ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2021.02.06 12:39
Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здава

Шон Маклех
2021.02.03 17:43
Йду я від заходу Сонця
На його горобиний схід –
Туди, де воно прокидається,
Де воно вмивається
І виглядає між пагорбами,
Де воно розтулює вогняні очі,
Щоб споглядати каміння:
Особливо оцей – Камінь Долі,

Іван Потьомкін
2021.01.30 19:16
Малятко, ти намірилось будь-що
Спіймати голуба... Бодай одного...
Принаймні того, що накульгує на три лапки...
Та дозволь спитати: «Ти ж не кіт, що чуманіє од м’ясця
(І котрому, до речі, теж не вдаються лови)?
Хочеш притулитися до нього, погладити –

Шон Маклех
2021.01.27 15:36
Серед полум’я
В якому тріскотить ялівець,
Яке розпалили кременем
Змість того, щоб чекати на блискавку,
Серед полум’я,
Яке одвічно горіло в Ірландії
На тій горі, де журилися люди в білому,
Що посадили на серед каменів ясен

Сергій Губерначук
2021.01.27 12:24
Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

14 серпня 2001 р., Богдани

Іван Потьомкін
2021.01.25 21:59
Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкоря

Олена Малєєва
2021.01.19 20:51
Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.

Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:

Сергій Губерначук
2021.01.15 13:10
Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

14 серпня 2001 р., Богдани

Іван Потьомкін
2021.01.15 11:22
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»-
Питає раббі Нахман учня.
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...

Іван Потьомкін
2020.12.29 21:46
Сліпий, не в змозі владать ногами і руками,
В хатині напівзогнилій доживав свій вік
Нахум іш-Ґамзо, прозваний так,
Бо щоб там не сталось, завжди одповідав:
«Це теж на краще!»
«Учителю,- кажуть якось учні,- хата от-от рухне.
Дозвольте Вас винест

Тата Рівна
2020.12.24 21:14
моя маленька пір‘їнко —
ти у останній кімнаті
свого дитинства
тут тепло і світло ллється
крізь вікна мого удивляння на тебе
повітря просотане квітами
карамельками й — супом гречаним
тиха музика голосу наших казок

Шон Маклех
2020.12.23 16:04
Ми вмираєм, вмираєм, вмираєм:
Смерть наче квітка цвіте
У садочку кохання.
Ти зозуля чи кат?
Стиглі вишні
Крапками в зошит опівдні
В літопис-рукопис жадань –
Вишні, які в Ірландії вітряній

Іван Потьомкін
2020.12.18 18:47
Десь швендяв лис, коли правителя обрали.
А як вернувсь, то з подивом дізнався,
Що мавпочка на тій посаді.
«А за які такі заслуги?»- питає лис.
«Шкода, що ти не бачив і не слухав,
Як красно говорила й танцювала дивно!..»
Ні те, що дурні несусвітні

Олексій Могиленко
2020.12.17 14:30
Біла ворона не вимовляла літеру "Р".
І тому майже весь час мовчала.Соромилася.
Хоча інші мало уваги звертали на її КАЛтавість,бо
досконалих немає ніде.
Вони теж і КАЛтавили,і заїКККАЛЛЛися.
Та проте біла ворона мовчала.
Тому що для решти

Іван Потьомкін
2020.12.11 21:44
• Постелила на долівку соломи удосталь,
• Сама лягла, щоб дізнатись, чи не буде мулько,
• І чека, що пролунає довгождане «му!»
• Уже вечір сизокрилий, уже північ скоро,
• А Назара із базара не видно нівроку.
• Раптом хлів, мов сам, розкрився і туди

Іван Потьомкін
2020.12.07 08:42
Це ж треба так: тільки тепер,
На восьмому десятку дізнаюсь про те,
Яка ж бо ти шкідлива для здоров’я,
Картопле моя люба.
Що не мені призначена була ти
Вареною й печеною в кострищі,
Смаженою, топтаною цибулею й шкварками,
Не кажучи вже про картопля

Тата Рівна
2020.12.04 22:07
мені було десять – у великому світі
гинули чужі люди
на чужих війнах
чужі голодні діти помирали від нестачі хліба води любові
страшне слово СНІД снилося ночами –
здавалося
це слово – вогненна куля
яка напевне колись спалить – когось

Іван Потьомкін
2020.12.01 18:59
Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,

Шон Маклех
2020.12.01 03:01
Я люблю затінок
Як птах з сірим пір’ям
Любить дерево снів рибалок.
Я кидаю свою тінь на долівку трави
Наче не тінь то, а сонети Петрарки,
Наче не трава то, а кучері дівчини,
Що торгує устрицями та мідіями
На ринку міста-невдахи Дубліна.

Тата Рівна
2020.11.26 21:45
П‘ята ранку, лунко й холодно, не приходять думки
Порожнеча, немає сну ні в одному оці
Незворотність абсурдного сушить голову
Голова засушена на тарань
Що там буде завтра? Яка історія?
Яка парадигма прийдешнього?
Амплітуда коливань?
Смішні до бе

Олег Завадський
2020.11.20 17:23
у миготливому сузір’ї світляків
крізь цупке павутиння дрімоти
сторожко наслухав бузиновий кущ
торішнє шарудіння їжаків
і здригнувшись від совиного сміху
пазухою повною пташенят
чіпко вростав жовторотими снами
в нічну симфонію цикад

Тата Рівна
2020.11.18 16:23
із книги «Дівчинка Босха»

конструювання непотрібних світів
інших світів
дивних світів усередині кожного нас —
тупна справа всякого паломника персональної Фудзі

можна любити власних синів

Шон Маклех
2020.11.08 02:18
Ми тесали свій човен
З твердого ірландського дубу,
В якому лишив свої ікла
Чорний вепр Торкдув,
З дубу, якого торкнувся Белл блискавками,
Якого сушило Сонце і зрошував Дощ –
Дві стихії, якими одвічно клянуться ірландці (ми).
Ми майстрували щогли

Олег Завадський
2020.11.06 17:35
був саме той час
коли жовті крильця метелика
заплітали бузкові тіні жоржин
у зелену мелодію цвіркунів
од якої пробуджений вечір
старішав просто на очах
і полохкими цівочками спогадів
перетікав крізь ніздрі кажанів

Борис Костиря
2020.11.04 20:32
Втома культури початку століття,
Остеохондроз застарілих ідей,
Крик безхатченка на звалищах думок.
Ми піднімаємо зогнилі лахи
І шукаємо в них нові сюжети.
Перепріла їжа не допоможе
Вгамувати голод на пустирі часу.

Борис Костиря
2020.11.01 18:00
Твоє мовчання проростає з голосу
Втомленої ночі у субтропіках плоті.
Твоє мовчання народжується з крику
Спраглої тиші в пустелі міста.
Твоє мовчання можна підпалити,
І воно горітиме в антисвітах.
Безмовність стане дороговказом
На роздоріжжі абсурді

Борис Костиря
2020.10.30 21:22
Я шукаю інформацію в Інтернеті,
Ніби в морі, сповненому піску.
Таке море нагадує безмежну пустелю,
У якій неможливо нічого впіймати.
Голос волаючого у такій пустелі
Може бути страхітливим,
Але нечутним.
Навіщо закидати невід

Борис Костиря
2020.10.27 16:57
На могилу майстра приходять, ніби на прощу,
Вічні пілігрими тіла і душі.
Могила майстра розносить
Потужну енергетику.
На ній лежать свіжі квіти.
Штучних тут не знайти.
Майстра тут немає, він розвіявся
У безлічі трав і тисячах сторінок

Іван Потьомкін
2020.10.27 11:18
Гніздо із пташенятами мавпочка знайшла.
Хотіла всіх малят обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати,
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика зак

Борис Костиря
2020.10.24 18:15
Я відчуваю, як руйнується мій світ,
Які удари завдають по ньому.
Він мов давній Вавилон,
Що загубився в пісках часу.
Він захований у манускриптах,
У глибоких криницях пам’яті,
У спогадах і легендах.
Мій світ мов піщана споруда,

Борис Костиря
2020.10.23 12:25
Вицвілі фотографії осені
Наповнюють нас жовтогарячим смутком,
Фіолетовою ностальгією,
Перепрілим спокоєм,
Холодною вранішньою сонливістю.
Ці фотографії перетворяться
На сухий порох,
Від них нічого не лишиться,

Борис Костиря
2020.10.22 21:52
Я піднімаюсь із попелу,
Я відроджуюсь із уламків,
Зі шматків зростаюсь у ціле.
Зі зруйнованих цеглин
Знову зводиться будинок.
Із розірваних органів
Цілісний організм.
Тільки розірвані спогади

Іван Потьомкін
2020.10.21 12:14
«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чул

Іван Потьомкін
2020.10.13 09:53
Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на

Іван Потьомкін
2020.10.11 10:59
У лісі всі, крім лева-новачка, знали,
Мисливець той надзвичайно вправний.
І ось тепер, тільки-но ввійшов у хащу,
Страх охопив і звірів, й птаство.
Хто пострибав, хто полетів,
Бо жертвою буть не схотів.
Лев лиш один там не злякався
І з чоловіком ви

Іван Потьомкін
2020.10.07 20:41
Тридцять літ уже,
Як ти залишив Скіфію.
Світ старожитний обійшов увесь
І сам, і з уславленим Солоном
В науку до якого оце ось і прийшов.
«Скажи господарю,- звернувсь ти до слуги,-
Що Анахарсис гостем хоче стати».
«Гостинність зав’язується на бать
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Пан Сам
2021.03.01

Неоніла КОВАЛЬСЬКА
2021.02.22

Вікторія Павлишин
2021.02.03

Валентина Інклюд
2021.01.08

Іван Іванченко
2021.01.05

Анастасія Федорова
2020.12.21

Богдан Грай
2020.12.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Палагея Кукуй - [ 2021.02.08 20:37 ]
    130 килограмм одиночества
    История, которую хочу Вам поведать не о мачо или физике-ядерщике, не о депутате Киевсовета или парикмахере с Крещатика, а о простом парне Сене. Вы спросите, мол, чем знаменит этот парень, а я отвечу – ничем, кроме того, что он просто жил и живет доселе в моем родном хуторе. Являясь по совместительству одноклассником, товарищем, внуком, и просто поглотителем всяких вкусностей и яств полуфабрикатных.
    Дважды краснознаменный хутор Щекотухи расположен на берегу когда-то полноводной и богатой на рыбу реки Муть. Днесь река обмелела и заилилась вследствие антропогенного влияния, безмерности использования природных богатств особями, давно забывшими о совести, морали и чести.
    Сенька жил на другом краю хутора вместе со своей бабушкой и дедушкой. Мать Сени умерла рано от какой-то страшной и неизлечимой болезни, а про отца я не знаю. Сеня произрастал в достатке, сытости, тепле и был щедро избалован вниманием со стороны дедушки и бабушки. Учился посредственно, на тройки. Потом пошел работать шофером к депутату, со специализацией «Принеси, подай, иди на фиг, не мешай!», собственно, как и другие люди, которые работают у таких персонажей. Но еще Ванга намекала, что придет время, когда грянет заря из-за горы, и засветится все вокруг розовым, и повылазят белки из своих дупел!
    Думаю, надо сказать пару слов о женщинах Сени. Собрав и проанализировав немало сплетен и рассказов, вычленив из них основное, стало понятно, что никаких женщин у Сеньки не было. Самую первую он в порыве страсти чуть не задушил в школе, слава Богу, что успели оттянуть! Вторая чуть не лопнула, объевшись макаронами, приготовленными по старинному рецепту прадедушки. А далее была вереница длинноногих алчных дур и наивных простушек из электрички на автостанции «Выибичи», которые готовы отдаться за пачку зефира.
    По мере возмужания Сени, прибавлялись и его килограммы на боках, животе и ягодицах. На сегодняшний день он весит более 100 килограмм, с обхватом талии почти 2 метра, и продолжает расти. У него нет шеи и коленей, все срослось или переходит в другие органы.
    И при этой «картине маслом» одноклассник продолжает рассказывать басни про свою популярность у женщин, незаменимость на работе, и что характерно складно врет про регулярное посещение тренажерного зала. Который если он и посещает, то ест там сало на скорость или метает свиные окорока. А может просто прижимается к полу, как прапорщики военных частей во время городской комиссии.
    Да, Сеня был знатным фантазером, любил он завернуть про себя так, что первые в списке «Форбс» призадумаются. Все бы ничего, пущай веселит людей увлекательными рассказами, но тут другая каверзность – время, оно нещадно и бесповоротно бежит вперед. Время никогда не ждет, никого не жалеет. Одно дело рассказывать басни про свою сверхуспешность, когда тебе лет 18 – 20, и совсем другое, когда за 30. Когда у сверстников уже дети в школу ходят, а у тебя даже девушки постоянной нет. Соврать можно кому угодно, да только себя никогда не обманешь. Если у тебя ничего нет, то тут как не рассказывай, ничего и не появится.
    Шли годы, Семен рос. И вырос он из салона автомобиля премиум-класса до салона буса по перевозке продуктов в магазины. И тут злокозненный рок сыграл с ним злую шутку – излишки, неучтёнку, зачастую полуфабрикаты или колбасы, можно было подъедать прямо на месте, что и делал мужчина, когда-то разделявший со мной школьную скамью.
    Жаль ли мне Сеню? – Жаль! И очень жаль, именно поэтому я и пишу сей рассказ, ибо не всегда в жизни можно проявить жалость по отношению к кому-то, потому что она губительно сказывается на развитии и становлении личности, ее целеустремленности и адаптации к изменчивости реки жизни. Или попросту оскорбляет человека, так как он настолько отравлен своими грезами и мечтами, что не видит реальных вещей, а может и видит, но ничего сделать не может или не хочет.
    Одиночество и обжорство – это болезни современного общества. Но если вторую можно еще как-то вылечить, то с первой намного сложнее. Как писал Э. Асадов: «Как много тех, с кем можно лечь в постель. Как мало тех, с кем хочется проснуться», выразив этой фразой всю глубину возникшей проблемы. На первый взгляд простая красивая фраза, но, сколько в ней раскрывается смысла: и о моральности, и о безысходности, и о поисках того, кто поймет тебя, примет таким, каков ты есть и полюбит всем сердцем.
    Беда Сени не в том, что он тянул в рот все, что пахло и имело аппетитный вид, а в том, что заврался себе, утратив связь с реальностью. Желая понравится остальным, он себя настоящего потерял в пышных рассказах о вымышленных богатствах и армии красивых поклонниц.
    Возникает одиночество из-за того, что, по сути, людям не нужны другие люди, и всякий смотрит, как бы что-то поиметь с другого или другого. Каждый ищет, где сытнее, теплее и проще. Люди все чаще стали жить инстинктами, и беда в том, что они даже не животные. Даже самые свирепые животные не способны на подобное, хотя нет! – паразиты способные. Паразиты имеют схожие повадки с такими людьми – жить за счет другого, высасывать соки и саму жизнь.
    А обжорство можно лечить разумными диетами, хорошими комедиями и работами в поле, например, на сахарной свекле или картошке.
    Что я еще могу сказать о Сене? – да, пожалуй, ничего, кроме того, что человек этот настолько хороший и добрый, что возникает желание ему помочь и поддержать. Подставить дружеское плечо под 130 килограмм или вместе съесть пять литров супа, мне – 0,5 л, ему – 4,5 л (улыбнулась). Если это поможет делу, то можно попробовать!

    __________

    «Задницу можно подтирать лопухом,
    деньгами, газетой, зайцем, но карманом!…»
    (Неизв.)

    г. Киев, лес, 04.02.2021


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  2. Іван Потьомкін - [ 2021.02.06 12:52 ]
    ***

    Серед зими, як горобці поснули,
    І пітьма по кімнаті залягла,
    Балконні двері стиха прочинились,
    І на порозі... батько стали...
    Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
    Ми Баха далі слухали удвох –
    Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
    Здавалось, Бах переконать хотів,
    Що все те пережито не стільки ним, як нами...
    Хотів я батькові про це сказати.
    Відчинив повіки –
    Ні музики, ні батька.
    Навстежінь балкон.


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.75)
    Прокоментувати:


  3. Шон Маклех - [ 2021.02.03 17:50 ]
    На схід від Сонця, на захід від Місяця
    Йду я від заходу Сонця
    На його горобиний схід –
    Туди, де воно прокидається,
    Де воно вмивається
    І виглядає між пагорбами,
    Де воно розтулює вогняні очі,
    Щоб споглядати каміння:
    Особливо оцей – Камінь Долі,
    Я йду від заходу Місяця,
    Де він ховається переляканий,
    Подивившись на Ночі Зла,
    Де Місяць знаходить спокій,
    І виймає свої сни з торби,
    До наступної тьми банші,
    До наступних криків боліт,
    До наступних сутінок Пака.
    Я йду до сходу Місяця,
    Туди, звідки він викочується,
    Звідки його чекаємо:
    Ми – сліпі у темряві,
    Ми – жадаючі світла,
    Нехай ось такого – холодного,
    Нехай ось такого – підступного.
    Я йду від берега моря,
    Де хвилі співають реквієм
    За старим рибалкою –
    Пастухом оселедців.
    Я йду до іншого берега
    (Бо на острові куди не підеш –
    Приходиш берега хвилями битого*),
    До берега, де хвилі сині
    Такі ж солоні, як сльози,
    Де замість риб лускатих
    Плавають срібні ножі**.
    Я з клану блукальців –
    Волоцюг рудочубих,
    З клану каменярів вільних,
    Що збудують вам башту,
    Вам – вбраних в картаті кілти.

    Примітки: Назва твору взята з назви казки народу країни, яку в нас в Ірландії називають Лохланн.
    * - а не всі в нас в Ірландії знають, що ми живемо на острові. Я знав одного Ронана Мерфі з Кілкенні, який був впевнений, що Ірландія це такий материк.
    ** - мені розказували колись, що в озері Лох-Дерг замість форелі плавають срібні ножі і відкладають в його прозорі води ікру на Страсну П’ятницю, але це неправда. Срібні ножі водяться і ловляться інколи в сіті рибалкам в морі біля селища Данґарван, що в графстві Вотеорфорд.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)