Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Тернопіль ретро, або Навздогін сонцю
Олександр Вільчинський. Дерева на дахах: Роман. – Харків: Фоліо, 2010. – 345 с. – (Графіті).
Тернополянин Олександр Вільчинський – прозаїк, есеїст, автор кількох книг прози, зокрема, «Суто літературне вбивство» (лауреат «Коронації слова-2002), «Останній герой» (Гран-прі і перша премія «Коронації слова-2003», «Віаґра для мера» та інших, стипендіат «Gaude Polonіa-2005».
Роман «Дерева на дахах», насамперед, розповідь про місто Тернопіль, «компактне, затишне місто, повне зелені і води», яке своїм обрисом на мапі схоже на кораблик; про тернопільські будинки, що теж схожі на кораблики; і про справжні кораблики, котрі плавають плесом тернопільського ставу і повсякчасно заселені тернополянами вщерть; про місцеві питейні «точки», сіреч, забігайлівки, «для інтелектуалів і митців», а саме: «Пінгвін», «Реанімація», «Пиріжкова», «Коза» та ще про багато чого іншого. Реґіональні мотиви-ознаки мають особливу цінність для цілості, бо вони додають своїх барв до загальної мозаїки.
Роздуми письменника провокують на роздуми (даруйте гру словами!). Покоління, котре своє дитинство та юність прожило в Радсоюзі, відрізняється від наступного інакшим менталітетом. Але в мене чомусь нема почуття незгоди, а виникає, скоріше, жаль, хоча сам автор, напевно, з цим не погодиться. І головне, я сама із собою не погоджуюся! Авторове покоління, і моє теж (що роками трохи старше), – сучасники. Воно прожило своє життя повно й насичено. Як тепер ми знаємо, багато з того, що ми вважали за правду, було кривдою. Свобода слова надала нам можливість уяснити все, як воно було насправді. І тверезо можемо собі сказати: ми жили яскраво, неповторно, незрівнянно, несхоже, а також – безталанно, нешанобливо (з причин незалежних), і так само – неоковирно, вайлувато, невідчутно, непомітно, іноді нездатно, неспроможно, нестерпно, хибно, хистко, недосконало й несумісно з нашими мріями. Але від тієї обставини наше життя не повернути. Багато доль за незалежних від нас обставин, згіркло, не збулося, пропало. «Інколи мені здається ( і мені також – Т. Д.), що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків...нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального... Наше минуле у наших очах...».
Писання історії за всю тверезість бачення і бажання бути об’єктивним усе-таки є творчість; це – складання, писання, і її, творчості, третій вимір – вигадка. Отож перед нами метафора людської долі – все вигадане, але нічого не придумане; фантазування вкупі зі правдивістю різних життєвих історій, послідовність викладу – з імпульсивністю пригадування. «Старію, моралізую» – так про себе говорить головний герой Яків Довгань, за всіма ознаками, alter ego автора: «Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин – Анну-Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею...».
Автобіографічність – прикметна ознака стилістики О. Вільчинського. Письменник пише про те, що добре знає, а найкраще він знає самого себе. І хоча художній роман – це не документ, деталі приватного досвіду є красномовними. Звідси певна суб’єктивізованість оповіді, писання від «я» і про «я», про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, коли неможливе стає можливим. Опублічена, роздрукована приватність ризикує її, приватність, втратити. Спосіб самозахисту письменника, на мою думку, є вдалим – іронічність. Текст роману просякнутий нею, як море сіллю. Іронічність, скептицизм, певним чином, відсторонюють автора від написаного (tertium comparationis – третє в порівнянні). Можливо, інколи, це іронія відчаю – письменник володіє гострим почуттям реальності.
Жанр твору ( приклад суб’єктивних асоціацій, вони описані й зрозумілі) дозволив письменникові дослідити межові стани людської свідомості, трагічну самотність, розірваність зв’язків; прослідкувати, показати в русі всі звивини й зміни внутрішнього життя індивіда. Головний герой з друзями видаються неґативними персонажами, але з привабливими рисами: молоді (але не дуже), талановиті (але хтозна), рішучі (але не зовсім)... Тема почуттєвого розгулу (стосунки з алкоголем, жінки тощо) плюс тема тлінності, нетривалості усього живого, марнославних учинків та ілюзорності їхньої мети.
Роман не дає уроків улаштовування життя. Психологізм і весь стилістичний стрій книги певним чином обмежені. Приступна героям правда часткова і неповна. У кожного з них, в остаточному рахунку, свій закон. За плутаниною й смутою поривань ховається вивих приватного випадку, автор обмежує розповідь стійкими і повторюваними психологічними станами. Драматизм цієї світлої книги обмежений тим, що обидві істини, виказані в романі, взаємопроникні, вони протилежні одна одній, але пов’язані, жодна не вбирає в себе всієї повноти й складності існування. Прозорий і ясний О. Вільчинський запропонував читачам дещо більш суттєве, ніж готові відповіді. Справа не про істину та її пізнання, а про дійсність і можливість дослідити її та випробувати.
У мові О.Вільчинського нема нічого довільного, необґрунтованого, безпідставного. Він віддає перевагу словам, наповненим пам’яттю поколінь. Його образи, його порівняння завжди зіставлюють поодиноке, ізольоване з усталеним загальним рядом. Та зрозумілість і простота тексту роману не виключають глибини. Правда, секрет у тому, що вона привідкривається рівно настільки, наскільки може вмістити читач.
Іноді герої роману живуть так, наче це їх останній день життя (feroux gens – погане плем’я)… Вони шукають і прагнуть зосередитися на смислі свого талану. Сюжет роману вибирає головне, іноді показуючи героя в моменти прозріння. І хоча герой, буває, не отримує жаданої втіхи, та, як це часто буває, важливе проявляється через випадковість, дрібницю – символічна форма пошуку довершеного слова, в певному сенсі, алхімічного (за Яном Парандовським).
Що ж, у кожної події є своя магія: «І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися... Принаймі я мріяв про це ще тоді, після копання картоплі, коли ми мчали по шосе, здавалося, навздогін сонцю, що вже ховалося за лісосмугою».
Рухатися навздогін сонцю – означає для мене перспективу продовжувати жити. Герої роману не втратили віри. Прагнення до оновлення, до краси і гармонії має упорядкувати щоденний хаос і наблизити до омріяного майбутнього.
Я впевнена, що у цієї книги Олександра Вільчинського буде багато щирих прихильників, яких вона порадує і зачарує своєю художньою красою і правдою.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тернопіль ретро, або Навздогін сонцю
Олександр Вільчинський. Дерева на дахах: Роман. – Харків: Фоліо, 2010. – 345 с. – (Графіті).Тернополянин Олександр Вільчинський – прозаїк, есеїст, автор кількох книг прози, зокрема, «Суто літературне вбивство» (лауреат «Коронації слова-2002), «Останній герой» (Гран-прі і перша премія «Коронації слова-2003», «Віаґра для мера» та інших, стипендіат «Gaude Polonіa-2005».
Роман «Дерева на дахах», насамперед, розповідь про місто Тернопіль, «компактне, затишне місто, повне зелені і води», яке своїм обрисом на мапі схоже на кораблик; про тернопільські будинки, що теж схожі на кораблики; і про справжні кораблики, котрі плавають плесом тернопільського ставу і повсякчасно заселені тернополянами вщерть; про місцеві питейні «точки», сіреч, забігайлівки, «для інтелектуалів і митців», а саме: «Пінгвін», «Реанімація», «Пиріжкова», «Коза» та ще про багато чого іншого. Реґіональні мотиви-ознаки мають особливу цінність для цілості, бо вони додають своїх барв до загальної мозаїки.
Роздуми письменника провокують на роздуми (даруйте гру словами!). Покоління, котре своє дитинство та юність прожило в Радсоюзі, відрізняється від наступного інакшим менталітетом. Але в мене чомусь нема почуття незгоди, а виникає, скоріше, жаль, хоча сам автор, напевно, з цим не погодиться. І головне, я сама із собою не погоджуюся! Авторове покоління, і моє теж (що роками трохи старше), – сучасники. Воно прожило своє життя повно й насичено. Як тепер ми знаємо, багато з того, що ми вважали за правду, було кривдою. Свобода слова надала нам можливість уяснити все, як воно було насправді. І тверезо можемо собі сказати: ми жили яскраво, неповторно, незрівнянно, несхоже, а також – безталанно, нешанобливо (з причин незалежних), і так само – неоковирно, вайлувато, невідчутно, непомітно, іноді нездатно, неспроможно, нестерпно, хибно, хистко, недосконало й несумісно з нашими мріями. Але від тієї обставини наше життя не повернути. Багато доль за незалежних від нас обставин, згіркло, не збулося, пропало. «Інколи мені здається ( і мені також – Т. Д.), що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків...нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального... Наше минуле у наших очах...».
Писання історії за всю тверезість бачення і бажання бути об’єктивним усе-таки є творчість; це – складання, писання, і її, творчості, третій вимір – вигадка. Отож перед нами метафора людської долі – все вигадане, але нічого не придумане; фантазування вкупі зі правдивістю різних життєвих історій, послідовність викладу – з імпульсивністю пригадування. «Старію, моралізую» – так про себе говорить головний герой Яків Довгань, за всіма ознаками, alter ego автора: «Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин – Анну-Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею...».
Автобіографічність – прикметна ознака стилістики О. Вільчинського. Письменник пише про те, що добре знає, а найкраще він знає самого себе. І хоча художній роман – це не документ, деталі приватного досвіду є красномовними. Звідси певна суб’єктивізованість оповіді, писання від «я» і про «я», про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, коли неможливе стає можливим. Опублічена, роздрукована приватність ризикує її, приватність, втратити. Спосіб самозахисту письменника, на мою думку, є вдалим – іронічність. Текст роману просякнутий нею, як море сіллю. Іронічність, скептицизм, певним чином, відсторонюють автора від написаного (tertium comparationis – третє в порівнянні). Можливо, інколи, це іронія відчаю – письменник володіє гострим почуттям реальності.
Жанр твору ( приклад суб’єктивних асоціацій, вони описані й зрозумілі) дозволив письменникові дослідити межові стани людської свідомості, трагічну самотність, розірваність зв’язків; прослідкувати, показати в русі всі звивини й зміни внутрішнього життя індивіда. Головний герой з друзями видаються неґативними персонажами, але з привабливими рисами: молоді (але не дуже), талановиті (але хтозна), рішучі (але не зовсім)... Тема почуттєвого розгулу (стосунки з алкоголем, жінки тощо) плюс тема тлінності, нетривалості усього живого, марнославних учинків та ілюзорності їхньої мети.
Роман не дає уроків улаштовування життя. Психологізм і весь стилістичний стрій книги певним чином обмежені. Приступна героям правда часткова і неповна. У кожного з них, в остаточному рахунку, свій закон. За плутаниною й смутою поривань ховається вивих приватного випадку, автор обмежує розповідь стійкими і повторюваними психологічними станами. Драматизм цієї світлої книги обмежений тим, що обидві істини, виказані в романі, взаємопроникні, вони протилежні одна одній, але пов’язані, жодна не вбирає в себе всієї повноти й складності існування. Прозорий і ясний О. Вільчинський запропонував читачам дещо більш суттєве, ніж готові відповіді. Справа не про істину та її пізнання, а про дійсність і можливість дослідити її та випробувати.
У мові О.Вільчинського нема нічого довільного, необґрунтованого, безпідставного. Він віддає перевагу словам, наповненим пам’яттю поколінь. Його образи, його порівняння завжди зіставлюють поодиноке, ізольоване з усталеним загальним рядом. Та зрозумілість і простота тексту роману не виключають глибини. Правда, секрет у тому, що вона привідкривається рівно настільки, наскільки може вмістити читач.
Іноді герої роману живуть так, наче це їх останній день життя (feroux gens – погане плем’я)… Вони шукають і прагнуть зосередитися на смислі свого талану. Сюжет роману вибирає головне, іноді показуючи героя в моменти прозріння. І хоча герой, буває, не отримує жаданої втіхи, та, як це часто буває, важливе проявляється через випадковість, дрібницю – символічна форма пошуку довершеного слова, в певному сенсі, алхімічного (за Яном Парандовським).
Що ж, у кожної події є своя магія: «І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися... Принаймі я мріяв про це ще тоді, після копання картоплі, коли ми мчали по шосе, здавалося, навздогін сонцю, що вже ховалося за лісосмугою».
Рухатися навздогін сонцю – означає для мене перспективу продовжувати жити. Герої роману не втратили віри. Прагнення до оновлення, до краси і гармонії має упорядкувати щоденний хаос і наблизити до омріяного майбутнього.
Я впевнена, що у цієї книги Олександра Вільчинського буде багато щирих прихильників, яких вона порадує і зачарує своєю художньою красою і правдою.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
