Отака історія – вперше не маю кому на чоловіка пожалітися. Думаєш, не пробувала обдзвонити своїх знайомих-незнайомих-подружок-колєг-симпатиків і т.п...
Пробувала. То, напевне, через п׳ятницю. Всі втомлені. Заклопотані. Спека весь тиждень. Люди вичахли від неї, змучені, перейматися чужим, навіть при дуже позитивному ставленні до мене – просто не мають сил. Я їх розумію. Чого вже там.
Але потреба поговорити – вона ж не вступається. Мучить. Тисне мені в голову, муляє, бере рукою за горло і душить.
Гей, дивіться, мій нічний метелик ожив! Яке щастячко! О, присів на полуницю. Та-а-к, збирати на городі лінечки, ми ж такі ніжні, ми себе пошкодуємо, ми себе отут готовеньким з тарілочки погодуємо... Знаю я цю паразитичну натуру!
Що, не зрозуміли? Хто метелик? Та чоловік мій благовірний! А чому нічний? Ні, ну ще й питаєте. А як же його інакше сприймати? Нічні метелики активні коли? Вночі! От! І мій так само... Чого, чого, а я розумію – чого? Бо лінивий!
Прийде з роботи – їсти. А далі що робиться? Пам׳ятаєте, як ми в дитинстві розважалися? Дзвонили по телефону кому-небудь – отак, навмання набирали телефон – і говорили: "Мийте ноги, лягайте спати!" І реготалися – аж покотом влягалися на підлозі.
Мабуть, маю покару за ті давні дитячі пустощі. Мабуть, своєму чоловіку майбутньому колись і подзвонила. От і "розхльобую" усе життя. Бо він так і робить – миє ноги і лягає спати. Ну і що, що тільки сьома вечора. Спить. Ще й так твердо і солодко! У-у-ух! Взяти б мокру шматину і прибити гада, так шкода, рідненьке ж таки, своє... Ох, та жіноча жалість.
От чого ти його шкодуєш, жінко?
Ти ото наробишся за вечір, накрутишся, аж ноги гудуть, як високовольтні лінії. І тільки рушиш до ліжка - прилягти б, нарешті ніженьки випростати, спиночку на рівне покласти, бо вже ниє...
Ага, партизанським методом не вдалося! Він тебе розшифрував! І – скік на ноги, як той коник-стрибунець, голі колі колінка вперед, і давай по хаті стрибати! Виспався, зараза!
І що, думаєте, перш за все його цікавить? Хапає пульт – і давай по всіх каналах шпарити, де гучніше стріляють, крові більше і стогони жахливіші... Війну він любить, "войнушку", не награвся у дитинстві. Ох, я тобі зараз влаштую "войнушку"! Чекай, чекай, сонце моє безхмарне, тобі зараз зорі засвітять!
Перепалка, зазвичай, коротка. Я жінка сумирна і терпляча, але коли мені штрикнути під ребра – о-о-ой, як я вмію відпалити! Ніякі аргументи не діють – вимикаю телевізор знагла – висмикую вилку з розетки, витягаю батарейки з пульта –і "всьо! Кіно сі скінчило!"
Мій стрибоконик ображено затихає за валочком ковдри, дихає уривчасто і схвильовано. Знову зістрибує з постелі – курити. Ммм, оце за пару хвилин припхається з хмарою смердячого диму з рота. То вже не стрибоконик, то дракон – хоч уже вогнем від люті не дише, але ж диму - на цілу хату ... Включає торшер – думає мені відомстити, книжку буде читати. Тоді я вже на нього гавкаю. Він відгавкує.
Знову іде рукопашний бій. Я працюю за перевіреним методом – вилку з розетки геть – і проблема вирішена. Тільки тут так просто не буває. Справа в тому, що спить мій чоловік під стіною. Ну, як чому, аби вночі не впав, колінця не побив. А торшер – так само, коло стіни.
І щоб його вимкнути, треба через чоловіка руки простягнути.
Тут мій нічний метелик згадує, що можна зайнятися ще однією справою... Ну якою, якою... Затримує жінку... Не дає їй на своє місце просто так влягтися. Тим більше, що й світло я вже погасила. Таки доводиться відбиватися від того нічного метелика. Ну, не сильно, трохи лагіднішаю...
АЛЕ Ж ВСТАВАТИ МЕНІ РАНО! І Я ЗНОВУ ЗРАНКУ НЕВИСПАНА! А ТОЙ НІЧНИЙ МЕТЕЛИК УВЕЧЕРІ ЗНОВУ : ПРИЙДЕ-ВПАДЕ-СПИТЬ ДО ОПІВНОЧІ....
Як я його витримую??? Ну, хіба після того, як торшер погасне... А може, з торшера і починати?
Треба спробувати. Чого то тільки мріяти про відпочинок? Треба отак – відразу напівперек - через чоловіка – і до вимикача рукою... Зробимо інший монтаж сценарію, га? Завтра так і буде.
Ну, тримайся, мій нічний метелику!