Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
повертаючись додому.
Навіщо потрібне відбиття?
Воно нічого не пояснює.
Відображення різне
у різноманітності свічад.
Ти поринаєш
у тривалу рулетку буття.
Кожне дзеркало
підхоплює і гіперболізує
якусь твою окрему рису,
а цілісності
досягти неможливо,
вона розбивається
уламками скла,
які розлітаються.
Марно шукати у відображенні
істину, це всього лише
інтерпретація,
це відбиток
непобудованих палаців
чи трагічність
нескорених руїн.

14 серпня 2025

Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
Хто йому відчинить?
Лише хтось ризикований.
Він іде у подвір'я без паркану,
зазирає у вікно,
але не хоче турбувати сім'ю,
тому йде далі.
Подушкою подорожнього
стала трава,
вона читає йому псалми
і розлогі поеми.
Ковдрою став вітер
із нічим не скутим духом.
Його вічною дружиною
стала тиша,
думки перейшли
у безмежність степів,
пристрасті -
у буйство трав.
Шлях у нікуди
єдино правильний,
єдино надійний.
Він ніколи не зрадить.
Шлях у розверзнуту безодню,
яка тебе поглине,
від якої не буде пощади.
Жодної метушні.
Лише тут ти можеш
заглибитися в мудрість полів,
у розуміння лісів,
у непорушний спокій світобудови.
Маєстатична мелодія розставань
навіє вечірню нірвану.
І самотність стане
тією голкою,
яка надломиться в тиші,
порушивши рівновагу космосу.

24 липня 2025

Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
її тепер ніде не знайдеш.
Яка трагічна помилка!
Яка пастка диявола!
Я втратив
величезну брилу духу.
Навіть нові видання
цих творів
не замінять її.
У ній був аромат доби,
пахощі творчого процесу,
акт її створення.
А тепер її попіл
майорить скрізь.
У цій книжці
для мене явлена
ціла Олександрійська бібліотека
з її неозорою мудрістю,
із глибиною смислів.

15 липня 2025

Я народилася там, де небо спирається на плечі Ай-Петрі, що велетенською тінню зависає над бірюзою моря. Пам’ятаю маму – молоду, ясну, вродливу, з тонким грецьким профілем, ніби висіченим із античного мармуру самим сонцем. Вона тримає в руках важкий дзбан, по якому стікають краплі, і вода в ньому – кришталева прохолода самих гір.
Я була зовсім крихітною, немовлям у її теплих долонях, коли вона вперше занурила мене у лагідну морську піну – це було моє перше хрещення сіллю, вітром і світлом. Над нами лопотіли чайки, кружляючи над набережною, білі, як усмішка мами, вільні, як моє перше дихання.
У Нікітському ботанічному саду, де були мої перші ясла, повітря стояло густим, нектаринним маревом. Квітучі пальми розносили пряний, солодкий дух пізнього літа, що лоскотав ніздрі й обіцяв: щастя триватиме вічно. Молода мама ступала босоніж по гарячій кримській землі, не знаючи страху, не чуючи тупоту чужинських вершників чи свисту ворожих стріл.
То був час чистої свободи, не потьмареної тінню зайд. Мій Крим пахне магноліями, маминою ласкою і тою прохолодною водою, що втамовує спрагу життя. Це мій рай, зачинений у серці на золотий ключ, де сонце ніколи не заходить за край обрію.

– (мотив колискової голосом мами під тихий перегук хвиль)
«Спи, моя доню, під шепіт прибою,
Ай-Петрі схилилась до нас із тобою.
Море гойдає твою колисанку,
Спи, моя квітонько, аж до світанку.

Спи, поки гори і море дрімають,
Стріли ворожі хай нас не займають.
Тут твоє небо, тут твоя хата,
Спи, моя радосте, щастям багата!»
***

І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.

ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Вночі – прихисток для зірок, що падають у море.

ІІІ. Нікітський ботанічний сад
Тінь магнолій і пряний дух пальм.
Тут час спинився у дитячих яслах,
Щоб літо тривало вічно.

Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
істинне оновлення?
Оновлення епох, світоглядів,
декорацій, сутностей,
масок і облич,
тіл і душ.
Оновлення, яке здригатиме
землю. Коли відбудеться
карнавал літа,
оргія літа,
яскравий фестиваль?
Свято втонуло
у плесі річки,
мов язичницький бог.
Свято згоріло
на первісному вогнищі.
Воно розсипалося
давнім ідолом.
Свято, на яке
нікого не покличуть,
на якому будуть
лише відшумілі тіні.

5 червня 2025

На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вже чути, як пульсує жива вода.

Там, у самій глибині дому, де стіни пахнуть сухим полином,
Прокидається Берегиня -- тиха, як досвітня зоря.
Вона не в золоті, вона в зморшках рідного обличчя,
Вона в руках, що тримають горня кави, мов чашу причастя,
І в очах, де відбиваються всі, хто пішов, і всі, хто зостався.

«Стійте, стіни, -- шепоче вона, -- тримайте небо на кроквах,
Нехай кожна спогад-цеглина стане бронею проти орди.
Я замикаю цей поріг словом, що старше за саме залізо,
Я засипаю рани сіллю пам’яті та попелом рідних печей,
Щоб жодна невинна душа не блукала у темряві без вогню».

А піч дихає жаром, ніби в ній кується нове сонце.
Це не просто вогонь -- це гнів і любов, сплавлені воєдино.
Берегиня кладе на стіл хліб, і в тому жесті -- ціла вічність,
Бо поки пахне в хаті життям, поки рідні сидять плече до плеча,
Доти жоден зимовий привид не вистудить наше коріння.

Сад за фіранкою сниться цвітом, хоч гілки ще вкриті льодом,
Але Берегиня вже бачить, як крізь сніг проступає світло.
Вона пряде нитку долі -- тонку, але міцнішу за кайдани,
І веде нас крізь Голгофу весни до світлого Воскресіння,
Де плач серця нарешті стане піснею переможного ранку.

Ненавиджу ніч,
коли протікають,
ніби чорна смола,
страхи і кошмари.
Ніч - оаза для відпочинку -
стає темним лісом,
у якому поселилися
злі духи. Ніч стає
утіленням зла,
ненависті, розбрату,
тривоги. Ненавиджу те,
що мав би любити.
Ніколи не полюблю пору,
коли вилазять
потвори минулого,
тіні помсти,
злочинці, психопати.
Те, що створено
для відпочинку,
стає камерою тортур,
вишуканих, середньовічних,
безжалісних, ненаситних.
Коли ж ми вийдемо
із концтабору ночі,
із її нескінченних ґрат?
Коли ми дочекаємося світанку,
який розтопить страхи,
який поверне примарливий берег,
що ледве-ледве
майорить у тумані?

21 травня 2025