ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Декламую понашіптуване вітром,перечитую написане дощем
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Декламую понашіптуване вітром,перечитую написане дощем
Іван Потій. Засвіт: поезії. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – 144 с.
Літературні смаки – річ індивідуальна. Усі поети цікаві нам своїми досягненнями, і хоча їхні поразки нас теж цікавлять, ми, читачі, воліємо в цьому не зізнаватися. Я не вважаю, що сучасним поетам треба писати так, як писали народники, шістдесятники, модерністи тощо. Поезія має бути ориґінальним явищем у контексті української, і навіть, не побоюся, світової культури, тобто дарувати пересічному читачеві щось суттєво нове, збагачувати його світ. Перепрошую за те, що вживаю кліше: збагачувати, дарувати – це все слова, що викликають нудьгу, і тим не менше, поезія має дарувати радість, інакше вона непотрібна. Та як описати цю радість, адже вона така мінлива, непідвладна точному визначенню, хоча, за великим рахунком, у розмові про поезію тільки вона і вартує пильної уваги критика.
На що саме відгукнулася поетова душа, які локальні події приватного життя перетворилися в його алхімічній лабораторії слова на універсальні метафори? І. Потій вміє пильно вдивлятися у довколішний світ, основою його катренових строф є безпосередні зорові враження, але це не тільки достовірне зображення реального світу, скільки емоційно наснажене бачення, відчуття його краси, звабливості. Тонка тканина поезії доходить автентичного коріння: поет не стилізує, а природно поєднує живу народну семантику з класичною традицією; тексти, що записані на папері, видаються природною формою життя, його нетривких і тому неповторних митей. І. Потій сповідує образ-архетип, первісно природний, чистий, свіжий, не зіпсований урбанізмом, і саме тому в його поезії відчутна присутність магії рідного слова.
Броджу лісом, не обтяжений метою
І думками. Просто слухаю весну.
Над кульбабкою постою золотою
І закоханій ліщині підморгну.
Зашаріюсь, довелося бути свідком,
Як медунку цілували під кущем...
Декламую понашіптуване вітром,
Перечитую написане дощем.
Стилістика поета – це збережена силабо-тоніка римованого вірша. Ритми і строфіка звичайні, традиційні, рими прості, невибагливі, часом неточні, та в своїй творчості І. Потій прагне повернення до лексичної простоти і конкретності, тому постає винятково стабільним: замкнутися, щоби зберегтися й не помилитися у власній суті («спосіб щляхетної герметизації власного духу» за В. Стусом), засвідчивши в цих умовах незникомість жанру, котрий завдяки своїм внутрішнім законам саморозвитку прагне повноти й повноцінності.
Розповідаючи про поезію Івана Потія, мимоволі часто вживаю означення «природна». Поетові образи живі й відторгнені від усього штучного, на перший погляд, асбсолютно реальні, що приходять із основ праукраїнського духу й виявляються свого роду аналогом природної простоти, виразної та самодостатньої. Поет чує мову природи – тонкий, несамовито зосереджений смуток, як далеке відлуння пісень предків у власній душі.
Липень. Пора відпусток і втіх,
А я спішу до своєї Мекки,
Де цвітуть буркун і петрів батіг,
І картопля мліє від спеки.
Де в бур’ян ховаються огірки,
Де порічки, смородина і малина.
І полин сивий та гіркий.
Де зарита моя пуповина.
Бути свідомим свого призначення – це ризик, який мусить прийняти на себе поет. «Рятує не тільки коло сонця, але й коло слів – магічне коло поезії, що обороняє, мов панцир» – майже пророчі слова критика Б. Рубчака повністю стосуються поезії І.Потія. Сонячна енергія для багатьох поетів завжди була символом життя. Іван Потій не виключення, його засвіт – це життєдайна сила, дарована людині сонцем, ширше, природою. Але й «сонцю одиноко на орбіті» без поета!
Сонцю одиноко на орбіті,
Сонценя б тулити до грудей.
У найбільшім просторі на світі
Самотинно людям без людей!
Літературні смаки – річ індивідуальна. Усі поети цікаві нам своїми досягненнями, і хоча їхні поразки нас теж цікавлять, ми, читачі, воліємо в цьому не зізнаватися. Я не вважаю, що сучасним поетам треба писати так, як писали народники, шістдесятники, модерністи тощо. Поезія має бути ориґінальним явищем у контексті української, і навіть, не побоюся, світової культури, тобто дарувати пересічному читачеві щось суттєво нове, збагачувати його світ. Перепрошую за те, що вживаю кліше: збагачувати, дарувати – це все слова, що викликають нудьгу, і тим не менше, поезія має дарувати радість, інакше вона непотрібна. Та як описати цю радість, адже вона така мінлива, непідвладна точному визначенню, хоча, за великим рахунком, у розмові про поезію тільки вона і вартує пильної уваги критика.
На що саме відгукнулася поетова душа, які локальні події приватного життя перетворилися в його алхімічній лабораторії слова на універсальні метафори? І. Потій вміє пильно вдивлятися у довколішний світ, основою його катренових строф є безпосередні зорові враження, але це не тільки достовірне зображення реального світу, скільки емоційно наснажене бачення, відчуття його краси, звабливості. Тонка тканина поезії доходить автентичного коріння: поет не стилізує, а природно поєднує живу народну семантику з класичною традицією; тексти, що записані на папері, видаються природною формою життя, його нетривких і тому неповторних митей. І. Потій сповідує образ-архетип, первісно природний, чистий, свіжий, не зіпсований урбанізмом, і саме тому в його поезії відчутна присутність магії рідного слова.
Броджу лісом, не обтяжений метою
І думками. Просто слухаю весну.
Над кульбабкою постою золотою
І закоханій ліщині підморгну.
Зашаріюсь, довелося бути свідком,
Як медунку цілували під кущем...
Декламую понашіптуване вітром,
Перечитую написане дощем.
Стилістика поета – це збережена силабо-тоніка римованого вірша. Ритми і строфіка звичайні, традиційні, рими прості, невибагливі, часом неточні, та в своїй творчості І. Потій прагне повернення до лексичної простоти і конкретності, тому постає винятково стабільним: замкнутися, щоби зберегтися й не помилитися у власній суті («спосіб щляхетної герметизації власного духу» за В. Стусом), засвідчивши в цих умовах незникомість жанру, котрий завдяки своїм внутрішнім законам саморозвитку прагне повноти й повноцінності.
Розповідаючи про поезію Івана Потія, мимоволі часто вживаю означення «природна». Поетові образи живі й відторгнені від усього штучного, на перший погляд, асбсолютно реальні, що приходять із основ праукраїнського духу й виявляються свого роду аналогом природної простоти, виразної та самодостатньої. Поет чує мову природи – тонкий, несамовито зосереджений смуток, як далеке відлуння пісень предків у власній душі.
Липень. Пора відпусток і втіх,
А я спішу до своєї Мекки,
Де цвітуть буркун і петрів батіг,
І картопля мліє від спеки.
Де в бур’ян ховаються огірки,
Де порічки, смородина і малина.
І полин сивий та гіркий.
Де зарита моя пуповина.
Бути свідомим свого призначення – це ризик, який мусить прийняти на себе поет. «Рятує не тільки коло сонця, але й коло слів – магічне коло поезії, що обороняє, мов панцир» – майже пророчі слова критика Б. Рубчака повністю стосуються поезії І.Потія. Сонячна енергія для багатьох поетів завжди була символом життя. Іван Потій не виключення, його засвіт – це життєдайна сила, дарована людині сонцем, ширше, природою. Але й «сонцю одиноко на орбіті» без поета!
Сонцю одиноко на орбіті,
Сонценя б тулити до грудей.
У найбільшім просторі на світі
Самотинно людям без людей!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію