Нинішня осінь гаряча мов серце,
Що пульсує між ребрами Сонця.
Навіть дерева-прочани гублять
Листя-крила свої від спеки.
Але круки збираються в вирій:
Книга-зима й падолист-палімпсест
Будуть без чорних крапок
Круків-нездар,
Тільки з комами галок,
Тільки з окличними знаками
Хвостів злодійок сорок марнослівних.
Навіть птахи війни – круки
Не хочуть дзьобати падло,
Якого зими оцієї прийдешньої
Буде доволі.
Навіть цим вістунам порожнечі
Такий обід не до смаку,
Якого в степах неозорих
Країни моєї загірної
Буде доволі.
А осінь так само жарка, як війна.
І жовта так само, як тлін нетутешній
Чужий наче тло сумної картини.
А клен-комбатант
Пальцями гострими листя
Торкається знаків,
Що в повітрі висять,
Що лишились на місці круків –
Крумкачів, чорнокрилих птахів Морріган,
Вістунів ненаситних,
Яким це набридло:
Дзьобати падло огидне.

Паперовий кораблик
поплив від ручаю на луках
до дуже довгої річки
а потім дуже довгою річкою
до самого її гирла

Але коли аркуш
з учбового зошиту
торкнувся клітинками
талої води
в мене ще не було
підручника географії
і я не попередив кораблика
що за гирлом дуже довгої річки
лежить дуже велике море

Саме тому він зараз пливе
у відкритому космосі
від галактики до галактики

2018

В храмі Юпітера молились два сусіди.
Один – жаднюга був неабиякий.
Другий – у заздрощах не мав упину.
Кожен просив, що підказало його серце.
Юпітер вислухав обох і зголосився
Вдовольнить прохання. Щоправда, за умови,
Що сусід отрима те ж удвічі більше.
Погодились без зволікань обоє.
Просить жаднюга, аби вся в золоті була кімната.
Так воно й сталось. На радощах заглянув до сусіда
І мало не спритомнів – дві кімнати вигравали злотом.
Гіркаву усмішку зауважив господар і просить бога:
«Виколи жаднюзі око, щоб не зазіхав на моє добро!»
Сказав і враз усе йому стемніло доокола.

P.S.
Чи стало це уроком для потомних?
Ні, бо люди готові скорше вчити, а не вчитись.

Літо триває.
Хоча в душі – осінь,
Хоча календарики
З котиками і зайчиками
Такими ж сентиментальними
Як хризантеми Японії
Показують вересень:
Місяць шотландський,
Місяць пиктів та вітру,
Місяць зрілого винограду,
Місяць передчуття:
І куди тепер?
На яку війну сідлати коника,
На якого вампіра
Гострити осиковий кіл,
Які черевики залізні топтати,
Яке віскі росяне ковтати,
Що класти у торбу надій,
Яких розенкрейцерів
Та вільних каменярів
З собою брати у подорож?
Якщо літо ніяк не завершиться,
Якщо осінь і далі чужа господиня
Дому, який не наш?

Вітряки, вітряки, вітряки
Мелють повітря – не борошно.
Багато доріг – а кожна веде в Небо.
Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
Багато бетону – але весь для могил парсів –
Огнепоклонників.
А вавилонська блудниця
І далі плодить огидних жорстоких карликів,
А поет бородатий слухає шум річки
Під мостом Мірабо
І мислить:
Так гомонить Альба –
Ріка прозорого Часу.
Йому невтямки – то Сена,
А за вікном Сеноман – епоха потвор.
Він дочекається Ночі,
Напише на своїй свиті
Слово Vigilia
І піде ставити крапки
В недосказанних реченнях.
Піде ставити коми,
Де карлики ставили крапки,
Піде ставити знаки оклику
В партитурах хоралів
Монастирського хору та Атенської хори
Чорних монахів ночі
Vigilia.
Він вдягне її шати
Замість мантії докорів,
Замість свити філософа.
А вітряки, вітряки, вітряки
І далі мелють
Чорне борошно Ночі –
Темряву.

Коли мені бракувало зашморгу
Для нірвани солодкої,
Я зробив його з коси Береніки:
Як приємно тою косою вдушитися,
Зависнути на тій косі,
Сунувши в неї шию,
Між Землею і Небом,
Між солов’ями і рибами,
Між мовчанням і зорями.
І то байка, що до коси
Причеплений якір,
І Береніка русалкою
Зображає човна-бригантину:
Тільки не дерев’яну
І не вітрильну,
А бригантину плоті.
Береніко! Твоє корабель-тіло
Може виявитись плахою,
А може – тропічним островом
Між Раком і Козерогом,
Островом, що поріс гевеями та мандрагорами
Беладоннами та орхідеями,
А може виявитись кипарисовим пустищем –
Тихим, безвітряним,
Де приємно спочивати у затінку.
А я все плету її косу нескінченну,
Плету-заплітаю
Не помічаючи,
Що вона кольору порожнечі.

Люди-колібрі
Проколюють собі вуха
Кавалками зеленого дзеркала.*
Він називав кішку потопельником**,
А сам споглядав вербу щовечора,
Зелені листя її бачив човнами
З країни туманної Алегорії.
Його цікавило:
Якого кольору центр мішені:
Тої самої мішені,
Яка зроблена з серця.
А люди-колібрі
Все махають крилами,
Все лишаються над квітковими гніздами,
Все будують-витесують
Собі човники:
Навіщо ж їм плавати,
Якщо літати вміють?
Чи то вони знають, що не кожен птах?
Чи здогадуються, що птах кожен?
Отої ріки Що?
Він – весляр клишоногий***
Любив дивитися в Небо,
А Небо любило дивитися
В очі плаского озера Сторч –
Озера без очей****.
Він любив розмальовувати паркани,
Купував у п’яного гендляра блискавки
(Але тільки серед горобиної ночі)
І з блискавок тих майстрував собі паркана
Навколо хати, яка згоріла
Ще в часи короля Одоакра*****.
Його півень давно став католиком,
Шкандибав щонеділі до кошцьола******,
А він… А він…
Змайстрував клітку для людей-колібрі,
Цілував сухе дерево,
Все чекав, що воно розквітне.

Примітки:
* - з кавалків зеленого дзеркала можна зробити ножі і краяти ними хліб.
** - не тільки він, Микола Гоголь теж.
*** - Чингісхан теж був клишоногим, не тільки дерев’яний він.
**** - Небо взагалі любить дивитися.
***** - в часи короля Одоакра згоріла не тільки ця хата. А ще багато чого…
****** - не Святої Ельшбети, ні.

Кожне Я – це плетиво мотузок,
Старих корабельних канатів,
Що надто багато бачили
(Не тільки шиї рокованих корсарів),
Що надто просолені морем:
Морем Дощів.
Кожне Я – це вигадка,
Це відбиток мокрого голого тіла
На мармуровій підлозі храму
В якому молився
Сивий патлатий безхатько,
Який все оце вигадав,
А тепер не знає, що з цим діяти:
З цими декораціями нудної вистави
(А так хотів розважитись).
Кожне Я – це краплинка роси
На синій квітці марних надій Неба,
Кожне Я – тонка павутинка
Плетена восьмилапим глитаєм-часом
(Люблю споглядати його хеліцери
І сіпання лапок-хвилин),
Кожне Я – крапля води:
Прозора, наче кавалок болю,
Кругла, як Всесвіт,
Крапля – як все тимчасова
Важка і легка.
Нічия.
Наче час – нічия.

Примітки:
* - «Воно далось тобі в руки:
Неозначене Ти, безсмертне,
Всяке Я прийшло через нього до себе…»
(Пауль Целан)

Пізніше троянд – трава,
Бо квіти цих зірок-пишнот
Надто важкі для кузні:
Для молоту Всесвіту.
Після троянд – чорні айстри.
Ти хотів дихати
Порохом згаслих зірок,
Хотів дізнатися правду,
Що серце твоє – чорнильниця
В яку занурює пера
Зів’яла красуня Ніч –
Ця чорношкіра Сапфо,
Ця мовчазна кіфара
Майстрована з евкаліпту,
Що обгризений наче Місяць
Волохатими коалами Меркурія.
Налию в чорнильницю свого серця
Замість соку бузини ртуті,
Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
(А ви думали – хвойда. Телепні.)
Свої отруйні сонети
Про хвилини й години,
Коли нас вже не буде
За цим дерев’яним столом одкровення,
Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
Біля цього пустища вересового,
Якого ми ненароком
Назвали Вітчизною.
……………………….
Пізніше зелених троянд – чорні.
Пізніше чорних троянд – айстри.
Осінні.

 
ось майже історія
ключа (від серця твого)
я знічев’я знайшов
одного незнаменного дня
& поняття не мав
що знайшов я
ключа (від серця твого)

ніц не сказала ти
можливо
не про мене було таке ―
знічев’я знайти
ключа (від серця твого)
ще й незнаменного дня
вжеж
я загубив його знову

ніц не сказала ти
звідки мав би дізнатись я
що знічев’я знайшов був
ключа (від серця твого)

хіба ні?





 

Сад синіх очей
Садівниця-білявка,
Господиня усіх його закутків,
Кожної троянди пишної,
Кожного каменю незламного,
Зрізає квіти нагостреним лезом.
Зрізає.
Сад, де всі стежки заплутані,
Де тиша щоденна гостя,
А птахи мовчать,
Як тільки господиня у білому платті
Прочиняє зі скрипом хвіртку:
Сад синіх очей,
Маків сумних і водозборів-глечиків,
Що збирають страждання по крапелькам,
Сад, в якому колись цвіли вишні.
Давно. Коли ми ще не навчилися плакати,
Коли Сонце здивоване
Зазирало в квітник росяний:
Квітник наших мрій.
Сад, де Калліопа згубила сандалі,
Терпсихора вколола пальчик,
Ерато подерла хітон,
Евтерпа зловила джмеля,
Нині стинає бліда господиня
(Зазирнути би їй в очі –
В оці глибини черепа –
В ці чорні безодні),
Нині зрізає блискучим металом
Кожен прихисток мурахи.

З літами недобачать стала бабуся.
Ескулапа кличе й обіця:
«Зцілюся – віддячу, як належить.
Тепер од тебе все залежить!»
Цілитель міркував інакше:
«Те, що бабуся дасть – це наше.
Але ж можна щось там і додати!..»
Приходив ескулап вряди-годи,
Щоб рятувать стареньку од біди,
Та все ж не забував й про головне:
Винести з господи все раніш,
Ніж лікування промине.
І настав день, коли каже бабуся:
«На світ тепер по-новому дивлюся!»
«Ну, от і добре!»- лікар їй в одвіт.-
Тепер, як домовлялися, і заплатити слід».
«А якже!.. В суботу, голубе, прийди
Та ще когось з собою приведи».
Прийшов і другої, і третьої суботи,
Та все чомусь зачинені ворота.
До суду справа ця дійшла.
На бік позивача схиляється суддя.
І от настала черга говорить бабусі:
«Дарунок справді обіцяла, як зцілюся.
Хоч бачила погано, дарунок наготувала.
Зцілилась – уся господа гола стала...
То, може, шановний суд віднайде суть:
Чи є якийсь зв’язок поміж лікуванням
І безсоромним пограбуванням?»

Р.S.
У лікуванні ескулап мусить
Долать хворобу, а не карьожить душу.