Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
Він загубив не лише
учорашній день,
а ціле тисячоліття,
не лише Атлантиду
чи Вавилон,
а щось глибинніше,
цивілізації у нас самих,
міста, затоплені страхом
і підлістю, розчавлені
потоком історії,
зарослі травою безпам'ятства
і байдужості.
Стоїть під вікном чоловік,
мов жебрак
перед вічністю
і просить угамувати
тисячолітній голод
і уселенську спрагу,
у його цеберці
немає дна,
туди провалюються
цілі епохи,
грандіозні ідеї
і потоки енергії.
Чоловік із бородою,
розпатланий,
із посохом, мов пророк,
у якого закінчилися
слова.

6 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024

Я йду вночі під дощем
крізь ліс. Мені в обличчя
хлище вода, як небесна кара.
Так сторінки історії
вдаряються болючими кинджалами.
Непізнані події
б'ють ляпасами.
Гострими стрілами
мене пронизує
мудрість неба,
краплі в'їдаються в шкіру
кров'ю минулих битв.
Мене чекає невідомість
чи підступний напад,
але я продовжую йти.
Пробила північ годинником ката.
Я йду крізь ліс,
як через морську бурю.
Я йду крізь ліс,
ніби через лабіринт Мінотавра.
Я йду крізь ліс,
як через поле бою,
у війні, де не можна
здобути перемогу.
Я йду крізь невідомість,
крізь павутиння галактик,
крізь пута диявола
і випробування Бога.
Я заплутався в сітях пліток
і життєдайній воді пророцтв,
у безумстві геніїв
і безмежній несамовитості.
Я йду крізь ліс,
розсуваючи гілки,
як вхід до Едемського саду.
Я бачу найвеличніші палаци
і найжахливіші притони,
наднові зірки і чорні діри,
туманності,
як мудрість пророка.
Первісний вибух,
ніби сперма космосу.
Я йшов крізь ліс, а потрапив
у всесвітній катаклізм,
на шахівницю
магів і юродивих,
на роздоріжжя, де кожен шлях
грозить смертю.
Я забрідаю
у глибини духу.
Я йду крізь ліс,
ніби через парад планет,
ієрогліфи фатуму,
письмо провидінь,
аби дістатись
у точку неповернення.

22 листопада 2024

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
Він не встиг залишити сліди
у Книзі Буття.
Не можна написати
на розсталому снігу
видатну поему
зі щасливим кінцем.
Сніг перейде в ручаї,
ніби гучні промови.
Перший сніг обпік
ніжне тіло землі.

3 листопада 2024

Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
Ідоли потріскалися від часу,
а деякі зовсім розсипалися.
Час творити нових кумирів.
Осінь - розлучниця з мріями
і безкорислива повія
на затінених вулицях життя.
Осінь - геніальна акторка,
яка грає бездарну роль.
Осінь співає контральто
хорали прозріння.
Зима несеться
зі снігами і льодами,
як чужоземна армада.
А осінь ховає довгі ноги
від холоду під міні-спідницею.

4 листопада 2024

Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
мов артефакт часу,
який не можна визначити.
Штехети перекосилися,
шифер провалився,
тиньк осипається,
ніби відшумілі спогади.
Лише вільний вітер
вільготно гуляє
у просторах відчаю,
колише засохлі рослини,
мов багнети
переможеної армії.
У таких подвір'ях
живуть не люди,
а лише привиди,
лише потріскані статуї,
які розпадаються,
лише порепана пам'ять,
яка впала в амнезію.
Закинуте подвір'я поринуло
у роки самотності,
які ніколи не закінчаться.

1 листопада 2024

Луг укрився туманом,
як вічним сном.
Туман прийшов несподівано,
невчасно, зненацька,
мов апоплексичний удар.
Туман укрив нас
вічними міфами і легендами.
Туман проникає
у нашу свідомість,
у кожну пору
нашого тіла.
Туман простягає свої лапи
у найдальші закутки,
до найпотаємнішого,
до того, що ми сховали
від стороннього ока.
У його неозорій ваті
заплутаються думки і слова,
у його магмі
потонуть почуття.
Туман стане чудовиськом
і водночас аморфною сутністю,
яка розпадається.
Він візьме у свої обійми
і вже не відпустить.

13 жовтня 2024