Стежка, на якій кроків не чути
А лише шепіт
Слова неясні, незрозумілі,
Звуки стишені
І знову – мовчання.
Стежка, яка не веде нікуди,
Навіть у хащі,
Навіть у нетрі,
Навіть у сирість вертеби,
Навіть туди.
Стежка, якою мусить блукати
Кожен прочанин чи подорожній,
Кожен їжак з думками-колючками,
Кожен вухань з хвостом-епіграфом
Чи то епітафією для всіх несміливих,
З тонким скляним серцем для вина черленого:
З серцем-мішенню,
Кожен гризун з зубами репліками,
Кожен мисливець з ножем правди,
Кожен, хто заблукав
З торбою повною часу,
Повною днів, років, століть
Епох і тисячоліть,
Кожен сумний босоногий
Мусить ходити колами,
Вертатися до сухого дерева –
Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
На стежку, що веде у Ніщо.
Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
Навіть блекота отруйна,
Навіть нетреба колюча,
Навіть звіробій-кат,
Навіть лунарія забуття
Не проросте з отого от шляху битого,
Розбитого й проклятого.
Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
Цей підсліпкуватий забудько,
Цей заброда ґотичної тьми.

У башту моєї пам’яті
На самий горішній поверх:
Отой, що під самим Небом,
Отой, з великими вікнами,
Які ледве зранку прочиниш –
Крізь отвір повзуть хмари
Бавовною білого сну
У цю кам’яну башту,
В кімнату з холодними стінами
Заходить старий мох
Гостем чужим і непрошеним,
Кульгавим онуком гуна,
Босоногим вершником
Кам’яних комоней зречення.
Руїни замшілі
Замку моєї свідомості
Темніють у сутінках
Старої бабусі Європи
Очима почвар готичних,
Блимають на рівнині
Отій, що внизу під Місяцем,
Отій, з ялівцем колючим,
Який гірчить не сьогодні
Плодами своїми смолистими.
І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
Зелений свідок таємного
Дарує мені тишу,
Заперечує книгу «завтра».

Шовковому Томасу присвячую. Щиро.

У Долині Башт
На Рівнині Тисовій
Дикий Народ Блискавок
Збирав по камінчику долю,
Громадив курган кам’яний,
Так наче складав він мозаїку
На підлозі еламського храму –
Капища злого бородатих язичників.
А потім топили мечі в болоті:
Глибокому, наче синя легенда піктів,
І то не вони, не Фір-Болги,
А їхні старі друїди
Вбрані недбало у білосніжні шати,
З бородами сивозеленими,
Наче не бороди то, а замшілі патли ільмів.
І казали, що то не залізні руки, а треба
Рогатому божеству вересових снів.
І що не торф то, а подушка
Для голів, думками важкими обтяженими.
Бо крім роси нічого не падало з Неба –
Отого Небосхилу, що наче міх
Наповнений Радістю.
Я йду по траві.
По шовковій зеленій траві,
Ще не обскубаній вівцями
А все здається мені кульгавому,
Що то не зело,
А кучері короля
Еохайда Мак Ерка.

У кролика без очей — день народження.
Йому сьогодні — дев‘яносто п‘ять
Маринка, маленька кроликова мама
Із пшеничними кісками та ясним поглядом,
Не зможе привітати його нині —
Маринка померла від старості та крововиливу
Чотири роки тому
У лікарняній палаті номер вісім районної лікарні
Далеко від дому та свого дитинства.
А він ще живе —
Кролик без очей
Навіщось...

Діти, спалюйте іграшки, коли виростаєте, —
Заповідав кролик самому собі під ніс, —
Бо й викинути їх буде нікому
Пережити дітей, яких ти бавив, нестерпно...
Добре, що у мене немає очей, — бурмотів кролик, —
Я можу думати, що світ не змінився
Й бачити його таким, як хочу
Маринка видерла мені очі задовго до того
Як стала старою, втратила зуби
Майбуть, тому я не боявся її, а завжди любив
І бавив, мов п‘ятирічну

Любив її дужче, як той чортів муж-п‘яниця
Дужче за непутящих дітей
За соціальну робітницю останніх років й увесь світ
Тим байдужіший до неї, чим старішою й біднішою вона ставала
Моя маленька Маринка
З пшеничними кісками та ясним поглядом.

Вона померла від старості
Моя щаслива Маринка,
А я зроблений так добре, що житиму ще довго
Навіщось
Сумував кролик без очей
У свій день народження.

Відлітають ластівки –
Чорно-білі знаки апокрифів,
У синьому Небі стає порожньо
У цьому високому Небі Конфуція –
Жебрака нещасного царства У.
Стає в блакиті так пусто й незатишно,
Наче на другий день творіння,
Коли Бог бадьорий
Створив Ніщо.

Покидають нас ластівки
І хто зна чи повернуться,
Лишаються круки –
Свідки вічного тліну
На кронах дерев скорботи,
На землі, що не зорана
Плугом святого оновлення
(Нехай і осіннього) –
Залізним зубом змін.

Полишають нас ластівки
Одних в країні зажуреній,
Сиротами під деревами смутку.
Лишаються з нами
Окрім граків-філософів:
Дітей старого Сократа
Горобці буденної сірості
Веселитись своїм цвірінь,
Коли хоч в петлю, хоч з мосту в вир,
Коли в цій елегії поля –
Спаленої ниви майбутнього –
Холодної і сухої: соломою спогадів
Застелено долівку дому,
Нашого – де ми чужі,
Хати, де нас нема,
Бо ми журавлі
Країни, де немає озер.

Відлітають ластівки –
Чорні крапки
Книги Високого Неба,
Маленькі постскриптуми
До згорнутих рукописів Шляху,
Що так просякли олією часу –
Важкого, як тосканське олово.

Відлітають ластівки,
А в мене в долоні
Рожевий журавель з торбою:
Чорною, наче ніч Фоми-апостола,
Що лишив нам Євангеліє,
Що досі за сьома печатками.