носиш історії немов кошенят у картонній коробці
вони нявкають притуляються до твого серця
кошенята шукають
де воно де

підкладаєш їх горстками під чужі двері
дивишся чи їх візмуть
чекання
…
…
…
¿візьмеш?
…………………………………………………………………..

…смійся з мене ти хто слухаєш цей горошинний мявкіт
я не знаю її зморшки на вигляд
так у наші заборсані у екранах часи
можна не знати чиїсь зморшки на вигляд
я боюсь її зморшок
я навмисно не хочу дивитися на її зморшки
бо кожна як розламаний сірниковий місток
бо кожна
радіє що я не встигну

я лише знаю
раз на тиждень чи два її голос
мені посміхається
а може і не мені
потім дивуюсь що у волосся вплелися пасмами мальви

новий рік
не створений для зустрічання річниць трагедій
тому вона стелить навколо мальвовий голос

де ділись твої помальовані олівцями поезії
метафори
не знаходяться
¡метафори
¡¡¡не знаходяться
тільки постріли в небо зойками знаків оклику
¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡

ти розливний лимонад колись пробувала
питає у мене тато
коло нього тиша сонцем посіченої трави
і тиша пожовклого голосу
звичайно
я пила живчик я пила фанту
я пила всі ці безглузді назви на упаковках
я пила колу та пепсі й давала емаль на поталу
і лимонад певно що теж пила

він купив мені у пластиковому стаканчику
переплавлене газоване сонце
і як варто було очікувати
нічого
солодке як все солодке навіть занадто
кладеш на язик і воно колючко світить
солодке як очиці цих дзвіночків розсипаних під ногами
як печивні крихти піску і як акацієві настоянки вітру
солодке та й все
а він на нього дивився
наче у пластику було розлито вино з кульбабок
дивився й всміхався
я бачила не мені
донька виросте й знатиме
який на смак справжній лимонний сік
навіть якщо його налили з пластикової пляшки
і про це турботливо не сказали

тепер донька-дочь не п’є ні живчик ні фанту
ні колу ні пепсі
жодну з цих назв що нагадують
розфарбованих підліткових дівчат у коротких спідницях
бо треба емаль
але що робити як з неба
прямо в очі
ллється з пластикової пляшки сонця вино
затоплює по саме горло

колеса перекочують яблука
перевалюють їх на гудронових спинах
несуть їх далі
і далі
і швидше
ніколи не зупиняються
над ними плинно
здіймаються в небо мости чайками
розмахують плечі з пілотною певністю
мости що фігурним катанням себе підіймають
невагомо сталевими махами
злітають високо
злітають над головою
розминають свої лискучі заасфальтовані шиї
ще ближче підносячи до подиху міста
міста зболеного
міста німотного
міста в чиїх виточених графітом вилицях
впізнаєш Прометея
здіймає очі
з-під вуглів попалених брів озирається
й так само повільно
кладе погляд під попільні вії
в міста скрині дихання надійно сховані в підземелля
в міста простягнуті над кожним яблуком міцелієм дротові віти
над моєю кислицею
над твоїм похиленими важкими гілками дахом
яблука наливаються
падають
місто водить студеними очима
все та всім бачить
місто впало над яблунями колючим смерековим лісом
яблука вклали сном голови під брамами кованими блискавками

тут кожен день обрамлений у вугільну дротову бахрому
вона підповзає до сонцезлитих стеблин твого волосся
викроює вихором своїх щелеп цей ліс по чимраз коротшому шву
цей ліс
травою беззбройності в кожній щілині щільно порослий
напнутий на тебе як море на рибу
водами течіями яких це життя тонко виплетене
водами що тримають його міцно в тенетах
а врешті море ні в чому не винно
можливо сховатися в гілки коралів
та більшість у цьому солодкому рифі сплять на поверхні
як на тарілці
сплять з міцно скліпленими смолою очима й не знають
і можливо не знають востаннє

ти все одно не збираєшся жити
у склі чиїхось акваріумів

всі ці колишні назви містечок суцільне шаманство
дНєПрОпЕтРоВсК
КіРоВоГрАд
дНєПрОдЗєРжИнСк
цюрюпінск
у них живуть зачаровані люди
ніхто тепер не пояснить чому навкруги
ходять самі лише абракадабри
і хто їх тепер розшаманить
беззуба бабця шамкає
і костуром в мої двері гупає
тук-тук
а ти думала не повернусь

над містом знову застигнув налитий смолою дзбан
а я цього вечора подарую для себе казку й піду на дитячу виставу
я знову під їхній розмір бо очі мої молодшають з кожним днем
осипаються склом думаючи що їхня – остання пара
місто плете спицями ліхтарів над головою небо
й вкладає в мене мов мої улюблені цукерки
світоч

поки правда не вистудиться під місячним світлом
а правда проста немов дерев’яна віконна рамка
повз привид якої я йду дорогою до свого дому
рамка в якій на чийомусь столі холоне потрійна доза
максимальної дози чекаючи аби хтось її випив
на цій солодкій від яблук землі немає іншого способу
народити світанок у правильний ритм

сусідка моя за стіною кричить чорні слова
так що здається щось з двох
або стіни або її рот мають вивернутись навиворіт
мені вкотре щастить сусідствувати з розхитаними людьми
які продовжують розхитувати мене
я намагалась втекти
скоріше тут просто щоразу
все менше стає надійно підкручених людей

боже я півжиття старалась в себе пропускати лише живі краплі
боже я навіть в десятому й одинадцятому класах
щоночі до тебе молилася на колінах
ти скажеш замало і матимеш рацію
але я тобі вірила на слово і не зростила кігтів
боже я за друге своє півжиття
навчилась ніщо і нікого не перетворювати на мотузку чи камінь
я щаслива

я налякана
так боже
дивись як танцює моя порцелянова лялька
з якої не може не бути грішно
налякана ми всі завжди і часом налякані
стати ковтками надземного моря
в нього рот великий-великий
більший ніж у моєї сусідки

часом віриться що тролейбуси та трамваї створені для того
щоб тягнути тебе ланцюгом уламкових відображень
запаморочливо повільною ходою
ти не здатна не йти разом з ними
цим бездонним пасажем

це місто нагадує мені плед викроїний з барвистих клаптів
який не вміє гріти
навпаки
втім ти все одно турботливо його на плечі натягуєш
він тобі став мов власна невиношена дитина
таким безпорадно дорогим

я бачу ти в нього вшиваєш черговий уривок клену
допасовуєш сухозлітками дотиків сухі тріщини капілярів
так до сміху обачно торкаєшся
наче не бачиш поряд з собою їх цілу греблю
не помічаєш як час давно скрикнув
скрикнув й оголено вкляк під ногами

боїшся
виміняти цей подразливий шерхіт на білу бавовняну м’якість

колись невидимі речі
тепер видимо незамінні
щоб не опинитися на відстань подиху від зубів
цих всюдивидних зубів
розтягнутих в кілометражній посмішці

мені дозволено на неї лише дивитись
але це щастя яке недоступно тобі
щастя бачити всюди звичайність
щастя підносити чашку до рота
щастя
щастя о щастя рухатися за власним бажанням
щастя
згортати солоних равликів у серветці
щастя тепличної зелені голок
щастя нечуване
лягушачої втечі
огортає бавовняним коконом мене
за який будь-яка монета
є засмішною

в такі миті я випитую чи мені вдасться
належно сплатити собою

в мене була зірочка
я носила її під боком носила
та повз неї пройшли тарани води
хоч і повз
я не помітила як вона наковталась намулу
стала чорною
торкається сторінки
і та стає чорна
чашка – чорна
штори – чорні
підлога – чорна
чоботи – чорні
дерева – чорні
небо – чорне
шкіра – чорна
не моя
на зірочках топчеться чорна земля
і чорним по білому вишиває
чорним по білому
їхню сітківку
скажи мені
скільки потрібно аби їх вимити
скільки

коли я вірила у власну хорошість
маразм писався легкою ручкою під диктовку
знайомі обличчя не уникались аби не покритися зморшками
а недоплата роботодавця над головою сприймалась як карма
коли я вірила
можна накласти було анафему на серце
послати під три чорти залицяння квітневих дерев з вікна
книги читалися легко і забувались теж легко
улюблена музика існувала в міжпросторі вагонів та ескалаторів
коли я вірила
сподівалася вранці прокинутись лебедем
дім з моєї крижини здавався атавістичним придатком
небо не чулось навіть коли було гучно
рвались без жодного спротиву погляди красивих хлопчиків навіть справжніх
і руки не зважувались плямувати ангельські крила смолою
коли я вірила
дні наливались цикутовим згустком
я їх мішала у каву заїдаючи бутербродом
поправляючи відпрасований на ліжко-місці комір
неодмінно спинялась й казала собі натомість канапкою
ретельно перекладала пригріті під боком домашні апокрифи
коли я вірила
дні повзли як радянські трамваї
які нетерпеливилось завезти в депо
з дзеркалом гралась в мовчанку
воно перемагало й виходило з ванни замкнувши мене на замок
коли я вірила
майже ніщо не писалось
навіть коли довести до ручки
не писалось іншим не писалось собі не писалось нікому
коли я вірила я прокидалась
брала лопату
й викопувала собі височезну яму
вис
оче
зну
очезну
очей
отче
навіщо мені була віра в хорошість
коли треба було лише
хорошу віру
тільки зараз тримаю її за хвіст
і нарешті ти додумався таки
підкласти щось краще за ящірку

Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з Вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
А Корова дійна в вишині
калатає золотим дзвіночком.
Козочки рогаті Комашні
шиють з чорних саванів сорочки.
Голуб миру зверху клав на всіх,
феєрверки в небо запускає.
І лунає божевільний сміх:
«Авеля не міг убити Каїн!!!»
Злому Бультер'єру Кіт — Баюн
вішає лапшу на вуха мильні.
На землі, як вкопана стою,
а здається, що у божевільні.

17.12.2025р.