Час квітучих чилійських суниць
Зачинені всі двері крамниць:
Вітер зітхає –
Щось шепоче про човен
В зеленому морі вишень,
А може про крихітку
Яку звуть Нетреба.
Рахую свічки-зірки
Коли поранене Сонце
Заплющує війчасті очі,
Під вікнами тупцяє Темрява,
Я бачу білу чубату чаплю,
Що стукає в шибку,
Нагадуючи про добу заліза
І наступні години мечів.
Дивне чуття прохолоди:
Я торкнувся леза ножа.
На березі озера очерет –
Озера, що дарує вечірню росу
Руїнам.
Всюди, всюди я бачу одне:
Незвіданість плямистих днів,
Що шелестять наче листя
Дерева, під яким спить їжак.
Це літо – це звуки флейти Пана,
Це бліда душа, що напоєна
Бузиновим трунком та оцтом,
Це нічний невгамовний птах
З довгим дзьобом цікавості
І очима вибитих вікон.
Над верболозами,
Над лісом терпіння,
Над квітучим лататтям,
Над качиними гніздами
Сумний Будда.

Люди запилених перехресть
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
Навіть білобородий Борей**
Відобразились (як у свічаді)
Посмішка Махатми Ганді
І ще якогось божиська
З капища-пантеону
Суворого племені Померанії –
Варварського, як все лісове,
Як все хвилями солоними напоєне
(Бо море колиска всього невпокоєного).
Мені шепотіли про требу,
А я згадував п’янкий мед
Та дітей золотого вулика
Епохи, коли світ був сонячний,
Бронзовий***,
А знак Сонця на глеках
Означав радість.

Примітки:
* - воді в Озері Сліз солона й гірка, і жодна риба там не живе. Навіть баньката.
** - Борей не називає імен. Кажуть, що Борей корись давно називав імена гіпербореїв. Але то легенда, до того ж неправдива. Блаженні гіпербореї (за свідченням Геродота) теж були землеробами, а жодне з племен землеробів не шанує Борея.
*** - коли люди навчились виготовляти бронзу, вони зрозуміли Сонце і стали йому поклонятись.
Ще примітка: Старчика Досить назвали так тому, що він часто казав: «Досить порожніх слів!» Цей старчик Досить любив блукати в Озерному Краї (між його старих крислатих покручених сосон) і казав, що Озерний Край – це кінець Шляху. Він не вірив, що кінця Шляху немає (а йому казали!). Шлях довершиться, коли згасне остання зірка.

Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
Знаки хреста і троянди
На сторінках
Цвяхованих кулями книг,
Кожна сторінка яких
Апокриф тутешнього,
Писана чорнилом
Бузинових ночей Кріпто.
Ми сідлаємо вороних коней
Липких войдів безодень,
Де ніколи не буде завтра.
Ми маємо право
Говорити це слово «ми»,
Бо маємо право бути
І відчувати себе спільнотою
Чи то роєм золотих бджіл,
Що несуть у вулик сучасності
Мед буття і пристрасті,
Воску модерну
І стільників прийдешнього.
Ми –
Ті, кому судилося бути,
Ті, хто приходять,
Ті, хто крокують
Дорогами вічності.