Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.14
13:30
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
2026.04.14
13:14
Досить складним він видався, бо текст був, а з консультантів – лише скупі дані в Інтернеті, ексклюзивно підкріплені свідками і дослідниками.
І ми вже знаємо, що плем'я було маловідомим, і якщо траплявся на узбережжі хто-небудь з нього, так це було не
2026.04.14
12:38
У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
2026.04.14
11:55
О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
2026.04.14
11:14
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.04.13
21:12
Вглядаюсь пильно у портрет —
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
2026.04.13
18:39
загине все що де було
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
2026.04.13
15:58
я не упевнений
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
2026.04.13
12:16
Скільки можна битися
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
2026.04.13
10:11
Лиця українські у юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
2026.04.12
19:55
Основу традиційної творчості в більшості випадків складає рух до цілісної єдності в образному монозвучанні, чи в поліфонії, з формуванням гармонійної завершеності. Музика прагне каденції, вірш — остаточного образу, думка — чіткого висновку.
Але існує й
2026.04.12
16:55
Тобі зізнань моїх появи
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
2026.04.12
16:32
комусь цікаве слово бог
комусь близькіше слово лох
надворі розбишака вітер
а ми не проти просто так сидіти
або пройтись учотирьох
в кого в кишені завалявся гріш
щоби водночас з’їсти
із двох боків один хотдог
комусь близькіше слово лох
надворі розбишака вітер
а ми не проти просто так сидіти
або пройтись учотирьох
в кого в кишені завалявся гріш
щоби водночас з’їсти
із двох боків один хотдог
2026.04.12
15:15
Висить знавісніле, утомлене листя,
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.
Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.
Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.
Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.
Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.
2026.04.12
14:22
У корчмі, що понад шляхом Кучманським стоїть,
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток т
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток т
2026.04.12
10:10
Десмонд має тачку їздити на ринок
Моллі виступає в кабаре
Десмонд каже їй: Люблю твоє обличчя
І Моллі каже так, і за руку бере
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Моллі виступає в кабаре
Десмонд каже їй: Люблю твоє обличчя
І Моллі каже так, і за руку бере
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
2026.03.28
2026.03.27
2026.03.19
2026.03.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Едгара По
Едгар По Ворон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Едгар По Ворон
Раз вночі, думки похмурі відганяючи, в зажурі
Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;
І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув
Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.
"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,
Й серед ночі -- гостя жди!"
Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:
Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.
З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,
В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,
Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди
Безіменна назавжди.
Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових
Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.
Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:
"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;
Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,
Й ось він проситься сюди."
А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:
"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:
Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту
Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;
Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:
Морок й тіні лиш бліді.
Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,
Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.
Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:
"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,
Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --
Донеслось із тьми сюди.
Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.
Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.
"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --
Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.
Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --
Вітер це лиш, як завжди."
Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,
Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.
Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;
Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,
А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.
Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:
Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.
"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;
Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди
У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"
Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."
З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,
Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.
Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині
Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;
Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,
З дивним йменням "Вже не жди".
Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову
Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.
Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,
Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди
Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."
Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"
Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.
"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,
Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,
Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,
Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:
'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."
Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти
Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;
Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --
В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:
Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,
Крик звіща цей: "Вже не жди"?
Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши
Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;
Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась
Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --
А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,
Не приляже вже -- й не жди.
Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.
Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;
В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:
Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,
Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --
Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,
В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;
Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,
Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --
О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім
Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;
Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --
Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!
Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,
Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!
Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.
І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:
Вже із тінню -- назавжди!
Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;
І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув
Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.
"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,
Й серед ночі -- гостя жди!"
Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:
Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.
З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,
В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,
Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди
Безіменна назавжди.
Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових
Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.
Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:
"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;
Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,
Й ось він проситься сюди."
А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:
"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:
Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту
Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;
Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:
Морок й тіні лиш бліді.
Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,
Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.
Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:
"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,
Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --
Донеслось із тьми сюди.
Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.
Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.
"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --
Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.
Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --
Вітер це лиш, як завжди."
Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,
Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.
Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;
Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,
А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.
Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:
Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.
"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;
Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди
У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"
Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."
З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,
Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.
Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині
Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;
Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,
З дивним йменням "Вже не жди".
Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову
Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.
Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,
Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди
Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."
Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"
Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.
"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,
Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,
Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,
Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:
'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."
Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти
Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;
Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --
В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:
Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,
Крик звіща цей: "Вже не жди"?
Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши
Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;
Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась
Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --
А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,
Не приляже вже -- й не жди.
Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.
Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;
В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:
Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,
Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --
Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,
В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;
Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,
Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --
О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім
Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;
Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --
Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!
Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,
Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!
Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.
І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:
Вже із тінню -- назавжди!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
