Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Витівки божевільного Хроноса
Антипович Тарас. ХРОНОС: фантаст. роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 200 с.
Все народжується й зникає в часі. Краще за решту це знає міфологічне божество Хронос – уособлення всепоглинаючого часу, символ його невмолимості. Тільки він був би спроможний переконливо пояснити катастрофічну ситуацію, котру змоделював на сторінках роману письменник Тарас Антипович, та ще й назвав твір на його честь, тим самим відкинувши будь-які сумніви щодо активної участі позаземного автора в її, ситуації, створенні. Часом буває так нудно жити вічно, що можна збожеволіти, то чом би не побавитися трохи! Тим більше, в одній неназваній країні існують всі потрібні для цієї гри умови.
Фантастика, така собі вельми поважного віку пані, є майже ровесницею людської фантазії, хоча сам термін придумав американець Хьюґо Ґернбек тільки 1926-го року. Безумовно, є своя закономірність у тому, що фантастичний жанр саме сьогодні зробився найпопулярнішим, як серед творців, так і серед читачів. Сучасна українська фантастика – явище складне й неоднозначне, зі широким діапазоном тем, піджанрів, художніх ґрадацій (традиційний «науковий» роман, соціальна утопія, політичний памфлет, філософська казка тощо).
Тема виродження й загибелі людства через невідворотні катаклізми особливо поширилась у літературі (та й не тільки в ній, зокрема, яскравим прикладом є абстракціонізм у малярстві) напередодні й під час двох світових воєн у ХХ столітті. Киянин Тарас Антипович (повість «Мізерія» – кращий дебют 2007-го року; цикл оповідань «Тіло і доля» (2008); сентиментальна повість «Лох» (2009); лауреат конкурсу «Коронація слова» – 2009» у номінації «Пісенна лірика») в романі, про який мова, теж інтерпретує цю популярну тему. Ориґінальність авторського задуму полягає у підкреслено праґматичному сприйнятті наукового проґресу, як такого, що на певному рівні розвитку людства стає символом апокаліптичного хреста. Аґресивний характер унікального біотехнологічного винаходу – хрономата, що був здатний оперувати біологічним часом, відведеним для життя кожній окремій людині, «...зменшуючи його (і тоді організм прискорено старіє, скорочує свою дистанцію до смерті) або збільшуючи (і тоді тіло молодшає, віддаляючись від смерті» – честь авторства надається професорові Койфману – перекреслює гуманістичну константу цівілізаційного процесу. Більше того, ґеніальний винахід професора постає джерелом наростання хаосу (до слова, Хаос – син Хроноса), невблаганого нагнітання становища запанування зла. І не має суттєвого значення, що письменник моделює катастрофу-futurum. Згадаймо Чорнобиль 1986-го – які, до біса, нам ще потрібні докази того, що наша цивілізація поки що неспроможна на правдивий науковий поступ! Думка, з якою письменник апелює до читача: коли світ і далі рухатиметься цим шляхом, він, світ, опиниться на краю загибелі. Чи не є міркування автора таким собі аналітично-науковим прогнозом, соціологізованим варіантом грядущого апокаліпсису? Підставу думати саме так дають вельми недвозначні перегуки з реальним життям країни, в якій живемо.
Тарас Антипович – умілий, майстерний оповідач, котрий створює захопливі сюжетні колізії, вельми стиснуте, та динамічне й стрімко розвинуте дійство. Правда, іноді він втрачає почуття міри й перенасичує натурдеталями численні портрети жахливіськ, що, на мій смак, дещо послаблює внутрішню логіку наративу і призводить до психологічного спрощення. Але, думаю, якоюсь мірою, ці перебільшення обумовлені специфікою самого жанру. Назагал, творові притаманні безсумнівні позитивні якості – жвавість і гострота, дотепність, типово пригодницька легкість викладу. Усе зазначене дозволяє назвати роман Тараса Антиповича «Хронос» одним із кращих серед вітчизняної прози фантастичного жанру.
За період з 2040-го року до 2047 (датування подій авторське), рідкісний винахід – хрономат, у руках недозрілого суспільства накоїв стільки біди, що це змусило Господа, найвищу релігійну постать, утрутитися (за його дорученням діє священник Теодор) й повернути нерозумним своїм дітям status quo ante. До речі, так чинить і сам автор – фантасмагорична вистава, як і належить, колись завершується. Актори-персонажі скидають хрономаски, кланяються глядачеві (сіреч, читачеві) й дякують за увагу – finita la commedia! З успіхом натішившись вигадкою, приголомшливими видіннями, маячними фантазіями, досхочу покепкувавши над нами, Тарас Антипович, на мою думку, умисно завершує роман жахів божественним втручанням (тобто, «я не я, і хата не моя»)! «Бог бачить усе. Відтепер лишився на землі тільки живий час, Богом даний. Він споконвіку був ваш, а ви –його господарі. Цей час призначений для того, щоб ви мінялись і змінювали світ. Тому не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум». Повірити у фінальну щирість автора можна, та чи треба?.
Сакраментальне – «Краса врятує світ» переінакшено на «Віра врятує світ». Перше, як свідчить історія, так і залишилось ідеалом – дотепер краса і світ існують паралельно і не перетинаються. Чи змінять цей перманентний стан постулати Віри?
Будемо реалістами, панове!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Витівки божевільного Хроноса
Антипович Тарас. ХРОНОС: фантаст. роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 200 с.Все народжується й зникає в часі. Краще за решту це знає міфологічне божество Хронос – уособлення всепоглинаючого часу, символ його невмолимості. Тільки він був би спроможний переконливо пояснити катастрофічну ситуацію, котру змоделював на сторінках роману письменник Тарас Антипович, та ще й назвав твір на його честь, тим самим відкинувши будь-які сумніви щодо активної участі позаземного автора в її, ситуації, створенні. Часом буває так нудно жити вічно, що можна збожеволіти, то чом би не побавитися трохи! Тим більше, в одній неназваній країні існують всі потрібні для цієї гри умови.
Фантастика, така собі вельми поважного віку пані, є майже ровесницею людської фантазії, хоча сам термін придумав американець Хьюґо Ґернбек тільки 1926-го року. Безумовно, є своя закономірність у тому, що фантастичний жанр саме сьогодні зробився найпопулярнішим, як серед творців, так і серед читачів. Сучасна українська фантастика – явище складне й неоднозначне, зі широким діапазоном тем, піджанрів, художніх ґрадацій (традиційний «науковий» роман, соціальна утопія, політичний памфлет, філософська казка тощо).
Тема виродження й загибелі людства через невідворотні катаклізми особливо поширилась у літературі (та й не тільки в ній, зокрема, яскравим прикладом є абстракціонізм у малярстві) напередодні й під час двох світових воєн у ХХ столітті. Киянин Тарас Антипович (повість «Мізерія» – кращий дебют 2007-го року; цикл оповідань «Тіло і доля» (2008); сентиментальна повість «Лох» (2009); лауреат конкурсу «Коронація слова» – 2009» у номінації «Пісенна лірика») в романі, про який мова, теж інтерпретує цю популярну тему. Ориґінальність авторського задуму полягає у підкреслено праґматичному сприйнятті наукового проґресу, як такого, що на певному рівні розвитку людства стає символом апокаліптичного хреста. Аґресивний характер унікального біотехнологічного винаходу – хрономата, що був здатний оперувати біологічним часом, відведеним для життя кожній окремій людині, «...зменшуючи його (і тоді організм прискорено старіє, скорочує свою дистанцію до смерті) або збільшуючи (і тоді тіло молодшає, віддаляючись від смерті» – честь авторства надається професорові Койфману – перекреслює гуманістичну константу цівілізаційного процесу. Більше того, ґеніальний винахід професора постає джерелом наростання хаосу (до слова, Хаос – син Хроноса), невблаганого нагнітання становища запанування зла. І не має суттєвого значення, що письменник моделює катастрофу-futurum. Згадаймо Чорнобиль 1986-го – які, до біса, нам ще потрібні докази того, що наша цивілізація поки що неспроможна на правдивий науковий поступ! Думка, з якою письменник апелює до читача: коли світ і далі рухатиметься цим шляхом, він, світ, опиниться на краю загибелі. Чи не є міркування автора таким собі аналітично-науковим прогнозом, соціологізованим варіантом грядущого апокаліпсису? Підставу думати саме так дають вельми недвозначні перегуки з реальним життям країни, в якій живемо.
Тарас Антипович – умілий, майстерний оповідач, котрий створює захопливі сюжетні колізії, вельми стиснуте, та динамічне й стрімко розвинуте дійство. Правда, іноді він втрачає почуття міри й перенасичує натурдеталями численні портрети жахливіськ, що, на мій смак, дещо послаблює внутрішню логіку наративу і призводить до психологічного спрощення. Але, думаю, якоюсь мірою, ці перебільшення обумовлені специфікою самого жанру. Назагал, творові притаманні безсумнівні позитивні якості – жвавість і гострота, дотепність, типово пригодницька легкість викладу. Усе зазначене дозволяє назвати роман Тараса Антиповича «Хронос» одним із кращих серед вітчизняної прози фантастичного жанру.
За період з 2040-го року до 2047 (датування подій авторське), рідкісний винахід – хрономат, у руках недозрілого суспільства накоїв стільки біди, що це змусило Господа, найвищу релігійну постать, утрутитися (за його дорученням діє священник Теодор) й повернути нерозумним своїм дітям status quo ante. До речі, так чинить і сам автор – фантасмагорична вистава, як і належить, колись завершується. Актори-персонажі скидають хрономаски, кланяються глядачеві (сіреч, читачеві) й дякують за увагу – finita la commedia! З успіхом натішившись вигадкою, приголомшливими видіннями, маячними фантазіями, досхочу покепкувавши над нами, Тарас Антипович, на мою думку, умисно завершує роман жахів божественним втручанням (тобто, «я не я, і хата не моя»)! «Бог бачить усе. Відтепер лишився на землі тільки живий час, Богом даний. Він споконвіку був ваш, а ви –його господарі. Цей час призначений для того, щоб ви мінялись і змінювали світ. Тому не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум». Повірити у фінальну щирість автора можна, та чи треба?.
Сакраментальне – «Краса врятує світ» переінакшено на «Віра врятує світ». Перше, як свідчить історія, так і залишилось ідеалом – дотепер краса і світ існують паралельно і не перетинаються. Чи змінять цей перманентний стан постулати Віри?
Будемо реалістами, панове!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
