І
В ауру часу... у чашу надій,
а не у пащу війни... у прибій
падає сонце за обрій...
за течією... у гирлі ріки
мого життя, де тасує роки
вік водолія суворий.

В півтемряві заїжджої корчми
Два козака-товариша зустрілись.
На лавці попід стінкою усілись,
Поки іще не занятій людьми.
Замовили по кухлику за стрічу
Та за здоров’я випили обох.
Чим-чим, а цим вже не зобидив Бог.
Та так, напевно, козакам і личить.

Шапіто веселий!
Я дивлюсь і сміюсь!
Ловко!
Ха!
Хула-хуп упаде.
Компроміс.
Цирк закривсь.
Змовкло!

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь юнак

Спогади затесалися скабкою під нігтем.
Ой, летіть, летіть у вирій кляті.
Протирала окуляри доля брудним віхтем.
Тому, певно, і не бачу свята.
Закувала зозуленька на Миколи в травні.
На городі сходили бур’яни.
Відбивала чиюсь вдачу зозулиця справно.

Якщо візьму й поставлю ціль,
То я, завжди легкий на спомин, –
До вас іще вернусь звідтіль,
Де повно рідних і знайомих.
Стривожу кожного отим,
Чим зміг йому запам’ятатись,
Коли веселим чи сумним
Міг віршів ряд декламувати.

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --

Там гривні дроблять на рублі
і «маєм» обзивають травень,
в чужому місяться котлі
і чужакам співають славень.

Така ось правдонька жасна.
Згадав – аж холодом війнуло;
Вже скільки літечок минуло,

За мотивами жахливих реальних подій,
що сталися 27.06.2022 в місті Кременчук
Полтавської області.

Нашіптувала наче доля:
«Нездужаєш? Лишайся вдома.
Від головної болі – спокій,
Не їдь наразі на роботу».

Простий хлопчина. Не з Полісся…
Хоч і задиристий як грім…
Зустрінеш - випрямись - не бійся
Достатньо праведности в нім…

Якщо, бодай, не росіянин…
Без злого умисла бодай…
В житті Господньому - мирянин

Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…

Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло

Бувшії люди, нібито браття.
Парость імперського горе-прокляття.
Сповнені жовчі, просякнуті нею.
Суне отрута понад землею.

Згублених душ спорожнілії скіти.
Згубною гниллю щедро залиті.
Дірки в дахах хтось ретельно надряпав.

Про любов не пишеться ні слова,
про кохання серце теж мовчить.
Не життя, хтось скаже, а полова,
не людина – здичавілий сич.
Нехай кажуть. Що мені пересуд?
Друзів не нажив, а ворогів…
але й ті, як лід весною скреснуть.
Не таю на жодного свій гнів.

Кілька слів зв’язать не може
По – англійськи впертий Рома:
- То мені не треба, схоже.-
Він бурмоче в школі й вдома.

- За кордон колись захочеш,-
Каже вчителька дитині,-
Як ти там без мови, хлопче,

Вже не вперше я стикаюся на сайті “Поетичні майстерні” з провокаційними віршами Ігоря Шохи та його клонів, де звучить зневага до прадавньої нашої предківської віри рідновір’я, язичництва: Процитую: Бо у храмі Духу до сих пір базарює секта галаслив

Не існує містики і див
і не виникає із нічого
віра у цілющі сили Бога...
кожен має те, що заслужив,
хоч буває, має більше того.

Віруєш, не віруєш – цінуй
те, що як навіяне дається