«Плоть тлінна твоя є то тутешній Світ,
і сьогоденний вечір, і пісочний ґрунт,
і море Сиренське,
і Каміння спотикання.»

(Григорій Сковорода)

Плоть наша – це корабель Магеллана
Сколочений з дощок вчорашніх днів,
Бо кожен день стає вчорашнім -
Навіть ці скляні газовані дні
Наступного четвертого тисячоліття
Теж стали вчорашніми, як крем’яне лезо.
Буття ковтає тисячоліття –
А у вас в голові і не паморочиться,
Століття тануть шматочками цукру
У терпкій каві епохи людиномавп,
А вам і не солодко.
Бородатий жрець доби неоліту,
Що плоть свою замість якоря
Кидав у море людей-хліборобів
Бо таке вигадали –
Землю побачили жінкою,
Молять дощу у Неба-прабатька.
Плоть людська. Хто тягне її
Важкою ношею, що зветься «людина»,
Хто сміється з цього плаща потріпаного,
Позиченого-розпозиченого
Тимчасового та умовного.
А плоть – то тільки папірус
Чи то пергамент
На якій ми пишемо свої вірші…