Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Андрій Вознесенський. Чоловік труси вдягнув (переклад з російської)
Майку синю підіткнув.
Джинси білі, наче сніг,
Натягнув, спасибі Біг.
Чоловік вдягнув піджак,
На піджак –
нагрудний знак,
На котрому «ВТО».
Зверху одягнув пальто.
На пальто, як раритет,
Одягнув кабріолет.
Зверху одягнув гараж
(трохи тисне, та якраз…)
Ще подвір'я натягнув,
Тином-ременем стиснув.
Зверху наш мікрорайон,
А тоді і регіон.
Головою похитнув
І планету одягнув.
Чорний космос натягнув,
Зорі міцно пристебнув,
Шлях Чумацький – на плече,
Зверху – Дещо там іще.
Подивився всюди
Враз –
У сузір’ї Волопас
Він згадав – забув про час.
Десь годинник мій іде –
Тік-так, тік-так – де ти, де?
Він знімає, мов кайдани,
І моря, і океани,
І машину, і пальто –
БО БЕЗ ЧАСУ ВІН – НІЩО.
Він стоїть в самих трусах
Із годинником в руках
І з балкону, неборак,
Перехожим каже так:
«Головне -
труси вдягнути
Й про годинник не забути!»
24.09.2012
Текст оригіналу для ознайомлення:
Человек надел трусы,
Майку синей полосы
Джинсы белые, как снег
Надевает человек.
Человек надел пиджак
На пиджак –
нагрудный знак
Под названьем "ВТО".
Сверху он надел пальто.
На пальто, смахнувши пыль
Он надел автомобиль.
Сверху он надел гараж
(тесноватый, но как раз…)
Сверху он надел наш двор,
Как ремень, надел забор.
Сверху наш микрорайон,
Область надевает он.
И. качая головой,
Надевает шар земной.
Черный космос натянул,
Крепко звезды пристягнул.
Млечный Путь – через плечо.
Сверху – Кое-Что еще…
Человек глядит вокруг
Вдруг –
У созвездия Весы
Вспомнил, что забыл часы.
Где-то тикают они –
Позабытые, одни?
Человек снимает страны,
И моря, и океаны,
И машину, и пальто –
ОН БЕЗ ВРЕМЕНИ –НИЧТО
Он стоит в одних трусах,
Держит часики в руках.
На балконе он стоит
И прохожим говорит:
"По утрам,
надев трусы,
Не забудьте про часы!"
А. Вознесенский "Клуб 12 стульев". Антология Сатиры и Юмора России ХХ века. Том 11 – М.: Изд-во ЭКСМО- Пресс, 2001.
http://www.chronos.msu.ru/ARTS/voznesensky_nezabud.html
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
