Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.05
11:29
Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
2026.09.05
11:05
«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
2026.09.05
07:16
І спалахи, і гуркоти,
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
2026.09.05
04:24
Осене! До тебе простягну
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.
Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.
Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
2026.09.05
04:23
У нашій країні вбивають за мову,
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.
Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.
Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
2026.09.04
22:44
птахи літали із криками
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
2026.09.04
21:47
Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
2026.09.04
21:24
Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
2026.09.04
18:44
поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
2026.09.04
17:40
Запливає сонце-коло
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
2026.09.04
16:54
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
2026.09.04
14:41
Бажають пристрасті музеї,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
2026.09.04
14:09
Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
2026.09.04
11:54
Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
2026.09.04
08:29
собі у вересневій порі. В день уродин)
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
2026.09.04
07:00
Спи, люба донечко, - спи, -
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Едгара По
Едгар По Ворон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Едгар По Ворон
Раз вночі, думки похмурі відганяючи, в зажурі
Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;
І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув
Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.
"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,
Й серед ночі -- гостя жди!"
Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:
Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.
З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,
В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,
Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди
Безіменна назавжди.
Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових
Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.
Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:
"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;
Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,
Й ось він проситься сюди."
А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:
"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:
Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту
Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;
Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:
Морок й тіні лиш бліді.
Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,
Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.
Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:
"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,
Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --
Донеслось із тьми сюди.
Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.
Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.
"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --
Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.
Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --
Вітер це лиш, як завжди."
Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,
Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.
Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;
Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,
А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.
Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:
Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.
"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;
Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди
У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"
Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."
З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,
Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.
Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині
Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;
Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,
З дивним йменням "Вже не жди".
Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову
Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.
Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,
Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди
Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."
Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"
Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.
"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,
Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,
Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,
Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:
'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."
Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти
Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;
Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --
В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:
Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,
Крик звіща цей: "Вже не жди"?
Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши
Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;
Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась
Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --
А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,
Не приляже вже -- й не жди.
Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.
Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;
В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:
Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,
Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --
Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,
В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;
Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,
Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --
О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім
Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;
Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --
Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!
Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,
Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!
Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.
І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:
Вже із тінню -- назавжди!
Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;
І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув
Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.
"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,
Й серед ночі -- гостя жди!"
Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:
Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.
З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,
В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,
Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди
Безіменна назавжди.
Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових
Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.
Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:
"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;
Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,
Й ось він проситься сюди."
А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:
"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:
Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту
Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;
Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:
Морок й тіні лиш бліді.
Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,
Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.
Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:
"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,
Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --
Донеслось із тьми сюди.
Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.
Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.
"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --
Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.
Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --
Вітер це лиш, як завжди."
Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,
Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.
Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;
Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,
А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.
Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:
Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.
"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;
Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди
У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"
Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."
З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,
Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.
Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині
Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;
Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,
З дивним йменням "Вже не жди".
Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову
Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.
Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,
Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди
Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."
Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"
Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.
"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,
Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,
Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,
Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:
'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."
Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти
Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;
Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --
В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:
Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,
Крик звіща цей: "Вже не жди"?
Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши
Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;
Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась
Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --
А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,
Не приляже вже -- й не жди.
Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.
Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;
В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:
Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,
Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --
Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,
В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;
Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,
Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --
О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім
Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;
Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --
Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!
Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,
Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!
Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"
Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"
І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.
І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:
Вже із тінню -- назавжди!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
