ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анатолій Кичинський (1950) /
Вірші
З книги “Світло трави” (Сімферополь: Таврія, 1979)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З книги “Світло трави” (Сімферополь: Таврія, 1979)
***
Світяться трави, світяться трави.
Міниться-грає проміння трави.
Трави – наліво, трави – направо.
Ген від колиски... гай-гай! до труни...
Світяться трави, світяться трави.
В кожній травині сонце шумить!
Трави – наліво, трави – направо.
Кожна травина в серці щемить.
Хто ж це так густо їх сіяв уперто?
Хто їм наплакав стільки роси?
Хто їх, мов душу свою, обезсмертив?
То все народ твій.
А хто ти єси?
Світяться трави, світяться трави.
Йдеш у вологому світлі трави.
Друже мій бравий – боже мій правий,
Світ сотворивши, себе сотвори.
Право на витвір.
О, як ти нам правий!
В муках народжуй себе – і живи.
Світяться трави, світяться трави.
Та не померкне світло трави!
ПАМ’ЯТЬ
Мости поспалюють дотла,
листи, мов листя пале, спалять,
а пам’ять лиже, мов зола, -
і не спалити вже
ту пам’ять...
І неспалиму і живу,
її, мов книгу, розгортаю.
Все пам’ятаю.
Бо живу.
Тому й живу, що пам’ятаю.
***
глибокі сніги мели
і соняшники цвіли
і ми на землі жили
і ви на землі жили
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
ми знали на що ішли
інакше ми не могли
і землю в яку лягли
нікому не віддали
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
***
На могилу Тараса Шевченка
мов на круги вертають своя
І мала моя Преображенка,
і велика Вітчизна моя.
То на гору, на небо неначе,
не струмок витіка, не ріка –
і вузенька стежина дитяча,
і широка дорога людська.
І широку дорогу цю братську
підіймають над плином Дніпра
і низенька могилка солдатська,
і висока Чернеча гора.
В ГОСТІ ДО МАМИ
В холодні осінні дощі,
в холодні осінні тумани,
закутані в модні плащі,
ми їдемо в гості до мами.
Позаду міська суєта
з автобусними квитками.
Позаду – літа і літа...
Ми їдемо в гості до мами.
Ми їдемо в тихе село,
в якому давно нас немає.
Ми їдемо в тихе село,
яке нас іще пам’ятає.
Ми їдемо в тихе село,
де кожне обличчя – знайоме.
Нам двічі в життя повезло:
ми їдемо з дому – додому.
І знову отам, де райцентр
ледь ледве замріє вогнями,
стрічатиме нас деревце
в дорозі до нашої мами.
І буде стежина сира.
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.
Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами?!
***
Заболіло мені.
Заболіло мені.
В білі шати за хвилі вбираюсь.
Повертаюсь до тебе на білім коні.
І, здається, навіки вертаюсь.
Ой, на білім коні серед білого дня!
В білім світі путі не питаюсь.
Серед білих заметів ховаю коня:
непомітно для тебе
вертаюсь.
Білим снігом сади заміта –
не сліди.
Повертаюсь – землі не торкаюсь.
Знаю, в тебе нема ні трави, ні води.
Кінь цього ще не знає...
Не каюсь.
Білим полем, як болем,
так довго іти!
Запекло...
Недаремно караюсь.
Білим полум’ям наші взялися мости.
Я ж до тебе по них повертаюсь.
***
Не зміліє Дніпра течія.
Голубіє травиця під вербами.
Ми сюди неодмінно повернемо –
на широкі на круги своя.
Золотіє на сонці рілля,
мудре серце чаклує над зернами.
“Ми сюди неодмінно повернемо”, -
кожне зерня – і те промовля.
Світ мислителя, світ сівача.
Світле поле за світлими тернами.
Ми сюди неодмінно повернемо.
Світить нам тополина свіча
над світильниками над модерними,
ще й світитися душі навча...
***
Під крилами птахів та літаків
летить земля за тридев’ять віків.
Летять сузір’я сіл і міст нічних.
Й моя зоря летить в однім із них.
Летять зернята, що і ріллі лежать,
і кулі, що приорані, летять.
І та, що й досі батькові болить, -
вона летить, вона іще летить!..
І я лечу. І мій літак летить,
важким крилом тримаючи блакить.
І грім летить, і найтихіша тиш.
І ти летиш – в неспокій мій летиш.
Коли ж тепер ти спатимеш, коли ж?
Опівночі хоч сина заколиш.
Він, так і не заснувши ні на мить,
летить, мов час, якого не спинить.
І вже до мене в небо крізь дощі
летить сльоза у тебе на щоці,
немов планета в сонця на крилі,
немов планета... з кулями в ріллі,
немов мала жариночка в золі,
немов тривога на землі – землі,
Якої вже торкаються шасі...
І я лечу до тебе – по росі.
***
Тиша.
Не крони – корони.
Свято зими в сосняку.
Чорні, аж сині, ворони
грають на білім снігу.
Світить незайманий іній.
Мов чорно-біле кіно,
світиться чіткістю ліній
пам’ять, а в ній лиш одно:
начебто гільза патронна,
важко і глухо
до ніг
падає
біла
ворона
в чорний від пострілу
сніг.
ЗИМА
Біле поле, білий ліс,
біла тиша від беріз,
а в тій тиші хата біла –
ніби жінка білотіла,
біла-біла, аж до сліз.
Сиве поле, сивий ліс,
сива тиша від беріз,
а в тій тиші сива хата,
а в тій хаті сива мати –
сива-сива, аж до сліз...
***
Моя маленька іскро Божа,
пробач за те, що не тривожу,
що я лише згадати можу
свою дитячу акварель:
як зараз бачу хату отчу,
яку підняти в небо хоче
старий скрипучий журавель.
Як зараз бачу хату отчу,
таку далеку хату отчу,
(невже я плачу?) хату отчу,
де на осонні, клич не клич,
на гожий день блакитні очі,
на гожий день глибокі очі
заплющив кручений панич,
де між білизною на дроті,
немов на промені, на дроті,
на золотому тому дроті
чорнява ластівка сидить
і, відслуживши у піхоті,
віддавши молодість піхоті,
шинелька татова висить.
Цвіте акація над маєм
і те цвітіння не минає.
Цвіте акація над маєм,
ясніє стружка золота.
Це ж тато гойдалку ладнає,
оту, якої вже немає..
А мама стежку заміта.
І то між ними не горобчик.
Таки на стежці — не горобчик.
Ну хто ж тоді, як не горобчик?
Невже то я? — стоїть отой
ну так на мене схожий хлопчик,
стоїть на мене схожий хлопчик –
мій найліричніший герой.
Високий світ. Низенькі двері.
Широкий світ. Вузенькі двері.
Веселий світ. Печальні двері.
Сіріє татова шинель...
Те все було не на папері.
Те все було. Не на папері.
І звалось те — не “акварель”.
Світяться трави, світяться трави.
Міниться-грає проміння трави.
Трави – наліво, трави – направо.
Ген від колиски... гай-гай! до труни...
Світяться трави, світяться трави.
В кожній травині сонце шумить!
Трави – наліво, трави – направо.
Кожна травина в серці щемить.
Хто ж це так густо їх сіяв уперто?
Хто їм наплакав стільки роси?
Хто їх, мов душу свою, обезсмертив?
То все народ твій.
А хто ти єси?
Світяться трави, світяться трави.
Йдеш у вологому світлі трави.
Друже мій бравий – боже мій правий,
Світ сотворивши, себе сотвори.
Право на витвір.
О, як ти нам правий!
В муках народжуй себе – і живи.
Світяться трави, світяться трави.
Та не померкне світло трави!
ПАМ’ЯТЬ
Мости поспалюють дотла,
листи, мов листя пале, спалять,
а пам’ять лиже, мов зола, -
і не спалити вже
ту пам’ять...
І неспалиму і живу,
її, мов книгу, розгортаю.
Все пам’ятаю.
Бо живу.
Тому й живу, що пам’ятаю.
***
глибокі сніги мели
і соняшники цвіли
і ми на землі жили
і ви на землі жили
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
ми знали на що ішли
інакше ми не могли
і землю в яку лягли
нікому не віддали
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
***
На могилу Тараса Шевченка
мов на круги вертають своя
І мала моя Преображенка,
і велика Вітчизна моя.
То на гору, на небо неначе,
не струмок витіка, не ріка –
і вузенька стежина дитяча,
і широка дорога людська.
І широку дорогу цю братську
підіймають над плином Дніпра
і низенька могилка солдатська,
і висока Чернеча гора.
В ГОСТІ ДО МАМИ
В холодні осінні дощі,
в холодні осінні тумани,
закутані в модні плащі,
ми їдемо в гості до мами.
Позаду міська суєта
з автобусними квитками.
Позаду – літа і літа...
Ми їдемо в гості до мами.
Ми їдемо в тихе село,
в якому давно нас немає.
Ми їдемо в тихе село,
яке нас іще пам’ятає.
Ми їдемо в тихе село,
де кожне обличчя – знайоме.
Нам двічі в життя повезло:
ми їдемо з дому – додому.
І знову отам, де райцентр
ледь ледве замріє вогнями,
стрічатиме нас деревце
в дорозі до нашої мами.
І буде стежина сира.
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.
Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами?!
***
Заболіло мені.
Заболіло мені.
В білі шати за хвилі вбираюсь.
Повертаюсь до тебе на білім коні.
І, здається, навіки вертаюсь.
Ой, на білім коні серед білого дня!
В білім світі путі не питаюсь.
Серед білих заметів ховаю коня:
непомітно для тебе
вертаюсь.
Білим снігом сади заміта –
не сліди.
Повертаюсь – землі не торкаюсь.
Знаю, в тебе нема ні трави, ні води.
Кінь цього ще не знає...
Не каюсь.
Білим полем, як болем,
так довго іти!
Запекло...
Недаремно караюсь.
Білим полум’ям наші взялися мости.
Я ж до тебе по них повертаюсь.
***
Не зміліє Дніпра течія.
Голубіє травиця під вербами.
Ми сюди неодмінно повернемо –
на широкі на круги своя.
Золотіє на сонці рілля,
мудре серце чаклує над зернами.
“Ми сюди неодмінно повернемо”, -
кожне зерня – і те промовля.
Світ мислителя, світ сівача.
Світле поле за світлими тернами.
Ми сюди неодмінно повернемо.
Світить нам тополина свіча
над світильниками над модерними,
ще й світитися душі навча...
***
Під крилами птахів та літаків
летить земля за тридев’ять віків.
Летять сузір’я сіл і міст нічних.
Й моя зоря летить в однім із них.
Летять зернята, що і ріллі лежать,
і кулі, що приорані, летять.
І та, що й досі батькові болить, -
вона летить, вона іще летить!..
І я лечу. І мій літак летить,
важким крилом тримаючи блакить.
І грім летить, і найтихіша тиш.
І ти летиш – в неспокій мій летиш.
Коли ж тепер ти спатимеш, коли ж?
Опівночі хоч сина заколиш.
Він, так і не заснувши ні на мить,
летить, мов час, якого не спинить.
І вже до мене в небо крізь дощі
летить сльоза у тебе на щоці,
немов планета в сонця на крилі,
немов планета... з кулями в ріллі,
немов мала жариночка в золі,
немов тривога на землі – землі,
Якої вже торкаються шасі...
І я лечу до тебе – по росі.
***
Тиша.
Не крони – корони.
Свято зими в сосняку.
Чорні, аж сині, ворони
грають на білім снігу.
Світить незайманий іній.
Мов чорно-біле кіно,
світиться чіткістю ліній
пам’ять, а в ній лиш одно:
начебто гільза патронна,
важко і глухо
до ніг
падає
біла
ворона
в чорний від пострілу
сніг.
ЗИМА
Біле поле, білий ліс,
біла тиша від беріз,
а в тій тиші хата біла –
ніби жінка білотіла,
біла-біла, аж до сліз.
Сиве поле, сивий ліс,
сива тиша від беріз,
а в тій тиші сива хата,
а в тій хаті сива мати –
сива-сива, аж до сліз...
***
Моя маленька іскро Божа,
пробач за те, що не тривожу,
що я лише згадати можу
свою дитячу акварель:
як зараз бачу хату отчу,
яку підняти в небо хоче
старий скрипучий журавель.
Як зараз бачу хату отчу,
таку далеку хату отчу,
(невже я плачу?) хату отчу,
де на осонні, клич не клич,
на гожий день блакитні очі,
на гожий день глибокі очі
заплющив кручений панич,
де між білизною на дроті,
немов на промені, на дроті,
на золотому тому дроті
чорнява ластівка сидить
і, відслуживши у піхоті,
віддавши молодість піхоті,
шинелька татова висить.
Цвіте акація над маєм
і те цвітіння не минає.
Цвіте акація над маєм,
ясніє стружка золота.
Це ж тато гойдалку ладнає,
оту, якої вже немає..
А мама стежку заміта.
І то між ними не горобчик.
Таки на стежці — не горобчик.
Ну хто ж тоді, як не горобчик?
Невже то я? — стоїть отой
ну так на мене схожий хлопчик,
стоїть на мене схожий хлопчик –
мій найліричніший герой.
Високий світ. Низенькі двері.
Широкий світ. Вузенькі двері.
Веселий світ. Печальні двері.
Сіріє татова шинель...
Те все було не на папері.
Те все було. Не на папері.
І звалось те — не “акварель”.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію