Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.19
23:14
Не можна існувати без
поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
2026.03.19
18:14
Я заплутався в сітях дрімучих,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.
Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.
Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
2026.03.19
16:57
Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в с
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в с
2026.03.19
16:26
Біль тисне на скроні — розквітнув зірчастий,
дурманом закопчений болиголов?
Як важко на смертному ложі плекати
без віри й надії нещасну любов.
Ген, за бур'янами відради колишні —
ніхто не підніме минуле на глум?
А де ж заховатися, Боже Всевишній,
дурманом закопчений болиголов?
Як важко на смертному ложі плекати
без віри й надії нещасну любов.
Ген, за бур'янами відради колишні —
ніхто не підніме минуле на глум?
А де ж заховатися, Боже Всевишній,
2026.03.19
11:07
Шок від того, що літо минає,
Переллється у трепет ріки,
Розіллється луною у гаю
І полине в поля навіки.
Так багато ми влітку не встигли.
Час минув у сипучий пісок.
Ми торкнемось небесної титли
Переллється у трепет ріки,
Розіллється луною у гаю
І полине в поля навіки.
Так багато ми влітку не встигли.
Час минув у сипучий пісок.
Ми торкнемось небесної титли
2026.03.19
05:55
Ясне сонечко пригріло
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
2026.03.18
22:08
Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
2026.03.18
21:01
Перемовчи, перетерпи,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
2026.03.18
20:36
Весняного зачаття дух тонкий
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
2026.03.18
19:12
Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
2026.03.18
19:05
Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все до
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все до
2026.03.18
19:04
Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.
Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце н
2026.03.18
13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
2026.03.18
13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.19
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Едгара По
Едгар По Ворон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Едгар По Ворон
Раз вночі, думки похмурі відганяючи, в зажурі
Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;
І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув
Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.
"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,
Й серед ночі -- гостя жди!"
Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:
Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.
З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,
В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,
Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди
Безіменна назавжди.
Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових
Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.
Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:
"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;
Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,
Й ось він проситься сюди."
А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:
"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:
Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту
Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;
Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:
Морок й тіні лиш бліді.
Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,
Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.
Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:
"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,
Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --
Донеслось із тьми сюди.
Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.
Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.
"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --
Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.
Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --
Вітер це лиш, як завжди."
Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,
Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.
Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;
Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,
А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.
Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:
Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.
"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;
Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди
У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"
Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."
З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,
Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.
Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині
Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;
Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,
З дивним йменням "Вже не жди".
Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову
Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.
Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,
Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди
Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."
Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"
Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.
"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,
Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,
Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,
Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:
'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."
Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти
Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;
Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --
В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:
Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,
Крик звіща цей: "Вже не жди"?
Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши
Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;
Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась
Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --
А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,
Не приляже вже -- й не жди.
Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.
Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;
В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:
Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,
Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --
Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,
В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;
Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,
Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --
О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім
Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;
Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --
Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!
Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,
Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!
Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.
І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:
Вже із тінню -- назавжди!
Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;
І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув
Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.
"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,
Й серед ночі -- гостя жди!"
Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:
Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.
З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,
В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,
Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди
Безіменна назавжди.
Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових
Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.
Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:
"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;
Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,
Й ось він проситься сюди."
А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:
"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:
Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту
Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;
Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:
Морок й тіні лиш бліді.
Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,
Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.
Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:
"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,
Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --
Донеслось із тьми сюди.
Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.
Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.
"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --
Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.
Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --
Вітер це лиш, як завжди."
Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,
Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.
Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;
Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,
А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.
Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:
Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.
"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;
Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди
У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"
Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."
З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,
Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.
Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині
Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;
Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,
З дивним йменням "Вже не жди".
Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову
Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.
Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,
Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди
Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."
Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"
Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.
"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,
Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,
Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,
Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:
'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."
Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти
Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;
Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --
В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:
Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,
Крик звіща цей: "Вже не жди"?
Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши
Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;
Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась
Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --
А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,
Не приляже вже -- й не жди.
Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.
Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;
В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:
Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,
Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --
Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,
В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;
Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,
Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --
О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім
Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;
Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --
Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!
Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,
Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!
Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.
І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:
Вже із тінню -- назавжди!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
