Місто-квітник
Плекає старий садівник
Сивобородий з сумними очима:
Синіми, наче шмати неба*,
У білих шатах,
Що не брудняться землею чорною**.
На цій круглій клумбі,
Що оточена мурами***
Цвітуть тільки сірі троянди
Камінні.
І люди-тюльпани:
Ніжні й тендітні,
Наче вусики білих тарганів,
Нагадують птахам-рокам
Бруньки та пуп’янки
Життя-плісняви.
Квіти стинає Безмовна
Незримими ножицями
Жозефа доктора****,
Парадигмою вічності.
Кому подарує
Оці букети-прогалини,
Пісні жовтої глини?
Навіщо ця жінка мовчання
Блискучими лезами ранку,
Чорними бритвами ночі,
Іржавим ножем вечора,
Мідним серпом дня
Стинає, стинає, стинає
Квіти
Камінні й живі.
Стинає,
Обертає квітник в пустку.

Примітка:
* - про те що в нього очі синього кольору писав один ірландський книжник і містик XIV століття – Кервол О’Фаррелл, що був монахом і жив в абатстві Маністір Мор (ірл. - An Mhainistir Mhór).
** - не знаю чому. Кажуть, що такі білі шати бувають. Білі шати дуже пасують до його сивої бороди і синіх очей.
*** - не всі подібні квітники оточені мурами, деякі водою, як в країні телят…
**** - доктор Жозеф прославився як великий гуманіст в Галії – країні хвостатих птахів.

Безтурботний був той візник.
Хоч їхав по грузькій дорозі,
Де було повнісінько баюр,
А обіч ще й ковбані чатували.
На небо все задумливо дививсь,
Співати птаству допомагав він.
Та раптом «трусь!» - і віз загруз.
Візник неначебто проснувсь,
Став батогом періщить коней.
Та як не борсались вони,
Не зрушив віз ані на йоту.
Молитись чоловік почав
І просить Геркулеса прийти на поміч.
Долина з Небес громоподібний голос:
«Ледарю, плечі під віз підстав!»
Р.S.
Небеса готові допомагати тільки тим,
Хто сам собі узявсь допомогти.

«На початку XX ст. над Гніздною стояв двоповерховий будинок пана Оскерка,
навколо будинку чеськими садівниками було створено парк,
горіховий сад, каштанові та липові алеї »,- сказано у Вікіпедії.
А я пригадую ще й «SALVE»,
себто «Здрастуй» на фронтоні.
У цім будинку минало наше сирітське дитинство.
«Де плачуть, там немає вже краси»,- сказав поет.
Не до краси було і нам:
після школи бігли хто куди -
рвати лободу й кропиву, збирати хмиз,
аби зварить обід.
В Гніздній купались,
як руки брались мозолями од свіріпи
або ж терпли од торфу...
...Тільки раз навідавсь я в Заворичі.
Постояв біля будинку Оскерка.
Спогади перехопили подих...
Краса лиш додавала смутку.
Не наважуюсь ще раз побувати в тім раю.

Звинувачувала час…
Картала розлуку…
Ненавиділа себе,
а ще більше –
Ту, що вполювала
твоє серце.
Мріяла хоч раз
поглянути їй у вічі.

А виявилось,
я щодня зустрічала
Жінку,
яку ти обожнюєш
усе життя.
Ось і зараз
вона дивиться на мене
з глибини дзеркала
ТАК,
ніби знала
про це
завжди.

Вдивляюсь
у знайомі риси
твоїми очима,
наче вперше бачу…

І прощаю її…


08.11.2018

сльози туману
в тенетах тернових
на обочи осінь збирає...
.......
терпко на серці
й платина тернова плечі не гріє...

Зі станції Падолист
На жовтому потязі Сонце
Ми їдемо в місто Квітень.
З тихого перегону Грудень,
Де навіть залізо забуло
Співати пісню світла
Гудіти пеан надії
На дрезині променів ранку
Поспішаєм на станцію Квітень,
Де все так біло і легко,
Де навіть старі сажотруси
Димарів Судного Дня
Вдягаються в біле,
Наче вони капітани
Вітрильників Сьогодення.
Із міста сумного Осінь,
Де будинки зроблені з листя –
Зотлілого ще в часи Данте,
Де замість бруківки горіхи
Злущені білкою Годі,
Де замість вікон краплини
Дощу Темного Часу
Ми їдемо в місто Квітень.
Пошийте мені хламіду
Чи краще шляхетну тогу,
Чи просто плащ вітру,
А може лише сорочку
Довгу як наше чекання
З білої парусини
Зіткану з синього льону…

Смійся, доки сміється,
доки хочеться радісно мружитися
і міцно притиснути до себе,
аби вдихати повітря в унісон,
щоби злитися у спільному запахові
любові і щастя.

Я знаю, як пахне любов -
ледь чутний аромат лісових ягід,
терпкість дубової кори
із солодкою ноткою апельсина.
Решту запахів не виокремити
із цього шаленого букету.
Хіба ваніль.
Так. Ваніль.
Боязко вплітається цей аромат,
але зостається післясмаком на устах.

Смійся, доки сміється.
Хтозна, що буде за мить,
і коли ви знову будете разом?
За цей час ріки стечуть в океан,
птахи долетять до вирію,
а душі - до раю.
Все зміниться...
Залишиться хіба тільки
післясмак ванілі.

02.01.2016
м. Каліш (Польща)

Доволі листя,
Забагато насипала ти, Осене.
Повний міх,
Ще й дороги всі засипано,
Всі шляхи, всі стежки,
Всі подвір’я,
Всі левади і всі могили –
Все засипано….
І то жовтим, багряним –
Кольорами минулого,
Кольорами сторінок
Книг зотлілих:
В яких було все написано,
Але не знайшлось нікого,
Хто б міг зрозуміти
Хоч літеру.
Доволі вже листя:
Щоб нас поховати,
Щоб все заховати,
Щоб все заперечити –
Все – навіть Час…

Доволі вже листя:
Кожен листок - це сторінка
Книги старого алхіміка –
Містика і чорнокнижника.
Забагато істин:
Навіть для мене –
Прочанина…

Ми думала, що це місто
І жили в ньому, кохана.
А виявилось, що це лише брама
Між двома пустелями,
Між двома небуттями,
Між двома купами піску вічності
(Бархани вітру і жодної квітки).

Ми думали, що це селище,
Де живуть люди веселі,
А це пустка,
Де око не знає спочинку,
Де жодного дерева,
Де жодної краплі зелені –
Тільки пустище випалене
Злим пастухом Сонце
(люди-вівці).

Ми думали, що це ліс:
Прихисток для німф та сатирів:
Зелений ліс відлюдників,
А виявилось, що це джунглі
Зі своїми страшними законами,
З квітами-людожерами,
З галявинами-порталами
У ніщо.

Ми думали, що це Небо –
Закон буття вічного,
А це порожнеча:
Ніщо нескінченне,
В якому не летимо – падаємо
У Всесвіт-прірву,
У забуття вічне,
У чорноту, з якої не повертаються,
В якій зникають-розчинюються.

Ми думали, що це колиска:
Першопочаток сущого,
Паросток Невідомого,
Проростання Таємного,
А це домовина
З дерева сколочена:
Зі старого каліки-ясена
З листками-перами:
Не зміг злетіти, став деревом:
Йому скрипіти,
А нам домовини витесувати –
Якщо не собі,
То старому годиннику,
Що втомився час міряти:
Море – воно не міряне, не осмислене:
Всі пливли-починали,
Ніхто не доплив
Того берега.

вітер шпурляє крізь темінь
незгаслі зорини
голі дерева
малюють у хмарах розпуку

Місяць уповні минеться –
копатиму корінь
приворот-зілля
чи стане для нас порятунком

вшию в подолок шматочок
гіркого любистку
кажуть, помічне

а ще приготую настою
рекомендовану дозу
краще було би й не знати

гострим ножем посікти
на дрібенькі осколки
пригорщу кореню
вкину на склянку окропу
меду осіннього трішки
й рвптову сльозину
питимеш спрагло
не опирайся спокусі
пахощі прянощі
терпко і солодко-гірко
знаю мій любку
- ніколи мене не покинеш
спогад
весною зросте
кучерявим любистком

Вже час:
Полудень наче вино
Налитий у глек дороги.
Квіти давно скам’яніли,
А каміння цвітуть:
Ніжно й тендітно:
Може тому, що холодно,
Може тому, що в людей
Замість крові тече антифриз
(Бо зима не бариться)
У венах – синіх, наче далека ріка.

Вже час:
Замки будують з троянд,
Мури в’язниць – з маргариток.
Замість цирульника
Бороди сиві
Вкорочує німфа,
Що раніше жила у діброві,
Жолуді гризла
І спала в дуплі –
Нині в місті:
Ножиці, гребінь і бритву
Кладе до бюра,
А намисто
Ховає між книг-фоліантів
Важких, як життя.
Бургомістр їжачком
З розбитої ратуші
Віщує прочанам про мито.
Каміння, каміння:
Витесує голови лисі пророків
Старий каменяр.

Мудрець Шар Акба відчув:
Не сьогодні-завтра
Має з’єднатись з батьками.
Став переглядати записи пожертв.
«Тільки сім тисяч динарів!..-
Сплеснув в одчаї руками:
Якже мало беру з собою
В таку далеку путь...
На зустріч не з ким-небудь,
А з самим Господом Богом!..»
Сяк-так підвівся й закричав:
«Негайно ж половину статку
Віддайте нужденним!»