ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2019.12.13 06:41
Погостюю у грудня, почаюю з зимою,
Подивлюся на білі, пухнасті сніги
На дерева укриті легкою габою,
На Дніпра посивілі за ніч береги.
І Стожарів палає незгасаюча ватра,
І здається ніколи не бути біді.
Не відвернеш від себе ні сьогодні, ні завтра
Ко

Н Кап
2019.12.13 00:21
Пастуше, всі твої баранчики
розбіглись небом - хто куди...
Палає місто помаранчево,
фата-морганить без води:
чорти в розетки пхають пальчики...
Стрибає пульс. Танцюють зайчики.
Пливуть трамваї крізь меди...

Іван Потьомкін
2019.12.12 21:24
Що «літо північне – карикатура південних зим ».
Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим

Тамара Шкіндер
2019.12.12 20:56
Багатострунна сніжна вертикаль.
Небесних арф лунають дивні гами.
В зимовім храмі схований Грааль
Дивує таємницею віками.

Снігами снить безмірна далина.
Малює знак рукою абсолюту.
До двох сердець торкнулася зима.

Ольга Якубенко
2019.12.12 13:59
Бачиш, брате, як повниться світлом душа,
Сокровенне вплітаючи в вірш,
В небо думка злітає несмілим пташам,
І щемить в глибині все частіш?..

Онде місяць над стріхою спішно зійшов,
Сяє ясно зірок водограй...
Не зміряй своїм розумом Божу любов —

Сергій Губерначук
2019.12.12 13:30
Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.

Галина Сливка
2019.12.12 12:51
Та адамашка, підбита вітром,
Що землю й небо твої з'єднала,
На шрамах серця сльозину витре,
Сповиє світлом, де болі - жалом.
Проб'ється зіллям і спозаранку
Росою вкриє забуті мислі.
Запахне щастям бузок на ганку,
Дощем проллються бажання стислі

Шон Маклех
2019.12.12 11:05
Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слу

Ігор Деркач
2019.12.12 09:46
ІЩось і було, а нація не знає, –
що то воно у Франції було?
У злодія на голові палає,
а виглядає, наче еНеЛО.

І наче упилася наркотою
Московія великого Пуйла.
Ні спокою немає, ні покою.

Любов Бенедишин
2019.12.12 09:42
Виправдань крайнощі.
Розпуки обнулення.
Течії радості.
У спогад занурення…

2.
Хвилі зневіри.
Тривоги маневри.

Н Кап
2019.12.12 08:21
Містом блукають трамваї - залізні ведмеді,
сонце підсолений сипле до ніг арахіс.
День прилипає асфальтом - розтопленим медом,
запахом кави - із присмаком стріляних гільз.

Місто пульсує-плюсує-фасує новини:
спека, гарячі путівки, прем'єра, футбол.

Микола Соболь
2019.12.12 07:33
Позиція влади – зректись України,
Зломити огидний народний хребет.
Ну, що? Попоїли: стабільності, зміни…
Потрапив хохол до московських тенет.

Не шкода йому побратимів убитих –
Самі винуваті. За волю пішли.
Могли б одірвати частину корита

Тамара Шкіндер
2019.12.11 22:20
Сніг перебілює барви осінні.
Паморозь сріблить зело.
Бризне на трави коштовним камінням...
Ніби тепла й не було...

Ні йти, ні - бігти, увімкнено гальма.
Мертвий сезон – на поріг.
Пустка відлунює дзвоном печальним

Галина Сливка
2019.12.11 21:18
У осердях негоди і хуг,
На розхрестях туги і завії
Щемом нив не засію під плуг.
Хай приймається зерня надії.

Що живе, те лишає ясу.
Я її не ховаю між ребер:
Звикла дневі віддати красу,

Галина Кучеренко
2019.12.11 20:36
За позування сплачена ціна
В той самий день - три наших пацана
Убиті!
Не останні….
Високий Cаміт у Нормандії
На хліб мастив поразку всій команді…
Сюжети…
Незнані….

Ігор Федів
2019.12.11 20:15
Балакали і волали,
Не переконали.
Образою годували,
Губи надували,
У істериці кипіли,
Ноги тупотіли,
А питаю: « Що ділили?» -
Двоє оніміли...

Олександр Сушко
2019.12.11 14:04
То, хто ж я, сестри? Штепсель? Тарапунька?
Беззубий пень? Із вусами хлоп'я?
Не дід і не юнак, а лисий вуйко,
Ні бе, ні ме! Ні риба, ані м'я!

- Йди в монастир,- збиткується сатира,-
Пракорінь спить - таких беруть у скит.
Для музи ти, немов на

Сергій Губерначук
2019.12.11 13:25
Порожня банка – ґеніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ,
пластмасову покришку скинь:
море – вухо болить!
Чим літровіша за розміром,
тим більше почуттів,
тим менша твоя аномалія розвитку,

Н Кап
2019.12.11 09:40
Мій малесенький білий і сонячний "Port Lligat",
Де рибальських човнів ще блукають солоні душі,
Де кімнати здаються за безцінь... З усіх принад
Не Wi-Fi, казино, ресторани, несправжні сУші,
А блаженна самотність. І голос - у кожній мушлі.
І примарні

Олена Побийголод
2019.12.11 06:51
Володимир Висоцький. «Аліса»

Пояснюю, як ерудит, досвідчено цілком:
Чеширський Кіт - не індивід, що чеше язиком;
чеширський - не замислений, чи ширшати, чи ні,
а просто він - зачислений в істоти чарівні!

Чим ширші роти,

Микола Соболь
2019.12.11 05:45
Від чаю ранок терпкий
Сон у провалля кане.
Чашка благає: «Допий,
Буде тобі нірвана.» –
Напій випиваю до дна,
Мудрість вбираю книги…
Посвіт упав до вікна,
Сипле додолу снігом.

Галина Сливка
2019.12.10 22:27
Вітром гойдається вишня,
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись

Іван Потьомкін
2019.12.10 21:14
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої

Олександр Сушко
2019.12.10 18:56
Рече колега: - Ти - мій кат! - і що?
Жувати все підряд, неначе паця,-
У позолоту вгорнуте ніщо,
Ліричного фразерства прілий пляцик?

Пегасе, з цього раю завертай,
У тебе і у мене інші друзі:
Глибінь, поліфонічна широта

Редакція Майстерень
2019.12.10 15:01
УК_РА_Ї_НА" за символьною своєю частиною безпосередньо тягнеться аж до "РА" - що найдавніше із відомих символьних походжень. "УК_РА_Ї_НА" - символьно це значить "Будову (або ж " ВІД") _ РА _ І _ Отримай (На)" - тобто, найвищий дарунок від Ра.

Сергій Губерначук
2019.12.10 13:25
Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зерня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Н Кап
2019.12.10 12:42
Дозвольте на вухо...
Лиш вам... По секрету...
Ви тільки нікому про це не кажіть!
нехай пропонують корону... карету...
хоч пів-королівства - будь-ласка,мовчіть!

І навіть якщо вам
підсунуть принцесу

Ігор Деркач
2019.12.10 09:47
Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти

Галина Михайлик
2019.12.10 09:37
Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…

Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався

Віктор Кучерук
2019.12.10 08:12
Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді

Микола Соболь
2019.12.10 05:23
Вона любить зорі ясні,
Дерева од інею срібні,
Сніги до перини подібні,
Короткі, насуплені дні.
Милується нині зима
На те, як веселі синички
Під вікна летять з годівнички,
Бо стужа до серця пройма.

Олександр Сушко
2019.12.10 03:56
Правду говоритиму навмисно,
Істина сьогодні на кону:
Лапу шобтиздохові потисну,
А тобі руки не простягну.

Бо собака ліпша за людину,
Віддана як жінка, їсть усе.
Ти ж мене кладеш під гільйотину

Ярослав Чорногуз
2019.12.10 00:25
Учу усіх я жити безоглядно,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.

Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,

Тамара Шкіндер
2019.12.09 21:50
Не поранюсь об сни,
По їх лезу вернусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.

Ярослав Чорногуз
2019.12.09 18:07
Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув

Ігор Деркач
2019.12.09 17:40
Минає все – жага, жура, очарування,
любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.

У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Мидрон Тазинк
2019.12.09

Наталья Иванова Харина
2019.11.28

Ольга Якубенко
2019.11.28

Н Кап
2019.11.26

Козак Ігор Козак Ігор
2019.11.20

Тетяна Шульга
2019.11.20

Галина Сливка
2019.11.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Вадим Василенко - [ 2018.04.28 11:25 ]
    Три записи в блокноті
    1.
    Наші страхи не зостаються на горищах, разом із покошлаченими Вінні й безрукими Барбі – вони ростуть, заховані так добре, що побачити чи почути свій страх далебі чи можливо. Незахищені та ранимі, ми насолоджуємося власними страхами і стаємо їх жертвами й заручниками, бо потребуємо страху як сексу чи нікотину, й водночас наші страхи потребують нас – ми і є нашим страхом.
    2.
    Щоденне тренування почуттів як біг на довгу чи коротку дистанції: ти не опираєшся ногам на біговій доріжці, гартуючи свої кволі м’язи та нерви, і градус твоєї чуттєвості, як стрілка на маятнику – зростає, щоби коли-небудь відчути: ніщо в тобі ні зовні, ані всередині не зосталося таким, як було. Відмирання чуттєвості як оніміння губ і затерпання пальців, нездатність відчувати як заразник і ліки, що роз’їдають і зцілюють водночас: у світі симулякрів чуттєвість – трагічне прощання з Учора. Ти не знаєш, як довго триватиме цей біг, подібний на гонитву, але відчуваєш: із кожним кроком і з кожним ривком віддаляєшся від дому й від себе – у безвість, що прагне пожерти тебе, як зжерла тих, що бігли перед тобою, як зжере тих, що позаду, і цього не виправити й не змінити, бо ти не лише той, хто біжить, а й той, хто падає. І дарма, що дорога, розграфлена зебрами, йде не лінійно, а колом, від фіналу до старту – твій біг рятівний і убивчий, ніяк не інакше: і за кожною зеброю, з кожним відрізком дороги та часу на тебе чекають нові краєвиди.
    3.
    2017 – це рік, про який хочеться переважно мовчати, ніж говорити, бо він поставив питань більше, ніж зумів дати відповідей, породив більше сумнівів і протиріч, ніж твердості у власних і чужих переконаннях, набудував більше бар’єрів, ніж відміряв сил і снаги, аби їх не обійти, а перейти та подолати. Здається, ніколи ще не відчував таку прірву – між можливим і неможливістю, зневірою і реваншем, соромом і презирством, але ніколи ще не бачив так ясно доріг і магістралей, облич і масок, і світло від дорожніх ліхтарів не різало у вічі так гостро і яскраво. І все ж, чи не єдине і може найвагоміше, що зоставив по собі 2017 – це розуміння себе у Вчора й Завтра, у ролях, прописаних самим для себе, хоч і в чужих декораціях. І те, чого він не забрав, від чого не спокусив відмовитися – нездатність мріяти про реальне, сновидити із заплющеними очима, не визнавати поразку, навіть тоді, коли поразка дивиться у вічі – дарма, що весь 2017 – це суцільне фіаско. Шви уяви тріщать, хоч примарне Завтра хитке та непевне, але може тому спрага дороги така нестерпна, а відчуття землі під ногами таке непереборне?

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (3)


  2. Вадим Василенко - [ 2017.09.19 10:03 ]
    П’ять днів у серпні
    1
    Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі ти вимикаєш свідомість, як світло в кімнаті, намагаючися забути про себе, поникнувши в порожнечі, щоби, ніким не поміченим, прокинутися там. Темні кружальця сонця, розрізаного навпіл, мерехтять, як метелики, чорними крильцями, і здається, від шереху лопають скельця, розширюються зіниці. Пісок огортає тебе...
    2
    Усе ж, найважче повірити собі самому, і піймати себе на самообмані не легше, ніж самозізнатися. Та коли ні повірити, ні зізнатися собі не можеш, бачиш: поїзд за вікном ще не зрушив із місця, дарма що завважуєш його в русі, чи відчуваєш: поїзд стоїть, але ти віддаляєшся. Світло зникає: оніміння, осліплення, глухота. Хтось (без обличчя) схиляється над тобою і вимагає квитка.
    3
    Лампа вирізьблює профіль і руки, складені човником, дві зморшки на кутиках уст і нічого з того, що було: ти сидиш, вдивляючись у власне відображення, я – в сутінь.
    4
    І якби не це місто, розведене між мостами, я би повірив, що все завершується там, де починалося, і починається там, де завершилось. І якби не цей колір очей і не відблиск волосся, я би знав напевно, що останній день схожий на перший – у миттєвому погляді, спорадичному жесті, браку слів і тривалості пауз. Але все, все тут таке чуже, таке знайоме, ніби це було так давно, ніби цього не було.
    5
    Діставшись до напівпорожнього вагону, ти закидаєш валізу й вибираєшся на верх, не відчуваючи нічого, крім утоми, зашитої тобі під шкіру. Гул, як у порожній склянці, чи, може, у скляній кулі, куди тебе замкнуто на невизначений, незазначений час, стоїть у вухах, і від нього перехоплює подих. Тоді здається, що ти б’єшся, силкуючись розтрощити високі скляні стіни – головою, ногами, всім тілом налігши, прагнеш перевернути цю склянку чи кулю, але безвихідь надто очевидна, вона неминуча. Ти один у цьому залюдненому поїзді без місця призначення й часу прибуття, хоча за місце на верхній полиці платиш – умовними одиницями або часом, бо за все, скрізь і всім ти платиш. Куля видовжується, як ліхтар, і світло, тремке й синювате просвічує, просвердлює, дірявить тебе, а тіло стає рівно-струнке, легке і шорстке на дотик, ніби вирізане з паперу. Ти нагадуєш собі паперового чоловічка з видовженими ногами й широко розставленими очима: за яку ниточку не потягни – покірний жест і твердий потиск рук, посмішка чи ствердний кивок головою – кому яку ниточку?


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  3. Вадим Василенко - [ 2016.11.10 15:38 ]
    Жовтий блокнот
    1
    Страх зміни, як привид, переслідує тебе щоосені. Зміни місця, де ти мешкаєш, людей, із якими спілкуєшся, речей, до яких звикаєш. Світ гармонії, у якому все знайоме, розхитується, аби зникнути в багряному хаосі міста, піти на дно, як щогла корабля. До зміни місць і речей ти поволі звикаєш, як до декорацій, але не до зміни людей, які йдуть, аби не повернутись. Людей, що вросли у твою пам’ять та уяву, ніби сни про бажане, але неможливе. Людей, що забирають із собою все, що було, що могло би бути, але чого не сталося. Осінь замикає всі кола, перефарбовує дерева й душі, топить сірі й хиткі світи, щоби напнути над містом тугі та гострі вітрила. Місто посеред осені нагадує божевільню, і ти ховаєшся в себе, як у мушлю, почуваєшся безпорадним і кволим, опинившися серед незнайомих будинків і людей, у лабіринті вулиць і думок. І жоден компас не вкаже тобі, куди йти, жоден трамвай не відвезе туди, де тебе чекають.
    2
    Опівночі бачиш сон про воду, яку не перейти, не переплисти. Вода заповнює кімнату, розмиваючи стіни і стелю, оповиває пеленою туману і поглинає як звір. Ти зникаєш у темній пащі, а коли намагаєшся виринути, відчуваєш, що опинився по той бік стіни, складеної із кольорового скла. Ти не знаєш, де ти або чому ти там, і навіть не прагнеш знати. Приростаючи до скляної стіни, дивишся на те, що відмежовано туманом. Величезне місто, розпростерте, як привид, гуркотить своїми важкими ланцюгами.
    3
    Іноді хочеться перечитувати діалоги дво-, три- або чотирирічної давності, з людьми, про яких уже нічого не пам’ятаєш, ні доброго, ні поганого, або про яких не прагнеш нічого пам’ятати. Які стали цілком реальними, живими, або зосталися по той бік екрану, зі справжніми чи вигаданими іменами. Від слів яких ти грівся повільно, як на слабенькому вогнику, і так само повільно холонув. Старі діалоги як послання, заховані у красі чи потворності слів, скажуть куди більше, ніж фотографії. У них ти впізнаєш усе те, що творило твоє віртуальне Я, правдивіше, ніж Я реальне, твій хиткий і часом хмарний світ. Але той ти, що зоставсь у старих діалогах, занадто далекий, аби міг упізнати його, занадто чужий, щоби зрозуміти. А може, ти, як на очній ставці, відмовляєшся впізнавати і розуміти його, щоби не ворушити провину?
    4
    Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що світ здавався неймовірно великим, твоєї посмішки вистачило б на те, щоби проникнути в найтемніші куточки чужої душі. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що міг літати у снах або розмовляти із бездомними псами, тоді не почувався самотнім або незахищеним. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що вірив у Діда Мороза, привидів і марсіан, поведінка дорослих здавалась такою дивною, що ти нізащо би не повірив, ніби тебе що-небудь може пов'язувати з цими людьми. Чому ж ти почуваєшся іншою людиною, з іншою зовнішністю і внутрішністю? Невже тому, що більше не літаєш у снах, не розмовляєш із бездомними псами, не віриш у прибульців і дива. Кажуть, ти виріс. Чи виправився? А може, тебе виправив світ, який раптово став занадто вузьким і тісним? Чи люди, яким ти давно перестав посміхатися?
    5
    Як назвати те, що не дозволяє тобі впасти, коли підлога, як розхитаний човен, вислизає з-під ніг, а світ нагадує камеру, де ти приречено ковтаєш газову отруту – дозу за дозою? Що тримає тебе в цьому замкнутому просторі, до якого, як у сюрреалістичному кіно, є тисячі дверей, але з якого нема жодного, жодного виходу? Простору, який скидає з тебе не одяг, а шкіру, витравлює все, у що ти вірив, витягує на світ істоту, якою ти є, приречену й безнадійну, прокляту свободою свого вигнання, і каже, не каже – кричить: дивися. Але, замкнений у своєму проклятому колі, ти не можеш дивитися, не можеш бачити і чути: ти сліпий і глухий, а твій простір дедалі вужчає. Ти почуваєшся витісненим, вигнаним із свого простору, із себе самого, з усього, що становило для тебе хоча б якийсь сенс. Але що змушує тебе стояти, закривши очі й вуха, щоби дограти останню, ніким не писану для тебе роль, ніким не прожиту історію? Що?
    6
    Ти – вічний пасажир. Рух стає твоїм життєвим тонусом, а дорога – компенсацією бездомності. Твій простір – поїзд, до того ж без жодного натяку на зупинку чи назву станції. Експрес, купе, плацкарт – місце, де зустрічаються люди, які за інших умов ніколи б не перетнулися, не зібралися б разом в одному місці. Де незнайомці виговорюються, розповідаючи те, чого ніколи не скажуть знайомим. Де від часу знайомства до часу прощання – година, дві, три, не більше. Твій стан – лет над прірвою, яка прагне зжерти тебе. Безповоротна відірваність від минулого та повна невизначеність майбутнього. Неприв’язаність до людей, місць або часу. Твій час – кволий ранок або легкі сутінки. Число та місце видрукувано на квиткові. Твоє право – не пам'ятати уламків старого світу й живити уяву новими людьми, краєвидами, книгами. Бачити те, що здавалося непоміченим, і чути того, кого досі не чув. Знати, що не давав нікому жодних зобов’язань, що не винен нічого країні, науці, нікому нічого не винен. Ти один, і тобі нема до кого дослухатися, у тебе нікого, нічого немає. Ти не прагнеш щось мати. І ніколи, нізащо не матимеш. Лише не тут. Якісь претензії? Ні, жодних.
    7
    Сьогодні мій останній день у статусі аспіранта. Нагода пригадати, як, підібравши ключа, я зайшов у будинок найменш освітлений, але дуже просторий. Його мешканці-привиди почали мені оповідати про все, що пережили. У тон їхнім оповідям я чув такі ж історії з екрану телевізора й ноутбука, натрапляв на них у соцмережах, на шпальтах газет. Здавалося, час замкнув мене в колі, з якого не вийду: дарма, чи йшлося про повоєнну добу і літературу української еміграції, чи про сучасність, у якій живу. Слова, якими можна було б означити ці часові відрізки, звучать однаково: війна, насильство, жертва, свідок. Як промовляти ці слова, щоб вони не втратили сенсу? Як говорити про минуле, яке паралізує майбутнє? Розповідь про травму – це не лише сповідь, а й інвектива, медичний анамнез і юридичний документ водночас. Вона перетворює автора у свідка на суді історії. Голоси свідків із середини ХХ століття злилися з голосами моїх друзів і знайомих. Слова, які я міг би сказати, втратили силу. Я відчув, що занадто кволий, аби наблизитися впритул і подивитися в обличчя жаху, якому немає імені.
    8
    Час не лікує ностальгії, а лише розставляє крапки. Відстань не випробовує почуттів, а доводить їхню (не)справжність. Життя – це час, швидкоплинний або нескінченний. Життя – це відстань, далека й водночас близька. Чому так стається, що за день або ніч ти проживаєш рік, якщо не десять, а за півроку – менше години? І все ж ти не знаєш, де будеш і що буде з тобою – сьогодні, завтра, післязавтра? В які двері постукаєш? Із ким підеш на виставу чи в кіно? Захочеш, але не зможеш провести вечір? Кого зустрінеш і з ким розпрощаєшся (можливо назавжди)? Ти не певен ні в чому, крім того, що відчуватимеш: біль або задоволення. Все інше – сценарії, написані заздалегідь і не тобою. І може, якби не незнання фіналу (Що буде далі? Як розвиватиметься цей сюжет? Чи перетнеться з іншим? Чим закінчиться? І з чого почнеться?), інтимні історії взагалі б утратили свій сенс.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  4. Вадим Василенко - [ 2016.09.26 23:51 ]
    МЕЖИ ЧАСУ ТА СНІГУ: ПАМ’ЯТІ МАРИНИ ОЗЕРАНСЬКОЇ
    Я не прощаюся з тобою, не відпускаю тебе, бо вірю: навіть якщо люди не зустрілися в часі, це не означає, що вони не зустрілися зовсім. Ми зустрілися з тобою в дуже тісному часі, на вінницькому мосту, що об’єднує лівий і правий береги міста. Я повертався з лівого, ти – з правого. Може, береги, на яких стоїть Вінниця, тоді звузились, а може, час ущільнився, бо розмова здалася нам обом дуже короткою. Утім, дорога на двох завжди здається короткою, бо часу бракує, щоби виповісти навіть половину задуманого. До того ж не має значення, як двоє долають дорогу – автомобілем, поїздом чи пішки. Я не дізнався нічого про твої улюблені кольори, кінострічки, музику, бо заледве встиг спитати те, що здавалося найважливішим. Навіть переселившись до Києва, не ходив із тобою на футбольний матч «Динамо Київ», про який ти казала, що його треба любити більше за перемогу, на концерти «Океану Ельзи», у черзі за квитками на який наші друзі стояли годинами. Однак ділив поетичні читання у весняній Вінниці, наукові конференції в осінньому Бару, революційний Майдан у зимовому Києві. А ще слова, тепліші за чай, який ти носила своїм однодумцям на вулицю Грушевського, суперечки про спорт, політику, літературу. Географія наших зустрічей, звісно, не мала обмежень, та обмеження наклав час. Час і місце зустрічі ніколи не сходилися, хоча могли би принагідно зійтися.
    Жодного разу нам не вдалося довести розмову до кінця. Ні в дорожньому кафетерії, ні в університетській аудиторії, ані по телефону. Час щільно стискав нас в обіймах, як у лещатах. «Якось так сталося, – сказала ти, – що часу дуже мало». Може, відчувала, що він невблаганно пульсує у тебе під шкірою, сиплеться з рук, як пісок, протікає крізь пальці, тому квапилася упіймати його, як рибу в сітку, чи пташку в сильце. Надто квапилася. А впіймавши, так і не сказала, який він мав вигляд (як риба чи птах?), що лишилось у тебе руці (луска чи пір’їна?). Та повз мене час пропливав, пролітав надто кволо, і я забагато лишив не відписаних повідомлень, недочутих дзвінків, недоказаних слів. Надто багато, щоб усе дописати, дослухати, договорити.
    Пригадую: ти несла першодруки «Бути осінню» з червоною парасолею та розсипаними яблуками на зеленому полі. Навколо багряніла осінь, синів Південний Буг, графічний, як розчерк авторучки. Ми торкнулися одне одного словами, й здавалося, що голоси, переплітаючись, переливаючись, звучать кольорово. Я – синьо, ти – червоно. Може, з того часу, а може пізніше ти залишилася в осені, чи сама стала осінню? Наблизившись упритул, уподібнилася до неї, як писала про це. Не знаю напевно. Та червоний, колір вогню, завжди буде твоїм кольором. Це неминуче. Крім кольору, я пам’ятаю ще запах. Чи ти зізналася тоді, що захотіла стати схожою до м’яти, чи, може, м’ята запахла тобою? Цього не скажу напевно. «Схожу до м’яти» я прочитав на одному подиху в поїзді «Київ – Вінниця», коли повертався з Інституту літератури. Стояла неймовірна спека, а м’ятний запах твоїх віршів оживлював мене як свіжий бриз. До речі, тоді я дізнався, що «Марина» з латинської означає «морська». Однак що було в тому запаху – Тульчин, Бар, Вінниця, Київ? Наука чи поезія? У ньому була ти. Запах м’яти завжди буде твоїм запахом. Це самоочевидно.
    Перш ніж мені сказали про це, до кімнати влетіла пташка. Я не пригадую, ні те, що це була за пташка, ні те, якого кольору було в неї пір’я. Вона облетіла мою кімнату й випурхнула у квартирку так само несподівано, як і влетіла, а вслід їй закричав, як поранений, телефон. Я спромігся лише на одне запитання – те, яке ставлять чи не всі люди в таку хвилину: «Боже, чому?». Від дня твого народження до дня смерті минув місяць і два дні. Ти обійшла земне коло за двадцять років. За три дні до кінця місяця падолиста назавжди залишилася двадцятирічною. Господи, чому так швидко? Чому прийшла, щоби залишити пасмо світла й відійти так само несподівано, як прийшла? Відійти тихо й безмовно, як тінь, що покидає тіло. Я не вірю, що колись мені вдасться звикнути до того, що трапилося. І може, в цьому незвиканні, неприйнятті твоєї відсутності – чи не єдина можливість опиратися часу, який тисне дедалі щільніше.
    Того дня випав сніг. Попри те, що кожен крок від твоєї оселі був помітний, я не зміг ні знайти, ні порахувати твоїх слідів. Ти відходила без сліду, залишивши сліди в пам’яті. Відходила без слова, залишивши слова у віршах. Та дорога, якою ти йшла, стала аркушем, списаним слідами, які (у тім я певен) ти могла би розпізнати, прочитати, як письмена, що танули та стиралися. Білий колір завжди буде кольором смерті. Це вирок, який виніс нам сніг.

    Рядки з біографії
    МАРИНА ОЗЕРАНСЬКА
    25 жовтня 1995 – 27 листопада 2015
    Поетеса, критик, журналістка, народилася в Тульчині, навчалася в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Михайла Грушевського, у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Учасниця формації “Інверсія серця” мистецьких об’єднань імені Василя Стуса та “Автограф”.
    Про вірші молодої авторки схвально відгукнулися відомі вчені й митці: Віра Вовк (Бразилія), Божена Боба-Диґа (Польща), Тетяна Шеїна (Білорусь), Наталія Дяченко (Ізраїль), Мацей Зімка (Польща), а також Дмитро Лінартович, Сергій Пантюк, Роман Ярошенко, Віталій Борецький, Тетяна Яковенко, Ірина Зелененька, Михайло Каменюк, Антоніна Сторожук, Вадим Василенко, Ольга Остапчук, Євгенія Більченко, Дмитро Штофель, Василь Пастушина та ін. Марина Озеранська займалася такими складними формами як мовокраїнознавча поезія, вірші-тревелоги; її перу підкорилися сюжетні образки й однострофні медитації.
    Раптова смерть сповненої сил і творчих планів дівчини, квітки молодого подільського слова, здоланої легеневою інфекцією, стала травмою для багатьох письменників, журналістів, учених.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (1)


  5. Вадим Василенко - [ 2016.09.21 15:16 ]
    Із сірого зошита
    1
    Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік поразки, болісного (з обдирання шкіри, з переломом кісток і свідомості) падіння, не менш болісного випрямлення (хребта й помилок). Рік, який залишив по собі більше шрамів, ніж слів, більше відчаю, ніж утіхи, смугу приречення, а не надії. Утім, шрами – ознаки ініціації (пройденої і відбутої – «збережи і згадуй»), відчай – знеболювальне від ілюзій, а приречення – щит від міщанської кіптяви (людей із брудними черевиками та ще бруднішими душами). Рік, що навчив міцно стискати кулаки та гордо тримати голову, відходить (лише не зарубцьовані шрами продовжують нити, нагадуючи про неминучий відхід). Я не виходитиму за двері, аби прощатися з ним, як і не тамуватиму радості, що витримав іспит (може, далеко не найскладніший у своєму житті), адже знаю: найкраще прощання – без слів і рукостискань.
    2
    Коли Святвечір надходить у спорожнілу кімнату, ти приростаєш до вікна, за яким сходить та ж зоря, що й дві тисячі років тому. Вуха ріже гул мегаполіса, і з’являється туга за давнім, святим і великим – тим, чого вже ніколи не буде у часі, відведеному тобі. Може, ти опинився не в тому часі, не в тому місці, не з тими людьми? Відчуваєш себе малим, безпорадним і кволим, як пастух, що розгубив отару й не може ні повернутися в кошару, ні йти на пошуки, тому сідає на камінь і не знає, на кого чи на що чекати. Може, святе і велике розсіялося, як рідкий сніг, схожий на стружку, розсипалося між офісів, торгових центрів, машин, подібних до людей, і людей, подібних до машин? Тисячоокі будинки, схожі до химер, обступають тебе звідусіль, без’язикі, як і ті, що живуть у їхніх нутрах. Тисячі очей виміряють тебе з висоти, й від них стає тепло, ніби ти не в кімнаті, де кублиться тиша, й не на вулиці, де кипить рев машин. Ти ще не знаєш, де ти, але певен, тебе там чекають.
    3
    Не полишає враження, що досі я перебував на тренуванні, готуючись до рішучого стрибка, а сьогодні, добігши до трампліна, зупинився: стрибати чи ні? Чи є право на сумнів і вагання? Чи є час на пошук відповідей, які неможливо знайти? Яке з питань, що визріли, найістотніше? Вочевидь, усі сумніви, вагання і запити, що виникли, можна звести до найістотнішого: пошуку власної, а не накинутої зовні ідентичності. 25-річне тренування нервів і м’язів, скоріш за все, було часом пошуку власного Я – з обдиранням шкіри, ламанням рук і ніг, але майже ніколи себе самого, власної самості й сутності. Часом першовідкриття та називання речей власними іменами. Може, останнє не здавалося б таким визначальним, якби не довелося усвідомлювати, що всі цілі – це приводи для самоозначення. Може, перше не було б таким неминучим, якби кредит довіри, отриманий за час тренування, не виріс до такої критичної позначки. Може, тон і тембр варто було б змінити, якби час не витікав так невблаганно, а в одну й ту саму річку можна було зайти двічі. Може, відчуття власної приреченості не було б таким пристрасним, якби істина не полягала в тому, щоб бути готовим іти за покликом щоразу ніби вперше. При цьому не важливо, чи вичерпався час запитань і пошуків, чи ще не починався – стрибок мусить відбутися, хай би там що!
    4
    Ті ж закладки на недочитаних розділах у книжках або в соцмережі, не викреслені позиції у списку на сьогодні, та ж думка – щоби мене ніхто ніде не чекав. Зранку пробіг на стадіоні і вибір сорочки, з обіду розмова на радіо про свіжу книжку чи культурну акцію, під вечір повернення з мистецької виставки чи футбольного матчу, заковтування порції новин, під ніч безпорадні зусилля вилущити пару речень і ще більше безпорадне намагання заснути. Заступаєш у сон, ніби стаєш на інший берег, відсутність сну відчуваєш як провалля у смерть. Над ранок ті ж ілюзії про втечу від фальшивих гримас і награних тонів у студії чи на кухні, слів, до яких звик так само, як до затертих джинсів або облич із телеекранів. Втечу? За межі дійсності, себе самого?
    5
    Чи можна виміряти біль? На якій мапі накреслити його частоти й амплітуди? Як вивести шкалу? Може, ти сам собі його створюєш, і не потрібно шукати нічого того, що лежить за межами уяви? Може, біль – це фантом, навіяний безпорадністю, страхом або соромом за страх? Відчуття того, що якась частина твого Я померла, інша – балансує між тим, що сталося, і тим, чого могло би не статися (усе, що поза цим – простерта пелена туману). Те, що світ учинив із тобою чи ти вчинив зі своїм світом і з собою? Що корениться у глибині твого Я, куди ти волієш не зазирати.
    6
    Дощ стугонить по шибках, і кімната звужується або розширюється як зіниця. На столі невикористані квитки, напіврозібрана валіза, розкидані сорочки. Як довго добирав я колір і тон! Ти кажеш: даремно шукати кольору й тону, аби виповнити ними дощ. Він живе у тобі, столикий, стоголосий, а може, безликий і німий? Все, що мені зостанеться, – сліди від крапель. Ти відійдеш мовчазно, не озираючись, як тінь, що покидає тіло. Дощ піде за тобою, чи з тобою. Я вимкну світло і слухатиму зойк пораненого телефону.
    7
    Як визнати втрату, коли все, що є у тобі, чинить спротив? Не чути того, хто мав би бути деінде, але оселився в тобі, як у крипті, і кричить зсередини, або зривається і ходить, що все у тобі тремтить, а гуркіт відлунює так, що міг би оглухнути. Як описати те, що перебуває за межами мови? А мова болю безсила сказати про відчай і тугу, які виповнюють тебе. Може відповідь існувала б, якби у світі зникло те, що ніколи не зникне.
    8
    Мертвий, що оселяється в тобі, не може померти. Він стає живим померлим, дихає, говорить, страждає. Слухачем-лицеміром із закритим лицем, твоїм двійником або братом. Твоє єство перетворюється у вмістилище мертвого – склеп, оточений стінами, з якого він не знайде виходу без тебе та до якого тобі нема входу. Ти стаєш померлим живим, не спроможним відрізнити тіло від тіні, і сам поволі перетворюєшся в тінь, що тривожить прозорість, невиразний, непроникний відбиток у дзеркалі. Дисоціюючись від безпорадності чи люті, придушеної в горлі, зводишся на ноги і стаєш біля себе. Дивишся, як на ліжку, зіщулившись, здригається тіло, відібране тим, хто не може померти, але не має сили жити. Заціпеніння минає. Ти повертаєшся і відчуваєш: стіни невпинно ростуть, але шпилю все ж не побачиш.
    9
    Чи відчували ви коли-небудь, що час ущільнюється? Що будинки, які перед вами, це не ті будинки, які ви бачите, а ті, що бачили раніше. Що відчуття, знайомі вам, повертаються у ваш слух, зір, нюх, дотик. Що той, хто давно чи недавно пішов од вас, аби не повернутися, незримо йде поруч, тими ж вулицями, повз ті ж будинки. Що реальність стає невловимою, а місто перетворюється у фантома, який поглинає вас, ніби згусток повітря. І єдине, що нагадує про похибку, - це дата, видрукувана на залізнчному квиткові.


    Рейтинги: Народний 6 (5.43) | "Майстерень" 6 (5.49)
    Коментарі: (4)


  6. Народна Творчість - [ 2011.02.10 18:04 ]
    Українські дитячі загадки
    * * *
    Довгі ноги, довгий ніс,
    По болоті ходить скрізь.


    * * *
    Стоїть корито,
    Повне води налите.
    (Ставок)


    * * *
    Через воду він проводить,
    А сам з місця вік не сходить.
    (Міст)


    * * *
    По полю ходить, жне, косить,
    Зерно молотить, хліба не просить.
    (Комбайн)


    * * *
    Хоч не літак, а крилатий,
    Без крил не може працювати.
    (Вітряк)


    * * *
    Знизу клин
    Зверху млин.
    Тече вода
    А їй не біда.
    (Парасолька)


    * * *
    І червона, й соковита,
    Та гірка вона все літо.
    Припече мороз – вона
    Стала добра й смачна.
    (Калина)


    * * *
    Кавунчики дрібненькі,
    Смугасті та кисленькі,
    У колючки вбралися
    І кущиком назвалися.
    (Аґрус)


    * * *
    Мов маленький м’ячик,
    Висить, а не скаче,
    Рум’яне, гладеньке,
    На смак солоденьке.
    (Яблуко)


    * * *
    Торох, торох,
    Розсипався горох.
    Почало світати –
    Нема що збирати.
    (Зірки)


    * * *
    Дерев’яний та довгенький,
    Маю носик я гостренький.
    На білому слід лишаю,
    Усіх діток потішаю.
    (Олівець)


    * * *
    Ухопився за дріт,
    Покотився у світ,
    Потяг близняток
    Цілий десяток.
    (Електровоз)


    * * *
    Коли хочеш ти читати,
    То повинен мене знати,
    А коли мене не знаєш,
    То нічого не вчитаєш.
    (Абетка)


    * * *
    З небесної діжки
    Крижані горішки
    На землю упали,
    Шкоди нам завдали.
    (Град)


    * * *
    Спритний майстер у стрибках:
    На деревах, по гілках.
    Вся руда, пухнастий хвіст,
    Рідний дім для неї – ліс.
    (Білка)


    * * *
    На городі нога стоїть,
    На нозі голова висить.
    Куди сонце повертається,
    Туди голова нахиляється.
    (Соняшник)


    * * *
    З небокраю, з-за діброви,
    Вийшли воли чорноброві:
    Принесли водиці дзбан,
    Полили і ліс, і лан.
    (Хмари)


    * * *
    Не ставок і не ріка,
    Мох росте і осока.
    Там земля - неначе тісто,
    Що воно за дивне місце?
    (Болото)


    * * *
    Квітка пишна, квітка гожа,
    На троянду трішки схожа.
    На кущах вона зростає.
    Хто із вас цю квітку знає?
    (Шипшина)


    * * *
    Живим зерном народжений,
    Живу я на землі.
    Щодня рум’яним сонечком
    Я сходжу на столі.
    (Хліб)


    * * *
    У нашої бабусі
    Сидить дід в кожусі,
    Проти печі гріється,
    Без води умиється.
    (Кіт)


    * * *
    Прийшла кума із довгим віником
    На бесіду із нашим півником,
    Схопила півня на обід
    Та й замела мітлою слід.
    (Лисиця)


    * * *
    Найрідніша, наймиліша,
    Всіх вона нас пестить, тішить,
    Завжди скрізь буває з нами.
    Відгадайте, хто це?..
    (Мама)


    * * *
    Олена зелена,
    Не сіяна, не саджена,
    Хто доторкнеться,
    Той обпечеться.
    (Кропива)


    * * *
    Уночі гуляє,
    А вдень спочиває,
    Має круглі очі,
    Бачить серед ночі.
    (Сова)


    * * *
    Хоч я і страшнуватий,
    Ось палиця в руці,
    Та як мені прогнати
    Від проса горобців?
    (Опудало)


    * * *
    Він скрізь: у полі і в саду,
    А в дім не попаде,
    І я тоді лиш з дому йду,
    Коли вже він не йде.
    (Дощ)


    * * *
    Цвіте синьо, лист зелений
    Квітник прикрашає
    Хоч мороз усе побив –
    Його не займає.
    (Барвінок)


    * * *
    Сонечко в траві зійшло,
    Усміхнулось, розцвіло,
    Згодом стало біле-біле
    І за вітром полетіло.
    (Кульбаба)


    * * *
    Ніде не купиш,
    На вагах не зважиш,
    Сам здобуваєш,
    У комору складаєш.
    (Знання)


    * * *
    Неначе паровоз, гуде,
    Шумить, кипить, і пара йде,
    Смачний заварює нам чай.
    Хто ж він такий? От відгадай.
    (Чайник)


    * * *
    Стоїть собі літечком
    На городі тіточка,
    Світлокоса, білочуба,
    а на ній зелена шуба.
    (Кукурудза)


    * * *
    У лісі зростав,
    У столяра побував,
    В кімнаті оселився,
    Полотном укрився.
    (Стіл)


    * * *
    Хто завжди правду каже?
    Який є, таким покаже,
    І без слів про все рас скаже.
    На нього дивишся, а себе бачиш.
    (Дзеркало)


    * * *
    Я порою дощовою –
    Наче дах над головою.
    При собі мене тримають,
    А як дощ пройде – складають.
    (Парасолька)


    * * *
    У носатого Івана
    Одежина дерев’яна.
    Він у чистім полі ходить
    І по ньому носом водить.
    Не стрижений, не чесаний –
    Гострим ножем зетесаний.
    (Олівець)


    * * *
    В полі жовті промінчата
    Шелестять, немов зайчата,
    А вусаті ж їхні віти!
    Що це, друзі? Мабуть…
    (Жито)


    * * *
    Хто крилатий, гарний, гожий,
    На красиву квітку схожий,
    Має довгий хоботок,
    П’є нектар ним із квіток?
    (Метелик)


    * * *
    У бабине літо
    Легке срібне сито,
    Не руками ткане,
    Летить ось над нами.
    Що ж це, дитинко?
    Це - …
    (Павутинка)


    * * *
    Його пожива – це листочки,
    Домівка – деревце чи кущ.
    З’являється що травня точно
    Поважний, симпатичний …
    (Хрущ)


    * * *
    Якщо руки ваші в ваксі,
    Якщо на ніс сіли клякси,
    Хто тоді ваш перший друг,
    Змиє бруд з лиця і рук?
    (Вода)


    * * *
    Щось у небі синім - блим!
    Розкотився в небі грім
    Та гуркоче вдалині.
    Що за дивні ці вогні?
    (Блискавка)


    * * *
    Дуже я потрібна всім:
    І великим, і малим.
    Всіх я розуму учу,
    А сама завжди мовчу.
    (Книга)


    * *
    Спробуй, друже, відгадати,
    Що за стрій у небесах:
    Чи клубки пухкої вати,
    Чи то пір’я з крупних птах,
    Чи біжить овець отара?
    Ні, пливуть це білі …
    (Хмари)


    * * *
    Триколісний друг у мене,
    Має він кермо зелене.
    Ще сидіння та педалі…
    Певно, ви його впізнали?
    (Велосипед)


    * * *
    Всюди проживають,
    По шість ножок моють,
    Можуть мати й крила.
    Але це – не пташки.
    Дітки, відгадали?
    Звісно, це - …
    (Комашки)


    * * *
    Ледь помітний він, маленький…
    То квадратний, то кругленький…
    Як його ти відірвеш,
    То штани не застібнеш…
    (Ґудзик)


    * * *
    Що за жучок це – яскравий, моторний,
    Спинка червона у крапочку чорну,
    Сам симпатичний, хоча і маленький,
    Гарний на вроду він та веселенький.
    (Сонечко)


    * * *
    Над глибокою рікою
    Вигнув спину він дугою.
    Всі по ньому їдуть,
    Всі по ньому йдуть,
    А з собою не беруть.
    (Міст)


    * * *
    До дітей на кожне свято
    Просять в гості завітати,
    Бо солодкий і смачний.
    Здогадались, хто такий?
    (Торт)



    * * *
    Щоб мені кудись дійти,
    Треба всю її пройти.
    Бере початок від порога
    Далека чи близька…
    (Дорога)


    * * *
    Кружляють в повітрі маленькі пушинки,
    Легенькі та білі, неначе сніжинки;
    Дивуються дуже дорослі і діти:
    Де ж міг раптом взятися сніг серед літа?
    (Тополиний пух)


    * * *
    Що за струмінь-водоспад?
    В спеку кожен йому радий;
    В нашім парку – гарний, гожий –
    Веселить він перехожих.
    В’ються вгору води потоки,
    Краплі бризкають нівроку…
    Знають Юля та Роман,
    Ця загадка про…
    (Фонтан)


    * * *
    Грушка – не грушка,
    Вушка та дужка,
    Порожнє бриньчить,
    Повне – мовчить.
    (Відро)


    * * *
    На одній нозі танцюю,
    Зовсім я не байдикую.
    Ти мене лиш накрути –
    Та в таночок знов пусти.
    (Дзиґа)


    * * *
    Що за хатка – дивина?
    З скла прозорого вона.
    Табунцями, як у річці,
    Рибки плещуться в водичці.
    (Акваріум)


    * * *
    Де у полі квітне гречка,
    Стоїть хатка невеличка.
    Ти зустрінеш там родину,
    Що працює без упину.
    (Вулик)


    * * *
    Лишає він страшні сліди,
    Усе він пожирає.
    А як даси йому води –
    Відразу помирає!
    (Вогонь)


    * * *
    По траві повзла змія.
    Налякався добре я.
    Від гадюки біг чимдуж,
    А то виявився …
    (Вуж)


    * * *
    Є і чорна і червона,
    А поживна ж бо яка!
    Зветься цей продукт чудовий
    Не інакше, як …
    (Ікра)


    * * *
    Спішить, сурмить:
    - Дорогу дай!
    Моргає синім оком.
    Примчиться швидко і біда
    Людей обійде боком.
    (Пожежна машина)


    * * *
    Дуже люблять всі діти його,
    Бо смачне і солодке воно.
    І у ротику тане само.
    Здогадалися? Це …
    (Ескімо)


    * * *
    Настрибаюсь вволю
    По чистому полю.
    Правда, трішки ніс стешу,
    Як малюю чи пишу.
    (Олівець)


    * * *
    Любі всім: тобі й мені.
    Вдень гуляють на вікні
    І купаються у річці
    Діти сонця - …
    (Промінці)


    * * *
    В розмальованій хустині,
    Солоденька всередині.
    Коли нею почастують,
    Діти тішаться, ласують.
    (Цукерка)


    * * *
    В небі високо між хмар
    На мотузці він літав.
    За мотузку потягну
    Та на землю поверну.
    (Повітряний змій)


    * * *
    Є у мого татка
    На колесах хатка.
    Возить хатка невеличка
    Нас на дачу і до річки.
    (Машина)


    * * *
    Він шепоче: «Шу-шу-шу…
    Листя обірвать спішу.
    З ним я у осіннім гаї
    У таночку покружляю».
    (Вітер)


    * * *
    Уночі понад водою
    Білий дим пливе рікою.
    Тільки сонечко засяє –
    Білий дим кудись тікає.
    (Туман)


    * * *
    Книжечки маленькі,
    Аркуші біленькі.
    В них ми вчимося писати,
    І складати, й віднімати.
    (Зошит)


    * * *
    Плине він, біжить, минає,
    Нам його не вистачає.
    Щойно осінь – вже зима,
    Ось він був, а вже – нема.
    (Час)


    * * *
    Навіть в спеку, відчайдуха,
    Не скидає він кожуха.
    Взимку ж холоду боїться.
    Лізе до барлогу грітись.
    (Ведмідь)


    * * *
    Загорнулася в клубок
    Ціла купка голочок.
    Лис підбіг, голки понюхав.
    Потім довго носа чухав.
    (Їжак)


    * * *
    Навесні цвітуть, мов свічі,
    Заглядають сонцю в вічі,
    А під осінь ті свічки
    Вдягнуть з голок кожушки.
    (Каштан)


    * * *
    Запах, колір – все відмінне,
    Посміхнешся неодмінно.
    Як серединку кусати,
    Скривить так, що й не впізнати.
    (Лимон)


    * * *
    Ні дощами, ні снігами
    За сто років не розмить.
    Але хлопці – хулігани
    Можуть м’ячиком розбить.
    (Вікно)


    * * *
    Як навколо об’їси –
    Серединки не проси.
    Ми такі гостинці:
    Дірка в серединці.
    (Бублики)


    * * *
    І солодкі, і кисленькі,
    І довгасті, і кругленькі
    До вподоби ви мені,
    Соковиті та смачні.
    Знають добре малюки:
    Мова йде про…
    (Ягідки)


    * * *
    Без насіння виростає
    І міцне коріння має.
    Ним їмо і хліб, і суп.
    Що це буде, дітки?
    (Зуб)


    * * *
    У ворота він летить,
    Як зумієш гол забить.
    Скаче весело по полю,
    Незамінний у футболі.
    (М’яч)


    * * *
    Народився із землі,
    Зарум’янивсь на вогні
    І з’явився на столі
    До борщу тобі й мені.
    (Хліб)


    * * *
    Хто приходить,
    Той до неї підходить,
    Кидає на зуб свій кожух.
    А коли спекота,
    То нема роботи.
    (Вішалка)


    * * *
    Цього діда мусиш знати,
    Він стоїть десь під стіною.
    Кожен день твою кімнату
    Підмітає бородою.
    (Віник)


    * * *
    Сопе, хропе, часом чхає,
    Сюди-туди зазирає;
    На морозі замерзає,
    Бо одежини не має.
    (Ніс)


    * * *
    Маю плаття золотеньке,
    Гнучкі, ніжні віти.
    Кору білу, стан тоненький.
    Як я звуся, діти?
    (Береза)


    * * *
    Вміє вишивати, шити,
    Може ґудзики пришити,
    Та без одягу донині
    Рукодільниця – кравчиня.
    (Голка)


    * * *
    Швидко мчить, бо поспішає,
    Пасажирів підбирає.
    І хвилинка у хвилинку
    Їх доставить на зупинку.
    (Автобус)


    * * *
    Знизу вгору, потім вниз
    Чудо-віз мене привіз.
    Без руля і без коліс
    Тягне вгору – потім вниз.
    (Ескалатор)


    * * *
    Що це за будинок
    Ходить без доріжки,
    Схожий він на колобок,
    А під дахом ріжки?
    (Равлик)


    * * *
    Маю крила, та не птах,
    На семи стою вітрах.
    То ж мене і кличе всяк
    Не інакше, як …
    (Вітряк)


    * * *
    Чистить курточку, штанці,
    Чобітки і сап’янці…
    Дуже працьовита тітка.
    Здогадались, хто це?
    (Щітка)


    * * *
    Дерев’яні хлопці
    Лежать у коробці.
    Коли з нами граються,
    То вогнем займаються.
    (Сірники)


    * * *
    Шепчу я веселі сни,
    Тільки ти скоріш засни.
    Всі кладуть мене під вушко,
    Бо на те я і …
    (Подушка)


    * * *
    Як запалять, то горить,
    Як горить, то плаче.
    Обережненько гасіть,
    Бо впече у пальчик!
    (Свічка)


    * * *
    Я на сонце дуже схожа –
    Золотиста, ніжна, гожа.
    Рано-вранці розквітаю.
    Відгадати вам неважко,
    Що за квітка я ?
    (Ромашка)


    * * *
    Навесні старий садок
    Вкрив барвистий килимок,
    І над вишнями в гіллі
    Загули, мов дзвін…
    (Джмелі)


    * * *
    На дубочку я вродився,
    На дубочку й оселився.
    Восени я упаду
    Та дубочком проросту.
    (Жолудь)


    * * *
    Хутко стрибне на папір,
    І, хоч вір, а хоч не вір,
    Враз напише нове слово.
    Ось і рішення готове.
    Вправно пише у руці,
    Бачать всі старання ці.
    (Ручка)


    * * *
    Він жовтенький і сипучий,
    У дворі лежить у кучі.
    Якщо хочеш – можеш брати
    І фортецю будувати.
    Тільки воду мусиш мати.
    (Пісок)


    * * *
    От так чудо із чудес:
    Простягнувся до небес
    І працює поміж хмар.
    Що це? Будівельний …
    (Кран)

    * * *
    Всі його люблять, всі його чекають, а хто на нього подивиться — кожен скривиться
    (Сонце)

    * * *
    Один баранець пасе тисячі овець.
    (Місяць і зірки)

    * * *
    Золоте сховалося, а срібне показалося.
    (Сонце і місяць)

    * * *
    Чорна корова весь світ поборола.
    (Ніч)

    * * *
    По соломі ходить, а не шелестить.
    (Тінь)

    * * *
    Що росте догори коренем?
    (Бурулька)

    * * *
    Живе — лежить, помре — побіжить.
    (Сніг)

    * * *
    І в огні не горить і в воді не тоне.
    (Лід)

    * * *
    Старий дід мости помостив, молода прийшла — мости рознесла.
    (Мороз і весна)

    * * *
    Вдень вікно розбивається, а вночі само вставляється.
    (Ополонка)

    * * *
    Мене просять і чекають,а як покажусь — утікають.
    (Дощ)

    * * *
    Червоне коромисло через річку повисло.
    (Веселка)

    * * *
    Є на світі кінь — всьому світу не вдержати.
    (Вітер)

    * * *
    Один біжить, другий лежить, третій кланяється.
    (Вода, берег, очерети)

    * * *
    Довга Настя простяглася, якби встала, то б неба дістала.
    (Дорога)

    * * *
    Сидить баба серед літа, в сто сорочок одіта.
    (Цибуля)

    * * *
    Сімсот соколят на одній подушці сплять.
    (Соняшник)

    * * *
    Є шапка, але немає голови; є нога, але без черевика.
    (Гриб)

    * * *
    Зубів не має, а кусається.
    (Кропива)

    * * *
    Коло вуха завірюха, а у вусі ярмарок.
    (Вулик)

    * * *
    Сам чорен, та не ворон, є роги, та не бик, шість ніг без копит.
    (Рогатий жук)

    * * *
    Круглі озерця ніколи не замерзають.
    (Очі)

    * * *
    Хоч має вухо, а не чує.
    (Голка)

    * * *
    Що з землі легко піднімеш, та далеко не закинеш?
    (Пір'їна)

    * * *
    Що в хаті взимку замерзає, а надворі ні?
    (Вікно)

    * * *
    Хто завжди правду каже?
    (Дзеркало)

    * * *
    Книжки читає, а грамоти не знає.
    (Окуляри)

    * * *
    Як не бий, він не заплаче, тільки сам завзято скаче.
    (М'яч)

    * * *
    П'ять комірчин, а одні двері.
    (Рукавиця)

    * * *
    Скільки кроків зробить горобець за сім років?
    (Ніскільки, бо горобець не ходить, а стрибає)


    Загадки про овочі

    * * *
    Маленька, червоненька,
    Із хвостиком тоненьким.
    На городі мене рвуть
    І до столу подають.
    (Редиска)

    * * *
    Що то за голова,
    Що лиш зуби й борода?
    (Часник)

    * * *
    Печуть мене, смажать і варять,
    Їдять мене і дуже хвалять.
    (Картопля)

    * * *
    Сидить Марушка в семи кожушках.
    Хто її роздягає, той сльози проливає.
    (Цибуля)

    * * *
    Довгий, зелений,
    Добрий і солоний,
    Добрий і сирий.
    Хто він такий?
    (Огірок)

    * * *
    В полі хороше мені
    Зеленіти навесні.
    Чим же я — не молодець? .
    Маю диво-корінець,
    Все про нього дбаю,
    Цукор відкладаю.
    (Буряк)

    * * *
    Некрасива, шишкувата,
    Як прийде на стіл вона,
    Скажуть весело хлоп'ята:
    — Ну й розсипчаста, смачна!
    (Картопля)

    * * *
    Без рук, без ніг,
    А в'ється, як батіг.
    (Квасоля)

    * * *
    Хто хустиночку свою
    Влітку покриває?
    І по двадцять хустин
    На голівці має?
    (Капуста)

    * * *
    На городі в нас грядки,
    На грядках – рясні листки:
    Там зростають малюки,
    Зелененькі …
    (Огірки)

    * * *
    Кажуть, щоб хвороб не знати,
    Треба всім мене вживати.
    Може, ви мене й з’їсте,
    Тільки сльози проллєте.
    (Цибуля)

    * * *
    На городі виріс дужий,
    Круглий, жовтий і байдужий
    До червоних помідорів,
    До капусти і квасолі.
    Хто цей гордий карапуз?
    Здогадалися?...
    (Гарбуз)


    Загадки про фрукти

    * * *
    Народжується з квітки,
    Його всі люблять дітки,
    Заліза в нім багато,
    Рум'яне і хрустке.
    А ну, скажіть, малята,
    То що ж воно таке?
    (Яблуко)

    * * *
    Лампочка вгорі висіла,
    Стала смачна, пожовтіла.
    Діти лампочку зірвали,
    З апетитом скуштували.
    (Груша)

    * * *
    Зелені сережки
    На гіллі висіли,
    На сонечці підсмажились
    І почервоніли!
    (Вишня, черешня)

    * * *
    Чи то жовта,
    Чи то синя
    Соковита господиня.
    Чи то сонце,
    Чи то злива —
    Пригостить нас влітку...
    (Слива)

    * * *
    Мовби на одній нозі.
    Він зростає на лозі.
    Подивись скоріш в віконце —
    Грона сповнені всі сонця!
    Кожен скуштувати рад
    Соковитий...
    (Виноград)

    * * *
    Я жовтенька, я маленька,
    Мов медочок солоденька.
    На баштані достигаю,
    Тепле сонечко вітаю.
    (Диня)

    * * *
    Соковите, червоненьке,
    Круглобоке, солоденьке.
    (Яблуко)



    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.67)
    Коментарі: (2)


  7. Михайль Семенко - [ 2010.01.27 12:34 ]
    XXV
    …про білі ночи, про рожевий сутінок. про колихання
    сіроморя в туманах. про найтихіший гуркіт,
    про найтихіший стогн. хвилі. душа нові пісні на
    старій віоліні. найтихший плюск, найтихший гомін.
    шепіт у молодокущах. і хвилі. і душа. метелик білий.
    метелик синій.
    …ах, Стрункодівчина. Русодівчина. Руходівчина.
    Теплодівчина в ажурній сукні. тонкостанна. гнучкостанна.
    в рожевих сутінках, серед сірих берез
    …про білі ночи… про рожесутінок.
    Київ. 1914



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (5)


  8. Микола Лукаш - [ 2007.03.07 14:32 ]
    Сен-Поль Ру «СОЛО НА ТРОМБОНІ»
            Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики.
    В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки:
    мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст!... – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

        Син Буало і Глупоти Людської, дивіться, родиться яким – не голова, а круглий нуль на ще круглішому нулю, але нахабне це мале: ледь вилупилось, відмінча, все підміча і відзнача, і судить, і судачить, хоч якось криво-косо бачить – бджолу поплутає з джмелем, пса між лисиці присобачить, не зна, де хрест, а де кадило, де кінь, а де кобила, на чорне каже біле; йому що сонце, що калюжа, що зірка, що будяк; і всюди лізе, всюди петра, то знак, що пнеться він на метра, що вийде з нього знаменитий, маститий Жак Мудак (ось так!), на все лихе мастак, на всякий шахер-махер, підметкоріз і абортмахер, з тих архітекторів навспак, що не будують, лиш руйнують, як от черв’як або стерв’як.

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

        Апоплектична пика – мов ковчег, а руки – мов гасила. Сила!.. Він б’ючим сумриться биком, масивним сунеться китом – у маси, в юрби, в тижби, в глоти; людці ж, любителі підлоти, аж стеляться перед пророком і жабооко нестямляться: оце пророк! Плювок його – закон, блювок його – канон, а жовчне харкотиння – одкровення... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе задавлять! Вони ж плюють на юний цвіт, на білий світ, на біль і сміх, на небувалий плід, на чудо й диво... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе розчавлять! Вони ж обгиджують Красу, що не одмиється, можливо, і до останнього часу... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай: вони тебе живого не зоставлять! Вони, аби лише дістали, були б і сонце обісцяли, то мечуть мстиві нечистоти на інші зоряні істоти, на ті людські вогні, що мріють у багні, що звати їх – поети!

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

        Юрба-дурба смакує їх тромбонні гуки-пуки. Яка доба, така й труба, така й гудьба. Ганьба! З розпуки вмерти б я волів: де час поетів-королів? А курвалів пішло чимало вгору. Вчорашній раб, холуй, вахлай, барбос, балбес, нечоса із нечос, нетеса із нетес, – тепер командує, владує, дує в тромбон і в вус собі не дує, та ще й поета, бач, годує: твори, небоже, під осляк, то, може, кинемо маслак... Тепер кругом метаморфози: буя чортополох, де посміхались рози, заглух тьох-тьоророх, вже соловей не молиться (тепер, вважай, крамола це), лише зозулине бемолиться „ку-ку” – занудлива докука кука. Все світло, що було, у прірву загуло. Поетів сяєво Зоїли мороком заїли. У них же влада, зброя є в них, тримає шаблю-бритву євнух, мурло за берло має ножиці, і множаться їх трони, й діадеми їх по академіях блищать. Тварюки нап’яли рясні перуки, забрали в руки всі газети та журнали, канали, по яких до них пливуть дари, лише встигай, бери – і злото простаків, і смирну тупаків, і ладан глупаків.

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

        Один завида підсіда сусіда, бо той, бач, кращий; другий пита: „Чого це він літа, як я без крил?” Отут і вродиться Зоїл, отут йому лахва: ззива ненависно-завидно-злобних, збива духовних злиднів неподобних, зрива в хрестовий їх похід, пустивши в хід брехню, ошуку, наклеп, і статую розхитує, аж поки – крях! – герой паде у прах. Громада рада, скаче, ірже, гигоче, гавка, мука, хрюка, іде в канкан, у вихиляс, а сам іконоборець-мартопляс вже став на п’єдестал; нога як стій в граніт вроста (хоч і чужий, скажи ти, а мов на мене шитий!), і вже над стогнами й майданами, над довгожданими підданими пишає чванно, самозванно новопосталий володар – пухлявий синтез всіх отих нездар. Тепер і честь йому, й хвала, і алілуя, й а-ла-ла! Де чулися орфічні тони, гастричні рявкають тромбони. Дзвоніть же, дзвони, гриміть, гармати нашої республіки: салют улюбленцеві публіки! Апофеоз-психоз – букети й хустки, сальви й фіміам (роздолля хваліям!), пажі і екіпажі, лакеї і лівреї, банкіри й сутенери, і гейші, і гетери, трофеї-феї, цілий легіон, ну, і Почесний Легіон, і он розкішний особняк, що вмре під ним ще не один бідняк, твій, Музо, милодан – такий Верлен чи Ліль-Адан!

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

        Таке вже випало нам царство... Ну що ж, задрипане лицарство! Бали справляйте й весілля, хай ваше кодло заселя міста, що їх побила сліпота і опоїла ваша блекота. Трощіть, ламайте, брудніть, валяйте, плюндруйте всіх і вся. Ви ж плюндрували дідуся-Гомера, Шекспіра і Мольєра, Бальзака і Гюго, та мало ще кого – Гонкура і Золя, і Вагнера, й Мане, і Ібсена, й Моне, і Берліоза, і Родена – то нам усе братва, то вам жратва щоденна! Давайте, заглинайте за кусом кус! Од вас дістати мінус – це нам плюс! Не помилюсь: на кого брешете, рвучи собі легені, той, безперечно, геній. Богохуління – те ж боготворіння: ви ґрунт угноїте під квіткове коріння. Та ще ж ви на коні, герої гавкотні; дивіться – є ж у нас закони проти бандюг, злодюг і волоцюг (який ланцюг!), а проти вас нема. Кому тюрма, а вам сурма. Кому заглада – вам верховна влада. Щоб ви самі покинули свій трон, де так сучасно мислить афедрон, щоб вилинула істина з-під спуду? Нема дурних, до віку і до суду... Та прийде ж суд на кліку юд, бо та юрба – вам не навік раба, бо той же люд – він, попри блуд і бруд, і вивихи, й заскоки, таки святий і гожий, таки направду божий; той люд розкусить вас, паскуд, отямиться хоч на краю безодні, порве кайдани і стрясе все, що його гнітило і томило, і закричить: „Катюг на мило!” Так, панове, так! Цей бунтівник Спартак авторитетне ваше падло пожбурить на смітник. Ото вже буде кришка, хоч бришкай, хоч не бришкай! І на потомний вік од вас зостанеться хіба гидка відрижка, – ви, живолупи й людомори, що до сухої сикомори удруге прип’яли б Христа, якби він знов явив до нас чоло те світанкове, ті очі барвінкові, русяву бороду й велику білу душу – криницю вселюбові!

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.


    Латинський Квартал, 1897.

    З французької переклав Микола Лукаш


    Рейтинги: Народний 6 (5.94) | "Майстерень" 6 (5.83)
    Коментарі: (5)