Міні-поема

1

Мені п’ять років.
А старенька хата
Стоїть на світі сорок років з гаком.
Кутками наша хата небагата,
І пироги не з маком, а із «таком».
Бабуся на руках макітру бавить,
Щоб підійшло скоріше тісто кисле.

Піч хрумає червоними зубами
Сухий цурпалок
І пожухле листя.
А в вікна ллється місячність холодна,
Зітхає тихо вітер під вікном.
І за стіною по дзвінких колодах
Мороз неквапно стука молотком.



2

...А вночі
Мимо мене котились бублики,
Немов обручі.
Я доганяв і догнати не міг.
Падав обличчям в колючий сніг,
Плакав невтішно
І маму кликав...
(Та вона не приходила навіть у сни.)
І було моє горе таким великим,
І я не знав, що робити з ним.



3

Мою маму сховали в сумному лісі.
Я довго не знав,
Від кого її сховали.
А потім ходив на могилу.
І в лісі
Зозулі мамі вже не кували.
І берези мовчали,
Віти в воду вмочали...
Я тоді ще не міг збагнути,
Що берези плачуть ночами,
Щоб не бачили люди.



4

А люди ждали рідних з війни,
Ніби могли повернутись вони,
Ніби могли із могил безіменних
Встати
І йти до своїх, додому!
Батько мій не приходив до мене...
І з військомату одне: «Невідомо...!»
...Не плачте, берези,
В німому одчаї,
Горе не втопиш в сльозах-воді...
Люди надій не втрачають,
І ви не втрачайте надій.



5

Були снаряди, міни і «лимонки»
Відшукані у лісі, в гущині.
Ми кидали на вогнище їх мовчки,
Немов картоплю,
Щоб спеклась в огні.
Тоді Миколці руку відірвало...
(І батько повернувся без руки...
А на печі – голодні малюки...
І хвора мати тихо помирала.)
Хлоп’ята кулачками терли очі,
А на траві, безруке і бліде,
Миколчине дитинство довго корчилось,
Не видихнувши зойку із грудей.



6

Гармошка – дивна музика.
Як ми уважно слухали!
Стояли зимою – в картузиках,
З червоно-ліловими вухами.
Дядько сліпий –
З дерев’яшкою
Замість ноги –
Грав...
Чоловіки ніяково
Вислизали з двора.
А матері не ховали
Дрібних, як порічки, сліз...
І не було слів –
Слова на губах замерзали.
Вітер холодний шастав
По бур’янах...
Може, шукав він щастя
Осиротілим нам?



7

О, дитинство солоно-пекуче,
Як я мало тебе люблю!
Сни приходять до мене,
Щоб мучити...
Прокидаюсь і звуки ловлю.
Стукіт! – В мамину домовину
Хтось журно востаннє б’є.
Чую: в чорному сумовинні
Зотліває серце моє...



8

Мамо, спіть. Не сивійте рано,
Не будіть її, солов’ї.
Виллє росами свіжий ранок
Затамовані сльози мої.
Виллє рясно на трави і квіти,
На могили усіх матерів.
Розгойдає блакитний вітер
Довголітню печаль яворів.
Буде небо і сонце – в зеніті,
Сонях голову схилить на тин...

Я на луках збираю квіти.
Щоб до матері
в гості
піти.



9

Мати... Мабуть, гарно її мати.
А мені приснилася хоча б!
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти...
(На могилі посивів полин.)
А моя не буде вже сивіти,
І за неї посивіє син.
Плачуть очі. Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат...
...Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат!
Не вбивця окаянний.
В мене серце,
Як зоря вогненна.
Матері,
Материки і океани
Дивляться з надією на мене...

1971

(с) Низовий Іван Данилович
«Провесінь» (поетична збірка)
Київ. – 1971. – 80 с. – С. 27 – 32