Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
Він загубив не лише
учорашній день,
а ціле тисячоліття,
не лише Атлантиду
чи Вавилон,
а щось глибинніше,
цивілізації у нас самих,
міста, затоплені страхом
і підлістю, розчавлені
потоком історії,
зарослі травою безпам'ятства
і байдужості.
Стоїть під вікном чоловік,
мов жебрак
перед вічністю
і просить угамувати
тисячолітній голод
і уселенську спрагу,
у його цеберці
немає дна,
туди провалюються
цілі епохи,
грандіозні ідеї
і потоки енергії.
Чоловік із бородою,
розпатланий,
із посохом, мов пророк,
у якого закінчилися
слова.

6 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Я йду вночі під дощем
крізь ліс. Мені в обличчя
хлище вода, як небесна кара.
Так сторінки історії
вдаряються болючими кинджалами.
Непізнані події
б'ють ляпасами.
Гострими стрілами
мене пронизує
мудрість неба,
краплі в'їдаються в шкіру
кров'ю минулих битв.
Мене чекає невідомість
чи підступний напад,
але я продовжую йти.
Пробила північ годинником ката.
Я йду крізь ліс,
як через морську бурю.
Я йду крізь ліс,
ніби через лабіринт Мінотавра.
Я йду крізь ліс,
як через поле бою,
у війні, де не можна
здобути перемогу.
Я йду крізь невідомість,
крізь павутиння галактик,
крізь пута диявола
і випробування Бога.
Я заплутався в сітях пліток
і життєдайній воді пророцтв,
у безумстві геніїв
і безмежній несамовитості.
Я йду крізь ліс,
розсуваючи гілки,
як вхід до Едемського саду.
Я бачу найвеличніші палаци
і найжахливіші притони,
наднові зірки і чорні діри,
туманності,
як мудрість пророка.
Первісний вибух,
ніби сперма космосу.
Я йшов крізь ліс, а потрапив
у всесвітній катаклізм,
на шахівницю
магів і юродивих,
на роздоріжжя, де кожен шлях
грозить смертю.
Я забрідаю
у глибини духу.
Я йду крізь ліс,
ніби через парад планет,
ієрогліфи фатуму,
письмо провидінь,
аби дістатись
у точку неповернення.

22 листопада 2024

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Поодинокі дерева
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
Поодинокі дерева
відчувають наближення
нових часів.
Вітер нової доби
зносить їхнє листя.
Він по-новому
просякнутий димом.
Поодинокі дерева -
як нечисленні солдати
на полі бою,
утомлені, виснажені,
які ледве ворушать
руками і ногами.
Поодинокі дерева
розкидують свої знамена,
як епос життя і смерті.

9 жовтня 2024

Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
ніби магмою жахливої енергетики.
І так озеро стане
нездоланними океаном,
у якому заблукає
не один Магеллан.
Озеро стане
важкою перепоною,
несходимим лісом
із тисячами багнетів
страху і сумніву.
Озеро складається
із крапельок
невиражених слів,
які разом становлять
нерозривну поему.

7 жовтня 2024

Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
А воно капище).
Промовчи про сутінки днів падолисту:
Остання людина кленового пагорба
Шкутильгає до замшілого кромлеха,
Виглядає сивочолого філософа Сонце
Між поранених каменів
Народу залізних перстенів****,
Сірих глеків і соснових човнів.
Прошепочи чорному круку,
Що глипає на лісового патриція,
Що примандрує з безодні
Чорної як смородина і солодкої
Наче осінні яблука*****:
Скуштуй і забудь,
Про все,
Що ти лотофаг – забудь
Навіть це.
Ще одна непрочитана
Сторінка павучої меланхолії –
Там написано найголовніше,
Про скляну ластівку
І гранітну сову******.

Примітки:
* - білим хризантемам.
** - холодним вітром одкровення. Вітрильник осені – бригантина.
*** - в Італії я знав трьох старчиків на ймення Фідій. Останній жив у Неаполі (Партенобі) в часи імператора Візантії Іраклія (575 – 641). Про те, що серед будівничих Колізею був грек на ім’я Фідій згадує Антоній Салюцій Крісп в листі до Гая Секунда Германіка.
**** - є легенда в графстві Корк про те, що Діти Богині Дану (Tuatha Dé Danann) носили залізні перстені.
***** - в Ірландії є легенда про яблуню, що росте на горі Дермад (Sliabh an Dhearmad). Хто скуштує солодке яблуко з того дерева в ніч на Самайн (Савунь), той про все забуде.
****** - я колись таки поїхав в Китай зі своєю ластівкою (скляною), а в Атени (Αθήνα) зі своєю совою (гранітною). Просто так захотів.

Із рокера він став перукарем,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
мов комод. Колишню музику
заповнила невизначена, безлика
вата, мелодію замінили гроші.
Творець помер, на його місце
прийшов ділок. Він сам
перетворився на зручні
домашні капці. У ньому
були зачатки бунтаря,
революціонера. А тепер
молодий чоловік став схожим
на порожню посудину,
у якій може звучати
лише чиєсь відлуння.
Творчість перетворилася
на її сурогат,
молодик відчував,
як повільно помирає.
І замість звучання гітар
рефреном звучать
стрекотання ножиць.

22 вересня 2024