ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Білінська
2019.09.23 15:50
Вчора відлітали журавлі,
а сьогодні ми -
по різні сторони…
Так уже бувало на Землі.
І душа перебродила штормами.

Не зникай так швидко...
Обійми.

Олександр Сушко
2019.09.23 15:08
Без дум серйозних, може б і прожив
Своє життя, щасливо й безтурботно.
Але чи личить бути ідіотом,
Коли країна власна на межі?

В раю цвітуть хурма, айва, гранат,
А тут - у пеклі - трупи, гільзи, рани...
Мені не бути ліриком нірванним -

Домінік Арфіст
2019.09.23 14:21
я з морем у самотньому човні
зітхає море одиноким звіром
ми знову один одному повіримо
і знов слова залишаться – мені…
голодні сенси питимуть мене
як молоко імперської вовчиці
їх лапи вигинатимуть ключиці
любов дитяча будь-кого розпне…

Юлія Ляхович
2019.09.23 12:05
Тут ночі приходять швидко і стають сірі як дим
Тут пахне печаллю і тільки трохи дощем
Ти вдихаєш бабине літо і тобі стає тепло з цим
Забуваєш закрити в квартирі вікно а там
затікає вересень за шпалери. Ти торгуєшся з ним:
Віддай мені, вересне, літа щ

Лілія Ніколаєнко
2019.09.23 11:57
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,

Іван Потьомкін
2019.09.23 11:49
Не хлібом єдиним і птахи живуть.
Нектар, насіння,плоди, комахи
та ще те, що люди вряди-годи підкинуть –
річ, звісно, важлива й першорядна.
І все ж, коли не розкриває дзьобики малеча,
так хочеться змагатися поміж собою й з вітром:
розпростерши кр

Ігор Деркач
2019.09.23 11:44
Іще лишаються у моді
бої, погода й чудеса.
Такі прогнози у природі
віщують Божі небеса.

ІІ
Тай буде те, що є і нині –
орда й агонія яси,

Любов Бенедишин
2019.09.23 09:48
Ти створений з неба
І трохи… з вершини.
Зі спокою лева,
З амбіцій орлиних.

З ходінь по карнизу,
З мети марафонця.
З невловності бризу

Олена Малєєва
2019.09.22 22:34
На вербі дозрівають грушки —
Сталося диво з див.
Краще буду вірити в це,
Ніж, що ти мене розлюбив.
Хто йде в ліс, а хто по дрова.
І у мене тернистий путь:
Я шукаю зерно в полові,
Відшукаю коли-небудь.

Сергій Губерначук
2019.09.22 17:04
Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,

Іван Потьомкін
2019.09.22 13:41
Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус
Брать все собі – і не пізніш сьогодні.
Як діяти і говорить ти призвич

Микола Соболь
2019.09.22 12:52
Чи завтра зійде сонце?
Зійде!
Але для кого?
На сході – вирва,
Дороги на захід немає.
Життя хіба з мусу?
Швидше з полину гіркого.
День за днем

Ольга Паучек
2019.09.22 11:59
Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Ярослав Чорногуз
2019.09.22 11:47
Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі

Ніна Виноградська
2019.09.22 11:38
Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод

Олександр Сушко
2019.09.22 11:02
Є роботящі телепні й пани,
Партійні бонзи й бевзі безідейні.
Не віриш владі? Отже, ти дурний.
А я люблю. Підлещуюсь до неї.

Скупив земельку в лохів Беня Кац,
Сусіди на війні умились кров'ю...
Яку б дурницю не утнув паяц -

Тетяна Левицька
2019.09.22 10:46
В межені* рік затихають оливкові води,
вітер зганяє у череду чорні  отари.
Із листопадом кружляють нудні хороводи
мавки, літавиці, феї, нечесані мари.
Сирість, асфальтова нічка, хоч виколи око,
ні ліхтаря, ані зірки допоки не видно.
Вигулькне приви

Володимир Бойко
2019.09.22 09:49
«І знову осінь» – скільки описали,
А осені по осені летять,
Як серії одного серіалу,
Що звично називається – життя.

Ігор Деркач
2019.09.22 07:18
Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,

Ігор Федів
2019.09.21 17:31
Гілля вітер хитає, хитає…
Хмара у небі лине, пливе…
Дощ дорогою ритм набиває,
І жура огортає мене.
Листя ховає траву у саду,
Узори багряної смальти,
Цією мозаїкою іду,
Кидаю до ніг діаманти.

Микола Соболь
2019.09.21 15:41
Червоний хрест на лінії вогню –
Чиясь остання на життя надія.
Та це війна. Пропалить ПТУР* броню…
Де русаки конвенція* не діє!

Машина дуже швидко догорить.
Метал не має почуття і болю.
Що вбивця відчуває у ту мить,

Ніна Виноградська
2019.09.21 15:32
Розсипається дощ, мов крізь сито, над лісом, полями,
Де узліссями синьо у світ поглядають терни.
Де смарагдове жито ще гріється в осені-мами,
Щоби стати зерном і колоссям вже після весни.

Потихеньку остудять дощі літо геть розпашіле,
Вже картопля в

Матвій Смірнов
2019.09.21 15:28
Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Моя шкіра товста, мов

Сергій Губерначук
2019.09.21 14:23
Розчавлено лежала долі тінь
тебе святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: "Амінь!"
про існування Бога говорило…

24 березня 1989 р., Київ

Ігор Деркач
2019.09.21 11:56
Як природа блукає по колу,
так і ми – по траві і росі
то обоє у наше ніколи,
то на плаї у лузі, у полі,
у ліси по опалій красі.

Вишиває веселкою небо
на пейзажі свої міражі.

Любов Бенедишин
2019.09.21 11:07
Пробач мені, Боже!
Ця чаша – остання.
І не допоможе
мрій «кровопускання».

Хильнула зневіри,
мов дозу отрути.
Страждання – під шкіру –

Ніна Виноградська
2019.09.21 11:00
Старий Єлєць у день осінній
Убрався в молоді сніги.
І я чекаю на спасіння –
Дитяти крику. О, Боги!

У снах моїх, у породіллі,
Чия свідомість гнана в біль,
Де я неначе у похміллі

Олександр Сушко
2019.09.21 07:34
Я не суддя і не коп,
Вирок - поблажливий докір.
Жлоб - він і в Африці жлоб,
Знайде причину відмовки.

Перша - катма грошенят,
Пенсія теж малувата.
Ти ж бо, поете,- талант!

Віктор Кучерук
2019.09.21 06:25
Пітьму жовтаву і німотну тишу,
І супокій удаваний зірниць
Лиш той талановитіше опише,
Хто світ прекрасний бачить до дрібниць.
Він може буть жадливим самоуком,
Нечутним і невидним поблизу,
Та знати міру кольорам і звукам,
І відчувати запахам межу.

Ніна Виноградська
2019.09.20 18:41
Поглянь, уже ранкові роси,
Сльозою впали на лице.
Стерня колюча, де покоси
Колись були хлібами. Це

Не повернути. Спілий вітер
Поніс твій голос вдалину,
Де яблуня вагітні віти

Іван Потьомкін
2019.09.20 18:02
Свята Земля...
Свята для тих, кому вона -
Ісус, Єрусалим,Віфлеєм,
Назарет, Йордан, Гінасерет...
Та тричі святіша вона тим,
Кому заповідав її Всевишній.
Просто земля, охоча до робочих рук,
Щоб зводить житло, сіяти, садить...

Любов Бенедишин
2019.09.20 17:13
«Вікно» мерехтливе…
І вогник зелений…
Ти, мабуть, щасливий.
І сниш – не про мене.

Чи, може, похмурий?
Та… знатиму звідки?
На клавіатурі –

Микола Соболь
2019.09.20 06:42
Із підвалу не вийти на волю
І не знаєш, чи день там, чи ніч.
Ниє тіло від втоми та болю,
Світить лампа у сорок свіч…

Ти підпишеш, усе, що захочуть,
Кров ніколи не спинить катів.
І ледь жевріють стомлені очі,

Віктор Кучерук
2019.09.20 06:40
Смолоскипами жовтими кленів,
Освітляючи зміряний шлях, –
Наближається осінь до мене,
Як нещастя незборного жах.
Наближається осінь до краю
Отієї сумної межі
За якою зими не буває
Й будуть квітнути весни чужі.

Сергій Губерначук
2019.09.19 18:38
Рожевий капюшон насунула на сум,
гадаючи, що відвернула зливу.
Пішла, помірно стримуючи струм,
ще не закохана, вже не щаслива.

Не райський плід належав цим вустам.
Вони грішили віршами три роки.
А я позаду відбувався сам,

Ігор Деркач
2019.09.19 17:39
Я пам’ятаю юного хлопчину,
душа якого рвалась у політ.
Спіткала доля у лиху годину
і рано полетів у інший світ.

Малі герої гартували тіло.
Хотіли жити подихом одним.
А от ризикувати не уміли,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Юлія Ляхович
2019.09.16

Михайло Олегович Гордон
2019.09.15

Вероніка Головня
2019.09.04

Микола Кора
2019.09.01

Сергій Негода
2019.08.11

Дмитро Заєць
2019.08.06

Світлана Короненко
2019.08.06






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Артур Сіренко - [ 2019.09.20 12:22 ]
    Стежка-ніж
    Стежка, на якій кроків не чути
    А лише шепіт
    Слова неясні, незрозумілі,
    Звуки стишені
    І знову – мовчання.
    Стежка, яка не веде нікуди,
    Навіть у хащі,
    Навіть у нетрі,
    Навіть у сирість вертеби,
    Навіть туди.
    Стежка, якою мусить блукати
    Кожен прочанин чи подорожній,
    Кожен їжак з думками-колючками,
    Кожен вухань з хвостом-епіграфом
    Чи то епітафією для всіх несміливих,
    З тонким скляним серцем для вина черленого:
    З серцем-мішенню,
    Кожен гризун з зубами репліками,
    Кожен мисливець з ножем правди,
    Кожен, хто заблукав
    З торбою повною часу,
    Повною днів, років, століть
    Епох і тисячоліть,
    Кожен сумний босоногий
    Мусить ходити колами,
    Вертатися до сухого дерева –
    Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
    На стежку, що веде у Ніщо.
    Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
    Навіть блекота отруйна,
    Навіть нетреба колюча,
    Навіть звіробій-кат,
    Навіть лунарія забуття
    Не проросте з отого от шляху битого,
    Розбитого й проклятого.
    Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
    Цей підсліпкуватий забудько,
    Цей заброда ґотичної тьми.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  2. Артур Сіренко - [ 2019.09.09 22:36 ]
    Мох
    У башту моєї пам’яті
    На самий горішній поверх:
    Отой, що під самим Небом,
    Отой, з великими вікнами,
    Які ледве зранку прочиниш –
    Крізь отвір повзуть хмари
    Бавовною білого сну
    У цю кам’яну башту,
    В кімнату з холодними стінами
    Заходить старий мох
    Гостем чужим і непрошеним,
    Кульгавим онуком гуна,
    Босоногим вершником
    Кам’яних комоней зречення.
    Руїни замшілі
    Замку моєї свідомості
    Темніють у сутінках
    Старої бабусі Європи
    Очима почвар готичних,
    Блимають на рівнині
    Отій, що внизу під Місяцем,
    Отій, з ялівцем колючим,
    Який гірчить не сьогодні
    Плодами своїми смолистими.
    І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
    Зелений свідок таємного
    Дарує мені тишу,
    Заперечує книгу «завтра».



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  3. Шон Маклех - [ 2019.09.07 21:12 ]
    Фір Болг
    Шовковому Томасу присвячую. Щиро.

    У Долині Башт
    На Рівнині Тисовій
    Дикий Народ Блискавок
    Збирав по камінчику долю,
    Громадив курган кам’яний,
    Так наче складав він мозаїку
    На підлозі еламського храму –
    Капища злого бородатих язичників.
    А потім топили мечі в болоті:
    Глибокому, наче синя легенда піктів,
    І то не вони, не Фір-Болги,
    А їхні старі друїди
    Вбрані недбало у білосніжні шати,
    З бородами сивозеленими,
    Наче не бороди то, а замшілі патли ільмів.
    І казали, що то не залізні руки, а треба
    Рогатому божеству вересових снів.
    І що не торф то, а подушка
    Для голів, думками важкими обтяженими.
    Бо крім роси нічого не падало з Неба –
    Отого Небосхилу, що наче міх
    Наповнений Радістю.
    Я йду по траві.
    По шовковій зеленій траві,
    Ще не обскубаній вівцями
    А все здається мені кульгавому,
    Що то не зело,
    А кучері короля
    Еохайда Мак Ерка.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  4. Тата Рівна - [ 2019.09.07 15:18 ]
    День народження
    У кролика без очей — день народження.
    Йому сьогодні — дев‘яносто п‘ять
    Маринка, маленька кроликова мама
    Із пшеничними кісками та ясним поглядом,
    Не зможе привітати його нині —
    Маринка померла від старості та крововиливу
    Чотири роки тому
    У лікарняній палаті номер вісім районної лікарні
    Далеко від дому та свого дитинства.
    А він ще живе —
    Кролик без очей
    Навіщось...

    Діти, спалюйте іграшки, коли виростаєте, —
    Заповідав кролик самому собі під ніс, —
    Бо й викинути їх буде нікому
    Пережити дітей, яких ти бавив, нестерпно...
    Добре, що у мене немає очей, — бурмотів кролик, —
    Я можу думати, що світ не змінився
    Й бачити його таким, як хочу
    Маринка видерла мені очі задовго до того
    Як стала старою, втратила зуби
    Майбуть, тому я не боявся її, а завжди любив
    І бавив, мов п‘ятирічну

    Любив її дужче, як той чортів муж-п‘яниця
    Дужче за непутящих дітей
    За соціальну робітницю останніх років й увесь світ
    Тим байдужіший до неї, чим старішою й біднішою вона ставала
    Моя маленька Маринка
    З пшеничними кісками та ясним поглядом.

    Вона померла від старості
    Моя щаслива Маринка,
    А я зроблений так добре, що житиму ще довго
    Навіщось
    Сумував кролик без очей
    У свій день народження.






    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.41)
    Коментарі: (2)


  5. Артур Сіренко - [ 2019.08.27 17:56 ]
    Порожнє Небо
    Відлітають ластівки –
    Чорно-білі знаки апокрифів,
    У синьому Небі стає порожньо
    У цьому високому Небі Конфуція –
    Жебрака нещасного царства У.
    Стає в блакиті так пусто й незатишно,
    Наче на другий день творіння,
    Коли Бог бадьорий
    Створив Ніщо.

    Покидають нас ластівки
    І хто зна чи повернуться,
    Лишаються круки –
    Свідки вічного тліну
    На кронах дерев скорботи,
    На землі, що не зорана
    Плугом святого оновлення
    (Нехай і осіннього) –
    Залізним зубом змін.

    Полишають нас ластівки
    Одних в країні зажуреній,
    Сиротами під деревами смутку.
    Лишаються з нами
    Окрім граків-філософів:
    Дітей старого Сократа
    Горобці буденної сірості
    Веселитись своїм цвірінь,
    Коли хоч в петлю, хоч з мосту в вир,
    Коли в цій елегії поля –
    Спаленої ниви майбутнього –
    Холодної і сухої: соломою спогадів
    Застелено долівку дому,
    Нашого – де ми чужі,
    Хати, де нас нема,
    Бо ми журавлі
    Країни, де немає озер.

    Відлітають ластівки –
    Чорні крапки
    Книги Високого Неба,
    Маленькі постскриптуми
    До згорнутих рукописів Шляху,
    Що так просякли олією часу –
    Важкого, як тосканське олово.

    Відлітають ластівки,
    А в мене в долоні
    Рожевий журавель з торбою:
    Чорною, наче ніч Фоми-апостола,
    Що лишив нам Євангеліє,
    Що досі за сьома печатками.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати: