І рад би вовком вити, так де почути вий той? Собак бездомних гавкіт тихий заміський.
А метафори не сам суть. В поезії є інша сила.

Як тільки мова заходитиь про вовків, згадую перш за все початок "Щоденного жезлу":

"Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю; ти, відхекавши тридцять з лишнім літ, помножених на десять чорнобильських вічностей, розгубив відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім: твоя постійно облавлена письменницька здобич,— мінливість часу, — спрудкішала невловимо, щодалі й далі від тієї пори, коли батько з двома мішками, згорнутими на серп під полою піджака, взяв малого з собою по конюшину: смеркалося, ви йшли повз залізницею, вороння на посадкових ялинах накаркувало дощ, поряд, обдаючи парою, чорний, немов розгодована тюремна вівчарка, проскакував один з передостанніх паровозів, од свисту морозило в п’ятах, ти, й так застраханий новинами по брехунові про загрозу атомної війни, бачив перед собою не іскри, вивергнуті в клубах диму, а намальований на плакатах сивий гриб, постаті в зелених протигазах, канавку, куди, накрившись руками, треба падати обличчям вниз, і тільки батькова спина попереду темніла заступницьки, заспокійливо; ви йшли повільно, щоб першими почути фиркання й хрип об’їздникових жеребців, пристоювали, вслухалися в кожен підозрілий шелест поблизу поля, зупинялися в просіці лісосмуги— била на сполох, скликаючи виводок, а потім радісно патьпадьомкала перепілка, деренчав стерновими пір’їнами на льоту, брив понад канавою бекас, гув повз вухом обважнілий від меду, заблукалий джміль, скрадався короткими пострибами, тріскав сухим гіллям на стежці ще переляканіший, зупинений стукотом діточого серця, заєць, скапувала з голок акації роса, пробігала в кущах спіреньї безстрашна сьогорішна миша; здається, нікого більше, — батько розмотував серпа, простягав тобі меншого мішечка, виходив на рівне, заквітчане, з окрайцями вижатого, поле і присідав, щоб далі бачити в темряві можливу засідку, а тоді махав тобі, — вже навприсядки, занісши руку з серпом для ужинку; ти тільки встигав підбирати пучки конюшини і натрамбовувати в мішок, допихати ногою, щоб більше влізло: оберемки зелені з малиновими китицями лоскотали щоку, нагадували про завтрашній сон, коли в дощ буде зранку корові що покласти, то ж нічого дообід вистоювати з налигачем, замотаним на лікоть, по обочинах дороги, по канавах, бо в яру забороняють підпасати, сльота вмиватиме вікна притишено, однаково, як туман оце витолочене зливою, низеньке, мов тічка цуценят підлащується до нас, конюшинове поле, засіяне тут для помсти, для засідок на сельчан, оскільки щороку колгосп забував його прибирати і чорні валки щодальшого й дальшого відпливу добігали за пагорб, скошена конюшина тліла, гнила, згорала в полум’ї осіннього підпалу, чий дим, здавалось, і зараз нависає над двома згорбатілими, вкляклими постатями, часто заслуханими, немов десь щось потріскує, спалахує, горить, постатями в прошитому щемним, щасливим сюрчанням коника тумані"
:))