колеса перекочують яблука
перевалюють їх на гудронових спинах
несуть їх далі
і далі
і швидше
ніколи не зупиняються
над ними плинно
здіймаються в небо мости чайками
розмахують плечі з пілотною певністю
мости що фігурним катанням себе підіймають
невагомо сталевими махами
злітають високо
злітають над головою
розминають свої лискучі заасфальтовані шиї
ще ближче підносячи до подиху міста
міста зболеного
міста німотного
міста в чиїх виточених графітом вилицях
впізнаєш Прометея
здіймає очі
з-під вуглів попалених брів озирається
й так само повільно
кладе погляд під попільні вії
в міста скрині дихання надійно сховані в підземелля
в міста простягнуті над кожним яблуком міцелієм дротові віти
над моєю кислицею
над твоїм похиленими важкими гілками дахом
яблука наливаються
падають
місто водить студеними очима
все та всім бачить
місто впало над яблунями колючим смерековим лісом
яблука вклали сном голови під брамами кованими блискавками

тут кожен день обрамлений у вугільну дротову бахрому
вона підповзає до сонцезлитих стеблин твого волосся
викроює вихором своїх щелеп цей ліс по чимраз коротшому шву
цей ліс
травою беззбройності в кожній щілині щільно порослий
напнутий на тебе як море на рибу
водами течіями яких це життя тонко виліплене
водами що тримають його міцно в тенетах
а врешті море ні в чому не винно
можливо сховатися в гілки коралів
та більшість у цьому солодкому рифі сплять на поверхні
як на тарілці
сплять з міцно скліпленими смолою очима й не знають
і можливо не знають востаннє

ти все одно не збираєшся жити
у склі чиїхось акваріумів

всі ці колишні назви містечок суцільне шаманство
дНєПрОпЕтРоВсК
КіРоВоГрАд
дНєПрОдЗєРжИнСк
цюрюпінск
у них живуть зачаровані люди
ніхто тепер не пояснить чому навкруги
ходять самі лише абракадабри
і хто їх тепер розшаманить
беззуба бабця шамкає
і костуром в мої двері гупає
тук-тук
а ти думала не повернусь

над містом знову застигнув налитий смолою дзбан
а я цього вечора подарую для себе казку й піду на дитячу виставу
я знову під їхній розмір бо очі мої молодшають з кожним днем
осипаються склом думаючи що їхня – остання пара
місто плете спицями ліхтарів над головою небо
й вкладає в мене мов мої улюблені цукерки
світоч

поки правда не вистудиться під місячним світлом
а правда проста немов дерев’яна віконна рамка
повз привид якої я йду дорогою до свого дому
рамка в якій на чийомусь столі холоне потрійна доза
максимальної дози чекаючи аби хтось її випив
на цій солодкій від яблук землі немає іншого способу
народити світанок у правильний ритм

сусідка моя за стіною кричить чорні слова
так що здається щось з двох
або стіни або її рот мають вивернутись навиворіт
мені вкотре щастить сусідствувати з розхитаними людьми
які продовжують розхитувати мене
я намагалась втекти
скоріше тут просто щоразу
все менше стає надійно підкручених людей

боже я півжиття старалась в себе пропускати лише живі краплі
боже я навіть в десятому й одинадцятому класах
щоночі до тебе молилася на колінах
ти скажеш замало і матимеш рацію
але я тобі вірила на слово і не зростила кігтів
боже я за друге своє півжиття
навчилась ніщо і нікого не перетворювати на мотузку чи камінь
я щаслива

я налякана
так боже
дивись як танцює моя порцелянова лялька
з якої не може не бути грішно
налякана ми всі завжди і часом налякані
стати ковтками надземного моря
в нього рот великий-великий
більший ніж у моєї сусідки

часом віриться що тролейбуси та трамваї створені для того
щоб тягнути тебе ланцюгом уламкових відображень
запаморочливо повільною ходою
ти не здатна не йти разом з ними
цим бездонним пасажем

це місто нагадує мені плед викроїний з барвистих клаптів
який не вміє гріти
навпаки
втім ти все одно його на плечі турботливо натягуєш
він тобі став мов власна невиношена дитина
таким безпорадно дорогим

я бачу ти в нього вшиваєш черговий уривок клену
допасовуєш сухозлітками дотиків сухі тріщини капілярів
так до сміху обачно торкаєшся
наче не бачиш поряд з собою їх цілу греблю
не помічаєш як час давно скрикнув
скрикнув й оголено вкляк під ногами

боїшся
виміняти цей подразливий шерхіт на білу бавовняну м’якість

колись невидимі речі
тепер видимо незамінні
щоб не опинитися на відстань подиху від зубів
цих всюдивидних зубів
розтягнутих в кілометражній посмішці

мені дозволено на неї лише дивитись
але це щастя яке недоступно тобі
щастя бачити всюди звичайність
щастя підносити чашку до рота
щастя
щастя о щастя рухатися за власним бажанням
щастя
згортати солоних равликів у серветці
щастя тепличної зелені голок
щастя нечуване
лягушачої втечі
огортає бавовняним коконом мене
за який будь-яка монета
є засмішною

в такі миті я випитую чи мені вдасться
належно сплатити собою

в мене була зірочка
я носила її під боком носила
та повз неї пройшли тарани води
хоч і повз
я не помітила як вона наковталась намулу
стала чорною
торкається сторінки
і та стає чорна
чашка – чорна
штори – чорні
підлога – чорна
чоботи – чорні
дерева – чорні
небо – чорне
шкіра – чорна
не моя
на зірочках топчеться чорна земля
і чорним по білому вишиває
чорним по білому
їхню сітківку
скажи мені
скільки потрібно аби їх вимити
скільки

коли я вірила у власну хорошість
маразм писався легкою ручкою під диктовку
знайомі обличчя не уникались аби не покритися зморшками
а недоплата роботодавця над головою сприймалась як карма
коли я вірила
можна накласти було анафему на серце
послати під три чорти залицяння квітневих дерев з вікна
книги читалися легко і забувались теж легко
улюблена музика існувала в міжпросторі вагонів та ескалаторів
коли я вірила
сподівалася вранці прокинутись лебедем
дім з моєї крижини здавався атавістичним придатком
небо не чулось навіть коли було гучно
рвались без жодного спротиву погляди красивих хлопчиків навіть справжніх
руки не зважувались заплямовувати янголів смолою
коли я вірила
дні наливались цикутовим згустком
я їх мішала у каву заїдаючи бутербродом
поправляючи відпрасований на ліжко-місці комір
неодмінно спинялась й казала собі натомість канапкою
ретельно перекладала всі знайдені під боком домашні апокрифи
коли я вірила
дні повзли як радянські трамваї
які нетерпеливилось завезти в депо
з дзеркалом гралась в мовчанку
воно перемагало й виходило з ванни замкнувши мене на замок
коли я вірила
майже нічого не писалось
навіть коли довести до ручки
не писалось іншим не писалось собі не писалось нікому
коли я вірила я прокидалась
брала лопату
й викопувала собі височезну яму
вис
оче
зну
очезну
очей
отче
навіщо мені була віра в хорошість
коли треба було лише
хорошу віру
тільки зараз тримаю її за хвіст
і нарешті ти додумався таки
підкласти щось краще за ящірку

Ліс як віддзеркалення
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
Ліс - твоє alter ego.
Ліс - твій двійник,
який заблукав
у хащах позапростору.
Він так само шукає
свою ідентичність
і не може знайти.
Ліс - відбиток твоїх мук
і творчих пошуків.
Ліс - нерозгаданий ребус
вічних запитань.
У ньому перетнулися
різні часи й цивілізації.
Ліс - точка зіткнення
різних енергій,
різних потоків.
Ти дивишся в нього,
як у своє обличчя.
Ти схопив свого двійника,
але він вислизнув із рук,
він побіг стрімголов
диким полем галактик,
неозорим лісом апорій,
розлогим степом антибуття.

19 лютого 2025

Сидить Критик
на березі Бистриці Солотвинської
або Надвірнянської —
йому, зрештою, байдуже,
бо в обох тече не вода, а тексти.
дивиться у дзеркало ріки
і бачить там не себе,
а чергову книжку, яку ніхто не прочитає,
крім нього,
і, можливо, автора
(хоча щодо останнього — є сумніви).
дістає люльку,
набиває її тютюном гіркого досвіду
і прискіпливо вдивляється у простір:
хто там знову видав збірку?
хто замахнувся на святе —
на сторінку, що мала залишитися білою?
він не пише рецензію —
він виносить вирок,
але робить це так лагідно,
ніби прикладає подорожник до рани,
яку сам щойно і завдав.
«брате, — каже він відображенню, —
ти забагато знаєш про інших,
і замало — про те,
куди зникають незатребувані тиражі».
усміхається у вуса,
закриває черговий «товстий» журнал,
і йде собі далі —
самотній вовк у шкурі критика,
який точно знає:
найкраща книга — це та,
яку він ще не встиг розібрати на атоми.
а сонце сідає,
червоне, як нутрощі кавуна,
і Критик Маститий мовчить.
це його найкращий текст за сьогодні.
17.12.25

Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє Ім’я по всій землі!
Ти, котрий славу дав небесам.
З вуст малюків і немовлят
Ти зробив силу проти Твоїх супротивників,
Щоб зупинити ворога й месника.
Як побачу Твої небеса – справу рук Твоїх,
Місяць і зірки, що поставив Ти,
Що є людина, що пам’ятаєш її,
І що син людський, якого згадуєш?
Хоч і меншим зробив Ти його проти ангелів,
Та все ж увінчав його величчю й славою.
Ти дав йому владу над усім, що створив,
Поклав йому все до ніг:
Худобу велику й малу і польових звірів,
Птаство небесне і морських риб,
І все, що проходить морями...
Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє ім’я по всій землі!

Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з Вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
А Корова дійна в вишині
калатає золотим дзвіночком.
Козочки рогаті Комашні
шиють з чорних саванів сорочки.
Голуб миру зверху клав на всіх,
феєрверки в небо запускає.
І лунає божевільний сміх:
«Авеля не міг убити Каїн!!!»
Злому Бультер'єру Кіт — Баюн
вішає лапшу на вуха мильні.
На землі, як вкопана стою,
а здається, що у божевільні.

17.12.2025р.

Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
до міста, лишаються
лише старі люди.
Вулиця поросла травою
і плющем,
як давніми спогадами,
як позаминулою епохою.
Вулиця стала сиротою
в оточенні таких само
самотніх вулиць.
Вона була спрагла тиші
і впилася нею досхочу.
Вулиця не народить
величний голос, бо вона
більше нічого не здатна
народити. Вулицею
проноситься
ненаписана пісня
надії та відчаю.

30 січня 2025

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…


Зниклі рядки з невідомих віршів,
що з'явились нізвідки,
скупі, ніби помах руки
замученого погонича верблюдів
у пустелі Кара-Кум,
де минулого вівторка випала скупа манна небесна,
та верблюди були раді і цьому.


А що ти хочеш почути від танучого снігу,
крім слів жалю за скоротечним життям?
Він зробив для світу все, що міг,
поки ти тупо сидів у туалеті
і гортав рілси.

-----
* в оригіналі було "ну то й х..й з ними!"

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Ходить Га́рбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи жи́ві, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
«Слава Богу, що здорові
всі родичі Гарбузові.»
«Так!» — сказав Порей лапатий,
що при владі депутатом. —
«Поки жи́ві та здорові
всі родичі гарбузові!»
Оприлюднили Томати:
«Нас послали воювати —
Гинуть молоді, здорові
Не родичі гарбузові!
Нещодавно, десь під тином,
Героїчно Кріп загинув!
Безвісти пропав Часник,
Кабачок в Донецьку зник.
Підірвався Біб на міні.
Безлад, паніка в країні.
У полоні Бараболя,
Топінамбур і Квасоля.
Смерть літає біля хати,
А немає чим збивати.»
Розійшовся гострий Перець,
Підняла Цибуля вереск:
«Не пускають за кордон,
Бо нас там уже мільйон!!!
Благодійні внески банків
У кишенях олігархів.
Кавуни від ТЦК
Заховались в будяках.
А Редиска білолиця
Заробляє на в'язниці.
Коку нюхають Бобові, —
Теж родичі гарбузові.
Баклажани — погань сита,
Полуниця соковита
Продали ракети й дрони,
Хрону, Моркві, Патисону,
І нема на них закону.
Гроші вкрали і до бою;
Заїдають смерть ікрою!»

А ще хочемо... Та ну!
Швидко виграти війну?

29.11.2025р.

З висоти долинає дивний звук. Де лісове листя яскраве і падає, немов клаптики світла, на землю, підсвічуючи своїми променями небесну та земну поверхню.

Якщо ми зможимо чесно, допитливо, сміливо зазирнути всередину себе, то знайдемо легку цятку на листі, яка горить незалежно від усіх наших інтриг.

Якщо ми зможеио ближче зблизитися з цим світлом, бути більш відкритими до нього, воно почне бути нашим провідником.

Там, де колись ми шукали зовнішнього світла для листя душі, тепер ми будемо дивитися на це світло. І чим більше ми можемо бути відкритими, тим більге воно буде рости. Спочатку буде здаватися, що воно згасає і зникає. І це буде важкодосяжне. Але поступово, з часом, це стане звичкою. Чим прозорішими ми будемо для цієї енергії, тим менше нам потрібно буде маніпулювати своїм життям. Або ми відчуємо зв’язок з цим світлом, або відчуватимемо себе не на своєму місці, і це буде нашим провідником. І навіть у нашій найнижчій точці є промінь світла, який вказує нам шлях. Але якщо ми дійсно зможемо померти в цьому світлі, воно проведе нас крізь мережі реальності. Ми побачимо, що втратив зв’язок з ним, ми опинемося у пітьмі нашого маленького «Я». Коли ви опиняєтеся в темряві: будь - якій ситуації ви робите усе можливе, щоб світло ніколи не виходило із середини тебе на зовні.

Раптово опинилася у темряві, відчуваючи себе замкненою у чотирьох стінках. Це гірше, аніж перебувати уві сні. Сон може перерватися, або ти можеш перервати, щоб він переключився у інший сюжет. Цю темряву нічим і ніким, навіть власними силами не перервеш. Але я бачу: темний коридор, який біжить у перед кудись у вічність. В ситуації, в який опинилася, заставляє замислитися. Вона грає зі мною в гру. Її правила прості: можеш піти назад, але у перед ти наврядче підеш. Можеш іти уперед й поглинутися вічну темряву та првернутися назд також можеш. Тільки оберти вірний напрямок.

Звідкілясь холодний вітер дме щодуху. Звичайно, я замерзла. Потроху зрушивши мене з місця. Хоч і чинила опір, але я опинилася на декілька кроків попереду. А подумками думала: «я не хочу жити у вічній темноті. Хочу хоч трошки побачити світло. А ось як засвітити світло всередині себе - і освітити все зовні у цей момен. Мені було невідомо». З’явилися побоювання, що якщо холодний вітер знову дуне, я залишуся у вічеій пітьмі. Я знаю, що мушу повернутися назад. Застрягну там і не вибратися звідти. Мені спала на думку пограти з нею в гру. Набравшись сміливості я вирішила подорожувати йти темним лабіринтом. Тобто зазирнути у нього і дослідити кожний його куточок, щоб розкрити таємницю «чорного церця», якщо я хочу втекти з цієї темної землі. Мені доведеться розкрити темні стежки, які ведуть у невіданє та потаємне місце, з якого я можу вийти з чорного лабіринту.

Почувши ледвий подих вітру. Я зрозуміла, що у темряві ще хтось присутній. Попереду себе, я побачила напис з пари: «Що ти побачиш зараз такого, чого не бачила раніше? Як дивитимися на стіну, яка тебе оточила, і коли ти загубилася за стіною чи без них?

Я побачила у темряві, що кроки переплітаються з минулими стежками, і в цей момент почувся чийсь шепіт: «все одно йди».

Я все ж несу в собі щось потужне. Тягар минулих прогулянок, яких необхідно вилікувати - йшовши далі, я часто зустрічала тінь холодного вітру на протязі довгого періоду. Ось чому я йду, щоб вилікувати свою присутьність в минулих шляхах, і щоб зруйнувати стіну, на яку я дивлюся постійно. І коли настане момент і стіни зруйнуються, не губитимуся за стінами чи без них. Кожна дорога повторюється, щоб освітити погані вчинки молитвами у откровенні із самим собою. Бо я розумію, що щось відбудеться знову і потягне за собою минулі моменти, тобто це знак, що минуле повертається тим же шляхом, тільки у майбутньому, тому і повертаюся у минуле, і починаю все спочатку та хтось не допускає мене у майбутнє. А це значить, що мені необхідно самостійно повернутися у минулі спогади, і почати все з спочатку, заліковуючи кожну ранку у будь - якому напрямку. Бо мій шлях відображає мої наміри та потреби, тільки в минулому. Як зробити так, щоб відкрився доступ у майбутьому і залишити тільки слід минулого. Просто дозвольте освітленій стежці вести вас, щоб ті хто входить зустрітися з тими хто виходить. Просто довгий час йшла і не побачила світла, а тепер хочу світитися від щастя.

Раптом теплий вітер дме підштовхуючи мене йти далі і не втрачати віру у себе. Він грався зі мною, то дув, то зникав, то йшов уперед зупинявся, повертався і своїм видихом образ білим туманом малював. Наразі я відчула щось тепле всередині себе, і навіть коли віддалявмя вітерець, даючи можливості напитися самостійно світлими силами в собі, а це значить я повірила в себе, побачивши маленьку точку світла, який почав збільшуватися і перетворюватися у образ. Спочатку вимальовувалися пальці ніг, ведучи і закликаючи йти далі, і не зупиняйся. Ви спитаєте, де ти побачила саме таке світло? У потаємному місці. Де рідко з’являлося, але якщо навчитися бачити маленьку крапку світла увсередині своєї темної душі і йти уперед, не оглядаючись назад, відразу ж, зрозумієш ти на вірному шляху. Це яскраве світло поступово зігрівало мою темну душу. Я зрозуміла, що відбувається важливі зміни всередині мене - настав час народитися новому світлу, дозволивши йому жити в собі; я точно знаю, що він ніколи не згасне, а горітиме і освітлюватиме все навколо, і ще яскравіще сяятиме, аніж раніше, коли я потрапила у темряву. Я не тільки можу прогледіли спогади минулого у всіх куточках лабіринту, в якому світиться світло від мене. Я можу всі темні стежки пройти без страху, навіть якщо знаходжусь у темряві те, що недосліджене і досліджене мною. Ви думаєте, що я полишила темну гру, яку я грала. Звичайно ні. Я продовжила грати, тільки темна гра змінилася на світлу, використовуючи відповідне світло, освітлюючи ним у найтемніших дорогах темного лабіринту.

Розпочавши обстежувати шляхи. Кожний поворот ліворуч, або праворуч, або прямо будуть для мене: кроками випробування. Моя місія - вилікувати минулі стежки, і поки не вилікую все до останку - не піду далі.

В цій грі якщо порушу правила: опущу руки. Підніматися стане ще ввжче і запалювати світло в собі, також буде не легко, а це значить вихід буде втрачено. Тобто шукатиму світло і запал його довгий час. Є ризики, що вітер знову поміняє направлення. Потроху вітер намалював ноги своїм паровим подихом. І знову, закликаючи йти далі і не боятися нічого. Я продовжила лікувати все наболіле, осяюючи темні плями, як тільки поверну чи направо, чи наліво, як тільки піду прямо чи навкоси, знаєте мені хотілося все-таки ризикнути і піти трохи назад, і як тільки я наважилася, я побачила що чорні плями були погано освітлені. Довелося повернутися назад до входу і розпочати все наново, гортаючи сторінки болю. Зашиваючи наболіле, ставало делалі лешге дихати і вітер своїм паровим подихом поступово вималюввв повністю образ, який яскраво світився. Паровий образ показував напрямок і я йшла за ним - освітляючи мені дорогу. Стало чутно мені, що хтось щось промовив. Мені не здалося, йшовши вперед, я побачила, що йду вже за сяючим тілом з крилами, світився як ангел світиться вночі, який говорив зі мною. Він мене вивів з темного лабіринту. Пройдений шлях вилікуваний світлом, а спогади минулого залишили легкий спогад. Тепер я точно знаю, що в темряві світло може і повинно існувати. Існують можливості повернутися у темний лабірин, лікуючи наболіле.

Світло лилося крізь листок, який дивився на небо з власного сонячного куточка. Воно очищає темний бік цього освітленого листка. Раптом, вітру здавалося, доромагав рухати листя. І яких ти торкаєшся його своїм крилом.

Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
Він загубив не лише
учорашній день,
а ціле тисячоліття,
не лише Атлантиду
чи Вавилон,
а щось глибинніше,
цивілізації у нас самих,
міста, затоплені страхом
і підлістю, розчавлені
потоком історії,
зарослі травою безпам'ятства
і байдужості.
Стоїть під вікном чоловік,
мов жебрак
перед вічністю
і просить угамувати
тисячолітній голод
і уселенську спрагу,
у його цеберці
немає дна,
туди провалюються
цілі епохи,
грандіозні ідеї
і потоки енергії.
Чоловік із бородою,
розпатланий,
із посохом, мов пророк,
у якого закінчилися
слова.

6 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

1982

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024

Я йду вночі під дощем
крізь ліс. Мені в обличчя
хлище вода, як небесна кара.
Так сторінки історії
вдаряються болючими кинджалами.
Непізнані події
б'ють ляпасами.
Гострими стрілами
мене пронизує
мудрість неба,
краплі в'їдаються в шкіру
кров'ю минулих битв.
Мене чекає невідомість
чи підступний напад,
але я продовжую йти.
Пробила північ годинником ката.
Я йду крізь ліс,
як через морську бурю.
Я йду крізь ліс,
ніби через лабіринт Мінотавра.
Я йду крізь ліс,
як через поле бою,
у війні, де не можна
здобути перемогу.
Я йду крізь невідомість,
крізь павутиння галактик,
крізь пута диявола
і випробування Бога.
Я заплутався в сітях пліток
і життєдайній воді пророцтв,
у безумстві геніїв
і безмежній несамовитості.
Я йду крізь ліс,
розсуваючи гілки,
як вхід до Едемського саду.
Я бачу найвеличніші палаци
і найжахливіші притони,
наднові зірки і чорні діри,
туманності,
як мудрість пророка.
Первісний вибух,
ніби сперма космосу.
Я йшов крізь ліс, а потрапив
у всесвітній катаклізм,
на шахівницю
магів і юродивих,
на роздоріжжя, де кожен шлях
грозить смертю.
Я забрідаю
у глибини духу.
Я йду крізь ліс,
ніби через парад планет,
ієрогліфи фатуму,
письмо провидінь,
аби дістатись
у точку неповернення.

22 листопада 2024

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

***
А пацієнти шостої палати
московії і найнятої вати
готові до війни,
та тільки не пани,
а пацієнти шостої палати.

***
А мафії не писані закони
і на брехню немає заборони,
осуджують месьє,
що євро не дає,
а мафії не писані закони.

***
А блюдолизу є кому служити,
коли у владі урки і бандити,
і їх небитих – тьма,
і битих ще нема,
а блюдолизу є кому служити.

***
А мафію Алі-баба курує.
Розбійники розбіглися і всує
лишається один
в сезамі Аладін,
а мафію Алі-баба курує.

***
А менеджери підвели паяца,
будуючи йому й собі палаци,
але якщо по ділу,
то не якісь дебіли,
а менеджери підвели паяца.

***
А у Європі дують на холодне,
їх об’їдають гнані і голодні...
не українці, ні,
то коміки русні,
а у Європі дують на холодне.

Досьє
А сучі діти і її сини
це одночасно слуги сатани,
та маємо і їх переконати, –
не окупанти
вибрали ґаранта,
а сучі діти і її сини.

11.2025

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
Пилюка.
Сморід.

У гірському селі.
На околиці лісу, понад ставком.
Без сусідів та огорожі,
Губиться в зелені
Наш рай.
Будинок з терасою, на дві спальні
Під старим горіхом та молодим каштаном
У безкрайньому морі польових квітів.
Садом з плутаними стежками.
Яблуками, сливами й черешнями.
Це так гарно, що здається сном.
Та насправді, все ще краще.
Бо тут, у раю на околиці лісу, є ти.
Жінка, яка не чекає
Зими.

Цієї спекотної днини
Ти пройдеш босими ногами
Прохолодною бетонною долівкою
Затіненої тераси.
Ми зовсім одні, тому не обтяжені одягом.
Тільки твої улюблені плавки.
Помаранчеві стрінги, шкіра кольору карамелі.
І великі окуляри у білій оправі.
Я готовий споглядати це без перерви на сон.
Зупинити літо і проживати його на повторі.
У хатинці на околиці лісу, де є ти.

Кожного вікенду нас відвідують друзі.
Замучені спекою, містом, кар'єрою і побутом
Розумні люди.
У них є ми - розрада на один день і одну ніч.
На більше нас не вистачить. Їх також.
Тому ми п'ємо просекко з м'якоттю персиків
І говоримо про любов та секс.
До самого ранку.
Потім вони їдуть.
Бо насолоди не можна одразу багато.
Як і турбот.

Щоб картина була досконалою, ми маємо басейн.
Ти лежиш на його краю, позираючи у вранішнє небо.
Однією рукою пестиш траву.
Іншою погладжуєш воду.
Сонце спрагло злизує вологу між твоїх грудей
А вітер пристрасно лащить стегна.
Виглядає так, ніби це початок зародження світу.
Створено тільки літо, тебе і мене.
І здається, ти знаєш що робиш.
І що буде далі.
І чим все закінчиться.

Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
Він не встиг залишити сліди
у Книзі Буття.
Не можна написати
на розсталому снігу
видатну поему
зі щасливим кінцем.
Сніг перейде в ручаї,
ніби гучні промови.
Перший сніг обпік
ніжне тіло землі.

3 листопада 2024

Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
Ідоли потріскалися від часу,
а деякі зовсім розсипалися.
Час творити нових кумирів.
Осінь - розлучниця з мріями
і безкорислива повія
на затінених вулицях життя.
Осінь - геніальна акторка,
яка грає бездарну роль.
Осінь співає контральто
хорали прозріння.
Зима несеться
зі снігами і льодами,
як чужоземна армада.
А осінь ховає довгі ноги
від холоду під міні-спідницею.

4 листопада 2024

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
мов артефакт часу,
який не можна визначити.
Штехети перекосилися,
шифер провалився,
тиньк осипається,
ніби відшумілі спогади.
Лише вільний вітер
вільготно гуляє
у просторах відчаю,
колише засохлі рослини,
мов багнети
переможеної армії.
У таких подвір'ях
живуть не люди,
а лише привиди,
лише потріскані статуї,
які розпадаються,
лише порепана пам'ять,
яка впала в амнезію.
Закинуте подвір'я поринуло
у роки самотності,
які ніколи не закінчаться.

1 листопада 2024

Луг укрився туманом,
як вічним сном.
Туман прийшов несподівано,
невчасно, зненацька,
мов апоплексичний удар.
Туман укрив нас
вічними міфами і легендами.
Туман проникає
у нашу свідомість,
у кожну пору
нашого тіла.
Туман простягає свої лапи
у найдальші закутки,
до найпотаємнішого,
до того, що ми сховали
від стороннього ока.
У його неозорій ваті
заплутаються думки і слова,
у його магмі
потонуть почуття.
Туман стане чудовиськом
і водночас аморфною сутністю,
яка розпадається.
Він візьме у свої обійми
і вже не відпустить.

13 жовтня 2024

Поодинокі дерева
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
Поодинокі дерева
відчувають наближення
нових часів.
Вітер нової доби
зносить їхнє листя.
Він по-новому
просякнутий димом.
Поодинокі дерева -
як нечисленні солдати
на полі бою,
утомлені, виснажені,
які ледве ворушать
руками і ногами.
Поодинокі дерева
розкидують свої знамена,
як епос життя і смерті.

9 жовтня 2024

Не певен, що якби Мойсей
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
Був би своїм в Ізраїлі Корах,
якого за заздрість і невіру в Мойсея
та намір замінить його поглинула земля.
Став би Корах в Ізраїлі на чолі грошоманів,
очолив би якусь партію й подався б у Кнесет...
Забув дорогу в Єрусалим Єгошуа -Ісус.
Щороку воскреса для тих, хто ненавидить юдеїв,
бо, бачте, одновірці не визнали його сином Божим…
Та попри все, оточений зусібіч ворогами
живе Ізраїль усупереч бажанням і намірам
ненависнивків знищити його.

Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
ніби магмою жахливої енергетики.
І так озеро стане
нездоланними океаном,
у якому заблукає
не один Магеллан.
Озеро стане
важкою перепоною,
несходимим лісом
із тисячами багнетів
страху і сумніву.
Озеро складається
із крапельок
невиражених слів,
які разом становлять
нерозривну поему.

7 жовтня 2024

Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
А воно капище).
Промовчи про сутінки днів падолисту:
Остання людина кленового пагорба
Шкутильгає до замшілого кромлеха,
Виглядає сивочолого філософа Сонце
Між поранених каменів
Народу залізних перстенів****,
Сірих глеків і соснових човнів.
Прошепочи чорному круку,
Що глипає на лісового патриція,
Що примандрує з безодні
Чорної як смородина і солодкої
Наче осінні яблука*****:
Скуштуй і забудь,
Про все,
Що ти лотофаг – забудь
Навіть це.
Ще одна непрочитана
Сторінка павучої меланхолії –
Там написано найголовніше,
Про скляну ластівку
І гранітну сову******.

Примітки:
* - білим хризантемам.
** - холодним вітром одкровення. Вітрильник осені – бригантина.
*** - в Італії я знав трьох старчиків на ймення Фідій. Останній жив у Неаполі (Партенобі) в часи імператора Візантії Іраклія (575 – 641). Про те, що серед будівничих Колізею був грек на ім’я Фідій згадує Антоній Салюцій Крісп в листі до Гая Секунда Германіка.
**** - є легенда в графстві Корк про те, що Діти Богині Дану (Tuatha Dé Danann) носили залізні перстені.
***** - в Ірландії є легенда про яблуню, що росте на горі Дермад (Sliabh an Dhearmad). Хто скуштує солодке яблуко з того дерева в ніч на Самайн (Савунь), той про все забуде.
****** - я колись таки поїхав в Китай зі своєю ластівкою (скляною), а в Атени (Αθήνα) зі своєю совою (гранітною). Просто так захотів.

Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
Лише віддалене відголосся
лунає невідомо звідки
і водночас звідусіль.
І тепер я не знаю,
що означають ці звуки,
ніби шифрограма потойбіччя.
Вірш, написаний уві сні,
загубився серед паперів диявола,
серед газетної метушні,
політичної колотнечі,
одвічного базарного шарварку,
збляклих гасел,
збанкрутілих понять
і вицвілих ідеологій.
Вірш, написаний уві сні,
звучить бульбашками потопельника
із недосяжної глибини.
Я запам'ятав
лише уривки фраз і слів,
щось про добру Шехерезаду.
Так і залишилися
уривки казки, уривки вірша,
ніби уривки свідомості,
пошматовані уривки душі.

25 вересня 2024

Із рокера він став перукарем,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
мов комод. Колишню музику
заповнила невизначена, безлика
вата, мелодію замінили гроші.
Творець помер, на його місце
прийшов ділок. Він сам
перетворився на зручні
домашні капці. У ньому
були зачатки бунтаря,
революціонера. А тепер
молодий чоловік став схожим
на порожню посудину,
у якій може звучати
лише чиєсь відлуння.
Творчість перетворилася
на її сурогат,
молодик відчував,
як повільно помирає.
І замість звучання гітар
рефреном звучать
стрекотання ножиць.

22 вересня 2024

Ми дивимось на світло,
якого немає, -
світло погаслих зірок.
Але так само згасає світло
від людей, воно поглинається
киплячою магмою небуття.
Ми дивимося на світло
домівок, але потрібних людей
там немає, залишилися
лише їхні тіні,
відлуння голосів,
тріщини розпаду,
шепіт відсутності.
Ми даремно намагаємося
уловити втрачене світло,
воно вислизає крізь пальці,
як білий пісок.
Можливо, десь відбулася
космічна катастрофа,
і згасле світло -
це лише відчайдушні крики.
Світло погаслих зірок
нас зігріває
у вічній мерзлоті,
коли вже ніщо не гріє.
Світло погаслих зірок -
це крики загиблих про допомогу
у вселенській битві.
Світло погаслих зірок
стає крижинами на льоту
і падає на дно океану.

3 вересня 2024