Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
Про неї забули.
Мертва сторінка
схована під заростями
давнього дрімучого лісу.
Сюди давно ніхто не заходив,
як у покинуту хатину
у гущавині дерев,
де колись зупинялися
мисливці. Мертва сторінка
видає сигнали "SOS!"
із океану забуття.
Вона затягує,
як Бермудський трикутник,
людей і речі.
Вона поглинає,
мов чорна діра,
цілі планети.
Мертва сторінка
промовляє мертвим голосом,
простягає кістяну руку
і розвалюється,
як струхлявілий скелет.
Вона може породити
лише мертву зону мовчання,
де тонуть усі паростки
людського духу, де назавжди
замовкають голоси,
де натхнення покривається
павутиною страху, де пориви
обтягнуті колючим дротом.

6 червня 2024

Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
де я хотів би
знайти прихисток.
Вокзал став
Вавилонською вежею,
яка веде невідомо куди,
яка веде до вершин абсурду.
Він знав часи
біблійного стовпотворіння,
але тепер його відвідують
поодинокі гості.
І здебільшого він зачинений,
як річ у собі.
Вокзал став
самотнім бичем,
відкинутим
на узбіччя історії.
Він упився отрутою віків.
Над ним пролітає
неприкаяний листок,
як послання вічності.
Ларки не працюють.
Люди зникли.
Лише віхола часу
замітає зникомі сліди.

24 травня 2024

Із кущів простягаються
сотні рук.
Це руки мовчання.
Катарсис дерев
дає необмежені можливості.
Синтаксис тополь
помножений
на пунктуацію кленів.
Глибинна граматика дощу
змиє страждання.
Із кущів простягається крик.
Він нагадує спалах
наднової зірки.
Любов проростає
тендітними пагонами дерев.
Трава пробивається
крізь асфальт упереджень
і змертвілих поглядів.
Ліс стане твердинею
людської особистості.
Він стане
на обороні гідності.
Гострими багнетами
ліс підніме високу думку
на суд сонця.
Об шпилі мовчання
розіб'ються словоблудство
і кришталева пиха.
В озеро мовчання
упадуть сльози
чистого відчаю.
У філіжанку кави радості
упаде коньяк мудрості.
Ніщо не зрушить
спокійної гладіні озера,
у якому спочила вічність,
у якому потонуло
стільки людських страждань,
на дні якого лежать
кораблі невідомих Колумбів
і повзають краби сумніву.

10 травня 2024

Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
а малюнки на стінах -
полотнами новітніх Леонардо да Вінчі
і Мікеланджело, лише невизнаних
і загублених у сипучих пісках часу.
Нікому не потрібний молодик -
новітній Аллен Гінзберг,
а колишні кумири
повалені з п'єдесталу.
Ні з чим не можна боротися
без наслідків для себе, без того,
щоб воно стало частиною
тебе самого. Так постмодернізм
спорудив свій шпиль
на уламках історії.

17 грудня 2023

Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
де все навпаки.
І тепер я застигну
незмінним у кризі,
я залишуся вічно молодим,
як заморожена ягода.
Ти як груднева дівчина
укриваєш мене зимовою
погордою, а я змітаю сніжинки
твоїх непромовлених слів.
Але твій погляд, де цвіте весна,
красномовніший
за будь-які слова,
і він здатний
протопити кригу,
крізь яку проросте
троянда твоєї любові.
На твоїй рукавичці
залишилися сліди
пристрасних слів,
які мали бути промовлені
і вирвалися з полону.

1 грудня 2023

В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
як невідступний птах,
як вірна сестра,
як чорний ангел.
Куди випарувалися
ці чоловіки? Вони зникли
в обіймах ночі. Їх забрала
темрява. Вони були
як вершники, які мчать
невідомо куди,
назустріч абсурду.
Чоловіки були
як пісок часу,
який безслідно зникає.
Жінка не могла їм дати
жодного тепла, вона
була нездатна до любові,
нагадуючи порожню пустелю,
де ростуть одні колючки.
Чоловіки тікали від неї,
як від самуму,
пекельного вітру,
який спопеляє.
Після зустрічі з цією жінкою
вони відчували себе
ще більш порожніми,
без жодної краплі води
на дні серця.
І тому вони тікали від неї,
як від смерті,
потрапляючи в пастку
такого самого небуття.

29 листопада 2023

Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
страху і сорому,
ковзання на грані безумства,
падіння у прірву,
розрізання лезом пристрасті,
поринання у плоть любові,
пізнання духу землі.
Талант - щось невагоме
і водночас важке,
що може вівітритися,
як дим у кватирку.
І цей невагомий дим вічності
стає повітрям для художника,
без якого неможливо дихати.
І коли закінчується чорнило,
далі він пише кров'ю,
яка витікає з тіла космосу.

26 листопада 2023

Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
непромовлені слова,
заледенілі у просторі,
крики і благання,
які лунали з відчайдушних вуст.
Скелети дерев - як наслідок
померлої краси, утраченного
буйства фарб і фантазії,
сліди загубленого письма,
похованого під завалами віків.
Коли життя втрачає силу,
залишаються тільки скелети,
їхні безглузді посмішки
відчинять двері
до потаємних глибин.
Скелети дерев стоять
із гострими списами,
на яких тримається
вічність.

18 листопада 2023

Ти намагаєшся когось знайти
у натовпі, але все марно.
Натовп - це магма,
це хаотичний потік.
Ти думаєш, що знайомі
прийдуть на цей захід,
але вони десь забарилися,
щезли у випадкових справах.
Натовп поглинає тебе,
і ти стаєш таким само
безликим, частиною потоку.
Може, із натовпу прогляне
якась звістка, ніби з моря,
але він мовчить, як Сфінкс.
Ти чекаєш бурі,
проте промовляє штиль.
Ти хочеш кинути якір,
але йому ні за що зачепитися.
Скільки часу ти когось
чекаєш у юрбі.
Минають роки, десятиліття,
а вони не з'являються.
Ти шукаєш у натовпі
вродливу дівчину,
а трапляються невиразні.
І хоч би скільки ти тікав
від нього, усе одно
ти прикутий ланцюгами.

21 жовтня 2023

Мій телефон вимкнувся.
Я подаю сигнали "SOS!"
лише своєю енергетикою.
Мене неможливо
запеленгувати. Я - риба,
яка заплила у найбільші
глибини океану.
Я втратив сутність
і обличчя. Я зник
із мапи світу.
Я - риба, яку проковтнула
невідомість і безвість.
Мене немає. Я більше
не набір літер,
а безтілесний дух,
хмара без імені і прізвища.
Мене немає і водночас
я скрізь, розкинутий
невидимими частинами нейтрино,
як невідісланими листами коханих.
Я - мандрівник
у пошуках неіснуючого сенсу
у лісі небачених сутностей.
Мене підбере в долоні
сама невідомість
і відкриє світові,
але неможливо буде сказати,
хто я. Моє ім'я
пролунає лісами й полями
гучним хоралом вітру,
і це буде найкраща ода
славі в безслав'ї.

28 вересня 2023

Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
у ньому відкриються
приховані сутності.
Тут буде найкраще
місце для медитації
серед навколишнього пекла.
Можна буде скинути
утому і брехню,
як ліс скидає листя.
Оголеність і беззахисність
людини і лісу
зазирнуть один в одного.
Оголеність нерва,
як натягнута струна,
буде вібрувати
із ритмами космосу.
Залишається втопити
у поодинокій зелені лісу
всю фальш і облуду
і разом із ними
частину своєї особистості,
яка зіллється з безликістю
і водночас найвиразнішим
лицем лісу.
Розходяться кола
зеленою водою гаю,
ніби кола мудрості
на дереві космосу.

28 вересня 2023

Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
наче туман над озером.
Де той чарівник,
який відкриє оголеність
сутності?
Де той психоаналітик,
який виведе із лабіринту
облудних ідей?
Листя спадає з тополі,
як подолані комплекси.
Листя спадає з тополі,
як думки, які назавжди
зникають у землі.
Залишається сухий кістяк,
який падає
гучним знаком оклику.

27 вересня 2023

Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Це анігіляція
справжнього і наносного.
Самовираження сутностей.
Є сподівання,
що на тонкій голці свідомості
нарешті вирине справжнє "я".
Воно буде хитке, слабке,
як новонароджена дитина.
Воно буде помирати
у реанімації, але ним
треба дорожити.
Це буде миттєвий спалах
між вічністю і цим світом,
але його треба впіймати,
як райського птаха,
вислухати, як пророка,
зазирнути йому в очі
по той бік добра і зла.
Тільки так ми пізнаємо себе,
очистимося в купальському вогні
любові і проклять,
сподівань і ненависті.

18 вересня 2023

Я шукаю істину в лісі,
де нічого не відбувається,
а насправді відбуваються
найважливіші події
у царстві духу.
Я шукаю слова, які загубилися,
звуки, які ввібралися в землю,
образи, які вкрилися листям.
Істина стає примарною,
невидимою, ледь уловимою,
але вона існує
у невідомій нам мові.
Істина вислизає з рук,
як торішній листок,
як промінь між тополями,
як подих ночі.
Істину неможливо вкласти,
у слова, її не можна
передати, а лише відчути
шурхіт її пристрасної сукні
у магічному танці.
Істина віддаляється, як гетера,
мов запальна коханка,
ніч із якою незабутня,
але ти майже нічого
не пам'ятаєш, спогади
майорять і розпадаються.
Істину можна шукати
лише в чомусь мінливому,
нетривкому, зникомому.
Вона постає перед тобою
могутнім деревом у лісі
і знову заводить у туман.

15 вересня 2023

Сон має своє чистилище
і пекло, а рай провалився
крізь щілини пам'яті.
Сон - це природний наркоз
з проваллями в потойбіччя.
Хто може сказати,
що є справжньою реальністю:
цей світ чи сон?
Можливо, сон - це і є
справжня реальність,
а ми заблукали
у тенетах буденності,
банальності і профанного світу.
Сон - це втрачені можливості
і народження невідомо для чого.
Сон вкидає тебе
у свою павутину
і нікуди не відпускає.
Сон веде тебе
зарослими вологими стежками
в обіймах густого лісу.
Сон - це вузька стежина,
якою проходиш,
як лезом бритви.
Варто похитнутися
в один чи інший бік -
і повернення назад не буде,
можна пірнути
у повне небуття,
ніби в океан.

31 серпня 2023

Як почути голоси
із царства мовчання?
Коли впаде камінь
у плесо мовчання,
ми почуємо резонанс,
який відлунить
у всьому світі.
Царство мовчання
поросло травою,
як загиблими звуками.
Як знайти первозданне
серед бур'янів,
як розчистити його
від нашарувань бруду, сміття?
Царство мовчання
серед метушні й поп-музики,
серед невгамовного галасу.
Його не чути,
але своїм корінням
воно проникає скрізь.
Скоро вікно
між цим світом і ним
буде зачинине, тож спіши
почути останню
прощальну мелодію від нього.

17 серпня 2023

Стежка до ільмової левади
Вологої, наче першопочаток подиху,
Поросла зачарованими лунаріями
Не тільки у снах їжаків
Колючих, як наша буденність*
(Торкнись).
Мовчання гостя окрайчика «завтра»
Зазирає зіницями білими
У вічно клаповухе «коли»,
Може йому незатишно**,
Може воно нетутешнє,
Невластиве аборигенам-мешканцям,
Що дослухаються до пророка Сонце
І збирають у плетений кошик висновки***,
Знамення і знаки оклику
(Замість ерзаців****).
А до старого самітника
Прийшов олень-апостол,
Що плив на човні снів
Озерами фіалковими
І розказав про світанки
Вічно чужого світу варварів –
Бородатих, як старі оповідки синиць*****
Недоконаного літа криниць
Глибоких наче мемуари опосума –
Приблуди забутих часів примар,
Що шукали старість наче Едіп,
Але знаходили сліди –
На рінні.

Плетусь приблудою на вершину гори:
Забув смак меду: у срібному келиху
Він лише для офіри…

Примітки:
* - Франсуа Війон Монкорб’є де Лож вважав, що буденність завжди колюча, себто непривітна, хоча все одно прекрасна. Якщо Ви не вірите цій маленькій істині, то поблукайте краями, де квітнуть кактуси і блукають дикобрази-їжатці.
** - а кому нині затишно?
*** - у плетені кошики свідомості краще збирати не висновки, а парадокси чи хоча б апорії Зенона Елейського.
**** - нині всюди ерзаци. Я навіть боюсь зазирати в дзеркало – а раптом побачу там ерзац літератора?
***** - насправді всі оповідки синиць дуже оптимістичні. Але все оптимістичне нині стало бородатим. C'est la vie.

Окуляри стали жити
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду
говорити від мого імені,
вони видають себе за мене.
Якщо очі - дзеркало душі,
то вони мають на це
повне право.
Окуляри підробляють
мій підпис, говорять
моїм голосом, пестять
моїми руками.
Я вже перестаю бути собою
і стаю окулярами,
нас уже не розрізнити,
окуляри - моє alter ego.
До зали заходить мій двійник,
насправді це перевдягнені
окуляри, дістає пістолет
і стріляє в мене,
поставивши крапку
у плутанині.

30 липня 2023

Від красивої акторки
XIX століття не збереглося
жодної фотографії. Її врода
розтанула, не залишивши сліду.
Чи може вона зберігатися
десь у ноосфері? Чи існує
той вимір, де зберігається
краса, де вона не старіє
і не руйнується?
Багатий купець подарував їй
розкішний особняк,
який досі є визначною пам'яткою
міста, а врода актриси
розвіялася, утілившись
у невидиму енергетику,
контури якої невідомі.
Краса зникла, мов нейтрино,
ніби її вкрали розбійники
з "Тисячі і одної ночі".
Вона навіки стала таємницею.
Що нам лишається?
Хапатись за її шлейф,
який вислизає з рук,
шукати її тінь, яка відсувається...

19 червня 2023

Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
у розбитій цеглі.
Новорічні іграшки валяються
як знак несправджених ілюзій.
Крізь них проростає трава,
як листи в майбутнє
без адресата, невідомо кому,
як простягнуті
для рукостискання долоні -
часу чи безчасся.
Новорічні іграшки -
як уламки дитинства,
яке безповоротно минуло.
І тепер вони говорять
дитячими голосами
у світі дорослих,
який їх не розуміє.
Новорічні іграшки -
бажання дива
у світі буденності
і трівіальності,
у світі буржуазної прози.
Нехай диво відбудеться
бодай у нашій уяві,
якщо реальність
розбиває його на шматки.

21 травня 2023

Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
шипіння чи модуляції,
які не мають нічого спільного
з тобою. Хто я?
Проникаєш усередину себе,
як усередину криниці,
у пошуках правильної відповіді
і не знаходиш її.
Пошуки можуть тривати
довго, навіть усе життя.
"Хто я?" - лунає голос
у глибину колодязя
і відлунює, стаючи бетонним.
Невідомо, кому ставити
це питання. Деревам,
полям, лугам?
Але це питання
уже містить у собі
відповідь.

21 травня 2023

Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
доходять лише
ледь зрозумілі звуки,
стогони, буркотіння.
Ти намагаєшся скласти мозаїку
із розрізнених звуків,
але нічого не виходить.
Те, що вмерло в минулому,
не відродиться знову,
мертве не стане живим.
Ти хочеш підібрати
із паростків трави
речення, проте губиться
щось важливе, істотне.
Скільки води втекло!
Що ти хочеш знайти
у цій безглуздій воді?
Якщо там були голоси,
то вони потонули,
їх неможливо почути.
Тому залишається
тільки впасти в траву
і вдихнути аромат
із розрізнених звуків.

15 травня 2023

Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
Воно затягує у свої пастки
і робить в'язнем любові.
Така приваблива танцівниця
може завести у хащі пристрасті,
щоб не виходити з них.
І коли на сцені з твого тіла
відлетить останній одяг,
ми станемо по-справжньому
вільними.

10 травня 2023

Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
не лаврами, а пожовклим листям,
йому потрібні оплески
тільки від дерев. Своє ім'я
поет хоче увічнити
лише на березовій корі,
увійти тільки в історію дуба
і поставити відбиток свого герба
тільки на пеньку, який буде
найвищим суддею.
Поет зробив усе,
аби його якнайшвидше забули.
Хто був цей чоловік,
який писав вірші? Які дівчата
звертали на нього свої погляди?
Поет повернувся
до джерел, до першовитоків
у намаганні напитися
чистої води. Якимось людям
він потрібний, хтось його шукає,
але поета надійно стереже ліс
і не відпускає.

3 травня 2023

Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
правилами етикету,
масовими стереотипами.
Куди ще телефонувати,
як не до самого себе?
Це найвірніший адресат.
Це єдиний друг, у якому
ти можеш бути певен.
Раптом зателефонуєш
до власного Я,
а там порожнеча,
його вже немає,
а є лише фантом,
лише видимість
і автовідповідач
замість самого себе.
Що тоді робити?
Куди телефонувати?
Хіба що в серце Всесвіту.
Набираєш свій номер -
і чуєш протяжні гудки,
нескінченні,
як людське страждання,
як очікування смертної кари,
як безпомічна людина
у лабетах бюрократії.
Телефонуєш до власного Я,
мов до останнього арбітра,
до судді, якого немає.
Більше двонити нема куди.
Телефонна книжка закінчилася.
Наостанок лише
телефонний апокаліпсис
неіснуючими літерами.

13 квітня 2023

Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
розуму й люті,
несамовитої стихії.
Чоловік відчув себе чужим
на цьому полі битви,
цілковито зайвим елементом
у записах Бога,
він захотів викреслити себе
із шахівниці.
Він розколовся і розпався
між двох вогнів
і тепер прямував
у цілковите ніщо.

11 квітня 2023

Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", "Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
Це відрядження із квитком
в один кінець,
він виїхав на дачу,
із якої немає вороття,
він зник
у безлюдних просторах
війни, у лісі,
поламаному снарядами,
він щез у нетрях
Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса,
куди не заїжджає поліція,
він зробив
пластичну операцію
і зник у горах
Латинської Америки,
він заблукав
в африканських джунглях.
Поет загубився
у лабіринтах пізнання,
у прадавніх текстах
і новітніх постмодерних
віяннях, не поставивши
крапки у кінці твору
власного життя.

11 квітня 2023

Дерево згнило і впало,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
який зазнав катастрофи.
Дерево впало, покосилося,
як солдат на полі бою
у війні абсурду.
Що залишилося від нього?
Мудрість, ієрогліфи якої
неможливо прочитати,
те послання, яке зависло
між гілками і кричить
невідомою мовою.
Дерево борсається
у павутині
невідомих субстанцій,
непізнаних сутностей
і доповзає пораненим
на берег пересохлої ріки.

16 березня 2023

Я хотів би одружитися
з усіма своїми коханими
і справити гучне весілля.
Нікого не можна розлюбити,
кого по-справжньому любив.
Треба вийняти з денця пам'яті
ті вогненні почуття,
які затоплять все навколо,
треба дістати зерна,
які ще проростуть.
Не можна залити вино
у старі міхи, але почуття
ніколи не були старими міхами,
а тільки живим,
вічно новим вином.
Нехай буде гучне весілля!
Вина стане на всіх.
Алкоголь затопить
усі негаразди і гризоти.
І таке весілля
буде найбільшим протестом,
найбільшим антивесіллям,
але воно ствердить
те невмируще,
що залишилося в душі.
Гості можуть залишатися
на великому майдані
і танцювати навколо вогнища.
А ми самі будемо
альфою і омегою,
початком і кінцем.

26 лютого 2023

Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
який дозріває
на дереві.
Яке з цих мовчань
обереш ти?
Мовчання, як вичерпаність,
чи мовчання, як наповненість,
коли слова
зовсім зайві.
Мовчання - як дурість
чи як мудрість.
Обидва з цих мовчань
перебувають у криниці
людського розуміння,
у криниці, із якої
води начерпує Бог.

16 лютого 2023

Пройдеш мільонний раз
знайомими вулицями міста
пізно вночі,
коли вже ніхто не ходить.
Що ти там хочеш побачити?
Хто промовить до тебе?
Хто дасть відповіді на питання?
Самотні вулиці -
як величезна Сахара духу.
Невже ти думаєш, що зараз
тобі скажуть те,
що не сказали в дитинстві,
що зараз заговорить голос,
який мовчав десятиліттями?
Він вирине,
ніби з глибокої криниці,
і скаже щось сутнісне.
Ти можеш крикнути,
але не почуєш навіть відлуння,
твої звуки потонуть
у мовчанні Всесвіту,
у вселенській німоті,
яка поглинає все.
Вулиці стануть
лабіринтом Мінотавра,
із якого немає виходу.
Знайомі вулиці -
такі знайомі і такі незнайомі,
ворожі, холодні.
Їхнім слизьким льодом
так легко спіткнутися,
мов на сцені вистави
без режисера і автора.

22 грудня 2022

– Слава Богу...
– Ангелам слава!
– Небеса понад усе!
– Пекло чортам!

Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке:

Люди – це вусики таргана Всесвіту,
Що біжить порожнечею і шукає мету
Свого буття-існування. Серед пітьми,
Серед нескінченного невідання.
Люди – це фіолетові незабудьки
На клумбі кам’яних астероїдів*
Нашої дірявої свити-свідомості –
Марнотрати тутешніх привидів.
Люди – це сині метелики,
Що літають в саду старих абрикосів,
Де стоять манекени (трохи оголені),
Старого кравця-шотландця,
Що купив квиток на «Титанік»,
Але так любив запашний дим
Винокурні смішного Мак-Ґреґора,
Що варив своє віскі на торфі
Болота нічийного глена,**
Де колись блукали олені, а нині пустка
Страшна й синьоока. Поросла кульбабами –
Квітами незадоволених бджіл.
Отож лишився – отой кравець,
Знавець твіду і кілтів, не зник у безодні
Злої Атлантики, а спився тихесенько
Між людей свого клану рудочубого.
Селена*** травневих сутінок
Споглядає як сплять синиці,
Будить філософів-лиликів,
Змушує мислити, коли тьма остаточно
Перемагає світло, поглинає останні кванти,
Що прилітають здалеку,
Ковтає струни: буття – це музика.

Примітки:
* - Земля це теж кам’яний астероїд. Тільки ми боїмося признатися в цьому. Собі.
** - шкода, що по гленах не блукали мамути. Вони вимерли в тих краях ще до того, як глени оголили свої ребра і лона Сонцю.
*** - насправді не Селена, а Геката. Але не хотів додавати похмурості у цей текст. Крім того фракійські (точніше тракійські) мотиви мені трохи чужі. Я родом з бореальних сколотських країв.

Коваль, якого звали Мигдаль
А може Мігель
(Родом з Гішпанії –
Країни замріяних вершників –
Гідальго)
Вистукував молотом
Веселу мелодію
По ковадлу, що знало Адама
(Кадмона*),
Майстрував підкову
Для бородатого Фавна
І безбородого пастуха мрій –
Кентавра Хроноса**.
Я думав, що то замурзана кузня,
А то палаццо
Гордого кондот’єра-карбонарія,
Майстра вигадок, алхіміка тризни.
Зустрів він жінку на ім’я Медея –
Таку ж чорнокосу, як ніч,
Таку ж чорнооку, як відьми
Вандалії-Андалузії,
Країни чужих кораблів
І пісень про скорботу
(Doloroso) –
Порвіть мідні струни
Нарешті!
Фавн непідкований
Тупотів лісами поганськими,
Збирав анемони для трунку
Бога вітрів Еола***,
Нині підкований,
Нині дзвенить бруківками
Міста корид і паяців,
Нині ховає свої волохаті ноги
Під хламідою містики:
Запевняє, що він посланець
І звуть його Каліостро –
Ненароком.

Примітки:
* - один іспанський равві, ще в часи Реконкісти (до вигнання морисків), знавець Кабали, запевняв, що Адам і Кадм то одна особа. Але він помилявся. Від того і пішла легенда про Адама Кадмона.
** - орфіки колись запевняли, що був такий кентавр, якого звали Хронос. Він для інших кентаврів став ізгоєм, але навчив перших орфіків (а може і самого Орфея) лічити час.
*** - цей трунок Еола був п’янкішим за вино. Але його треба було не пити, а дихати його ароматом. Геродот збрехати не дасть.

Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.

Вузькими вуличками пошуків Істини
Блукає трамвай прозорості минулого.
Обличчя відкриті туману: вже ніч,
Так темно, що вогні стеаринових свічок
Та гасових лямп безбожника Джузеппе
Нагадують світло галактик – рожеве,
Наче то не круговерті зірок, а блимала
Амстердаму – міста моряків і вітрильників
Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
Знавця капелюхів, шукача Невідомого.

Збираю каміння блискучі
На березі ріки Вічності:
А вже осінь світу людей,
А вже падолист кольорових снів
Мрійників задивлених в Небо.
Вітер над очеретом нещасть –
Годую коней з руки – коней планет
Зерном, що розсипала Гера*.
Я знав двох Джузеппе** –
Обидва романтики і втікачі
Від буденності. Від «реальності»,
Яку вигадав Кронос***.
Все крокую назустріч холоду,
А в мріях цвітуть орхідеї,
Де і коли, на якій понурій рівнині
Назбираю в крисаню жуків-світляків
Щоб побачити стежку у тьмі –
Хоч трохи.

Примітки:
* - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
*** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…

Маленький крук
Завбільшки з око левіафана
Став чужинцем на руїнах Лариси
І співає пеани пеласгів
(Тільки його слова і ноти
Не розуміють папуги,
Яких привезли на Самос,
Чи то на Родос, чи то на Лесбос
Пророки).

Маленький крук –
Він також вміє допомагати
Сукупно: каменярам та мірошникам –
Там, за млином водяним
(Пірнають в ставок каппи),
Тягне в гніздо старе
Шнурівки для черевиків
Подорожніх квіткових доріг:
Лускаті долівки палаців,
Де замість паркету зуби коней,

На верхівках дерев життя
Самотній маленький крук
Придумує новий погляд
На квітучий сад Епікура.

Маленький крук
Збирає сталеві голки
Для полку кравців і шевців
Деррі
Під час вільямітських війн,
Співає псалми гугенотів
На могилах єретиків
Божевільної секти
Рибалок Дубліна.
Salvete, piscatores!
Salvete, autumni domini!

У жінки мають бути ноги
Ноги, ноги, ноги
Ще, має бути попа,
визирати з під коротких шортів
Має бути талія і зовсім трошки округлий живіт
Мають бути груди. Будь-які, вони всі хороші
Дайте їм волю, нехай випирають соски.
Мають бути плечі, тендітні й маленькі,
плечі, які витримують все і більше ніж все
Має бути шия, мрія скульптора і мрія вампіра
Мають бути губи, це дуже важливо.
Мають бути очі, такі, щоб втопитися в них назавжди.
У жінки мають бути недоліки,
тільки з ними вона найгарніша за всіх.
Особлива й зваблива.
- - - - - - - - - - - - - - - - - -
Словничок для критики:
Виклик ідеалу
Спростування стандартів
Експресивність
Двозначність
Суб'єктивність
Сатира
Провокація
Еротизм
Відвертість
Стереотипи
Об'єктивізація
Погляд чоловіка
Культурний контекст
Гендерний аспект.
Парадокс недоліків.

На битій дорозі
До кумедного міста Реймса*,
Де собор колючий
Наче щетина дика,
Мене зустрів лігурійський граф**
Чи то поліграф,
Чи то монограф,
Чи то оліго але теж граф
(Трохи підсліпкуватий,
З моноклем та ясеневою тростиною)
І подумав, що я дзвонар
(Переплутав, бо Плуто)
Та й порадив:
«Квазімодо, не спи,
Краще спалюй мости
До поганського Ріміні***.
Або кораблі –
Лишай лише сивий попіл
На піні хвиль.
Мешканцю готичної башти!
Ти не герой і не варвар,
Ти клишоногий мисливець
На лангобардів.
Зціплюєш зуби,
Заховавши під каптур
Ім’я заповітне Рома****,
Малюєш собаку білого
Між дірками черевиків
На чорній воловій шкірі спокою
Пензликом скрипторія Сонце!»

Краще б той граф
Тікав би за обрій
До королівства тополь
На П’яцца-дель-Пополо*****
Чи купив би корову Му
На ринку Мантуї.

Примітки:
* - там у соборі колись невідомо звідки з’являлась олія, якою мастили голову чергового дивака-франка. Тому і кумедне оте місто – Реймс.
** - насправді то був не граф, а герцог. І не з Лігурії, а з П’ємонту. Такий собі альпійський Савонарола. І походив він від кондот’єрів гвельфської орієнтації.
*** - був один Малатеста – сеньйор Ріміні, що називав себе поганцем і бешкетував. Навіть влаштовував у Ріміні поганські ігрища. За це на нього Папа образився.
**** - переважно заповітне ім’я Рома ховали не під каптур, а в шкіряну трикутну торбу. Але монахи…. Хоча вони теж…
****** - на П’яцца-дель-Пополо неодноразово бачили привидів. Микола – скіта посіденте (scita possidente) збрехати не дасть…

Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.

Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.

і звучно, і смачно
перегорнули сторінку
цікавої книги
Юліана Семенова,
наче яблуко надкусили…

17. 05. 2023

Хотів сказати кілька «теплих» слів,
У них вмістити біль (на жаль, не радість)
Й нестримну лють, а з нею хвилювання.

Ви всі - л@йно і гірше свино-псів!
А ні, це грубо. Скласти постараюсь
Маленьке, щире, «ніжне» побажання.
!


Липень 2022р.

1
похмурий ранок
та не темно не холодно
льонок семисвічно
і світить і гріє

2
рухаюся зі швидкістю
середньою між людини
швидкістю і рослини
не поспішаючи не зупиняючись

3
яблуком на асфальті відчуваю себе
коли не знаю що буде далі
чи візьмуть у добрі руки
чи розчавлять бездушними шинами
або ж боляче зафутболять у трави ласкаві

4
напроти мене симпатичні молодички
стрекотять схожі на двох сорок
чи може на одну поділену
на червоно-чорну і біло-блакитну

5
майже посередині дороги чорний пакет
помітно що абсолютно порожній
проте машини остерігаються об’їжджають
а цікаво коли б лежав білий прозорий
якби ті автівки рухалися

щедрий ранок

25 07 2022

бездарно некрасиво лягають — рядки за рядками —
у роби рутинних строф

поети чи віршороби чи віршограї
невпинно затято майструють своїх буратіно —
на радість мишам і демону кальциферу

й суне додому втомлений автор — самотній ніби
Харон посеред царства схололих душ
в тролейбусі дерев‘яному
серед густого запаху вичавлених за день містян
повз прапори біг бордів —
«давідофф» «вікнарьофф» «стадо корофф» — повз
біг маги біг маглів аптеки та кантори —
до Дону та Сяну — додому — у душ! —
за двері броньовані бо
понадміру горілим чути —
зомбосвіт — ненадійне благо таким
як той один один нуль один

примушує битися головою о стіни
читання рядків
у робах бездарних строф
і викидатись на берег і живота розпорюючи —
ілюструвати протест
кишками

коли він помре — наш втомлений автор —
на похороні його
письменники будуть їсти балакати плакати
й обмінюватися
книжками

(с) Тата Рівна, 2022

Підлога – відлига і крига, бо
Двері – звірі, хворі і похмурі, а
Вікна – виплакані ікла, бо
Стіни – і сині, і мстиві, а
Стеля – оселя осина.

падолист 2021

21
Осінь. Оси – босі

22
Осою гасаю красою, кусаю

23
А жінка і зірка, і жилка

24
Зірка?.. – Дірка!.. Гірко…

25
Маємо мальви – маяки-маятники

15.09.2021

Давно відомо: всі битви заздалегідь програні
А особливо – битва з собою…
Ця найпекельніша битва можливостей
І неможливостей – тебе…
І найбільша мужність – бачити,
Що ти все більше гаснеш:
з кожним втраченим шансом,
З кожним дощем липневого ранку,
З кожним засушеним букетиком:
Від друзів, на пам'ять…
Залишаються
Слова
Сліди
Світло з прихилених дверей спогадів
Інших – про тебе.
Вони ходили тобою як в’юнкою дорогою
Вони блукали тобою,
Продирались хащами твого болю і страху
І врешті вийшли кудись туди,
Де підхилені двері світяться
Краплинками липневого дощу,
Прозорим словом,
Невловимим посміхом
І – такою палючою присутністю…

пам‘ятник у камзолі
міг би бути доречним
на думку усіх сведущих
культурного коду адептів

міг би стояти у місті
красивим великим знаком
фалічно-музичним знаком
причетності до культур
красивим як — дім культури
красивим як псевдоквартали
якихось помпезних будинків
де зараз сидять —
профспілка
бюро шоурум
та собес

майбуть
міг би бути доречним
але зробили без

жахливі позбавлені люди
чеснот і можливо цноти
і точно без профосвіти —
їх гнати б у шию та —
сьогодні керують світом
антихристи (без профосвіти)
і ставлять свої ідеї
на площах хороших міст
де пахне накопана кава
заварена правильно кава
й неправильно теж заварена
своїм ароматом п‘янить
і листя кленове опале
у лиця інтелігентні
підірване вітром ніби
класична соната — летить

а тут їм поставили нащось —
напевно оті що й Подолу
втулили велике та чорне
дуже страшне оте —
цей пам‘ятник — без інструмента
без кучерів —
без камзолу —
вам кожна дрібна дитина
розкаже —
це ж — просто змова
це точно велика змова
убити у нас красу
красу красу красу
убити у душах наших
на наших прегарних площах
позбавлених майже зовсім естетики та краси
естетики та краси
у наших містах прадавніх
що знали часи і кращі
усе чим вони пишались
а будуть тепер конати від сорому та страждань

бо хто вам таке дозволив
а їм хто таке дозволив
той пам’ятник без камзолу
у соціум наш нести
зробіть нам — милого пана
наївного ніжного пана
щоб личко було чудовим
щоб — скрипка — і розлітались
як пташечки нотні листи
щоб скрипка в руках — тендітних
щоб — банти на туфлях ладних
щоб все як в людей порядних
на площах порядних міст

бо ми як візьмемо вила
та всиплемо на хвіст солі

а пам‘ятник без камзолу
стоїть і дивується наче —
епоха пройшла та вийшла
давно через інший хід
модерн залишився в тому
минулому вже столітті
і виклики зовсім інші
несе кожна мить нова
а хтось ще ламає списи
а дехто ще пише вірші
про дике своє суспільство
поламане на дрова
побите мов хвора псяка
порепане від ілюзій
відірване від контекстів
які — учорашній день

їм мало дядьків у шапках
у довгих плащах та шубах
і піших — і на коні
їм мало фальшивих історій
сентиментальних історій
альтернативних історій
—
цей пам’ятник музиканту
у місті однім хорошім
говорить
що ні?...

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей
вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
ти не віриш у безкорисливість жодних ідей
як і у справжність нарощених вій
вуст набряклих затиснених у обценьки фатуму — індивідуальних його аспектів та точок зору
на цій планеті насправді не так багато справжнього —
небо
море
теплі херсонські помідори
голос совісті
голосіння моменту
ледь чутні схлипування з вікон та сцен —
театральні історії —
це реальність яка суща
це реальність яка щем

ти народжуєш мертвих дітей допиваючи за кожним безкінечну заїжджену каву (насправді сухе вино)
і —
щоб не знати майбутнього
виїдаєш ущент всю кавову гущу

автанділ не приїде — батько твоїх віршів
закутий довіку в тигровій шкурі
врешті у кожного діалогу свій довгий курний шлях
який часто веде не туди

ти народжуєш мертвих і оживляєш їх
за допомогою живої води

хто ж залишиться управляти часом? хто прийде сюди по тобі—
в пустельну тишу вицвілу пастель?
чи мертвонароджені зомбі-діти які виходять зі скель
додаючи сарказму і почуттів знебарвленим снам
які йменують бутністю й сьогоденням

ти втрачаєш зв‘язок зі світом котрий виштовхує самий лише смог
автанділ не приїде — ти приречена на монолог
безкінечний холодний нудний пустий як дзбан
за добою нова доба за добою нова доба
і ніяких змін
і ніяких нових тем
і щоночі одне й те саме вар’єте
у твоїй голові
до світанку до перших відблисків
сонцекрику
порожнеча твоя відчутна та многолика
дотикова пальпуєма — хочеш бинтуй чи ріж
ось і ніж

вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
але чи потрібні думки твої комусь іще?
ця реальність сценічна дія
ця реальність сценічний щем

«Ось ти читаєш про Лая й слабого на очі Фієста, Скіллу, Медею, —
хіба це не потвори самі?…»*

«Вже не спіткаєш кентаврів отут, ні горгон або гарпій: Тхне бо людиною скрізь кожна сторінка у нас.»*

де — земляки твої — хто твій Квінтіліан, хто Сенека, хто сьогодні батько Лукана, хто твій Анней Меллу? —
хто руку протягне рятуючи із тенет?
грузнеш піски затягують не на жарт
божого дару вага позбавляє сил

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей —
час викопує їх із могил —
бо не час ще для небуття бо живіші живих
за гріхи чи за подвиги — та найясніші з картин
того світу який за вікном і вирує й тече
сипле пилом й ніколи тобі не підставить плече
даючи тільки пустопорожню якусь маячню
і обличчя мов маски кабукі щокожному дню
і суцільну суцільну суцільну брехню

ти поет що поетом був та поетом став
іспокон поет бо природа твоя від бога
ти поет про якого поети не скажуть нічого
ти народжуєш мертвих для власних театрів й вистав
і вони оживають ступають на курні дороги
на путі без красивих пейзажів й гучної мети —
шлях поета для того щоб йти
і нести
і оголяти хрести
і тягнути свого власного хреста до останнього вдиху
— як дано — як скарб або лихо
і коли знесилено ляжеш у світанковій тиші
очі тобі закриють вірші


*Цитати із Марціала у перекладі В.Державіна

05.08.2021

16
ридати, родити редути, радіти

17
стреси, з траси не струсите!

18
сповідь спалить пам'ять

19
а світ – сват і смут, і свят

20
нема Немо неба

30.07.2021