це до білих човнів
підіймаються душі дерев, –
перешерхла кора
облітає
у невідь блакитну…
на прозорих долонях
нелегко тримати тебе, –
ти не знаєш життя,
бо себе у падінні
не видно.

ти співаєш як плачеш
на згарищах трой і еллад,
в поліномах облич
закотившись в розлуку –
живою,
я встаю між словами
твоїх нескінченних балад
і вмираю в плащах
і шоломах
минущих героїв.

в білій лодії часу
дитя розсипає
пісок,
усміхаючись сонцю
під кілем
довірливо-просто.
я приймаю в долоні
обірваний вітром листок,
як дарунок життя
у зеленому дзеркалі
росту.