ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Рецензії
Лана Перлулайнен: стримана енергетика перехресть
«Кров - велике діло», - чомусь саме ці слова з булгаковського «Майстра і Маргарити», весело сказані Воландом про вроджений аристократизм Маргарити, приходять на думку, в асоціації з образом давно мені знайомої і вічно загадкової Лани Перлулайнен, яка видимими лише небові України шляхами духу так делікатно і серйозно увійшла в українську літературу, адже вона - Світлана Романівна Жемчужина - народилася і жила в Росії (місто В´ятка). Навчалася в Казанському та Харківському університетах. Мандрувала. Із розпадом Союзу і переродженням України - разом із покійним уже українським поетом із вірменською кров´ю Євгеном Запекою та сином Богданом (нині вченим-фізиком) - у Львові... По чужих квартирах, гуртожитках, підвалах, нарешті в карлсонській якійсь піддаховій кімнатці на площі Ринок - у самому серці легендарного міста: «Вечірній чай. Варення з райських яблук. // Останній поверх з вікнами в туман. // По підвіконню барабанять ямби. // Це може бути Лондон чи Мілан»... Хто кого вибрав? Чому саме тут?.. Легенда у легенді.
А Львів - мій дім. І майстерня - Львів.
Пастка моя. Омана.
Столиця блазнів і королів,
пліток і політиканів.
Як він, заплутаний мій маршрут:
без ладу іду і плану.
Побачите лавочку - знайте: тут
вірші писала Лана, -
читаю ці по-дівочому, навіть по-дитячому безпосередні і по-класичному досконалі Ланині строфи - і антитезово, але парадоксально суголосно за ритмом і всім, що називаємо поезією, асоціюю їх із відомим Марини Цвєтаєвої:
Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст ,
И всё - равно, и в сё - едино.
Но если по дороге - куст
Встает, особенно - рябина...
Справжні митці завжди традиційні, як підземні ріки, якщо навіть експериментатори, адже відчувають душевно-духовні вітри, як птахи, що летять із вирію чи у вирій, ловлять легкими серцями єдино істинні магнітні потоки Землі.
Звідси (від строгого відчуття своїх слідів на Чумацькому Шляху) уся зовнішня (в одязі, в жестах...) і внутрішня кришталево-органічна акуратність Лани Перлулайнен як жінки і як поета, скупого на слова (на відміну від «многопишущих слабодухів»), але багатого на енергетично місткі Образи, образИ, принципова інструментальна соціальна українськість якого буде хіба розкодована часом, або й ніколи не буде, як таємниця усмішки Джоконди, бо ж у Поезії, як і в Жінки, має бути вічна, задумана Універсумом, загадка. У жінки-поета ця загадка стає легендою - сумно-красивим міфом, який, як відомо, не вмирає.
Перлулайнен же - ключове вербалізоване поняття твореного нею (свідомо, підсвідомо, надсвідомо) міфу Поета, в основі якого - правда духу, який (за євангельською аксіомою) «дише, де хоче», і правда крові: за походженням Лана інгерманландка, тобто репрезентантка субетнічної групи фінів, яка фатально швидко чисельно зменшується... як і українців. Здається, звідси зовнішня стриманість Лани і тонкомережаність, різкорізьбленість її ліричних, ліро-епічних візерунків, часом покритих флером ранимої іронічності, як-от:
Пішли щедрівки, пішли колядки.
Святий Миколай спорожнив мішок.
Народ прокинувся після свята
і позіхає:
- Шо?
Сучасність із гаслами колобродить.
Сучасність не ловить ґав.
Кричить з-під Шевченка:
- Агов, народе!
А той у відповідь:
- Га?
Це також звідси - від північних предків, які довгими зимовими вечорами вишивали сніг і вітер, а дехто й північне сяйво...
Це все інкрустовано, відчутне і на українському, вишитому словом-хрестиком полотні поета, яке постає то інтимно-домашніми сучасними львівськими вуличками, то якимось степовими часово-просторовими психологічно-філософськими ретроспекціями: як-от у трагедії «Автограф на Україні (Іван Мазепа)», де, зокрема, читаємо:
Північ бавилась сигаретами.
З підвіконня тягло віками.
- Я чекала Вас, пане гетьмане.
Відпочиньте з дороги. Кави?
Час був стислим, як епітафія.
Він мовчав, що було нечемно.
Певно, та Петрова анафема
не минула таки даремно.
- За життя Ви були галантнішим.
Звідки зараз - з пекла чи з раю?
Запитав:
- Я для тебе зрадник чи...?
Я сказала:
- Іще не знаю.
Такі-от приблизно обриси тієї дороги духу, на якій гени Лани Перлулайнен витанцьовують, вирізьблюють для неї і для всіх нас той, саме український, пісенно-епічний орнамент, який вічний, бо запитальний, спектральний, репродуктивний, як світло, що спочиває у її вже виданих не лише українсько-, але й україно-мовних, книг: «Звіримо дзвони», «Вживані», «Кличний відмінок», «Між історій всесвітніх», «Посмішки ходять пішки», «Варення з райських яблук», «Точка нестійкої рівноваги», «Поема чорного ходу», «Нотатки на полях долі», помічених відомими сучасниками Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, відзначених премією журналу «Сучасність» та громадською премією імені Василя Стуса.
Попри всі загальносвітові та питомо українські культурні контексти, вагомо, тонко, зримо явлені у творчості Лани (див. хоча б «Два вірші Йосифу Бродському», присвяти Павлові Федюку, Ігорю Римаруку...) Львів у всій Книзі Долі поета чомусь став і зостається точкою спостереження над цвітом, світом, Всесвітом ( «Ще з легенд і провінцій, // із горищ і льохів // сходяться поодинці. // Орієнтир - Львів» ), а можливо, нехай це сумнівно знає лише Лана, точкою відліку, звідки в окулярах чи з біноклем, під мікроскопом чи з-під руки опоетизовуються характерним харАктерним виразним стилем-голосом навіть невидимі притупленому зору аборигенів деталі побуту, сучасної історії та сакральної, ужиткової, по-європейськи матеріалізованої та по-азійськи абстрактної культури:
По вулиці Дудаєва
прогулюється лютий,
студенти повертаються
усталеним маршрутом.
Далеко до Ічкерії,
далеко до Росії.
По різних кафетеріях
розходяться месії.
На вулиці Дудаєва
будинки, як фортеці.
За віденською кавою
сидить інтелігенція.
Тут - Каїни, там - Авелі
сидять і розмовляють.
На вулиці Дудаєва
поки що не стріляють.
* * *
Україна гуде, як Хортиця,
міріадом своїх кав´ярень.
Світ мене сп оживає порціями,
як морозиво в «Кастелярі».
Споживає собі, не давиться,
розкладає на магній-кальцій.
Не спіймають мене обставини:
я - повітря, пройду крізь пальці.
Поза межами і кордонами
позбираю себе - і знову
повернуся - разом із Полтвою -
в береги твої рідні, Львове.
Тобто у поезії Лани Перлулайнен дивним чином поєднані тремтливо-ностальгійні інтонації, знаки, запахи, дотики «теплоти родинного інтиму» (за Станіславом Чернілевським) та впертої, майже войовничої, але щирої, некрикливої, не декларативної, ідейності, патріотичності, соціальності, які історіософськи та предметно єдині, взаємоперехідні, взаємо не- та за-лежні. Слово готове стати тілом, ділом...
До речі, у важкі, перехресні роки зламів тисячоліть саме Лана Перлулайнен і її чоловік Євген Запека були серед тих небагатьох поетів України, які худо-бідно жили за поезію: продавали на вулицях Львова і деінде свої поетичні збірки...
Зараз Лана працює в архіві.
Де ж іще заробляти на життя Поетові у такий час, коли поетів не купують, але продають, за вірші не платять, але й не розстрілюють?..
Пише і прозу.
Вже сама назва її не друкованої ще повісті «Правила ходіння проти вітру» інтригує.
Люблю прозу поетів...
До речі, вже після прочитання цієї статті Лана сказала мені, що ім´я Маргарита, яку я асоціативно згадав на початку статті, по-латині означає «перлина»... Я цього не знав. Так що інтуїція не підвела: метафізика тут присутня.
А наразі, як пише наша інгерманландка у цій своїй книзі вибраних поезій «Вітер часу»:
Умощуйся, закурюй сигарету.
Хай вогником нагадує камін.
Це - затишок осінній в стилі ретро
в одній із європейських Україн...
...І читай вірші Лани Перлулайнен.
Геніально прості.
Молитовно відверті.
Естетично смачні.
Затишні.
Дивовижно справжні.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Лана Перлулайнен: стримана енергетика перехресть
У львівському видавництві «Сполом» виходить книга вибраних поезій Лани Перлулайнен «Вітер часу».
Це моя передмова до неї.
«Кров - велике діло», - чомусь саме ці слова з булгаковського «Майстра і Маргарити», весело сказані Воландом про вроджений аристократизм Маргарити, приходять на думку, в асоціації з образом давно мені знайомої і вічно загадкової Лани Перлулайнен, яка видимими лише небові України шляхами духу так делікатно і серйозно увійшла в українську літературу, адже вона - Світлана Романівна Жемчужина - народилася і жила в Росії (місто В´ятка). Навчалася в Казанському та Харківському університетах. Мандрувала. Із розпадом Союзу і переродженням України - разом із покійним уже українським поетом із вірменською кров´ю Євгеном Запекою та сином Богданом (нині вченим-фізиком) - у Львові... По чужих квартирах, гуртожитках, підвалах, нарешті в карлсонській якійсь піддаховій кімнатці на площі Ринок - у самому серці легендарного міста: «Вечірній чай. Варення з райських яблук. // Останній поверх з вікнами в туман. // По підвіконню барабанять ямби. // Це може бути Лондон чи Мілан»... Хто кого вибрав? Чому саме тут?.. Легенда у легенді.
А Львів - мій дім. І майстерня - Львів.
Пастка моя. Омана.
Столиця блазнів і королів,
пліток і політиканів.
Як він, заплутаний мій маршрут:
без ладу іду і плану.
Побачите лавочку - знайте: тут
вірші писала Лана, -
читаю ці по-дівочому, навіть по-дитячому безпосередні і по-класичному досконалі Ланині строфи - і антитезово, але парадоксально суголосно за ритмом і всім, що називаємо поезією, асоціюю їх із відомим Марини Цвєтаєвої:
Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст ,
И всё - равно, и в сё - едино.
Но если по дороге - куст
Встает, особенно - рябина...
Справжні митці завжди традиційні, як підземні ріки, якщо навіть експериментатори, адже відчувають душевно-духовні вітри, як птахи, що летять із вирію чи у вирій, ловлять легкими серцями єдино істинні магнітні потоки Землі.
Звідси (від строгого відчуття своїх слідів на Чумацькому Шляху) уся зовнішня (в одязі, в жестах...) і внутрішня кришталево-органічна акуратність Лани Перлулайнен як жінки і як поета, скупого на слова (на відміну від «многопишущих слабодухів»), але багатого на енергетично місткі Образи, образИ, принципова інструментальна соціальна українськість якого буде хіба розкодована часом, або й ніколи не буде, як таємниця усмішки Джоконди, бо ж у Поезії, як і в Жінки, має бути вічна, задумана Універсумом, загадка. У жінки-поета ця загадка стає легендою - сумно-красивим міфом, який, як відомо, не вмирає.
Перлулайнен же - ключове вербалізоване поняття твореного нею (свідомо, підсвідомо, надсвідомо) міфу Поета, в основі якого - правда духу, який (за євангельською аксіомою) «дише, де хоче», і правда крові: за походженням Лана інгерманландка, тобто репрезентантка субетнічної групи фінів, яка фатально швидко чисельно зменшується... як і українців. Здається, звідси зовнішня стриманість Лани і тонкомережаність, різкорізьбленість її ліричних, ліро-епічних візерунків, часом покритих флером ранимої іронічності, як-от:
Пішли щедрівки, пішли колядки.
Святий Миколай спорожнив мішок.
Народ прокинувся після свята
і позіхає:
- Шо?
Сучасність із гаслами колобродить.
Сучасність не ловить ґав.
Кричить з-під Шевченка:
- Агов, народе!
А той у відповідь:
- Га?
Це також звідси - від північних предків, які довгими зимовими вечорами вишивали сніг і вітер, а дехто й північне сяйво...
Це все інкрустовано, відчутне і на українському, вишитому словом-хрестиком полотні поета, яке постає то інтимно-домашніми сучасними львівськими вуличками, то якимось степовими часово-просторовими психологічно-філософськими ретроспекціями: як-от у трагедії «Автограф на Україні (Іван Мазепа)», де, зокрема, читаємо:
Північ бавилась сигаретами.
З підвіконня тягло віками.
- Я чекала Вас, пане гетьмане.
Відпочиньте з дороги. Кави?
Час був стислим, як епітафія.
Він мовчав, що було нечемно.
Певно, та Петрова анафема
не минула таки даремно.
- За життя Ви були галантнішим.
Звідки зараз - з пекла чи з раю?
Запитав:
- Я для тебе зрадник чи...?
Я сказала:
- Іще не знаю.
Такі-от приблизно обриси тієї дороги духу, на якій гени Лани Перлулайнен витанцьовують, вирізьблюють для неї і для всіх нас той, саме український, пісенно-епічний орнамент, який вічний, бо запитальний, спектральний, репродуктивний, як світло, що спочиває у її вже виданих не лише українсько-, але й україно-мовних, книг: «Звіримо дзвони», «Вживані», «Кличний відмінок», «Між історій всесвітніх», «Посмішки ходять пішки», «Варення з райських яблук», «Точка нестійкої рівноваги», «Поема чорного ходу», «Нотатки на полях долі», помічених відомими сучасниками Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, відзначених премією журналу «Сучасність» та громадською премією імені Василя Стуса.
Попри всі загальносвітові та питомо українські культурні контексти, вагомо, тонко, зримо явлені у творчості Лани (див. хоча б «Два вірші Йосифу Бродському», присвяти Павлові Федюку, Ігорю Римаруку...) Львів у всій Книзі Долі поета чомусь став і зостається точкою спостереження над цвітом, світом, Всесвітом ( «Ще з легенд і провінцій, // із горищ і льохів // сходяться поодинці. // Орієнтир - Львів» ), а можливо, нехай це сумнівно знає лише Лана, точкою відліку, звідки в окулярах чи з біноклем, під мікроскопом чи з-під руки опоетизовуються характерним харАктерним виразним стилем-голосом навіть невидимі притупленому зору аборигенів деталі побуту, сучасної історії та сакральної, ужиткової, по-європейськи матеріалізованої та по-азійськи абстрактної культури:
По вулиці Дудаєва
прогулюється лютий,
студенти повертаються
усталеним маршрутом.
Далеко до Ічкерії,
далеко до Росії.
По різних кафетеріях
розходяться месії.
На вулиці Дудаєва
будинки, як фортеці.
За віденською кавою
сидить інтелігенція.
Тут - Каїни, там - Авелі
сидять і розмовляють.
На вулиці Дудаєва
поки що не стріляють.
* * *
Україна гуде, як Хортиця,
міріадом своїх кав´ярень.
Світ мене сп оживає порціями,
як морозиво в «Кастелярі».
Споживає собі, не давиться,
розкладає на магній-кальцій.
Не спіймають мене обставини:
я - повітря, пройду крізь пальці.
Поза межами і кордонами
позбираю себе - і знову
повернуся - разом із Полтвою -
в береги твої рідні, Львове.
Тобто у поезії Лани Перлулайнен дивним чином поєднані тремтливо-ностальгійні інтонації, знаки, запахи, дотики «теплоти родинного інтиму» (за Станіславом Чернілевським) та впертої, майже войовничої, але щирої, некрикливої, не декларативної, ідейності, патріотичності, соціальності, які історіософськи та предметно єдині, взаємоперехідні, взаємо не- та за-лежні. Слово готове стати тілом, ділом...
До речі, у важкі, перехресні роки зламів тисячоліть саме Лана Перлулайнен і її чоловік Євген Запека були серед тих небагатьох поетів України, які худо-бідно жили за поезію: продавали на вулицях Львова і деінде свої поетичні збірки...
Зараз Лана працює в архіві.
Де ж іще заробляти на життя Поетові у такий час, коли поетів не купують, але продають, за вірші не платять, але й не розстрілюють?..
Пише і прозу.
Вже сама назва її не друкованої ще повісті «Правила ходіння проти вітру» інтригує.
Люблю прозу поетів...
До речі, вже після прочитання цієї статті Лана сказала мені, що ім´я Маргарита, яку я асоціативно згадав на початку статті, по-латині означає «перлина»... Я цього не знав. Так що інтуїція не підвела: метафізика тут присутня.
А наразі, як пише наша інгерманландка у цій своїй книзі вибраних поезій «Вітер часу»:
Умощуйся, закурюй сигарету.
Хай вогником нагадує камін.
Це - затишок осінній в стилі ретро
в одній із європейських Україн...
...І читай вірші Лани Перлулайнен.
Геніально прості.
Молитовно відверті.
Естетично смачні.
Затишні.
Дивовижно справжні.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію