Перевести стрелки на час,
Люди сменяют друг друга миллионом
факторов.
Учусь проходить равнодушно расставания
и смену людей.
Преследую их.

2019

Незримі коти
Ловлять незримих мишей.
Корабель з вітрилами,
Що зіткані з променів
Пливе
До міста, яке збудував Леонардо*
Сьогодні –
Четвертого дня чуми**
Року Божого 1519-го.
А незримі коти
Все ловлять незримих мишей,
Які були б сірими,
Якби існували насправді,
А не в світі вигадок.
Але на то нема ради:
Незримі коти на службі,
Інакші б ті кляті миші
З’їли б рукопис –
Манускрипт таємний
На якому прозорими чорнилами
(Точніше прозолами***)
Давно доведена квадратура кола
Тим диваком бородатим:
Поетом струнких геометрій****,
Тонких ліній трикутників,
Гнучких парабол
Експонент нескінченних.

Примітки:
* - він і справді в той день в своїй уяві збудував ідеальне місто, що ділилось на нижнє – порт, та верхнє, що стояло на горі. Планувати ідеальні міста тоді стало модно.
** - чума тоді була не в долині ріки Луари, а в Іспанії, в Кордові.
*** - Лодовіко Моро вважав, що якщо вже чорнила прозорі, винайдені для тайнопису, то називати їх чорнилами не можна. Він навіть придумав неологізм – синонім виразу inchiostro trasparente – «прозорі чорнила» - слово inchirente. Я переклав це слово як «прозоло».
**** - Папа Лев Х колись висловився так: «Leonardus est auctor geometria novam, quae mihi poetica libri…»

тобою замкнута – ти мій закуток

ти мій – простір і світ,
той, хто лишає слід –
у мені, на мені, зі мною...

будеш прихистком і стіною,
з-поміж сотень чужих жінок –
упізнаєш мене наосліп:
на запах, дотик... і постелиш постіль...

ти мій друг, і коханець-бог!
у мені, на мені і поряд
Упіймала твій щирий погляд,
і тримаючи руку міцно,

Як гуляємо пішки містом –
ти - мій – простір...

 
не спішись моє серце
не квапся
між руїнами дня
& ночі
між безрадості й
безпечалі
недоречі
подразнень
чуттєвих
за усім що було
для чогось
або
всім що було
начеб


# --------------------

коли ті сни одверті як могили
та по весні
чи знаєш ти звідкіль узяти сили
чи знаєш ні

коли в усім що полюбляв ти
падуть огні
чи знаєш як це жити що вмирати
чи знаєш ні


# --------------------

атож за всім оцим
мов упередження
(непринципове)

або така є
проза життя
поезій


# --------------------

із розсудом на сам
у власні грати ігри й
для себе винятково
каламбури
& вуайєрам без потреби
(вам)
не зрітиметься саме те
хоча б
у сподіванні все
на инше чи инакше
щоб та
пригадувати
инколи
у настрій


# --------------------

крізь пекло безнадійно плоске
самодостатніх надістот
кочує горстка

& макабрична ніч довкола
ув, що не б’ються, моніторах
сніжить пісок

кочівники зникають через відстань
під сяйва, що все ті ж, зірок
без змісту


# --------------------

о 4й ранку з вікон на схід
можна бачити трамвай
прямуючий у тому ж
на схід керунку зі
всіма зупинками
незмінно порожній
(це примітно бо
освітлюваний
ізсередини)

але навіщо він ―
для мене загадка

&
розгадувати її
не виникало
бажання

жодного
разу


#





 

Черленою рискою Захід
Малює художник Сонце,
А в мої сірі очі (сірі як сутінки)
Зазирає блукалець – волоцюга доріг
Світу нашого металевого:
Від срібла ріки ночей
До брязкоту сталі – крок,
Гасне світу свічадо
І сутінкові звірі
Йдуть стежиною Часу:
Олень колючого сну,
Заєць всього нетутешнього,
Кабан всього потойбічного,
Тур всього незворушного:
Під дубом прокляття семи лісів
Там.
Повідай блукальцю,
Чому я приречений хриплим гавканням
Віщувати епоху вечора – Епоху Сутінок.
І чому я став псом мисливським
Свого повелителя-домінуса,
Наче я в Римі, а не на острові –
Торфяній Гібернії –
Цього світу кельтів-варварів,
Наче я теж пес Кулана – коваля неохайного.
Скажи мені, блукальцю,
Друїде семи лісів темних,
Семи дерев старих безплідних,
Скажи.
Може, хоч ти знаєш: що і навіщо,
Де і коли, і чи доречно.
Може ти, а може й ніхто….

Ми свята свої друзі забули .... Згадуємо!
Ялинку я не ставлю вже три роки, з тих пір як прозріла ... або як зараз кажуть таргани в голові завелися ...
Це жертвоприношення - тобто = обрубування коренів Сім'ї і Рода!
Святкувати таким чином з мертвим деревом і пити з гостями в танцях навколо вмираючої ялинки для мене блюзнірство ...
Хоча, свята Рада! Якому?
І він настав - наш Слов'янський з 21 на 22 грудня Зимовий Солнцеворот.
Я ж Російська і символ 2019 рік пустці Орел!
Уособлення сонячного божества - Світла!
Мій Новий Рік - буде Навесні - 21 березня, в день рівнодення, коли прийде Пробудження всієї матінки природи!
Я ж не китайка ... а китайський Новий рік настане в лютому ... все більше задаюся питанням - чому Росіяни люди, Слов'яни святкуючи Новий Рік, святкують не замислюючись .... його обов'язково зазначають о 12 годині ночі ????? цей же час Темних Сил .... так який це ... і чий свято?
Магія і сатанізм ... це руйнування на всіх рівнях існування.
Тому навіть викинула штучну ялинку.
Взагалі настають великі зміни ....
А ось снеговичков - чоловічків - ліплю для радості і щастя, і посмішки перехожих і на санках катаємося ... і сніжками кидаємося .... і пісні співаємо ....
Моя свідомість змінилося - Не скажу, що я Мудра!
Зараз саме чудове час для чарівництва .... вірю в казку Життя !!!
Обіймаю тепле серце вас всіх мої Друзі !!!
І щоб уникнути непорозумінь прошу мене не вітати, свиней не надсилати, бажань не бажати - Все в чому я потребую у мене Є !!!
Дякую за розуміння!!!

Щемливо
Проростають дерева непам’яті
Крізь конюшиновий ґрунт.
Дарма
Аромат тогорічних квітів
Медоборів медових
Ти
Наче джміль волохатий (зайда)
Ковтав.
Чужа самотність холодним снігом,
Колючим повітрям
У світ недосказанним «майже»
Твій.
Хотів падати в запашну траву спогадів
І спати
До Судного Дня
Бородатого прокурора і адвоката
(Одночасно, дочасно, невчасно - чесно),
А навколо тільки
Сніги чужої самотності
І жодного кольору,
Жодної барви:
Біло і порожньо так,
Що око не хоче бачити,
Скрипка не хоче грати
І про життя недовершене
Хочеться мовити: «Майже».

Небо
В якому підвішено зорі:
Не тільки Сіріус –
Собачу зірку відчаю,
Інші – яскраві,
Інші – кулясті,
Існувало тільки над шибеницями –
Тільки над цими крислатими
Кипарисами сухого дерева.
Ми згадували про існування Неба
Тільки тоді – дня вітряного,
Ми – повстанці:
Люди сутінок,
Що здіймаючи очі д’горі
Бачили тільки зелену стелю:
Стелю покрови лісу.
А там – під шибеницями
Ми сміялися кату в обличчя,
Вітер нас кликав з собою –
В Небо: таке синє й високе,
Таке недоречне й прозоре
Як паротяг, як потяг,
Що димить хмарами,
Поспішаючи в кострубате майбутнє,
Що свистить, наче хоче сказати,
Що все тимчасове:
Все.
Навіть оцей політ
В повітрі,
У висоту нескінченності

ожеледиця жебрає
на роздоріжжі
_хоч би одненьку жертву_
тихо канючить
ловлячи зустрічні погляди
подайте не минайте
падайте не кружляйте
/обхідних шляхів не буває
коли життєва негода/
підступно скалиться
пригрожуючи
услід перехожим
мовляв
недалеко втечете від мене
а
лисини льоду на міських калюжах
срібним полиском
підморгують
невдахам
адже кожному
доведеться підінматися самостійно
або ж розвипатись вдрузки
на ковзаниці лютій

сніжно
ніжно
біло

біль
минув
давно -
гадало_ся...

_ся втрата
віч_на_віч_на_
ніч
ні_ч...
шшш
тсс

сни
сні_г
ггг

..у мовчазнім чеканні стільки всього –
терплячості, непевності,
підозри,
що ти нетрібна,
мов ота ялиця,
в якої стовбур скривило від бурі.
...який хосен із неї – ні краси,
(та й кожен відвертається байдужо),
ні дошки рівної котромусь майстру...
Хіба вогонь їй радий трохи буде -
запалим ватру, хай осяє темінь...
...у цих снігах бездонних і безмежних
лише чугайстер прибреде на вогник.
Скалові ж дрова пирскають завзято,
стрибають іскри навсібіч безкарно,
ще необачно в очі шугоне,
тож бережися, відступись, чугайстре.
Ялицеві дрова згорають швидко –
отак стече сльозою дух живиці -
і все...
І все, о мій зимовий друже.
Не вір ялиці.
Мало в ній тепла...