ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Наталка Пілігрим
2018.06.19 16:34
Весна насипає у горло пилу,
усе навколишнє вбирає у сірість,
дороги і люди – ти вирви, вирви…
Твоя й березнева самотність стрілись.

Лице сполотніле, прообраз дому,
їм промінь жахкий домалює зморшок,
у тебе із містом одні геноми –

Олександр Сушко
2018.06.19 06:10
Тарганисько сховалося у шпарку,
Поласувало нагло кавуном.
Узимку люди мерзнуть, літом – жарко,
Вдоволених не бачу вже давно.

Не вистачає грошей, хисту, тями,
Ще й вороги в Донбасі і Криму.
Рука сусіда піднімає камінь,

Маркіяна Рай
2018.06.19 00:18
Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає геть у п'яти,
Коли у грудях стужа м'яти,

Ігор Шоха
2018.06.18 23:08
А у оборі нашої корови
ще є телята нашої біди -
мураєви, і гепи, і царьови -
ті самі клони, що і муравйови,
на вим’ї євразійської орди.

***
А на цьому світі легше жити,

Адель Станіславська
2018.06.18 15:33
У всі часи інакшості - інакші.
У всі часи приречені вони.
І навіть сильні духом - завжди слабші
І зметені в нерівностях війни.

Були і каменовані, й розп'яті
І топлені, і палені в вогні...
Нормальніші нормальних - більш

Олексій Кацай
2018.06.18 15:13
Йде сніг.
Вечір темряву бгає
у ламп віртуальні сніжки.
Комп’ютерні ігри стирає,
залишивши ярлики.

Забралами висять вони
на моніторах шибок.

Володимир Бойко
2018.06.18 12:14
Дощать дощі, зміняючись дощами,
А після них приходять ще дощі.
В повітрі пахне гниллю і грибами,
Чатують жертв поміж кущів кліщі.

Така погода увійшла у моду,
Згнивають полуниці на грядках,
З-за бур'янів не видко вже городу,

Ірина Вовк
2018.06.18 10:55
…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Наталка Пілігрим
2018.06.18 09:42
поміж двох будинків між якими тиша
ліпить свою нішу і плете нитки
опадають ночі на галуззя вишень
колискові інші і дірок зірки

сумовито світять у зіниці вулиць
щоби не почули кроки ліхтарів
і ніхто не певен так бо є і було

Олександр Сушко
2018.06.18 07:28
Молись!

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",

Галина Кучеренко
2018.06.17 22:25
Ситого вовка не дуже цікавлять
проблеми голодних ягнят:
            - Отара замерзла!... І їжі замало!
             Чим нагодувати малят?...
- Як можна мій спокій тривожити марно -
Опікуюсь вами як брат!
Ви ж - злодії страшні, бездушнії скнари!!!

Володимир Бойко
2018.06.17 21:35
Іще до липня буцімто далеко,
А липовий вже віє аромат.
Пахуча мжичка сіє серед спеки,
Спадаючи росою на асфальт.

Зближається глобальне потепління,
Природний календар прискорив біг.
Дарує червень липове цвітіння,

Іван Потьомкін
2018.06.17 20:55
Єврейський хлопчику, ти в моїм домі,
в зневаженім Сіоні. Вечір. Сутінки.
Я схиливсь, а ти – на моїх колінах.
Тобі, мій любий, оповім історію
про доброго Месію, котрий не прийшов.
Старшим тут од тебе не оповім, мій милий.
У старших немає таких оче

Микола Соболь
2018.06.17 15:28
Керунки – нові, та влада стара.
Зміїний оскал у тігрЮлі.
Політика чесна скоріше – мара.
Дивися – спустіли каструлі…
Дрочися народе – лютуй на ура!
Малюй Т-образки трикутні…
Але від корита свиню (чи кнура),
Не вигнати, сівши на кухні.

Ігор Деркач
2018.06.17 09:03
Нема за що сусіду полюбити,
нема чого коритися орді.
Уже віки виплачуємо мито,
а живемо на хлібі і воді.

І кровію орошено чимало
розп'ятих і катованих людей,
аби чекісти їли наше сало

Сонце Місяць
2018.06.16 18:29
все чудесно о цій годині
довгі сутінки чай & плед
чи крамниці вітрини плинні
між розмитих вітром алей

вигасає пройдешній день
залишаючи різні стіни
поміж монстрів чи то людей
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Критика | Аналітика / Історія

 Стосунки українців із євреями
Знову ж таки, пробуючи охопити важкоохопне, користаємось зваженими поглядами сторін, що шукають позитиву, і доброчинності:

Публікації на тему:
Леонід Шульман. Хто я такий: сіоніст чи антисеміт?
Леонід Шульман, др. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства
Мойсей Фішбейн. Єврейська карта в російських спецопераціях проти України
Стелла Кренцбах: Живу ще завдяки УПА
Володимир В'ятрович. Легенда про Nachtigall
Друга світова війна
Національне питання - сьогодення і контекст історії
Злочини імперського ставлення до всього Українського
Еліта в житті українського народу
Релігійні питання - сьогодення і контекст історії
Історія та міфологія України


Ми можемо дискутувати на всі теми, але без тієї категоричної упевненості у своїй і тільки своїй правоті, яка призводить лише до рівномірного розселення - один циклоп на один острів, і стада німих овець довкола.

До найбільш болючих питань історії взаємин


Легенда про Nachtigall
14.12.2007___ Володимир В'ятрович, для УП Володимир В'ятрович
Нищення єврейського населення на окупованих територіях було реалізацією нацистських ідеологічних засад. Підхід до виконання цього завдання вражав своєю бездушною методологічністю – спеціальні "айнзацгрупи" виловлювали і вбивали євреїв, створювалися табори смерті, постійно "вдосконалювалися" засоби масового вбивства.

На момент вступу на українські землі у 1941 році німецькі "айнзацгрупи" вже мали досвід у реалізації таких заходів. Тож, коли 1 липня вони ввійшли до Львова, діяли впевнено, реалізовуючи свої жахливі завдання.

За наступні дні заарештовано кілька тисяч людей - євреїв та представників польської інтелігенції. Більшість із них майже відразу розстріляно, інших запроторено до щойно створеного гетто, мешканців якого винищено дещо пізніше. В подальшому жертвами "айнзацгруп" стали десятки тисяч євреїв.

Слідство про перебіг масових вбивств євреїв та поляків в перші дні німецької окупації почалося відразу після завершення Другої світової війни. Радянськими органами було створено Надзвичайну державну комісію, яка встановила факт злочину і навіть назвала його виконавців.

Підсумком роботи комісії стало спеціальне видання "Про злочинства німців на території Львівської області. Повідомлення надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників", опубліковане в Києві у 1945 році.

Отож у згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочину названо: генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляш, губернатор Галичини Вехтер, начальник поліції Кацман, гауштурмфюрер Гебауер, гаупштурмфюрер СС Варцок, оберштурмфюрер СС Вільгауз, лейтенант СС Шейнбах, оберлейтенант СС Сіллер, штурмфюрер СС Райс, штурмфюрер Веске, оберштурмфюрери СС Рокіта, Урман, Шульц, оберлейтенант СС Векне, шарфюрер СС Колінко, шарфюрер СС Гейне, унтерштурмбанфюрер Гайніш, гауптштурбанфюрер СС Гжімік, шеф зондеркоманди №1005 Шерляк, гауптштурмбанфюрер Раух, шарфюрер СД Елітко, шарфюрер СД Прайс, керівник "бригади смерті" Ейфель, шарфюрери СД Райс і Майєр, обервахместри СД Клік і Вольф, капітан Блют, майор Сідорен, майор Рох, обер фельдфебелі Міллер і Пер, комісари в справах євреїв Енгель, Зейс, Укварт, Леонард, шарфюрери СС Еріх, Хан, Блюм, Верет, Біттерман та ін.

Результати діяльності цієї комісії перевірялися й були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 року.

Зокрема, головний звинувачував з радянського боку генеральний прокурор Руденко, виступаючи на процесі, заявив: "Загони гестапівців ще до захоплення Львова мали складені за наказом німецького уряду списки найвидатніших представників інтелігенції, призначених до знищення. Одразу після захоплення міста Львова почалися масові арешти і розстріли".

У цьому ж виступі можна знайти ще й такі слова: "Вбивства радянських громадян здійснювалися не випадковими бандитськими групами німецьких офіцерів і солдатів, а згідно із затвердженими планами німецькими військовими з'єднаннями, поліцією та СС".

Факти, встановлені цієї комісією, побутували як незаперечні в історіографії, в тому числі радянській прес-конференції східнонімецького професора Альберта Ордена у 1959 році.

Професор зробив сенсаційне "відкриття" про те, що масові вбивства у Львові організували і провели… українці, вояки спеціального батальйону "Нахтігаль". Проте, як виявилося згодом, основною мішенню його звинувачень були не стільки українці (хоч і про те, аби зайвий раз звинуватити українських націоналістів у всіх смертних гріхах комуністи не забували ніколи), як його колега професор Теодор Оберлендер, що в 1941 році був німецьким зв'язковим офіцером в українському батальйоні.

Розпочалась активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність "Нахтігалю" та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові.

Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій демократичній республіці. Усі докази зібрали блискавично швидко – протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять.

При перегляді даних обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь – свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де "Нахтігаль" з Оберлендером мали чинити свої "злочини". З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними мешканцями Львова, – усі інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо.

Можливо побоювалися що свідки-львів'яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв та поляків, але десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених в тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.

Зібрані свідчення швиденько було передано до суду, який в підконтрольній Москві Східній Німеччині міг бути тільки "найгуманнішим", а тому заочно визнав Оберлендера винним і присудив йому довічне ув'язнення.

Наступним етапом мало бути проведення процесу у ФРН. Збором доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму.

Але ніяких нових документів знайти не вдалося, а ті, що вже були знайдені, не визнавалися західнонімецьким правосуддям. Тоді їх сфабрикували радянські спецслужби, які представили "свідчення" кількох вояків "Нахтігалю".

Згодом в рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані в окремій брошурі "Криваві злочини Оберлендера".

6 квітня 1960 року ці "докази" були перекладені німецькою мовою і відправлені до штабу Асоціації жертв нацизму в місто Людвігсбург. Асоціація подала документи до суду.

У звинуваченні мовилося, що батальйон "Нахтігаль" нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполю, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.

Західнонімецький суд провів детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися "Нахтігалю". Слідчими було встановлено, що "більшість членів "Нахтігалю", хоча й знали про жахливі вбивства проведені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родини деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни".

На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка переслухала 232 свідків і визнала, що закиди проти формування "Нахтігаль" й офіцера Оберлендера, цілковито позбавлені підстав.

Хоча німецькі слідчі не виключали, що "члени українського батальйону "Нахтігаль", прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону".

З огляду на сказане вище, підсудних звільнили від вини і покарання встановленого судом НДР.

Що ж змусило Москву переглянути свої ж офіційні висновки щодо учасників та організаторів масових вбивств у Львові в липні 1941 року?

По-перше, прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра інспірована КГБ проти західнонімецького уряду на чолі з Конрадом Аденауером.

Він у 1953 р призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини й СРСР.

Серед цієї маси людей панували виразні антикомуністичні настрої. З часом Оберлендер, спираючись на них, розпочав створювати потужну політичну партію з яскравим антилівим ухилом, таким чином привернувши до себе увагу КГБ.

Частково завдання із компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера доблесним чекістам вдалося реалізувати. Не зважаючи на виправдання у суді, Оберлендер пішов у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.

Іншим завданням кампанії проти "Нахтігалю" було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КГБ. Адже трохи більше як за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КГБ Богдан Старшинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру.

Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру убив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини з 1941 року.

Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину і докладно розповів про деталі вбивства, зробленого за наказом КГБ.

Отже, легенда про участь "Нахтігалю" у масових вбивствах в липні 1941 року була інструментом політичної гри, яку проводили органи держбезпеки СРСР проти Західної Німеччини та української еміграції.

Незважаючи на її цілковиту компрометацію, вона увійшла в канон радянської антинаціоналістичної риторики. Її й досі використовують несумлінні історики, виконуючи політичні замовлення.

Прикро, що до кампанії, спрямованої проти повернення правди про український визвольний рух 1920-1950-тих років залучаються і закордонні установи, зокрема й такі солідні як дослідницький інститут Яд Вашем.

Доречніше було б працівникам цього інституту спрямувати свої зусилля на відродження пам'яті про тих євреїв, які разом з українцями зі зброєю в руках боролися проти нацистського та сталінського тоталітарних режимів.
__________________________________

Автор: Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам'яті
http://maysterni.com/publication.php?id=16716

Стелла Кренцбах: Живу ще завдяки УПА


Це спогади дочки західноукраїнського рабина, яка була спочатку в санітарній службі УПА, потім в розвідці УПА, потім знову в санітарній службі та після переходу групи на Захід виїхала в Ізраїль. Просимо стурбованих правописом зайве не турбуватися, до 1939 року в Галичині слова "єврей" в правописі не було, ми залишили правопис авторки, тобто "жид" - без жодних намірів щодо національної образи.
________________________________________________________
Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА – Богові за те, що дав мені такі очі, як волошки українських піль, і золотисте волосся розлогих ланів пшениці. Що не нарисував на моєму обличчі відвічного тавра Ізраїля, і я росла, не уподібнюючись до моїх прапрадідів, Рахілі чи Ревеки, а, навпаки, нічим не різнилася від Марусі, Орисі, чи Олі, дівчат української землі. Я не раз дивувалася, чому захотілося Єгові створити мене зовсім неподібною до моєї матері, рудоволосої, зеленоокої Сари, ані до батька, чорноволосого із семітським носом та старозаконними пейсами, рабіна міста Б. в Західній
Україні. Сьогодні я розумію те. Його Пресвята Воля хотіла, щоб я працювала ще на славу того Ізраїля, за волю якого я молилася ціле життя; тої ще Мойсеевої обітуваної землі, якій належить половина мого серця, бо друга половина залишиться до смерти повна любови до тої землі, на якій я родилася, на якій я зросла.

Родилась я таки в тому містечку Б., що лежить за 75 кілометрів від Львова. Батька мого шанували в містечку не тільки жиди. Була це надзвичайно чесна людина, що життя своє вела згідно з Божими заповідями, що любила своє, але
шанувала й чуже. Не дивно було, що батько мій жив у приязних відносинах з місцевим гр.-кат. Деканом, до якого часто заходив на дискусії про Біблію Старого Заповіту. Донька того ж священика, Оля, була моєю найщирішою товаришкою від першої кляси. Після закінчення народньої школи віддав мене батько до місцевої гімназії Рідної Школи, хоча була в місті теж польська державна гімназія. Батько казав, що в українській школі я переноситиму менше
приниження. Але він дуже помилився, вживаючи слова „менше”. За вісім років навчання в українській школі я не зазнала жодного приниження. Товаришки уважали мене рівнорядною товаришкою, ставилися до мене, як до українки. В гімназії вивчила я докладно літературну українську мову, пізнала велич духа української літератури. І так з часом я стала ненавидіти ворогів України і любити її приятелів. Дома виховували мене за старозаконним звичаєм. Говорили ми не діалектом, а чистою гебрайською мовою.
Батьки змалку защіплювали в мене любов до Ізраїля, такої ж поневоленої батьківщини, як і Україна. І тоді, коли я вже почала вглиблюватися в нутро своєї душі, я побачила, що моє серце поділене на дві рівні частини. В одній горить любов до Ізраїля, в другій до України. Може комусь видається моє
твердження абсурдом, мовляв, велика, могутня любов існує тільки одна. Але коли я аналізую себе ще раз сьогодні, коли вже є виключена якась хиткість, я можу сміло сказати, що обидві любови були і є однаково великі й однаково сильні!
В році 1935 я здала матуру і хотіла записатися у Львові на медичний факультет. Але моє подання відкинули разом з поданням 38-ми українців. Я була одинока жидівка, якої не прийняли. Тоді я записалася на філософію. Цього року виїхали до Палестини мої батьки, до яких я мала приїхати після закінчення студій. В червні 1939 р. закінчила я студії і одержала докторський титул. 28-го вересня мав відплисти до Палестини корабель, на який я мала зарезервований квиток. Але 1-го вересня вибухла війна і я не
встигла виїхати зі Львова. Нові господарі — большевики спочатку ставилися до жидів прихильно. Я відразу одержала працю в середній школі, промовчавши, очевидно, моє соціяльне походження.
Але не минуло року, як одного ранку з’явилися в моїй хаті міліціонери і звеліли збирати речі в дорогу. В яку дорогу? — спитала я спокійно, думаючи, що зайшла якась помилка. Я показала їм паспорт, усі потрібні довідки. Але все було даремно. Прийшов наказ вивозити жидів на Сибір та й годі. І тоді я почала збирати всі речі, одягнулася в найліпше вбрання і думала піддатися долі. Перед виходом я попросилась в туалету. Мені дозволено. Там ждав мене
рятунок. Я жила в партері, вікно туалети виходило на подвір’я, я вискочила через вікно і перехідною брамою втекла на іншу вулицю.
Ввесь час, аж до відходу большевиків, я переховувалась в моєї товаришки Олі, доньки священика з нашого містечка. Оля працювала в харчовому відділі бухгальтеркою і ледве змогла виживити нас двох. Вона ділилася зі мною останньою шкоринкою хліба, і була наче рідна сестра; вона ніколи не дала мені відчути того страху, який переживала із-за мене, наражуючи своє життя.
Але і в неї, як і в мене, не було нікого. Мами не мала змалку. А батька вбили під час війни поляки — т. зв. Леґіон смерти, що складався з кримінальних злочинців і був висланий палити українські села та вбивати свідомих українців.
Коли вступили у Львів німці, я була мабуть одинокою жидівкою, ще раділа їхньому приходові. Я думала, що вони створять Україну, а самі підуть проти большевиків. Але як я болюче розчарувалася! Скоро моя радість перетворилася в жах. Те, що почали робити німці з жидами, а опісля з українцями, було ніщо інше, як тільки продовження большевицької жорстокости.
Жила я далі з Олею, працювала кравчинею в українських домах. Документи мала на прізвище українське, обличчя моє не було підозріле, але нерви мої не видержували. Кожного дня я бачила великі колони жидів, що покірливо йшли на
смерть в супроводі декількох поліцаїв. Мене брала лють за ту покірливість. Я затулювала рота, щоб не крикнути їм: „Киньтеся і вбийте тих кількох поліцаїв, вас переважаюча більшість, згинете і так, але як герої, а не як
раби!” — Я часто розмовляла про те з Олею, вона казала мені, що жиди не здібні на геройські вчинки. Тоді я погоджувалася з нею.
Ох! Олю, щоб я могла оповісти тобі, як вміють по-геройськи боротися і вмирати сини Ізраїля, але ти напевне сама те бачиш... Життя у Львові ставало небезпечне і для українців.
Упоравшись з жидами, німці почали арештувати українців. Тюрми заповнилися українською молоддю, інтелігенцією, а згодом і свідомими селянами. Часті розстріли, арешти і вивіз у Німеччину в концтабори були на денному порядку.
Але українці не були покірливі, як жиди, за кров вони відплачували кров’ю, за смерть — смертю. Тоді вже доходили до мене вісті про УПА на Волині. З часом рух цей зріс і поширився по всій „звільненій” німцями Україні. Я догадувалася, що Оля теж має зв’язки з УПА, бо одного дня з’явилася в нашій хаті машинка, на якій Оля писала всякого роду пропагандивні речі.
Часом Оля змикала, все в суботу ввечорі і приїжджала в понеділок досвіта, часто заболочена і втомлена. До нас почали заходити незнайомі мені хлопці і дівчата. Вони довго пересиджували в кімнаті Олі, або приходили тільки за
ліками, що їх Оля приносила з аптеки, де працювала ляборанткою.
Дверник нашого дому був поляк. Він зауважив, що до нас заходить багато людей, і почав слідкувати за ними. Якось вибалакалася переді мною його жінка, кажучи, що на нас мають сусіди око. Я розказала про те Олі, і тоді візити до нас дещо припинилися.
Але ми були вже підозрілі. Я відчувала, що одного дня нас арештують (можливо була це психоза), нова хвиля нервового страху опанувала мене. Я рішила записатися на працю до Німеччини, мені здавалося, що там безпечніше. Про цей
свій плян я розповіла Олі. Вона відраджувала мені їхати, та я настоювала, мотивуючи тим, що мені іншого виходу немає. Тоді вона запропонувала мені вступити в ряди Української Повстанської Армії. Пропозиція Олі видалась мені спасенням і я прийняла її з великою радістю. Вся моя істота була
наелектризована ненавистю і жадобою помсти до ворога. А де ж найкраще могла я помститися, як не там? Було це 7-го листопада 1943 р.
— Як ти представила мене, Олю, як українку чи жидівку? — питала я, ідучи полевою доріжкою в сторону сіножатей біля лісу.
— Будь спокійна, вони про тебе все знають і між ними можеш бути тим, чим ти є. Вони не ділять людей на раси, тільки на чесних і нечесних.
Я пішла з полегшею, слова Олі підбадьорили мене. І того дня стала я членом геройської УПА.
До липня 1944 р. Переховувалися ми в лісистих околицях біля Львова. Там перейшла я 6-місячний санітарний курс, який провадило двоє лікарів жидів і один українець. В нашій групі нарахувала я тоді 12 жидів, з цього 8 лікарів.
Коли в липні 1944 р. Большевики знову повернулися на Західню Україну, я дістала наказ піти в містечко Р. І працювати в місцевій міліції. Вісім місяців працювала я, як секретарка начальника міліції. Начальник був жид, комуніст, завзятий партієць. Я удавала перед ним симпатичку комунізму.
Вигадуючи різні історії про життя в „ґетто”, я називала большевиків моїми визволителями тощо. Начальник симпатизував мені, навіть робив мені подружні пропозиції. Я удавала закохану, і йому здавалося, що відносини між мною і
ним щирі, приязні. Тим часом я була у постійному зв’язку з повстанцями. Яінформувала їх про все важливе, що вдалося мені підхопити в міліції.
Але одного дня на умовленому місці зі зв’язковим мене застукав сам начальник. Він зв’язкового важко поранив і, думаючи, що вбив, залишив на місці, а мене повіз у тюрму! Тимчасом зв’язковий, очунявши, рештками сил доповз до своїх і розказав про арешт.
Я сиділа в місцевій тюрмі, яку зроблено з колишніх касарень. Тюрма була заповнена переважно селянами, і то старшого віку. Вся молодь була в УПА. Протягом п’яти тижнів мене допитували 15 разів. Мене мучили і били. В мене на тілі досі знаки — наглядні свідки тих катувань. Я увесь час мовчала, ні словом не відзивалася і мене почали досліджувати якимсь жахливим апаратом, чи я часом не оніміла. Я не могла видержати болю і крикнула. Моєю одинокою
відповіддю на всі допити були зойки і стогін. А все ж таки одного дня відбувся суд і там почула я ніби мої зізнання. Мене присудили на смерть, і цей вирок я прийняла з полегшею. Мене дали у камеру смертників. Нас було 24 в кімнатці, яка з трудом могла помістити 12 осіб. Між засудженими була 70-літня бабуся і 12-літня дівчинка. Останню засудили за те, що пасла корову під лісом, ніби на те, щоб повстанцям доставляти молоко.
Кожній з засуджених приписували обвинувачення, яке було абсурдом. Коли погасили в коридорах світло, жінки рішили всю ніч провести на молитві, щоб гідно зустріти ранком смерть. Стара бабуся зняла з грудей гарний хрестик, на якому блищало срібне знам’я Розп’ятого Христа. Всі по черзі цілували хрест, а тоді почали шептати молитви. Я молилася з усіма, щиро. Вправді релігія моїх батьків учить, що Христос не є Бог, тільки великий пророк, але цієї ночі я переконалася, що Христос — Єдиний Всемогучий Бог. Не знаю, скільки часу пройшло, нам на молитві, як раптом почули ми стріли і метушню на коридорах. Стрілянина змагалася, ми не знали, що сталося, але якась надія вступила в наші серця. За деякий час двері нашої камери відчинилися, а в них стали хлопці, яких я знала з лісу. Тоді містечко Р. Було чотири дні в руках повстанців.
Від дня звільнення з тюрми життя моє тісно пов’язане з життям повстанців. Я переходила з ними з одного місця в друге, коли діставала наказ. Наша група складалась з 70-ти вояків, лікарів, трьох медсестер і ще чотирьох жінок.
Літом 1945 р. Перейшли ми в Карпати, де злучились з двома іншими групами.
Спочатку в гори большевики не заходили і ми жили деякий час спокійно. Але вже пізньою осінню почалися щораз частіші бої, і тоді наш шпиталь поповнився і праці в ньому було дуже багато.

Одного дня, було це 7-го січня 1946 року, в саме українське Різдво, оточили нас большевики потрійним перстенем. Рятунку не було. Командир дав кожному з нас ручну ґранату, щоб вбили себе в останній хвилині. Бій ішов завзятий, нерівний, ішов і не переставав. Капелян нашого шпиталю, старенький священик-інвалід, три години молився перед дерев’яним хрестом і ввесь час просив: „Поможи їм, Христе, не дай марно погубити наші душі!” Ми молилися усі з ним. І тоді сталося чудо.

На підмогу прийшла з другої сторони Карпат велика група повстанців і, напавши на большевиків ззаду, прорвала перстень. Казав командир тієї групи,
що вони нічого не знали про наше положення. Але прийшов до нього молодий юнак з запискою, в якій просилося помочі. Хто був цей юнак, звідкіля він
прийшов та хто його послав, ми ніколи не дізналися. З нашої групи він не міг бути, бо ми були оточені. Тоді почали говорити про чудо. Я довго думала над цією подією і врешті прийшла до переконання, що коли Бог творив чуда в часах Старого Заповіту, чому не міг цього зробити в теперішні часи? ...

В літі 1946 р. нашу групу розбили дощенту. Большевиків було в десять разів більше від наших. Тоді згинула в бою моя подруга Оля. Наш шпиталь був дуже добре захований у гірській великій ущелині і помимо докладних розшуків нас не найшли. Нас врятувалося вісім осіб. Шпитальний лікар, старенький священик, двоє інвалідів без одної руки, двоє без ока, один з виламаною щокою і я.

Три тижні ніхто до нас не навідувався, ми не знали, що діється довкола. Ми були без зв’язку. Це було ознакою, що про нас ніхто не знає. Харчі почали нам кінчатися, хоч я роз-поряджала ними дуже ощадно. Одного дня я зі страхом ствердила, що в нашій коморі залишилося всього пів мішка борошна. Ще тиждень і нам грозила голодова смерть, а зв’язку не було.

Тоді заявив нам наш о. Володимир, що він піде шукати зв’язку. Ми не здержували його, хоч ніхто з нас не вірив, що цей 77-літній, зі штивною
ногою старець, дійде до мети. Від його відходу минуло ще два тижні. Бараболя скінчилася і ми вже два дні нічого не їли. Лікар, що був уродженцем Києва, глузував сам зі себе, кажучи, що людина від смерти ніде нє може сховатися.
Батьки його вмерли від голоду, а він втік у місто і врятувався, але після 13 років ця смерть прийшла за ним аж сюди.

Але цього ж таки полудня не смерть загостила до нас, а — зв’язковий, який приніс нам харчі, гроші й наказ іти на Захід. Отець Володимир таки добився
до якоїсь групи і вислав нам поміч. Зараз наступного ранку ми вибралися в дорогу. Ми пройшли були вже шматок дороги, як я пригадала собі щось і завернулася. Лікар сердився на мене, казав, не поведеться нам у дорозі. Але нам повелося напричуд добре. А те, за чим я вернулася, був дерев’яний хрест, який стільки разів врятував наш шпиталь. Хто зна, чи без цього хреста пройшли б ми були три кордони, вже тоді дуже добре бережені.

1-го жовтня 1946 р. опинилися ми в англійській зоні Австрії. Там я розпрощалася зі своїми товаришами. Як я дісталася до Палестини, це вже не
належить до теми моїх споминів. Ще мушу згадати про зустріч з моїм стареньким батьком, який, вислухавши моїх оповідань, запитав тремтячим
голосом:
— Чи ти, може, вихристилася?
З цього питання я добре зрозуміла, що мій старозаконний батько легше переніс би вістку про мою смерть, як зміну релігії. А все ж і я часто роздумую над Христовою релігією, і з мого серця я не можу вигнати Христа, але я теж не маю сили бути вбивницею мого батька.

Опинившись у новій батьківщині, я пообіцяла собі поінформувати світ про українців та їхню геройську УПА. Нагода одначе довго не траплялася, я була сірою людиною, а таких світ не радо вислухує. Але тепер, коли стала я працювати в міністерстві й мій підпис відомий не одному дипломатові, я сповнюю свій обов’язок. Закінчуючи ці короткі мої спомини, я звертаюся до свободолюбного світу й остерігаю його, щоб не легковажив собі українського питання, щоб не ставив його на другорядний плян. Бо тільки вільна Українська Держава буде запорукою і доказом справедливого миру в світі.
http://maysterni.com/publication.php?id=17113


Мойсей Фішбейн. Єврейська карта в російських спецопераціях проти України

Доповідь на 26-й Конференції з української проблематики
Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США
24 – 27 червня 2009 року


29 січня 2009 року, виступаючи на розширеному засіданні Федеральної служби безпеки в Москві, президент Російської Федерації Дмітрій Мєдвєдєв буквально однією фразою розкрив спецоперацію ФСБ (цитую мовою оригіналу): «В ряде соседних государств сохранялась нестабильная социально-политическая обстановка, не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи». Себто – президент Російської Федерації відкритим текстом заявив, що зрив інтеґрації України до Північноатлантичного альянсу – це заслуга російських спецслужб, наслідок проведених ними спецоперацій. А заявивши, подякував Федеральній службі безпеки. Це пряме визнання того, що російські спецслужби провадять спецоперації проти України, спрямовані на підрив її суверенітету й незалежності. Це брутальне порушення не лише міжнародного права. Це брутальне порушення й російських законів: законодавча база Російської Федерації, що регулює діяльність ФСБ, не дозволяє цій спецслужбі проводити такі спецоперації. У «Федеральному законі про Федеральну службу безпеки», ухваленому Державною Думою Російської Федерації 22 лютого 1995 року (з усіма подальшими редакціями) про жодні спецоперації проти суверенітету інших держав і «кориґування» їхньої зовнішньої політики не сказано анічогісінько. Зазначимо: цей документ 1995 року підписав президент Російської Федерації. В цьому документі немає нічого бодай подібного на спеціальну операцію проти України, що з нею президент Мєдвєдєв привітав ФСБ. Натомість у прямих завданнях ФСБ є інше конкретне визначення: щодо припинення, унеможливлення витоку державних та військових таємниць. Спецоперація ФСБ, спрямована на недопущення вступу України до НАТО, є однією з найбільших таємниць Кремля. І витокові саме цієї таємниці сприяв пан Дмітрій Мєдвєдєв.

Отже, російські спецслужби провадили й провадять спецоперації, спрямовані на підрив суверенітету й незалежності України. Співробітники ФСБ та Служби зовнішньої розвідки Росії за досягнення в ізоляції України були нагороджені. У структурах ФСБ, що займаються Україною, останнім часом штат збільшено в півтора рази порівняно з періодом 50-х років, коли в Україні діяло підпілля УПА.

Розглянемо лише один із аспектів спецоперацій російських спецслужб проти України – так звану «єврейську карту». Спочатку – невеличка ретроспектива.
Коли імперські картярі почали розігрувати на українських теренах оту мічену «єврейську карту»?

У Російській імперії це практикувалося.
В СРСР на багато років погромником було оголошено Симона Васильовича Петлюру. І не мало значення, що один із засновників, один із чільних ідеологів сіонізму, видатний публіцист, громадський та політичний діяч Володимир (Зеєв) Жаботинський ставився до пана Петлюри з чималим пієтетом: ім'я Володимира (Зеєва) Жаботинського в СРСР було заборонене.

Доречно нагадати: невдовзі після вбивства Симона Петлюри в Парижі, саме на сороковий день – 4 липня 1926 року – Володимир (Зеєв) Жаботинський заявив у нью-йоркському The Jewish Morning Journal (цитую):

Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". (...) я добре знаю цей тип українського інтеліґента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.

28 травня 2009 року російський сенатор і водночас голова створеного з ініціативи російських спецслужб «Всемирного конгресса русскоязычного еврейства» – Боріс Шпіґєль – під час єрусалимської зустрічі з прем’єр-міністром Держави Ізраїль паном Біньяміном Нетаніягу, порушивши тему антисемітизму, заявив: в Україні, мовляв, «відроджують старих національних героїв», що чинили злочини проти євреїв, і «переписують історію, вибілюючи цих людей». За приклад Борис Шпіґєль навів Симона Петлюру. Згідно з повідомленнями ізраїльських ЗМІ, «реаґуючи на це, пан Біньямін Нетаніягу висловив занепокоєність». Зауважмо: саме ізраїльська партія «Лікуд» репрезентує ідеологічну течію Володимира (Зеєва) Жаботинського, його портрет висить у штаб-квартирі саме цієї партії, яку очолює саме пан Біньямін Нетаніягу.

А тепер доречно зацитувати самого Симона Васильовича Петлюру.

З „НАКАЗУ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК УНР 26 серпня 1919 року”

Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення – їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми – було поневолене й позбавлене своєї національної волі.

Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю...

Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд яко зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення...

Головний отаман Петлюра


З ВІДОЗВИ „ПРОТИ ПОГРОМІВ”
12 жовтня 1919 року


Наша Народна Армія мусить нести рівність, братерство і визволення українському і єврейському громадянствам, бо останнє активно підтримує Правительство УНР. Всі його партії, як то: Бунд, Об’єднанці, Поалей-Ціон і Фолкс-Партей стали на ґрунті самостійності України і беруть участь у будівництві республіки.

Я сам знаю, коли представники єврейського населення допомагали нашому війську і підтримували законну республіканську владу.

З великою пошаною я ставлюся до тих жертв єврейського населення, які воно понесло на вівтар нашої отчизни в цій боротьбі. (...)

Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів.

Головний отаман Петлюра


Невдовзі відзначатимуть двадцяту річницю установчого з'їзду Народного Руху України. Чи пам'ятає хтось, як двадцять років тому офіційна преса лякала читачів: «рухівці — антисеміти»? Я пам'ятаю. Бо тоді на з'їзді зачитали мою вітальну телеграму, вона закінчувалась єврейським словом — «Шалом!»

На початку 1990 року влада лякала київських євреїв — приходили двірнички, попереджали: «Зі Львова їдуть рухівці з автоматами. Не виходьте з помешкань. Будуть погроми». Ми з філософом Мирославом Поповичем пробилися на телебачення, провокатори замовкли.

1 грудня 1991 року в київській синагозі знайдено вибухівку. В день референдуму за незалежність України: ось, мовляв, не встигли стати «нєзалєжнимі» — вже синагоги вибухають. Ця вибухівка була підкладена не під синагогу, а під Українську Незалежність.

2003 – 2004 роки. За розробками маніпульованих російськими спецслужбами московських політтехнологів супротивники кандидата в президенти України Віктора Ющенка ширять чутки й публікації, починають робити фільм про «антисемітизм Ющенка та його оточення». У грудні 2003 року Віктор Андрійович Ющенко привітав євреїв України зі святом Ханука. В адміністрації президента Кучми такого вітання не підготували. Вітаючи євреїв України зі святом Ханука, а потім зі святом Песах, Віктор Андрійович наголошував: „Історія євреїв багато чого вчить нас усіх”. І цитував Лесю Українку: „І ти колись боролась, мов Ізрaель, Укрaїно моя”. Я був звернувся до євреїв України й розповів, що під час війни родина мами Віктора Ющенка в його рідному селі Хоружівка переховувала трьох єврейських дівчат із міста Ромни. Півтора року. Ризикуючи власним життям. Вони рятували єврейські душі.

Тоді кампанія звинувачень Віктора Ющенка в антисемітизмі зійшла нанівець. Фільм – уже витративши чималі кошти – робити припинили. Ми перемогли на Майдані.

Але розігрування «єврейської карти» в спецопераціях російських спецслужб проти України не припиняється.

В середині квітня 2008 року на російському інтернет-сайті «ИА REGNUM» вийшла інформація, буцімто ізраїльський історик Юрій Вільнер видав книжку «Андрей Ющенко: персонаж и „легенда”». І миттєво з сайту на сайт пішла гуляти фраза: «Дослідження доводить, що в роки Другої світової війни батько Президента України міг бути табірним поліцаєм і нацистським інформатором». «Доводить, що міг бути». Стилістичний недогляд, що на нього мало хто звернув увагу. Потім в Інтернет закинуто й сам текст «книжки». Я був почав читати. Над текстом стояла посвята: «Арону Шнеєру – гуманісту». Хто ж такий Арон Шнеєр? Коли він жив? Чи живе? Я почав згадувати. І таки згадав. На Арона Шнеєра в одній із своїх публікацій посилався ізраїльський публіцист Михайло Хейфец – той колишній радянський політв’язень Михайло Хейфец, що свого часу написав блискучі спогади про Василя Стуса. Арон Шнеєр – співробітник ізраїльського Національного інституту пам’яті жертв нацизму «Яд Вашем». Я зателефонував до нього. З’ясувалося, що текст «розслідування» він прочитав у Інтернеті, але уявлення не має, хто такий Юрій Вільнер. Російське інформагентство «REGNUM» твердило: «ця книжка, видана в Ізраїлі, з’явилася в Москві», але ніхто – ні в Ізраїлі, ні в Росії, ні деінде – ні науковці, ні журналісти – ніхто нічого не знав про існування такого «ізраїльтянина». Я зацікавився міжнародним ідентифікаційним кодом книжки, що був зазначений в Інтернеті: ISBN — 969–228–292–5. Перші три цифри позначають країну, де видано книжку. З’ясувалося, що «969» — це Пакистан! Можна було б припустити, що книжка отримала реєстраційний номер саме у цій країні. Але пошук цього видання у базі даних ISBN показав: «Такої книжки не існує». Це означало що міжнародний номер сфальсифіковано. Це означало, що і сама «книжка», і її «автор» – фальшивка, створена й запущена в обіг у межах антиукраїнської спецоперації, що мала на меті ускладнити українсько-ізраїльські взаємини, посварити українців з євреями й налякати цивілізований світ «темними сторінками фашистського минулого» батька президента України Віктора Ющенка. За кілька днів після першої появи фальшивки на сайті «Regnum» викриття було оприлюднене одночасно – в суботу, 18 квітня 2008 року – в київській газеті «Україна молода» і на одному з ізраїльських інтернет-ресурсів, а відтак розійшлося широким інтернет-простором. Антиукраїнська спецоперація захлинулася на самому початку.

У своєму імперському шаленстві, замішаному на хронічному комплексі меншовартості, російське керівництво за допомогою своїх спецслужб намагається зомбіювати власною українофобією і світову спільноту, й російську громадськість, і – через підконтрольні ЗМІ та аґентів впливу – певну частину населення України.

Розігруючи «єврейську карту» в своїх спецопераціях проти України, російські спецслужби використовують своїх «путін-юден», зокрема, московських рабинів.

З сайту «Евразийского союза молодёжи» ( цитую мовою оригіналу):

Раввины и евразийцы объединят усилия в борьбе с нацизмом
21 Августа 2007 года
20 августа в синагоге на Спасогленищевском переулке в Москве состоялась официальная встреча лидера Евразийского Союза Молодежи Павла Зарифуллина и главного раввина России Адольфа Шаевича. В процессе переговоров лидер ЕСМ и главный раввин России пришли к выводу, что у них есть один общий враг – современный украинский неонацизм, являющийся квазиофициальной идеологией «оранжевого» режима Ющенко.


З сайту «Новости портала «Евразия» (цитую мовою оригіналу):

Евразийцы и евреи за традиционализм и против украинского госфашизма
11.11.2008

11 ноября в московской синагоге в Марьиной Роще состоялась встреча между главным раввином России Берлом Лазаром, а также главой администрации Международного "Евразийского Движения" Павлом Зарифуллиным.

В ходе беседы раввин Лазар выразил глубокую озабоченность в связи с возрождением нацизма на Украине и в Прибалтике. Он рассказал о присуждении награды героя Украины палачу СС Шухевичу. Главный раввин подчеркнул, что следует предотвратить вступление Украины в ЕС и иные международные организации, он призвал гостей воспользоваться своими связями и своим авторитетом в борьбе с реставрацией нацизма.


Відомий російський журналіст, редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, про якого його співвітчизники кажуть: «Что у Путина на уме – у Проханова на языке», – той Алєксандр Проханов, який відкрито називає себе імперіалістом, 17 вересня 2008 року заявив в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы»: «Сталин становится лицом России». В тому-таки інтерв’ю він сказав: «Россия – потенциальная сверхдержава. В противном случае она рассыплется». Відтак Алєксандр Проханов заявив: «Мы добились вот этого кризиса на Украине». І на запитання журналістки «Что сейчас нужно делать?» відповів: «Нейтрализовать Ющенко».
Російські високопосадовці (зокрема, мер Москви) вголос висувають Україні територіальні претензії. Плекані й вітані російськими спецслужбами провокатори плюндрують українські національні святині на нашій Говерлі, шматують і топчуть український прапор коло посольства України в Державі Ізраїль. Відтак постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін на своїй прес-конференції 28 жовтня 2008 року, кажучи про Голодомор 1932-33 років, заявляє: «(…) украинское правительство использует этот вопрос с целью рассорить наши два братских народа, посеять международную рознь. (…) какие бы репрессии или действия ни проводились Сталинским режимом, его нельзя называть первопричиной Голода (…) И говорить, что сталинский режим был направлен против украинского народа, неверно». Не знаю, чи російський дипломат Чуркін читав книгу «Всё течёт» – книгу про Голодомор, що її написав видатний російський письменник Васілій Ґроссман. Не знаю, чи пан Чуркін узагалі читає щось, крім «інструкцій з Центру». Але ця його заява – безсоромне блюзнірство. Безсоромним блюзнірством і зухвалою брехнею є й інші його заяви, зроблені на цій прес-конференції в штаб-квартирі ООН. Цитую: «Второй вопрос, (…) имеющий, на мой взгляд, определенную логическую взаимосвязь с первым – это вопрос о героизации нацизма. (…) Президент Украины в приказе о награждении назвал героем одного из одиозных членов украинского нацистского движения господина Шухевича, который был нацистом. (…) Вы припоминаете, что на территории Киева были убиты тысячи евреев? Большинство из этих людей, которые убивали евреев в Бабьем Яру, были украинские нацисты».
«Украинские нацисты»? Себто якісь українці, що буцімто були членами гітлерівської НСДАП, а не німці з «айнзатцкоммандо» розстрілювали євреїв у Бабиному Яру? «Шухевич, который был нацистом»? Себто Шухевич, який буцімто був членом НСДАП й, перебуваючи в Галичині, в якийсь спосіб був причетний до розстрілів у Бабиному Яру? Сказати таке міг або невіглас, або свідомий дезінформатор. Сподіваюся, бодай невігласом пан Чуркін не є.
Нагадаймо панові Чуркіну, що саме СРСР, правонаступницею якого нині є Російська Федерація, з 39-го по 41-й рік був союзником нацистської Німеччини.

Чого варті бодай кадри кінохроніки зі спільними радянсько-німецькими військовими парадами! Нагадаймо й про те, як ведеться дезінформаційна спецоперація щодо Головного командира УПА генерала Романа Шухевича. Спочатку до ЗМІ закинули версію, буцімто Роман Шухевич був «капітаном СС». Дезінформаторам відповіли, що такого звання взагалі не існувало. Тоді дезінформатори перетворили Романа Шухевича на якогось «оберштурмфюрера». Їм пояснили, що для того, аби до 1944 року потрапити в «СС», треба було довго доводити своє «арійське походження», якого Роман Шухевич, звісно ж, не мав. Тоді дезінформатори закинули до ЗМІ версію, буцімто Роман Шухевич отримав військову нагороду з рук Гітлера. Дезінформаторам нагадали, що з рук Гітлера військову нагороду отримав лише Гімлер. Що ж до Головного командира УПА Романа Шухевича, то, згідно з інформацією Військового архіву Німеччини, котрий міститься в місті Фрайбурзі, Роман Шухевич узагалі не був нагороджений жодною німецькою нагородою.

Але дезінформаторам конче треба дискредитувати і генерала Шухевича, і УПА, і весь український національно-визвольний рух, і президента України Віктора Ющенка.

Тож вони вдалися до давньої чекістської провокації й розіграли «єврейську карту»: одних звинуватили у винищенні євреїв, а інших – у «героїзації» тих, хто буцімто винищував. Прийом відомий: відвернути євреїв від українського національного відродження, відвернути і євреїв, і весь цивілізований світ від тих, хто хоче відродити справжню, українську Україну. Українську за духом своїм, за мовою своєю, за пам’яттю про своїх геніїв та героїв. Українську – для всіх у ній сущих, незалежно від етнічного походження.

1942-43 років дружина Головного командира УПА Романа Шухевича пані Наталія Шухевич переховувала в себе єврейську дівчинку Іру Райхенберґ. Генерал Шухевич зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім’я Ірини Рижко. Коли Ґестапо заарештувало пані Наталію Шухевич, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну. Позаторік Ірина Рижко померла в Києві. У Києві її син Володимир.

Про все це я сказав на своєму брифінґу в Міністерстві закордонних справ України 3 листопада 2008 року.

Президент Віктор Ющенко підніс визнання Української Повстанської Армії на державний рівень. Маніпульовані російськими спецслужбами ЗМІ (і в самій Росії, й поза нею) розгорнули шалену кампанію звинувачень УПА у винищуванні євреїв. 14 жовтня 2008 року – на свято Покрови, в день ушанування пам’яті вояків УПА – я дав інтерв’ю Бі-Бі-Сі. Дозвольте зацитувати фраґмент.

«“Антиєврейські акції УПА” – то є провокації, що запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий із доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, сіоністка, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку. Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: “Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів”. Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе».

Російські спецслужби намагаються дестабілізувати обстановку в Україні, підірвати її суверенітет і незалежність, створити їй неґативний імідж, а відтак – унеможлививши інтеґрацію до європейських та євроатлантичних структур – перетворити на узалежненого й маніпульованого сателіта. Неабиякого значення у своїх спецопераціях проти України вони надають міченій «єврейській карті».

Щодо українців і євреїв. Нас хочуть пересварити. Метод відомий: «Розділяй й владарюй». Розділити нас їм не вдасться. Владарювати також.

Мойсей Фішбейн – визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Академік Іван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фішбейна пишуть світові енциклопедії. В Україні його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

http://maysterni.com/publication.php?id=35259



(Сторінка на стадії створення)

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2011-02-12 11:18:37
Переглядів сторінки твору 1236
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2011-03-04 10:59:24 ]
Дискусія на тему стосунків між народами і націями завжди є важкою, і, здебільшого, непотрібною, якщо у сторін немає розуміння як реалій сьогодення, так і історичного минулого, але, в першу чергу, розуміння майбутнього.

І досить важливо завжди пам'ятати, що:
"Російські спецслужби намагаються дестабілізувати обстановку в Україні, підірвати її суверенітет і незалежність, створити їй неґативний імідж, а відтак – унеможлививши інтеґрацію до європейських та євроатлантичних структур – перетворити на узалежненого й маніпульованого сателіта. Неабиякого значення у своїх спецопераціях проти України вони надають міченій «єврейській карті».Мойсей Фішбейн. Єврейська карта в російських спецопераціях проти України. (Доповідь на 26-й Конференції з української проблематики Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США, 24 – 27 червня 2009 року).