у людей слова, як птахи,
прокидаються зранку,
вірять у своє призначення,
співають, кохаючи,
і дарують іншим те,
чого ніколи не мали –
мрію про нездійсненне.

вони гордо ширяють над горами,
схиляють голівки, щоб узяти з рук їжу,
звикають до кліток нашої мимолітної милості,
залишаються з нами навіть тоді,
коли ми не можемо врятувати їх від морозів,
захлинаються співом перед весняними вівтарями
і розгойданими акацієвими лампадками.

тільки ти, моя недоречносте,
не вмієш жити своєчасно.
ти вже не пам'ятаєш,
чому вибрала темряву замість світла,
як давно твої очі навчилися бачити пітьму,
а спів став схожим на крик розпачу
під удари підземних барабанів.

прости, що я іноді допитуюся,
навіщо ти мені, відганяю від себе
тебе, моя безсонячна і опівнічна.

коли темрява шарпає дерева,
я, здригаючись між тінями, вслухаюся,
як ти пугичеш і квилиш

і, повертаючись, летиш,
без кінця летиш
над моїм малахітовим островом.