Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
у стогін, у квиління.
Плач істини, прозріння,
провидіння. Плач янгола.
Плач, немов ручай
або повноводна ріка.
Плач прісний чи солоний.
Плач, який нагадує
багатолітнє вино.
Плач, який обпікає,
ставить тавро, відмітку.
Плач переллється
у голос оракула,
гучний або стишений,
дзвінкий і сиплий.
Плач, який перетвориться
у тихоплинну поему.
Ніщо не зможе
поставити в ньому крапку.
Ні гуркіт грому,
ні шепіт ріки.

1 травня 2026

I. Перша мить

У цю мить я дивився на тебе й бачив твоє оранжеве волосся, твої круглі окуляри та ці каштанові очі.

Звичайна дівчина, навіть трохи дивна. Нічого особливого, принаймні на перший погляд. Я й подумати не міг, що мене почне до тебе притягувати.

Уже дуже скоро ми проводили багато часу разом, і я почав прив’язуватися до тебе.

II. Троянда

Згодом… хоча, точніше, це сталося досить швидко: ти подарувала мені троянду. Хоча це й сталося випадково, я її запам’ятав.

Для тебе це була просто випадкова маленька цікава історія, але мені було приємно.

Ця троянда була ніби звичайною квіткою, про яку я спочатку навіть забув, а вже потім згадав. Але було пізно.

Троянда пам’яті.

III. Шторми

Усе було добре, але всі ми припускаємося помилок.

Деякі з них можна швидко виправити, залишити позаду й більше не згадувати. Але інші стають справжніми штормами.

Людина пам’ятатиме ці шторми. Коли ти зробиш ще одну помилку, вона пригадає попередній шторм. Він залишиться в серці людини назавжди або принаймні надовго.

На жаль, ця історія не стала винятком. Але не я перший, не я останній.

IV. Завершення

Було багато помилок і багато штормів. І під час одного з них у тебе згасли сили.

Я, зі свого боку, припустився великої помилки, яка стала останньою.

Тепер я, звісно, розумію, але якби я через це не пройшов, то не зрозумів би.

V. Пам’ять

Я намагався знайти ту троянду, але минуло вже надто багато часу. Та й, мабуть, вона давно б зів’яла.

Я не забуду цей досвід і свої помилки. У майбутньому я не повторюватиму їх. Я не створю ще однієї історії з таким самим поганим кінцем.

Можливо, сама троянда вже давно зникла, але спогад про неї — ні. І не зникне.

Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
На кухні скляних поглядів,
Бо місто (мовляв),
Бо вічність (кислувата),
Бо зблідли всі,
Хто дослухався до крику чайок
І гелготіння диких гусей,
Що в глині вогненних кресів
Шукали поживу -
Але там для круків,
Там для вітру марнота крику,
А всебуття Всесвіту
Оспівує Порожнечу святу
Сутрою сумного Будди,
Що довідався, як лусне струна
В руках недолугого майстра буття.
У вітрополісах щастя
Шукаю бородатого Сократа
Або хоча б сад вишнево-оливний
Де марнословив дивак Епікур.

Буденність відходить
Наче покірна валіза,
Яку несуть в руках
Подорожні вічного шляху,
Затискаючи пальці до щему,
До синяви під нігтями,
Які шкрябали в двері самотності
Дому, що стоїть на вулиці Сліз
Міста, де не збудували храм Гефеста
(А так хотіли, а так жадали
Вони — апостоли черні),
Де дослухались до шаленства апокрифів,
Бо минули те, що мусило проминути.
А я був колись невагомим,
Ширяв над бруківкою того міста,
Де австрійські будинки
Співають псалом Кіприді,
Між якими достигає твориво
Старих як світ думок,
Що дозріли терпким вином
У підземеллях таємного.
Лишив за собою пострах -
За межею туману вивільги -
Жовтого, наче ліхтар ностальгії,
Що запалюють щоночі над воротами -
Важкими й чавунними
Обителі, де живуть сажотруси
Димарів безнадійних текстів.

Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
І закопували їх на три ліктя в чорнОзем,
Щоб дзвонили вони, а ми слухали,
Коли вершники мчать і гупають,
Копитами чорних огирів
Між гірким полинОм та євшаном -
По землі якій боляче:
А над цим надміром білих зірок ріка
В якій втопилося нас небагато,
А решта так, розчинилися
В чорноті минулого,
в тумані майбутнього.
Тільки вози
Скрипіли як цвіркуни дерев’яні
За хвилину до сутінок
За годину до меду Стожар.
Ми навіть не птахи,
Що гнізда мостили на стріхах
Чи то в дірявих урвищах
Над рікою Вічності,
Де тільки глина і не росте нічого,
Навіть сама Німота
Не росте.
Ми пастухи тіней
Потаємного.