Виховний вірш - і напоумлення, наставлення на шлях істинний, то, мабуть, теж одна зі сторін літератури, хоча нині ця функція мистецтва занепадає... Не знаю, щоправда, на добре чи на зле це. Особисто я бунтуюся проти вихователів з дитинства. :-) Та мудрі ставали для мене Вчителями, яких дуже поважаю. І будь-які наші суперечки не псували стосунків, швидше, навпаки. Щось таке і до цього вірша, хочеться посперечатися, і розумію, що Вашу прихильність не втрачу, бо, на щастя, натрапила на мудру людину. :-) Для мене зона комфорту - то не найгірше, що вигадало сучасне людство, радше, здобуток. Наскільки зрозуміла, йдеться про відстороненість від чужих проблем, крайній індивідуалізм, егоїзм - тут солідарна з Вами. Це лихо нашого часу... А от зона комфорту - то повага до людини, то дуже чітко розумієш за кордоном. Люди дотримуються отого правила не наприкрюватися іншим ані голосною розмовою, ані надмірною присутністю надто близько, зате радо пропонують допомогу, якщо помічають, що ти потребуєш її. І, здається, це два боки однієї медалі - поваги.

Адель!
А я знаю таких, хто хизується "зоною комфорту".
Занурені у себе так, що іншим там не поміститись.
Є лише їхні думки, враження і відчуття...
"За ласий шмат байдужості в руці", або,
як у Ахматової: "За одиночество вдвоём"...
Ваш вірш, Адель, зупиняє у марноті буднів і спонукає до роздумів. Спасибі. :))

Мені здається, що все потрібне до певної міри. Цілком вірно, коли надовго засядеш у зоні комфорту, вона вичерпує себе, переростає в застій, і тоді прагнеш бур і конфліктів, що назрівають в суспільстві.
Як казав Гурджієв, ніщо у світі не йде по прямій весь час. А через кілька днів чи щаблів заламується набік, бо якби, скажімо, безперестану ішов дощ, то планета б наша потонула в ньому, а так перестав, і зона комфорту з"явилася вчасно, як на озері в Івано-Франківську, та й на всьому святі і фесті ця зона була, і досі за нею ностальгія залишилась. Добре, що наші "Майстерні" створюють цю зону. Я ось побував в Умані, в Івано-Франківську, і щойно з Городища приїхав від Олексія Тичка - яка це благодать - спілкуватися з рідними тобі по духу поетами-романтиками. Створюється цілий мікросвіт рідних по духу людей, і не хочеться з нього виходити. Можливо теж до пори, до часу. Велика подяка тим, хто його створює - фести, сайти і т.д.
Аделе, ми справді ганяємося за привидами щастя, як влучно сказано, і посипаємо голову попелом Вашого "згарища любові". Але свою реальність треба створювати. Цьому вчить Ваш вірш. Гарно, повчально. Це занедбана функція літератури, її потрібно відновлювати, бо вся класика цим займалась...

Адель, дуже сподобався вірш,
просто ти дуже делікатно назвала той стан - зоною комфорту. Мені здається, що комфорт можна сприймати по-різному, залежно з якого боку дивитися. Коли народжується дятя в сім'ї, то йому певний рівень комфорту просто необхідний, але коли людина і в тридцять років не може вийти з теплої колиски - то це вже біда.

В фізиці такий стан, що ти описала, називають ентропією...))