Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.

Я шукав Істину
Серед провулків, де чорні птахи
Дзьобають черствий хліб –
Скоринки буття нашого,
А знайшов тільки іржаві цвяхи,
Якими колись прибили
Руки до сухого мертвого дерева
Нещасному блукальцю Христу –
Пророку віри, добра й милосердя.

Я довго йшов вулицями
Міста гріхів і мідних шелягів,
Доки тьма не ковтнула
Сліпі будинки і німих двірників,
Заґратовані поліційні ділянки
І розмальованих хворих пoвiй.

Далі йшов з ліхтарем,
Що блимав жовтим вогником
Забутих красивих слів.
Бородатий відвідувач шинку
Хотів пригостити чаркою
Нудного гіркого віскі,
Яке колись накурив
Старий чоловік у спідниці –
Картатій, як його нещасна земля,
Що ховає залізні мечі
В глибинах торф’яних боліт.
Та я був без того сп’янілий
Цвітом старої вишні,
Що цвіла у моїй пам’яті
Білими квітами смутку.

Голос віків звучить
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
розсиплеться в порох,
його джерело пересохне,
тоді настане
усесвітня пустеля.
Голос віків стане оракулом
небаченої історії.
Від нього багато чекають,
тому і багато спитають.
Голос віків стане галасом віків.

18 жовтня 2025

Скільки можна битися
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
Це Сізіфова праця,
яка штовхає тебе
у безодню страху,
у прірву безнадії.
Камінь із гори розчавлює
будь-які паростки творчості,
сором'язливі квіти,
які виросли в пустелі.
Я йду під амбразури парадоксів,
під амбразури безумства.
Мене косять
черги апорій.
Я підриваюся на мінних полях
пасток розуму.
І цей рух є вічним.
Це спопеління
і відродження з попелу
не знає меж.
Тому я буду розбиватися
об стіну,
як уламок слів пророка.
Я буду спопеляти
свій розум
у безжалісній пустелі.
Рух до мети нескінченний,
а мета
поступово даленіє.

11 жовтня 2025

Із дзеркала витікає смисл,
поступово, повільно, невблаганно.
Із дзеркала тече кров
воєн світу.
Свічадо показує язик
новітнім тенденціям і теоріям,
які порвав на шматки час.
Дзеркало стало відображувати
наші внутрішні боріння,
сумніви, гризоти,
мов кадри чорно-білого кіно.
Люстро із винаходу людства
перетворилося на ката,
на вартового з батогом,
який періщить підсвідомість,
освітлює потаємні глибини.
Дзеркало корчить гримаси
страждання і болю,
уселенського абсурду,
фарсу століть,
вічного повернення історії,
циклічності катаклізмів.
Дзеркало розіб'ється
на безмежні острівці
розуму, які неможливо зібрати,
на уламки серця.
Дзеркало і задзеркалля -
це світ і антисвіт,
світло і темрява,
вічні антиномії,
між якими не буде
примирення,
кордон між якими
став полем бою.
Ми занурюємося в антисвіт
своєї підсвідомості,
мов у катакомби
первісних християн.

4 жовтня 2025

Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Що летять в пошуках липкого меду
У глибинах квіток-глеків
Вздовж доріг-батогів,
Лише аромат анемон –
Тимчасових як все весняне.
Послухайте,
Як щебечуть знаки оклику
Серед лісів модернових текстів
Пісню сухих цитат
На кожній суміжній сторінці
Повісті анархіста Сократа****:
Всі лідійські пісні про повернення,
Всі тракійські легенди про зникнення,
А мені їдка курява –
Все що лишилося наостанок:
Посуха на фрігійських пасовищах,
Ніби Асканія, але вкрита пилом –
Гірким як полин-євшан.
Крез запросив музик з кіфарами,
А їм на тому масному бенкеті
Тоскно.
Краще б слухали плач цикад*****,
Доки не зацвіте нестерпне пижмо
У долині нечемної річки Галіс,
Що червона як кров.

Примітки:
* - один китайський узурпатор (хоч мудрий, але підступний) - Чу Чжуан-ван (правив у 613–591 рр. до н. е.) якось розпитував про триноги. Він погано закінчив. І всі його діяння пішли прахом.
** - я Аристофана теж вважаю філософом. Тільки не кепкуйте з цієї думки.
*** - як сказав колись один філософ і дивак: «Завершилась епоха синіх колібрі, починається епоха жовтих колібрі». Про білих колібрі він нічого не знав. А то колібрі-альбіноси.
**** - тільки не кажіть, що він був республіканцем! Його вбила демократія!
***** - під час сієсти. Коли не віршується…

Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Від одної швидкої ріки до іншої –
Спокійної, наче сон черепахи.
Передчуття майбутніх стигматів,
Передчуття зливи,
Що змиє все:
Солом’яні хижки і цегляні зикурати,
Передчуття гніву ягняти,
Що сидить на престолі.
А тим часом босими ногами
Злими степами з колючим тереном,
Злими лісами з отруйним плющем
Злими берегами гірко-солоними
Блукати:
Бо вигнані, бо чужі.
Порожній Едем
Губить стиглі плоди Істини
В густу траву марева,
Яку ніхто не лоскоче пальцями
І не падає обличчям
В зелену гущавину
Втомившись від цяток зірок.
Як стало порожньо
В заквітчаному Едемі,
Як порожньо в злому світі,
Де блукають лише двоє,
Будуючи очеретяні хапупи,
Ховаючись від нещадного Сонця
І зубатого вовкулаки вітру.