«Цвіте навколо верес,
А меду не п’ємо…»

(Р. Стівенсон)

У Дубліні дощ:
Літній і сумний –
Піснями ірландських пастухів
Пестить траву мокрими руками
Вічності.
Недарма люди,
Що живуть на цих пагорбах
Плутають його з піснею.
І забувають,
Де закінчується дощ,
А де починається пісня.
Земля, що пам’ятає занадто багато,
Трава, що навчилась забувати
Шовкові літери книг
Вдягнені в шкіру рудих биків,
Що звикли блукати пагорбами,
Які ховають
у собі минуле,
Яке для веслярів трави
Лишається зримим,
Більш реальним,
Аніж промені Сонця,
А воно теж ірландець рудоволосий*.
Камені ковтають тисячоліття
Разом з юрмами землеробів,
Які несли свої мрії
Через хащі жорстоких легенд.
Руді сини королів!
Вони пливли у потойбіччя
На кораблях з потріпаними вітрилами,
Вони мріяли про справжнє,
Вони міряли землю довгими мечами,
Вони міряли час піснями,
Вони сонце бачили
Таким же рудим і патлатим
Як чуприна дивака Кондли мак Конна**,
Який думав що потойбіччя
Більш казкове, ніж оце сум’яття,
Оцей вихор кланів,
Воїнів у картаті тканини загорнутих…



Примітка:
** - Кондла мак Конн – йдеться про Кондлу Рудого (він же Кондла Черлений) – сина короля Ірландії Конна Ста Битв. Він побачив жінку з сіду з країни Тір Нам Бо – Країни Вічноживучих і був настільки зачарований цієї жінкою і тією країною, що стрибнив у їхній корабель і більше його ніхто не бачив.

* - щодо Сонця, то я перебільшив, звісно.