Поема

1. Осінь життя

В такім дощі
Й заплакати не можна,
І посміхнутись –
Вимиє вода
Чуттєвий вияв.
Непровидь обложна
Обклала світ –
Ніщо не прогляда.
Ні лялечки в тумані
Не побачиш,
Ні юрмища людського,
А тим пак
Майбутнього,
І в ньому не означиш
Себе самого – злива змиє знак.
Така вже осінь пізня:
І в природі,
І в серці –
До останку вимива
Мажорне все...
Лишаються насподі
Лиш спомини сумні
Й скупі слова.
Отож я ними гріюсь
І годуюсь,
А щоб не піддаватися
Хандрі,
В минулому пасуся
І тирлуюсь
Самотньо
На старому пустирі.



2. Ретро: Комуна

Усе,
Що в межах обрію, –
Комуна:
Ярами пошматковані
Поля,
Баштану
Автономія кавунна,
Яку вітряк
Надійно окриля;
Тінявий сад
Ще панського заводу
Алею лип
Виводить до містка
Через ставок;
Задивлений у воду
Ставкову
Екзотичний рай
Ліска –
Занедбаного парку;
На узліссі –
Безхрестий цвинтар,
Весь у барвінках
Оспівано-хрещатих;
На горісі –
Сороки
В чорно-білих
Сорочках;
В гущавині черемхи
І ясмину
Ховаються зайці
Та їжачки –
І всю оцю
Поезію рослинну
Увінчують
Каштанові свічки!

Немов у церкві,
Свято-молитовно,
І безгріховно,
Начеб у раю...

Не можна
З серця вирвати
Безкровно
Комуну
Вщент понищену
Мою!
Вже сорок літ
Нема її на карті
Сучасності...
Отож я поспішу:
Її ознаки,
Сліз болючих варті,
Згадаю
І по змозі опишу.

...Колодязь був і серцем,
І зенітом,
Заглибленим у вічність,
А довкруж
Колодязя,
Благословенні світом,
Кружляли хати
В цвіті рож
І руж;
Будівля дерев’яного бароко
В мереживі
Найтоншої різьби
Пережила всі вироки
І строки,
Усі морóки
Й мóроки судьби,
Полишена ж господарем,
Вгасала,
Трухлявіла,
Топилась в бур’яні –
Не вистачало кременя
Й кресала,
Аби пропасти
В буйному
Вогні...



3. Ностальгія

Я був серед найменших
У Комуні
(Гірчить мені минуле
Гіркома):
Який лелека жив
На ветхій клуні,
Крильми її накривши
Обома;
Які тополі небо
Підпирали
На обрії в той час;
Біда яка
В голодну хату нашу
Зазирала
Й просила хоч якогось
Глевтяка;
Яка сліпучо-жовта
Домовина
Гойдалась
На скрипучому візку,
Приспавши матір, –
Біла павутина
Снувалася
По цвинтарнім ліску,
Такому загущавленому!..

Нині –
Один ставок...
Дорога заросла
До «комунізму»...
В нетрища полинні
Сховалася історія села,
В якому я народжений,
В якому
Мої літа пастушачі
Пройшли...

Ніколи вже
Не бачити нікому,
Як в нашій хаті
Вишивки цвіли
На рушниках...

З далекого Донбасу
Навідуюсь в Комуну –
Як-не-як,
Все ж вистояв,
Зберіг прикмети часу
Бодай один
Комунівський будяк!
На нього і молюся
Безсловесно,
І матір поминаю
Разом з ним,
І в’яже нас докупи
Перевеслом
Ядучий аж до сліз
Кадильний дим.



4. Дещо з біографії

Я все життя –
На протягах епохи.
На потягах
Півсвіту прокотив
Заради пізнання.
Ніде й нітрохи
Не завинив –
Готівкою платив.
Щось будував,
Бідуючи постійно,
Зі спеки потрапляючи
В сніги.
Був рядовим солдатом
І потрійно
За батька відшкодовував
Борги,
Оскільки він в герої
Не спромігся
Зачислитись –
Десь безвісти пропав...

Старався я,
Стерігся я,
Берігся,
Та владі все ж
До серця
Не припав.
Розбірлива була
Радянська влада:
Іще здаля
Онука куркуля
Розпізнавала.
Числилась і «зрада»
За батьком –
Хай пером йому земля!

Я був по духу ленінцем,
Бо вірив
Новітньому пророку
(Це тепер
Я знаю правду:
Був «пророк» той звіром
Зажерливим
У зграї ненажер!)
Я вірив тільки Леніну,
А сущим
Так званим «вірним ленінцям» –
Ні-ні...
Вони були для мене
Кодлом сучим,
Клубком гадючим
В смітті-бур’яні.

Сьогодні, слава Богу,
Я прозрілий,
Спокутую
Невільні всі гріхи.
І листопад,
На перегній зопрілий,
Вже не встеля
Грузькі мої шляхи.

...Пройшов і я свої
«Ніверситети»,
Наук чимало
Похапцем добув...

Зі школи мене вигнано
В поети
Ще в шостім класі –
Неслухом я був,
Дочасним «неформалом»:
Неформально
Сприймав «програмні» вірші
Бажана
Про «батька всіх народів»
(Аморально
Моїм сумлінням правив
Сатана).

Я на артіль змінив охоче
Школу:
Стеріг баштан,
У полі пас корів,
Був прийнятий,
Авжеж,
До комсомолу
І разом з ним
По-ленінськи
Горів.
Дали путівку –
Як винагороду,
Найвищу,
За дармові всі труди –
В народнім господарстві
Для народу
Ударні я будови
Городив,
Голодний і холодний.
Ті будови
Давно вже розвалилися,
Либонь
(Я ж був завжди
Халтурником бідовим –
В будови не «вдихав»
Святий вогонь).



5. Продовження біографії

Трирічну школу мужності
І гарту
В душевного
Пройшовши
Старшини,
Я сів нарешті
За вечірню парту
Й сумлінно протирав на ній
Штани,
Допоки не добився атестата...
Ніколи не забуду
Того дня:
В мені співала
Ленінська цитата
Про вічне
Героїчне
Навчання!

Прозріння перше
У Франковім вузі
Прийшло до мене –
Висновки гіркі:
В широкому
Радянському
Союзі –
Вузькі стежки до істини
Й слизькі!
Отож і я невдовзі
Послизнувся –
В питанні «прав»
Дещицю перебрав –
Заснув на лівім боці,
А проснувся
Уже на правім,
Голий і... без прав.

Донбас мене прийняв.
У цьому краї
Усіх приймають:
Звісно ж бо – Донбас!
І заховався я
У сірій зграї
Злютованих трудом
Червоних мас.



6. Ретро: руйнування Комуни

Я Леніна оспівував,
Комуну –
Своє село понищене –
Не ту
Комуну,
Що труїла душу юну,
Ллючи
ідейну
в неї
блекоту.

З вождем я достеменно розібрався.
Своє ж село оплакую
Завжди,
І хоч давно від нього
Відірвався,
Від споминів подінуся
Куди?
Я ще не схоронив її,
Покійну,
Не запечатав очі
І вуста,
Могилу не насипав їй
Надійну
І не поставив путнього
Хреста.

Ніякої іронії
В цій мові,
Адже хреста й над матір’ю
Нема:
На кладовищі
Хащі будякові
І розбайдужа тиш
Глухоніма.

Я сто разів звертався
До сільради
І голову морочив
Голові
Колгоспному,
Але завжди
Для влади
Дорожчими були
Іще живі.
Забула влада «правильна»,
Що мертві
Колись були живими,
Що вони
В насильницькій
Лягли самопожертві
Під ноги влади,
Що від Сатани
Прийшла на землю.
Всі забули драму
У сорок третім:
Влада під «коток»
Поклала
Молоденьку мою маму
І ще п’ятьох рабинь труда –
Жінок.
Загинули вони
В ім’я колгоспу,
Залишивши дрібних своїх
Сиріт
На пожраття
Новому голокосту,
Який уже стояв
Біля воріт...

Комуну не забуду я
Ніколи!

Мене й сестру
Бабуся зберегла
Без помочі держави
І до школи
Облатаних і вмитих
Відвела.
О як вона плекала нас,
Жаліла,
Не ївши
І не спавши по ночах,
Коли сестра
Легенями хворіла,
А я в гарячці танув, мов свіча;
О як вона молилася
Іконам,
Прощаючи святим
І несвятим
Неправди всі...
Що влада беззаконна
Її судьбу на попіл
І на дим
Перевела...
Що кляті «активісти»
Усі добра
Привласнили собі,
А п’ятеро малих кричали:
«Їсти!»
Й замовкли
У смертельній худорбі...
Що сина Йвана кинуто
Під танки,
Беззбройного,
Під Штепівкою –
Там
Не те що тіл,
Скривавлені останки,
І ті пішли на кормище
Плугам...
Що доньку,
Нашу маму-трудівницю,
На полі замордовано
(За це
Начальниці –
Вгодованій лошиці –
Медаль на груди
Жовту, мов яйце,
Почеплено)...

Свята моя, безвинна,
Давно вже склала рученьки
Святі
Уляна Олексіївна,
Єдина
В моєму
Многолюдному житті.
Далеко від Комуни,
На чужині –
Під зіркою лежить
І під хрестом,
І сам Господь,
Я думаю віднині,
Могилу осіня
Святим перстом.

...Колишні мертві
(Ні, це не обмовка)
Сьогодні вже й не мертві,
Вже й не прах
Могильний –
Більшовицька влада
«Ловка»
Розвіяла і пам’ять
По вітрах,
З історії викреслюючи
Цілі
Періоди:
«Нема і не було!..
Щасливі всі в червонім
Білопіллі!..
Цвіте-вирує
Марківка-село!..»

Виходить,
Я наклепник на державу
Радянську справедливу?
Очорнив?
Комуністичну совість,
честь
і славу
На посміх та хулу
Перетворив?

Я не приймаю
Ваших звинувачень,
«Історики-марксисти».
Бо ж нова
Вже пишеться історія...
Означень
Партійних
В ній немає,
І слова
У ній – живі,
Правдиві та справдешні!
Я вкотре переучуюсь;
Любов
До України,
Помисли сердечні
В мені
Переоновлюються знов.



7. Ретро: колгоспна Марківка

Бабуся хату в Марківці
Купила,
Коли Комуна впала.
З саману
Була та хата –
Справдішня могила
Для нашого
Живого
Жахосну.
Була сліпа та хата,
Глухувата –
Лишень по смерті Сталіна
До нас
Електрика прийшла –
Прикмета свята
Й ознака,
Що змінивсь на краще
Час.
І радіо
Нарешті
Заспівало
На покуті,
Якраз біля ікон –
Одразу
Веселіше
пити
стало
Сільський
напівлегальний
самогон.

...Позбавленому права
На навчання,
Хребет в колгоспі гнути
Довелось
Від раннього рання
І до смеркання –
Бодай разочок похвалив би
Хтось
І пожалів недоростка!
Ночами
Картоплю крав колгоспну,
Буряки
І «королеву золотокачанну»,
Бо ж за труди платили
Копійки.
У нас це «комунізмом»
Називали,
А був по суті то
Феодалізм,
З якого
По можливості
Втікали
З чувалами,
Не маючи валіз.

Тож втік і я.
На ті ж новобудови
Сяйного комунізму,
В рабський труд,
І закладав
Фундаменти-основи
Стійких
Хрущовсько-брежнєвських
Полуд.



8. Авторський відступ
(необов’язковий)

Нагадую:
Три роки в ролі Швейка
Дурив я капітана
Й старшину,
Наслухуючи співи
Соловейка,
Пописуючи лірику
Нічну.
І замполіт не був для мене
Богом –
Душа моя
не знала волі
меж...
А що із рядового Низового
По вищому рахунку
Ти візьмеш?



9. Авторський відступ
(суттєвий)

Писання всі мої –
Біографічні,
І ця поема – теж:
Мої літа
Римуються не поспіль...
Хай не вічні,
Та, може, хтось
колись
і прочита,
Повірить і сплакне
Чи усміхнеться
Невесело:
У кожного в житті
Була своя Комуна –
Прихист серця,
Пристанище
Притомленим в путі.
Своя, нехай обідрана,
Голодна,
Принижена
вперед
на сотню літ,
Зате ж – своя,
Воістину народна,
Співчутлива до вдів
І до сиріт;
Державою забута –
Лишень Богом
Підперта й одушевлена
Завжди...
Дітей у ній
Виховували строго,
В добрі й чеснотах:
З чистої води
І тихої трави
Ми виростали
І стали всі
Достойними людьми.

Тепер я хороню –
Уже востаннє –
Свою Комуну...
Господи, прийми
Оці руїни пам’яті,
Цю Трою
Двадцятого століття;
Сохрани
Все те,
Що час безжально перекроїв,
Четвертував кинджально –
Без вини!



10. Самоутвердження

Земля батьків,
Немов єдина грудка,
Затверднула під серцем
І пече...
Сестра Комуни –
Тополина Рудка,
Іще жива,
Пливе, немов ковчег,
У повені пшеничній...
Все шукає
Свій Арарат:
Пливе – не допливе, –
То з’явиться гора,
А то зникає,
Як марево серпневе
Степове.
Чи ж допливе?
Давно вже пощезали
Всі інші,
Окрім Рудки,
Хутори,
І там,
Де людські долі
Колисались,
Тепер дощі пасуться
І вітри
Та сніговії...
Все позаростало,
Пощезло в лопухах
І бугилі...
Людей не стало,
І мене не стало,
Хоч я ще не помер
На цій землі.

На Кучерівці
(Нині це Садова)
Садибу нашу
Інший обжива.
Та не про це
Моя печальна мова
І не від цього пухне
Голова.
Я все життя
Відрізаним окрайцем
Невільно почуваюсь
В цім краю,
Де народився,
Де із ріднокраєм
Збирався долю пов’язать
Свою.
Та не вдалося...

Вирвано коріння
Ще в тридцять третім –
Вимерла рідня
На дві третини...
Старше покоління
З понищених могил
Вже не піднять.
Середнє
Геть розтрощене війною –
Ні тихих трав тобі,
Ні чистих вод.
Ніхто в селі,
Вітаючись зі мною,
Не відає,
Що я – Великород
По материнській лінії,
Що маю
Найвище право
Бути тут своїм,
Бо мій прапрадід,
Перший в цьому краї,
У Верхосуллі
Збудував свій дім
І цілину підняв
Середньовічну,
На крутосхилах
виростив
сади,
Щоб заглядали в річку
Тихотічну
І колисали
сонячні
плоди...



11. Напровесні життя

Я залишився
Круглим сиротою
Півторарічним.
Сорок третій рік
За клопітнею
Та за суєтою
Цього і не помітив.

Віддалік
Моєї
посмутнілої
Комуни
Війна ще гримотіла
З краю в край.
Та все глухіші
долинали
луни
З окраїн дальніх,
Де горів курай.
Ми їли хліб
З картоплі та полови
Та ще й борщі кропив’яні
Пісні.
В артільний плуг запряжені
Корови
По-людськи помирали
В борозні.
Хоч був малий,
Але тяжку ту пору
Я не забув.
Скажу,
Хай чує світ:
То був жахливий час
Голодомору,
Що розтягнувсь
На кілька довгих літ!
Зате жили ми
В панському палаці,
Вогонь палав
У кахляній печі...
Бабуся наша
З фермівської праці
Верталася,
Замучена,
Вночі,
Як ми вже спали...
Вранці
На ослоні
Картопля парувала
В чавунці,
А до картоплі –
Огірки солоні
Й такі розкішні,
З висівок,
Млинці!
Бабуся запевняла:
«Ці гостинці –
Від зайчика!»
(Ми ж знали:
Був то корм,
Який в артілі відпускали
Вівцям
За нормою,
А нам – ніяких норм!)...
Бабуся потай брала
Ці наїдки-
Недоїдки,
І Бог її простив:
Голодні дітки –
Найчесніші свідки
Бабусиних чеснот
І чистоти
Душі...
Вона сама недоїдала,
Ходила по землі легка,
Мов тінь,
І як могла,
Від смерті рятувала
Заради всіх наступних
Поколінь
Мене й сестру...
Ми – покидьки держави,
Могутньої
в жорстокості
своїй,
Росли з її трагічної
Неслави,
З її комуністичних
Безнадій...



12. Замість епілогу

В минулім травні
Знову я поїхав
На батьківщину.
В Марківці якраз
Всіх рідних поминали.
Тиха втіха
На площі біля пам’ятника...
Враз-
ливе серце стислося
До болю –
На камені читаю
Імена:
«Великород» (Не повернувся
З бою)
І «Низовий» (У безвістях...
Війна...)

Мої, мої!
Мій дядечко і тато!
Ми розминулись –
Ні вони мене,
Ні я їх...
Ми не бачились!
Це свято –
День Перемоги –
Тихе і сумне,
Звело нас вперше.
Плакати не вмію.
Все ж плачу.
Без сльозиночки.
В собі.
Ніколи не забуду
Цю подію,
Цю посмішку судьби
В гіркій журбі!

Мій батько будував
Свою комуну.
Мій дядько ту комуну
Захищав –
Оте село,
Комуністичним гуном
Понищене...

Я з ними попрощавсь,
Можливо, вже навіки.
Вже, можливо,
Ніколи не приїду.
Вже нема
Здоров’я.
Вже роки мої,
Мов ріки,
Течуть в нікуди.
Вже – зима.
Зима...

Я схоронив Комуну.
Вже востаннє.
Я повертаюсь
В наш реальний час,
В крикливо-матюкливий
І брутальний,
І через силу люблений
Донбас;
В свою злидоту
Посткомуністичну...

Не скаржачись на долю,
Визнаю:
Понад усе люблю оцю
Величну
Епоху перетворень
І стою
З останніх сил
на протягах
епохи,
Що все чуже,
все штучне
видува
Із України!

Потерплю ще трохи...
Ще поживу...
Надія ще жива...


1993 – 1996