовський, для УП _ П'ятниця, 04 березня 2011, 11:22
Без українців Російської імперії не було б. Це твердження можна вважати банальністю, трюїзмом, доконаною істиною, бо українці були не тільки будівельним матеріалом, а й будівничими (нерідко – одними із головних) цієї імперії. Та що там будівничими – чи додумалися би взагалі московіти до ідеї імперії без Теофана Прокоповича та його впливу на оточення Петра І?

Ну, а далі – пішло-поїхало. Від Олексія Розумовського та Олександра Безбородька, Віктора Кочубея та Івана Паскевича – й аж до Семена Буденного й Клима Ворошилова, Сергія Корольова й Валентина Глушка, Павла Судоплатова й Володимира Семичасного.

А також мільйонів "ревних малоросів", які запопадливо виконували всі вказівки "згори", чи з туманного Санкт-Петербурга, чи із зореносної Москви...

А водночас як українці народили цю імперію, так вони її й знищили. З того часу як почалося формування модерної української нації, саме українці чи, принаймні, особи з українським корінням й українськими ментальними настановами розхитували цю імперію, аж поки аж удвічі впродовж ХХ століття її не поруйнували.

Якраз у березні виповнюється чимало дат, прямо пов’язаних із нищенням цієї імперії, яку дехто у Москві страшенно прагне відродити, ясна річ, залучивши до неї Україну.

Перша із цих знаменних дат – страта народовольцями російського імператора Олександра ІІ, яка сталася 1 березня за старим стилем (13 – за новим) 1881 року. Не тільки керівне ядро партії "Народна воля" складалося із українців, а й ідеологія цієї організації була несумірна із російськими традиціями.

Бо ж партійна програма у галузі державного будівництва відверто зазначала: імператор повинен відмовитися від влади і передати її "Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів", а на місці імперії створюється "Загальноруський союз", поділений на самостійні у внутрішніх справах області.

Народи ж, які були насильницькі приєднані до Російського царства (згадаймо: не так давно закінчилися бої у Чечні, а перед тим придушене польське повстання), одержують право відокремитися чи залишитися в Загальноруському союзі.

А фактичний лідер "Народної волі" Андрій Желябов (один із активних учасників громадівського руху, поки той не був "прикритий" владою) прямо говорив про свою мету як про "розпад імперії на автономні частини".

Імператор відхилив ультиматуми народовольців, і 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим (партійне псевдо – "Тарас"), здійснений виготовленими чернігівцем Миколою Кибальчичем бомбами і керований правнучкою гетьмана Кирила Розумовського Софією Петровською, виявився вдалим.

"Партизани" (як вони себе називали) поставили імперію на грань небуття.

Та імперія тоді вистояла; знайшлося чимало охочих милуватися її позірним зміцненням. І вся ця міць здиміла в 1904-05 роках, розвіяна вітрами війни із Японією.

А далі вдарив грім. 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук вигукнув до матросів українською мовою: "Та доки ж ми будемо рабами!" І на Чорному морі на якийсь час виникла територія, вільна від російського самодержавства – панцерник "Потьомкін", очолена після смерті Вакуленчука (потім більшовики запишуть його до себе – мертві не можуть заперечити) мінним машиністом Панасом Матюшенком.

Активні учасники повстання – інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко і Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери і матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко і так далі.

А підготовча арена – український театральний гурток у Севастополі, в якому брали участь майже всі керівники повстань на флоті. До речі, відвідував цей гурток і лейтенант Петро Шмідт. Той самий. А чому б і ні? Адже він був одеситом...

1917 рік. Березень – за новим стилем. У Петрограді заворушення, влада дала наказ військам ці заворушення придушити (тобто стріляти у дружин робітників, з невдоволення яких кількаденною відсутністю хліба в крамницях усе й почалося). Війська виходять на вулиці, знехотя виконують накази і тут раптом напіврота лейб-гвардії Волинського полку замість того, щоб стріляти по простолюду, відкриває нищівний вогонь по поліції.

Наступного дня весь цей полк разом із молодшими офіцерами починає вуличні бої проти поліції та жандармів. За ним підіймаються й інші. А за кілька днів на станції Дно останній російський імператор зрікається престолу...

А за місяць відбувається своєрідний парад перемоги – перша українська маніфестація в столиці імперії. Під жовто-блакитними прапорами на вулицю вийшли понад 20 тисяч вояків столичного гарнізону. Очолювали колону кубанські козаки-чорноморці, котрі несли січовий прапор та бунчуки.

Та імперія врешті-решт відновилася – вже під іншими прапорами.

Для того ж, щоб придушити навіть спробу, навіть порух до інакодумства – і для того, щоб мати майже безплатну робочу силу, оновлена радянська імперія побудувала неозорий ҐУЛАҐ.

Від початку 1920-тих до середини 1940-вих політичні ув’язнені та засланці в СРСР були беззахисними жертвами зеків-кримінальників, заохочуваних до цього табірним начальством.

І тільки тоді, коли в ҐУЛАҐу з’явилися, як писав Олександр Солженіцин, "витримані плечисті хлопці", пануванню блатних і шпани у таборах настав кінець; а далі почалася плеяда табірних повстань, що змусила комуністичний уряд в екстреному порядку звільнити абсолютну більшість політичних в’язнів (до речі, представників усіх націй, далеко не лише самих українців!) і мінімізувати систему ҐУЛАҐу.

Цими хлопцями були партизани УПА, що потрапили до полону, обдивилися, налагодили в таборах контакти із іншими полоненими бійцями Опору – литовцями, латишами, поляками – і продовжили бій. До беззаперечної перемоги над імперією.

І знову знаменна дата, і знову березень. 2.03.1931 народився Горбачов Михайло Сергійович – перший та останній президент СРСР. Звідкіля у ледь не взірцевого компартійного номенклатурника високого рангу взявся такий виразний потяг до свободи? Цим питанням переймаються у ці дні і недруги, і симпатики політика, ім’я якого нерозривне із розпадом Радянського Союзу.

А ще тим, як йому вдалося після стількох років перебування на вершинах влади, з одного боку, не "забронзовіти", з іншого боку – уникнути спокуси нахапати повну торбу яхт із чорношкірою обслугою і палаців у субтропіках...

Важко точно сказати. Але, зрозуміла річ, не останню річ тут мусила зіграти й українська складова ментальності Горбі (до речі, якого дідька деякі ревнителі української мови пишуть його прізвище як Ґорбачов? Сам Михайло Сергійович таке слово і не вимовив би...) та сімейна атмосфера, створена його дружиною Раїсою Титаренко.

Горбачови не тільки знали й шанували, але й розуміли в силу свого походження вірші Шевченка – і закладений у них потенціал свободи і шаноби до людини таки спрацював...

І, до речі, політичні недоліки Михайла Горбачова теж легко пояснюються тією самою підсвідомою українською складовою його ментальності.

Ну, а якщо до діяльності самого Горбачова додати ще й всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року (перешкоджати якому президент СРСР не став, хоч, як відомо, йому пропонували зробити це), то картина другого падіння імперії стане закінченою.

Та це ще не все. Є ще один визначний українець, котрий змусив захитатися останній міф, на якому ще тримається імперська будова, – міф про "Велику Вітчизняну війну", про "армію-визволительку", про Радянський Союз, який, мовляв, порятував увесь світ від "коричневої чуми".

Це Володимир Різун, відомий більше під псевдонімом Віктор Суворов. Він першим чітко сказав те, що крутилося на язику багатьох, – що будь-який тоталітарний режим завжди агресивний, що СРСР був одним із головних винуватців Другої світової війни, що під червоним прапором із серпом і молотом готувалася війна проти всього світу з метою встановлення панування кремлівської братії.

Російський учений-історик Юрій Фельштинський так оцінив заслуги Володимира Різуна: "Для вивчення проблематики початкового періоду Другої світової війни Суворов зробив більше, ніж уся радянська і західна історіографія. Він знайшов відповіді на дуже багато які питання, що десятиріччями нас мучили... Заслуга його неоціненна".

Справді: натовпи підгодованих Кремлем науковців із різних країн ведуть "обстріл" концепції Суворова, бо із міфом про "велику перемогу" впаде й перспектива відбудови "великої Росії", – але спинити процес загибелі "останнього міфу імперії" вже неможливо.

Отож чи не варто новітнім реаніматорам Російської імперії замислитися над тим, що залучення до її побудови українців, звісно, надасть цій імперії певного імпульсу – але невдовзі спрацює за методом: "Рубль на вході, два – на виході", і третього українського удару не витримає вже Росія як така?

Ба більше: палким російським патріотам варто подумати і над тим, як більш обережно залучати деяких українців до своїх державотворчих процесів. Це ж треба було, скажімо, призначити віце-прем’єром особу із прізвищем Шахрай!

А для тих, кому ідея імперії органічно чужа, є гарна нагода ще раз подумки привітати Михайла Горбачова із 80-літтям і згадати у ці березневі дні тих українців, котрі руйнували сакраментальну євразійську "тюрму народів".

Сергій Грабовський, для УП

© 2000-2010 "Українська правда"

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/03/4/5983243/


(Сторінка на стадії творення)

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2011-03-04 16:50:53
Переглядів сторінки твору 1629
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.770
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-07-24 13:07:23 ]
Трехсотлетие “прутского чуда”
22.07.2011 22:16

В июле 1711 г. Россия оказалась на грани катастрофы. Возглавляемая Петром I российская армия была окружена на реке Прут впятеро большими силами турок и крымских татар. Московский царь оказался примерно в таком же удручающем положении, в которое он двумя годами ранее заманил Карла XII и шведскую армию. От полного разгрома Петра спасло чудо – мутная коррупционно-сексуальная история. Решающую роль в столкновении двух громадных потенциалов, в итоге, сыграли человеческие слабости.



После поражения под Полтавой и капитуляции шведской армии под Переволочной Карл ХІІ и гетман Мазепа с остатками войск укрылись в Бендерах (тогда – территория Османской империи). Мазепа вскоре умер, но казаки избрали нового гетмана Пилипа Орлика (и даже приняли знаменитую Конституцию) и были настроены вместе со шведами продолжать борьбу.

Тем временем, Москва в ультимативной форме требовала у Стамбула выдать короля и гетмана, обещая за них 300 тысяч золотых. Вообще, после полтавской победы московиты стали вести себя в отношении турок нагло: разрабатывали планы антитурецких коалиций, подстрекали вассалов султана к восстанию. Кроме того, царские войска несколько раз переходили границу и взяли в плен отряд интернированных турками шведов. В ответ на такой беспредел Оттоманская Порта в ноябре 1710 года объявила Московскому царству войну.

Как Петр повторил ошибку Карла

Весною 1711 г., подтянув из Прибалтики основные силы, Петр I, отбив нападение крымских татар и “воров запорожцев”, перешел в контрнаступление на Балканском, Крымском и Кубанском фронтах. Для “турецкой акции” он собрал 90 тысяч регулярного войска, 80 тысяч – иррегулярного (в основном, казаков) и 20 тысяч калмыков. Кроме того, царь заключил союз с господарями Валахии и Молдавии, которые обещали выставить 60-тысячную армию и взять на себя снабжение, а польский король Август ІІ выслал в помощь союзнику 30-тысячный корпус. По мнению царя, силы были «более чем достаточные для удержания за нами победы».

В конце мая 1711-го Петр I во главе 50 тысячной армии форсировал Днестр и вступил в Молдавию. Тут выяснилось, что господарь Димитрий Кантемир не собрал припасов, а в его войске едва 7000 бойцов. А господарь Валахии Константин Бранкован вообще передумал переходить на сторону россиян. Однако Петр I на военном совете предложил все равно идти вперед – к Дунаю, не дожидаясь подкреплений. (http://www.planet-x.net.ua/history/history_persons_petrI_12.html) После полтавской победы “птенцы гнезда Петрова” уверовали в его военный гений и дружно поддержали идею. И лишь немецкий генерал Галлард предупредил, что “армия находится в том же положении, в каком был Карл XII, вступая в Малороссию”.

Султан Ахмед III, узнав о приближении большой вражеской армии и опасаясь восстания своих христианских подданных, предложил мир на условиях уступки земель до Дуная: Причерноморья, Молдавии и Валахии. Но Петр I отказался, очевидно, собираясь захватить больше. Он углубился в Молдавию, имея при себе лишь 40-тысячную армию при 122 пушках. Неожиданно на его пути стала османская армия во главе с великим визирем Балтаджи-пашой – 120 тысяч при 460 пушках. Петр никак не ожидал появления основных сил противника. Турки, объединившись с 70-тысячной крымскотатарской конницей хана Девлет-Гирея ІІ, атаковали. Отступая, царские войска и их молдавские союзники оказались прижаты к берегу Прута и начали строить укрепленный лагерь. Янычары трижды атаковали и даже захватили часть обоза, но были отбиты с большими потерями.

Впрочем, положение царской армии было безнадежным: окружение, потеря боеприпасов и продовольствия, и даже дефицит воды в июльскую жару. Из-за турецких и татарских стрелков воду приходилось набирать ночью, неся при этом потери. Турки, начали устанавливать артиллерию на господствующих высотах, собираясь просто разбомбить вражеский лагерь. (http://www.planet-x.net.ua/history/history_persons_petrI_19.html) Петр І сотоварищи выбирали между плохим и еще худшим: капитуляцией или самоубийственным прорывом.

“Даже если бы русским удалось пробиться сквозь кольцо врагов, отступление обратилось бы для них в катастрофу, – отмечает автор 4-томной “Истории российской армии” Антон Керсновский. – Все переправы через Прут были в руках турок, остатки армии очутились бы в Молдавии, как в мышеловке, и их постигла бы участь шведов у Переволочны (плен. – Авт.)”.

Понимая это, Петр І подготовил указ для Сената: в случае плена царем его не считать и указов его не выполнять.

И тут случилось чудо – турки согласились на мирные переговоры! Чтобы спастись Петр І был готов почти на все. “Ставь с ними на все, что похотят, кроме шкляфства (плена. - Авт.)”, – инструктировал он посланного в турецкий лагерь вице-канцлера Петра Шафирова. Но в итоге, великий визирь согласился на минимальные уступки – царя обязывали: вернуть захваченный в 1696 г. Азов, срыть Таганрог и другие пограничные крепости, пропустить Карла ХII в Швецию, не вмешиваться в дела Речи Посполитой и “выйти из земель связаных с Польшей казаков, запорожцев и тех казаков, что пребывают в союзе с наияснейшим ханом Крыма” (последний пункт был сформулирован настолько расплывчато, что вскоре возник дипломатический спор: кто и что имел в виду).



Шведский король и крымский хан требовали отказаться от переговоров и уничтожить вражескую армию. Но визирь не прислушался к их аргументам и требованиям. 23 июля 1711 г. Прутский договор был подписан. Вскоре российская армия вышла из лагеря, оставив туркам в качестве трофея артиллерию. До Днестра она добралась в плачевном состоянии. Как вспоминал секретарь датского посланника Расмус Эребо, «солдаты почернели от жажды и голода. Умирающие люди лежали во множестве по дороге, и никто не мог помочь ближнему или спасти его, так как у всех было поровну, то есть ни у кого ничего не было».



Что спасло царя?

“Неизвестные достоверно причины побудили визиря согласиться на мир, что спасло российскую армию”, – отмечает энциклопедия Брокгауза и Ефрона.

Российская историография утверждает, будто великий визирь согласился на переговоры, поскольку янычары, понеся тяжелые потери, отказывались идти на новый штурм и угрожали бунтом. А успех на переговорах – дело рук Шафирова. И хотя визирь и его окружение получили более 250 тысяч рублей, но подкуп якобы не сыграл решающей роли.

Историография турецкая свидетельствует, что формальный главнокомандующий царской армии фельдмаршал граф Борис Шереметев дважды предлагал начать переговоры, но Балтаджи-паша согласился лишь после того, как в турецкий лагерь прибыла 27-летняя Екатерина Алексеевна (до знакомства с Петром и принятия православия – Марта Скавронская), походно-полевая царская жена. О чем она общалась с визирем – неизвестно. Однако, беря во внимание биографию Скавронской (оказывала сексуальные услуги шведским солдатам, затем – российским и через руки Шереметьева и Меншикова попала к царю), можно себе представить набор ее аргументов.

Впрочем, Балтаджи-паша мог соединить секс и коррупцию.

Какая из версий более правдива утверждать не беремся, но, похоже, что турецкие историки ближе к истине. Конечно, отрицать дипломатический талант Шафирова нельзя, но дальнейший ход событий свидетельствует о решающей роли Екатерины. По возвращении в Петербург, в 1712 г. Петр І венчается с ней и объявляет Богом данной женой (до этого царь не осмеливался “преступать обычая предков” да и просто правил монарших браков); их дочки Анна и Елизавета стают принцессами. В 1713-м царь учредил орден Св. Екатерины, наградив им свою жену “за достойное поведение во время Прутского похода”, а потом короновал. Объявить Екатерину I наследницей престола помешал адюльтер императрицы с камергером Вильямом Монсом, которому вскоре отрубили голову за… мздоимство.

А вот султан был очень недоволен Балтаджи-пашой, которого вскоре сняли с поста и отправили на остров Родос, где удавили. Новым великим визирем стал командир янычарского корпуса Юсуф-паша. Вряд ли такое назначение произошло бы, если бы янычары в прутском сражении не хотели сражаться и грозили бунтом.



Прутские альтернативы



«Трудно представить себе, что было бы с Россией, если бы Петр погиб на Пруте, – пишет уже цитируемый нами Антон Керсновский. – При несчастном Алексее Петровиче ей бы пришлось пережить новое смутное время. Все старания и достижения Петра пропали бы даром. Вообще же Прутский поход — это война пропущенных возможностей. Согласись Петр на предложение султана — и граница России тогда же пошла бы по Дунаю… Молдавия и Валахия, войдя в состав Империи, за 200 лет ассимилировались бы совершенно — и мы не имели бы враждебной Румынии. Не надо было бы проливать потоки крови под Очаковым, Измаилом, Рущуком, в Силистрии и вести пять войн за сто лет. Болгария и Сербия были бы освобождены от турецкого ига на сто лет раньше — Румянцевым, ставшим бы Забалканским, а не Задунайским, Суворов вместо Измаила штурмовал бы Адрианополь, а Кутузов продиктовал бы мир Порте не в Бухарестсте (бывшим бы тогда русским губернским городом), а в Царьграде. Вся история России сложилась бы иначе… Ошибку примерно такого же порядка совершил и Балтаджи-паша. Этому визирю мы обязаны многим», – резюмирует российский исследователь.



То, что великий визирь польстился на Екатеринины прелести и/или на фаршированного золотом здоровенного осетра (по одной из версий, в таком камуфляже преподнесли ему взятку – чтобы не узнал крымский хан) имело значительные последствия и для украинской истории.



В случае, если бы российская армия была уничтожена в ходе Прутского похода, то Пилип Орлик при помощи крымских татар смог бы быстро установить контроль над обеими берегами Днепра в границах 1649-го (гетманат Богдана Хмельницкого), которые в “Пактах и Конституции” были определены в качестве государственных. Показательно, что тогда россияне не очень-то доверяли тем, кто в свое время по разным причинам не пошел за Мазепой. “Не вовсе надобно верить гетману (Скоропадскому. – Авт.), понеже в малороссийском народе и преж сего не без шатости было и ныне кому верить, Бог весть”, – докладывал киевский воевода Дмитрий Голицын в начале российско-турецкой войны 1710-1713 гг.



А вот в случае, если бы Петр в начале похода согласился на мирные условия султана, то гетманство и казачий строй ликвидировали бы, вероятно, намного раньше, чем это произошло в реальной истории.


Дмитро Шурхало, для “ОРД”

http://ord-ua.com/2011/07/22/trehsotletie-prutskogo-chuda-/

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Комаров (Л.П./Л.П.) [ 2011-07-25 12:13:14 ]
Ну ось яскравий приклад - на які жертви йдуть расєйські жєнщіни заради своїх милих, держави чи просто власної втіхи. Не те що наші, то в суд то в СІЗо.
А як серйозно, то із загибеллю Петра І, можливо і були б кордони іншими і Стамбул був як тепер Москва, але це малоймовірно. Роль особистості в історії буває порою велика, та не визначальна. Були і Чінгісхан і Олександр Македонський і Цезар. А що залишилось по їх смерті?
Російський цар в їх ряду більш удачливим виявився.