Іван Потій. Засвіт: поезії. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – 144 с.

Літературні смаки – річ індивідуальна. Усі поети цікаві нам своїми досягненнями, і хоча їхні поразки нас теж цікавлять, ми, читачі, воліємо в цьому не зізнаватися. Я не вважаю, що сучасним поетам треба писати так, як писали народники, шістдесятники, модерністи тощо. Поезія має бути ориґінальним явищем у контексті української, і навіть, не побоюся, світової культури, тобто дарувати пересічному читачеві щось суттєво нове, збагачувати його світ. Перепрошую за те, що вживаю кліше: збагачувати, дарувати – це все слова, що викликають нудьгу, і тим не менше, поезія має дарувати радість, інакше вона непотрібна. Та як описати цю радість, адже вона така мінлива, непідвладна точному визначенню, хоча, за великим рахунком, у розмові про поезію тільки вона і вартує пильної уваги критика.
На що саме відгукнулася поетова душа, які локальні події приватного життя перетворилися в його алхімічній лабораторії слова на універсальні метафори? І. Потій вміє пильно вдивлятися у довколішний світ, основою його катренових строф є безпосередні зорові враження, але це не тільки достовірне зображення реального світу, скільки емоційно наснажене бачення, відчуття його краси, звабливості. Тонка тканина поезії доходить автентичного коріння: поет не стилізує, а природно поєднує живу народну семантику з класичною традицією; тексти, що записані на папері, видаються природною формою життя, його нетривких і тому неповторних митей. І. Потій сповідує образ-архетип, первісно природний, чистий, свіжий, не зіпсований урбанізмом, і саме тому в його поезії відчутна присутність магії рідного слова.

Броджу лісом, не обтяжений метою
І думками. Просто слухаю весну.
Над кульбабкою постою золотою
І закоханій ліщині підморгну.

Зашаріюсь, довелося бути свідком,
Як медунку цілували під кущем...
Декламую понашіптуване вітром,
Перечитую написане дощем.

Стилістика поета – це збережена силабо-тоніка римованого вірша. Ритми і строфіка звичайні, традиційні, рими прості, невибагливі, часом неточні, та в своїй творчості І. Потій прагне повернення до лексичної простоти і конкретності, тому постає винятково стабільним: замкнутися, щоби зберегтися й не помилитися у власній суті («спосіб щляхетної герметизації власного духу» за В. Стусом), засвідчивши в цих умовах незникомість жанру, котрий завдяки своїм внутрішнім законам саморозвитку прагне повноти й повноцінності.
Розповідаючи про поезію Івана Потія, мимоволі часто вживаю означення «природна». Поетові образи живі й відторгнені від усього штучного, на перший погляд, асбсолютно реальні, що приходять із основ праукраїнського духу й виявляються свого роду аналогом природної простоти, виразної та самодостатньої. Поет чує мову природи – тонкий, несамовито зосереджений смуток, як далеке відлуння пісень предків у власній душі.


Липень. Пора відпусток і втіх,
А я спішу до своєї Мекки,
Де цвітуть буркун і петрів батіг,
І картопля мліє від спеки.

Де в бур’ян ховаються огірки,
Де порічки, смородина і малина.
І полин сивий та гіркий.
Де зарита моя пуповина.

Бути свідомим свого призначення – це ризик, який мусить прийняти на себе поет. «Рятує не тільки коло сонця, але й коло слів – магічне коло поезії, що обороняє, мов панцир» – майже пророчі слова критика Б. Рубчака повністю стосуються поезії І.Потія. Сонячна енергія для багатьох поетів завжди була символом життя. Іван Потій не виключення, його засвіт – це життєдайна сила, дарована людині сонцем, ширше, природою. Але й «сонцю одиноко на орбіті» без поета!

Сонцю одиноко на орбіті,
Сонценя б тулити до грудей.
У найбільшім просторі на світі
Самотинно людям без людей!