Уривки із щоденника моєї пам’яті

1.Замість прологу

Я виростав у крайній хаті
На тій околиці села,
Де в жабуринні і лататті
Сула між вільхами текла.
Там все ще дихало війною:
В заплаві, серед осоки,
З-під торф’яного перегною
Жовтіли гострі мослаки.
В кущах таїлися окопи,
В окопах – розсипи свинцю.
І пахло порохом, і кропом,
І млосним духом чебрецю...
В постійних злигоднях жили ми
На ті «ударні» трудодні,
Що мозолями кров’яними
Писалися на п’ятірні.
Були стахановцями в полі,
Рекорди ставили нові.
Свого ж не мали ні в стодолі,
Ані в дірявому хліві.
П’ялися вдови і солдатки,
Аж надривали животи,
На безкінечні продподатки
Й оптимістичні рапорти.
Сільські одвічні хлібороби
Пекли з лушпайок деруни
І «сповідали» культ особи,
Йому не знаючи ціни.
Вождем і батьком називали
Того, хто й Бога заміняв
І на «високі перевали»
Народ охлялий заганяв.

Із-за гір та з-за високих
Сизокрил орел летить.
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить.

Здавалося: не буде краю
Біді – голодній лободі.
Від врожаю до урожаю
Спливали роки по воді.
І по воді, і за водою,
І за вітрами, й по вітрах.
І обнімався із бідою
Дрімучий і живучий страх.

Заростали споришем руїни,
І раділо радіо нове:
«Я не знаю іншої країни,
Де людина вільно так живе...»



2. «Відхідна» Мишкові, і не тільки йому

Мишко помирав від сухот у лункій, наче пустка, батьківській хаті. Перед його згасаючими очима безкінечними блискавками миготіли залізничні состави: той, із сорок першого року, вантажений бакинською нафтою, і ще один, порожняк із сорок третього, остуджений лютневими вітрами і страхітливо громохкий. На першому Мишко – помічник машиніста; кінцева станція – прикордонний Брест. На другому Мишко – втікач із фашистського концтабору, і єдина його мета: дістатися до рідного села...


...останній шматочок легень
Крадькома
Викашляв він
І поклався тихесенько спати.
Чорна й тягуча, мов нафта, пітьма
Лилась через вікна у білу цистерну кімнати.
Судомило ноги, і ноги чорніли, як ніч.
Судомило ніжки столу, і стільцям,
І канапі.
Холодна, мов крига у січні,
Й гаряча, як в лютому піч,
Лилась
чорнота
у бездонну
цистерну
кімнати...
Тонка па-ву-тин-ка свідомості –
Майже примарна межа
Між смертю й життям,
Між тривожним «Коли?»
І відчайним «Ніколи!»
А в темних Мишкових очах,
Мов проміння по лезу ножа,
Мчать два состави:
Оба – по одній колії.
Збились докупи секунди, години, роки,
Все, що було, чому бути і чому – не бути.
Мчать два состави,
І рейки, мов дві руки
В’язня, що здався в неволю, в недолю –
Без бунту.
Рейки дзвенять.
Кілометри покірно біжать.
Що їм політика, час,
і держави,
і нацїі?!
Мчать два состави –
проміння по лезу ножа.
Мчать дві епохи
назустріч жахній кульмінації.

...А за Бугом, за Бугом,
Звідки йдуть поїзди,
Зупинить їх забули,
Мов не чули біди.
Двадцять першого червня
На радянській землі
Цілувались, вечеряли
І співали: «Лю-лі...»
Ой лю-лі, Севастополю,
Ой Одесо, лю-лі...
Ще не скоро вам – в попелі,
Ще не скоро – в золі.
Ой лю-лі, Ленінграде,
І не бійся блокад.
Таж ніякій блокаді
Не здолать Ленінград!
Ой лю-лі, моя Марківко, –
Світе мій на Сулі, –
Дня гарячого маківка
Визріває в теплі.
Ой лю-лі, Сталінграде,
Та й при волзькій воді,
Сни тривожні розрадять
Наші мудрі вожді.
Сніть у Києві й Мінську,
В Краснодоні й Орлі.
Спіть у кожному місті
І в глибиннім селі.
Спочивай, моя матінко, –
Незабаром жнива.
«Спати, спатки, ой спатоньки...» –
Лебедіє трава.
Ой у зорянім гомоні
На вервечках тонких
Небо гойда-вигойдує
Літаки-павуки...

...Дзвенять під колесами рейки –
Дві монотонні струни.
Нафта бакинська для «третього рейху»
По рейках тих струменить.
Договір!
Згода!
Угода!
Вигода?
Злагода?
Честь?!
А крізь павутину
На чорні вагони
Дивляться поляк і чех.
І заніміла Європа
Перед газетним листком:
Лисячу посмішку Ріббентропа
Ловить «залізний» нарком,
Сталінець вірний, улюбленець – Молотов…
«Як же це? Що це? Хіба?..»
Небо над світом розколоте
Навпіл – народів судьба.
Тіштесь, кому це на руку...
Плачте, як сором обпік...
Кованим кроком
крочив по бруку
сорок проклятий рік.

…А за Бугом, за Бугом,
Звідки йдуть поїзди,
Зупинить їх забули,
Мов не чули біди.
Мов не знали загрози
От-та-кої чуми...
«Захистять нас від ворога люті морози.
Ми відсидимось тихо в закапелках зими».
А за Бугом, за Бугом
В ніч котились глуху
Зорі, впряжені цугом
В колісницю лиху.
Ой ламались колеса
На Чумацькім шляху...
Біля срібного плеса лебеділа Одеса,
Біля Чорного моря, в тополинім пуху.
Як у небі завізно
Від чужих ескадриль!
Ще проснутись не пізно
Для загальних зусиль.
До зусиль – на засилля
Хрестокрилих армад...
Ескадрилья гримить. На зелене бадилля
Не краплини дощеві, не град – бомбопад!
Вже не рано, не рано –
Миють крильця пташки,
Плюскотить за туманом
Синя хвиля ріки.
Мати доять корову, батько гострять косу...
Я під маминим серцем ворухнувся,
І знову
Задрімав чи заснув – до слушного часу.



3. В павутині колючих дротів

Поїзну бригаду захопили в Бресті й погнали по етапу з одного концтабору в інший, з одного страшного пекла – в інше, ще пекельніше. «Дай-но цигарку, – нервово просить Мишко, і руки його тремтять, і тремтить надтріснутий голос. І тютюновий дим додавлює його, ледве живого... ще живого... – Нам говорили, що назад вороття нема, що тим, хто здався в полон, прощення не буде...»


...А за Бугом, за Бугом,
Де фронти вже гудуть,
За своїми
Забули
Про Мишкову біду.
Ким він був донедавна?
Кочегаром – і все...
Нині ж доля безславна
Бородою трясе:
«Хто віддався в неволю –
Співчуття не проси.
Ти в неволі – не воїн,
Ти Вітчизні – не син!
Твоя хата – руїна,
А дружина – вдова,
І тебе Україна
Проклина й забува...»

(«О Бухенвальд,
Тебе не позабути!
Хто тебе покине,
Тільки той оцінить,
Яка прекрасна свобода...»)

...Рейки сумно бринять,
Мов печаляться рейки,
Що й тепер, як і завше,
Сходить сонце над Рейном.
Що й тепер, як тоді, як за Гете
І Гейне,
Сходить сонце над Рейном –
Над коричневим рейхом!
Сходить сонце й щодень зависає
На дроті,
На колючому дроті,
Мов глечик – на плоті.
А Мишко прикипає до сонця очима:
Там, за Рейном, за Бугом –
Його Батьківщина!..



4. Втеча з неволі

У лютому сорок третього Мишко втікає з полону. «Їхав у цистерні з-під нафти, по коліна в холодній рідині. Промерз до кісток... – Мишко надривно кашляє – Дай іще цигарку: може, полегшає...»


...Вмирати – нестерпно.
І жити – нестерпно.
«В неволі – не воїн, не син...»
Чорна, з-під нафти, цистерна –
Залізна сестра домовин.
Хлюпоче холодна рідота:
«В неволі – не воїн, не син...»
І треба терпіти аж доти,
Допоки й вистачить сил.
А сили його потрощили
Знедоля, зневіра, знесил
Й суворе твоє, Батьківщино:
«В неволі – не воїн, не син!»
А він – твоя квітка зів’яла,
Знекровлена жилка твоя.
В неволі для нього сіяло
Твоє незчужіле ім’я.
До тебе він – через кордони
(Допоки й вистачить сил),
В твої невмолимі закони:
«В неволі – не воїн, не син...»



5. Віра – зневіра

«У концтаборах були всілякі, у тому числі й провокатори. А я не вірив нікому –тільки товаришеві Сталіну. Він у всьому правий. Хто здався в полон – той зрадник і ворог. А я не зрадник! – гаряче запевняв Мишко. – Великий вождь мені повірить...»


…«У сірій військовій шинелі
Ішов він і люльку курив...»
І досі цей вірш пам’ятаю,
І досі не можу забуть.
Я вчився у п’ятому класі
І Сталіна дуже любив,
Бо як же я міг не любити
Учителя, батька й вождя?!
Усі його дуже любили:
Бабуся моя, і сестра,
І мама, яку поховали,
І батько, який десь пропав.
Любив його Федір безрукий,
І Прокіп безногий любив,
І Мотря – безграмотна баба,
І Муха – сільський грамотій.
Лиш дід попелясто-дрімучий
(Сто років, напевно, прожив)
Цигарку крутив товстелезну
З газети з портретом вождя.
Крутив, і смалив, і варнякав,
І душу мені оскверняв:
«Колись був Христос.
Він за правду
Народну
Стояв до хреста.
А поряд з Христом був Іуда
(Дід гнівно плював на ріллю) –
Ото був падлюка, й зануда,
І перший у світі фашист!
Був Ленін-безбожник,
Та правду
Христову
Народам він ніс.
А Сталін-Іуда ту правду
В народів безбожно украв.
І всіх правдолюбців партєйних
Розп’яв на святому хресті,
Церкви зруйнував
І натомість
Тюремні создав лагеря.
За що ж його любиш, дитино?..»

...Я вперше зі школи приніс
Велику й страшну одиницю
За перший в житті моїм гріх.
А в березні, в школі холодній,
Ридав голосніше за всіх,
Бо траурна стрічка обвила
Портрет дорогого вождя.
Ридали директор і завуч,
І класний сопів керівник,
Відмінник слізьми обливався,
І двієчник соплі ковтав.

Я виправив ту одиницю
На «круглу» п’ятірку –
За вірш,
В якому оплакав утрату
Народів усіх і часів.
А підлого діда Ягора
Поклявся убити за те,
Що він мою душу пречисту
Миттєвим гріхом осквернив.
«Відмию сльозами і кров’ю
Свою несвідому вину!»
...Та дід, передбачивши помсту,
У запічку тихо помер.



6. Спогади Мишка і мої власні

«Довелось мені «пожити» і в сталінських таборах: у Воркуті, за Уралом, у Караганді. Мало не забув свого імені – Мишко...»


...Мишко розказував мені...
Як це давно було, їй-право!
Та я забуть не маю права
Мишкові спогади сумні.
Сумні, печальні, і жахні,
І неймовірні та правдиві.
Мишкові згадки полохливі
Шукали затишку в мені.
І не знаходили.
В ті дні
Я був затятим «сталіністом»
Усім єством своїм і змістом,
До забуття і маячні.
Хоч мав обиди я свої,
Але хотів скоріш забути,
Не пити споминів отрути...
Бо ж так співали солов’ї!
Бо ж як вгиналася дорога
І так прозорилась Сула,
Коли до нашого села
Прийшла на милицях
І строго
Мене малого обняла
Така жадана
Перемога!


«Ти, коли виростеш і вивчишся, про все напиши, хлопчику, – наказував чи просив Мишко. – Правдиво й чесно напиши, чуєш?» – «А я не хочу про погане, я погане все свідомо забуду...»


...Хотів навік забути –
І не зміг.
Упам’ятку мені пожнивне поле.
Стерня, мов дріт, і крізь підошви коле,
А по мені «гуля» Петрів батіг.
Петрів батіг – не квітка, не трава,
А справжній, із сириці, батожище,
Що гулко так виляскує і свище,
Петрові утверждаючи права.
Петро жорстокий був, мов сатана,
Кулак у нього – що кузнечний молот.
Таких петрів породжують
Війна,
Руйновище і повоєнний голод.
Він возсідав на гливому коні,
У кованім сідлі – немов опецьок.
Кінь був «трофей», добутий на війні,
І розумів Петра лиш по-німецьки.
Він по команді пер і на людей,
І на дітей – лиш гупали копита.
Мене бабуся тисла до грудей,
Сама в пилюку батожищем збита.
Петро колгоспне об’їжджав добро, –
Об’їждчиком тому і прозивався, –
Добром колгоспним об’їдавсь Петро
За всіх за нас
І все не наїдався.
Мою сестру він бив за колоски.
В тюрму запроторив свою сусідку
За рижієві ті перепічки,
В яких ані смаку, ані наїдку.
Підручним був Петро у голови.
А голову прислали із району.
Той голова призвів нас до трави,
До лободи, свиріпи і пасльону.

Хотів би я забути –
І не зміг.
Мишко хотів забути – не виходить.
…«Гуляє» по мені Петрів батіг:
Оре, і боронує, і скородить.


«Мій батько, – роздумливо говорив Мишко, – хоч до перемоги дожив, помер удома від ран... А твій де? Ні вістей від нього, ні «похоронки» на нього. Через це тобі й допомоги ніякої по сирітству...»


...Я заздрив одноліткам –
Їхні батьки
Вернулись у травні до рідного дому:
Миколчин – без ніг, а Сашків – без руки...
А мій десь пропав – ні пилинки по ньому.
Петьків по святах начищав ордени,
Володьчин – протез приміряв
І медалі.
А мій не озвався з війни-чужини,
З далекої далі, з гіркої печалі.
Листи посилав я на Волгу і Дон,
Міністрам писав я і скарживсь вождеві:
«Не зрадив мій батько! Не здався в полон!»
«А де ж він?
А де ж він?
А де ж він?»
Я сиротам заздрив: скупий соцзабез
Їм одяг і харч видавав по талону.
А я залишався без батька
І без
Почесно-принизливого «пенсіону».
Я виріс на травах, що буйно цвіли
На цвинтарі, біля могил невідомих,
І всі безіменні могили були
Для мене і рідні, й святі – до судоми,
До зойку в душі, до пожежі в крові,
До слів молитовних і вчинків жертовних.
І я задихався в травневій траві
Від тих недитячих чуттів невимовних.
Я ждав «похоронку», як ждуть журавля
На стріху нову, на зелені покоси, –
Та мій журавель десь далеко кружляв...
...А мій журавель десь кружляє і досі.



7. Вірш про мою бабусю-безбожницю»

«Дожити б мені до поминальної суботи, – мрійно говорив Мишко. – Батька пом’янути, твою рідню всю. У баби Уляни чарку випросити – останню. Нещасна твоя баба Уляна: чоловіка вбили, семеро синів і дочку – матір твою...»


...Вийняла з пазухи, мов із серця вийняла,
Бляклу від давності, а може, від сліз вилинялу,
Зстебнуту дратвою поминальну книжку,
Прикипіла поглядом до книжки – принишкла.
Батюшка молитвою тишу колише.
Батюшко, облиште!
Чого вона варта – біблійська геєна?
Блимання свічки... А та війна:
П’ятдесят мільйонів убієнних,
А скільки скалічених – ніхто не зна.
Було ж:
На плитах могильних точили ножі,
Аж здригались мерці в домовинах.
Переступали кордони чужі,
Мов пороги хат удовиних.
І є ж:
Мільйони могил –
На могилах зірки і хрести...
Бог «милосердний» гріхи відпустив
І тим, хто свинцеве вино готував,
І тим, хто смертельний напій випивав.
Всіх приголубив «лагідний» Бог:
Під небом одним і Москва, і Бонн,
І братська могила – куля земна –
На всіх одна. Сира і тісна.
На бомбах, на мінах, багнетах, ножах
Поруч Івани і Фріци лежать.
Знаєте, батюшко, й там – війна:
Землю навпіл землетрус розтина,
Кров’ю вивержується вулкан –
Поруч із Фріцем не влежить Іван.
...В пам’ятній книжечці поіменно:
Гнат – убієнний,
Настя – убієнна,
Іван – убієнний,
Петро... Борис...
Юрко... Тарас...
Федько... Семен...
...убієнні.

Знайти б їх могили, упасти на плити
І затужити тугу-молитву.
«Муже мій Гнате,
З тамтого світу
Вертай до хати
Нашої світлої.
Насточко, дочко,
Біленька вишенько,
Свайбову сорочку
Тобі я вишию!
Сину Іваночку...»

Широкий світ.
А в баби Уляни – лиш хутір свій,
Та пустка-дворище, та чорна світлиця,
Та доля вдовина – гірка зоряниця.
А в баби Уляни лиш чорна робота
Й відрада одна – поминальна субота.
А в баби Уляни зневіра й знемога:
Не вірить ні в Сталіна баба, ні в Бога.
«Ви ж чуєте, батюшко: зем-ле-труууус...
Що сатана витворяє-витвóрює!
Всміхається Сталін.
А ваш Ісус
Корчиться в полум’ї крематорію».



8. Марення Мишка

«Що з тобою, Мишко? Ти смієшся чи плачеш? Вже скоро – поминальна субота: бабуся наллє тобі чарку. Пом’янеш усіх – і знову житимеш...»


...Хто я? Тінь.
Звідкіля я? З невіді.
Не почують мене живі.
Хвора думка, мов риба у неводі,
Все ще б’ється в моїй голові.
Жив на світі Мишко – і не стало.
Виріс ще один хрест – і тільки.
Ой зелене-зелене яблуко впало
Із рясної-рясної гілки!
Дрібен дощик (поплаче літо)...
Ясен дощик (та й перестане)...
Тільки яблуні ваговиті –
Біля цвинтаря
Над хрестами.
Був на світі Мишко – і не стало.
І нічого навкруг не змінилось.
Просто яблуко з яблуні впало
І в густі бур’яни закотилось.



9. Фінал

Змішались докупи «коли» і «ніколи»,
Роки і епохи, держави і нації,
Лиш мчать два состави.
Оба по одній колії:
До кульмінації!
І рейки дзвенять.
І дзижчить десь у запічку муха.
Минають епохи, і лихо минається...
Лиш мчать два состави.
Стукочуть колеса щодуху:
До кульмінації!
Два чорні состави, –
Дві чорні сторінки доби, –
Не вирвати їх із історії людства нікому!
Й кінець – неминучий.
Кінця не минути,
Якби...
...якби й чудотворну
на рейках поставить ікону.
...І раптом – зіткнулись!!!
Почувся оглушливий вибух...
(А може, то вітер торохнув галузкою в шибу...
А може, то з печі вуглинка випала...
А може, то серце...
Мишкове...
вибухло...)

1971 – 1988
(с) Низовий Іван Данилович
«Пора косовиці» (вірші, поема)
К.: Радянський письменник. – 1990. – 102 с. – С. 83 – 100