Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тетяна Левицька


Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. З Днем народження, батьку!
    — Діти, кого ви більше любите, маму, чи тата? — запитував батько двох доньок та сина, лукаво посміхаючись мружачи волошкові очі.
    — Маму, маму, маму! — кричали ми тулячись до рідної, щоб не образити матір словом і не видати таїну, що батька любимо не менше. Мама задоволено дивилася на нас, поправляючи кучері, що неслухняно спадали на чоло.
    — Ось бачиш, Іване, діти люблять сильніше того, хто приділяє їм більше уваги, піклується.
    Я не знаю, чому ми тоді не казали, що любимо батьків однаково? Адже завше чекали на стомленого тата з роботи. Впізнавали ще здаля звук його мотоцикла, сумували, чекали на гостинець від "зайчика", хоча не дуже любили того старого сала і пекучої цибулини, що мама завертала в газету батьку щодня на обід. Ніколи не кидалися до татка в обійми з порога — соромилися. Але інколи батько, перебуваючи у гарному гуморі, вдавав себе напідпитку. Сідав на підлогу з нами погратися, а ми обіймали його за шию, насідали на плечі і котили під ліжко, чи стіл заливаючись сміхом. Ось тоді дозволяли собі бешкетувати, тягати його за носа, вуха, розцілувати у рум'яні вибриті щоки, (голився кожного дня і був великим акуратистом.) Тато коником катав нас на спині, балував і всі були неймовірно щасливі.
    А одного разу ми з сестрою гралися і раптово почали плакати. Нас втішала тітка, у якої ми тоді ночували, і не могла зрозуміти чому ми невтішно схлипуємо. Та ми й самі не знали, чому зайшлися ридмою, мабуть, відчували щось погане. Потім зателефонувала мама і повідомила, що батько втрапив в біду. Сильно травмувався на роботі. Пів року пролежав у лікарні з численними переломами. Слава Богу, тоді вижив і повернувся до життя.
    Батько — Зінчук Іван Миколайович, був майстром на всі руки. Сам побудував дім, літню кухню, сарай, посадив розкішний сад. Міг поладнати що завгодно: відремонтувати мотоцикл, телефон, радіоприймач, добре розумівся на будь-якій чоловічій справі. На роботі — поважали, тож великий батьківський портрет висів на дошці пошани, біля Будинку культури стільки, скільки я себе пам'ятаю. Любив природу, ліс, рибалку. Допомагав безкорисно: родичам, сусідам, знайомим, з яким би проханням до нього не зверталися. Люди знали, що Миколайович їм не відмовить, тому поважали, любили не лише за вроду, а й за людяність, чесність, справедливість. ( Міг відверто сказали правду у вічі і висловити свою думку, дати гарну пораду.)
    Дев'яте травня — свято, яке батько любив найбільше. День Перемоги і його День народження збігалося, тож він дуже пишався цим, хоч повоювати не довелося, (під час війни був підлітком),
    проте завше йшов у новому костюмі з гордістю на парад, щоб пройти центральною вулицею м. Дзержинська (зараз Романів) до святкової площі, пліч-о-пліч з ветеранами.
    Тата не стало у 2000 році. Прожив сімдесят і працював зв'язківцем на пошті майже до останнього подиху. Хвороба підкосила і ми раптово втратили батька — рідну людину, яку любили найбільше у світі!
    Таточку, тобі б сьогодні було б 92 роки і мені хотілося б зізнатися, що ми завжди тебе любили і любимо дуже сильно! Ти був для нас взірцем гідності, людяності. Твою любов, турботу, підтримку відчували завше. Я сумую і плачу за тобою так само як за мамою. Спочивайте разом у Божім раю в мирі та спокою. Пробачте, що не змогла приїхати на могилки, самі знаєте чому — бережи, Господи, Україну! Все буде добре, тату, не переживайте з мамою за нас! Ниточка ніколи не обірветься між тими хто в потойбіччі і на цій землі, коли ти обіймаєш всією душею і пам'ятаєш вічно з теплом і любов'ю.

    09.05.2022р.


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  2. Ганна
    Не встигла впасти вранішня роса, як сонце розтопило залишки вологи на полуничній грядці. Ганна схилилася з мискою, підіймаючи різьблене листя, вишукуючи стиглі ягоди.
    — Тьотю Аню, дайте півлітрову баночку, прийшла до церкви, хочу набрати свяченої води, а забула взяти з дому посуд! — гукає знайома жінка, сподіваючись отримати те, що просить.
    — Зараз гляну чи ще залишилася хоча б одна, всі пороздавала, треба вже буде якось купити, бо аж невдобно перед людьми, що закінчилися склянки. — переймається бабуся, яку всі називають тьотьою Аньою тому, що їй її віку зроду не даси: весела, доброзичлива, щедра, справедлива, розумна, і сиве, кучеряве волосся фарбує рубіном.
    — А Ви що, не йдете до церкви, сьогодні ж свято — Пресвята Трійця? А зеленого зілля у Вас часом немає?
    — Ні, на жаль, доню, можу квіточок нарвати, а краще самі зірвіть, там під забором багацько!
    І так майже кожного дня. Кому склянку, кому букет, а кому джерельної води з криниці. А яблука, груші, сливи обірвуть ще до Спасу.
    — Та нічого, хай рвуть, чим мають гнити у садку, — завше думала.
    — Це ж діти, поряд — школа ...скільки мені старій треба?... хай їдять на здоров'я!
    Бо, як згадає своє сирітське, голодне дитинство, то шукає в буфеті корвалол, і ніяк не може заспокоїтися. Взимку малою до школи босоніж бігала, бувало і на худенькі ніжки пісяла, щоб зашпори відійшли. В голодомор їла: бруньки, гнилу бараболю, лободу. Якось на Великодні проводи, з молодшою сестричкою пішли на цвинтар, щоб назбирати з могилок крашанок, пасок. Батюшка не дозволив, прогнав. Отримали замість хліба стусанів, та й плачучи пішли додому. Ще й мама насварилася, щоб не жебракували. Казала: "Діти, ми або всі разом помремо з голоду, або виживемо, як Бог дасть, але ходити по селу з простягнутою рукою не будемо, бо панського роду". Дуже строга мати була. Чоловіка розстріляли у репресії, тож сама виховувала четверо дітей. Ганна всього чотири класи закінчила, а потім пішла працювати в колгосп, щоб допомогти родині. У шістнадцять завербувалася на Донбас. Влаштувалася працювати у шахту, поки одного разу вагонетка ледь не вбила. Через кілька років повернулася на рідну Житомирщину. Вийшла заміж, народила четверо дітей, (одна дитина померла.)
    Будинок бабці Ганни знаходиться майже на території церкви, а навпроти — автостанція, стадіон, тож люди залишають: велосипеди, мопеди, мотоцикли на подвір'ї. Пообвішують всі дерев'яні штахети плоту, ще й цегляний будинок з усіх боків заставлять, так, що ступити ніде. Важкі сумки, валізи залишають в хаті, щоб ніхто не поцупив. Тітка Ганна збереже і грошей не візьме за послуги. А дехто втомлений зайде відпочити, побалакати, розказати таємниці. Знає, що ніколи не осудить, а гарну пораду дасть, обігріє, нагодує, та ще й чарочку наллє на свято. Одна приятелька каже:
    "Добре, що у Вас все є, і Ви ще можете іншим роздавати!" Бабуся посміхається,
    — То Ви теж, Надю, діліться і у Вас все буде... Господь дасть! А пенсія у мене менша ніж Ваша, та на все вистачає. Скільки мені потрібно? Діти не забувають, сюд-туд, тай підкинуть якусь копійку і одежу привезуть гарну, модну, яку вже самі не носять! Вчора сусідці пальто доньчине, майже нове, віддала, на мене тісне, а сьогодні вона принесла десяток яєць. Не хотіла брати, а потім подумала, що посмажу добрим людям, сюд-туд та хтось зайде на обід. Я ще так гарно ніколи не жила, як зараз! В красі живу, кожного дня церковний дзвін слухаю, милуюся городом, хату доглядаю, з людьми спілкуюся, кошеня безпритульне пригріла, тому ніколи не плачуся, що самотня. А хіба я одна, як палець, коли навколо такі славні люди, а те, що діти у столиці, то я рада за них. Зідзвонюємося кожного дня. Дай Боже, щоб всім так добре жилося, як зараз мені.
    — То Вам пощастило, тьотю Аню, що дім поряд святого місця.
    — До церкви ходжу на Різдво і Паску — великі свята і то, щоб віднести панахиду за упокій, свічі поставити. А свячена вода в моїй криниці не переводиться. Он кружка на гвоздечку висить, хто хоче, той нап'ється свяченої водиці. Вчора сам батюшка Василь приходив, кілька відер набрав, буде кропити парафіян. Колись у нашому районі церкву ще в революцію спалили, святих ікон вдома не було. Мама мене в костьолі хрестила, але я туди теж рідко заглядаю, — перелітає бабця з думки на думку, як метелик з квітки на квітку. Молитися можна де завгодно, Бог у бджілці, кожній рослині, а головне в душі. Я часто з ним розмовляю і дякую Йому за все!
    — Мудра Ви жінка, тьотю Аню. Буду йти з церкви обов'язково зайду, побалакаємо! Можна?
    — А чому б ні? Моя хата відкрита для всіх добрих людей.
    — Тьотю Аню, дайте мені хусточку, щоб люди не сварили, що з непокритою головою йду до церкви. — гукає здаля вже інша знайома жінка.
    — Зараз принесу, почекайте! Донька привезла багацько мені на смерть, здається ще кілька залишилося! —
    спритно побігла до хати, наче молода жінка.
    — Ото швидко... живіть сто років, тьотю Аню, дякую за хустину!
    — Скільки Бог відміряв стільки і проживу!
    У вісімдесят три Ганна сказала доньці, що йде помирати, лягла на ліжко, закрила очі і полинула до Бога без мук і страждань. Милосердним людям Всевишній дарує легку смерть.
    Спочивай на Божих луках, мамо!


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  3. Цирк на дроті
    Валентина хоч і втомилася, але була дуже собою задоволена. Напередодні пройшов дощ і земля, яку вона обробляла розсипалася пухом під її вправною рукою. Чимало прополола: бараболі, моркви, буряків. А ще до того, як сонце втопилося у грабарці, встигла нарвати букет півоній. Любила п'янкий запах квітів у світлиці. Небо ліниво де-не-де пришивало срібні ґудзики зір. Жінка поглянула у безмежне тло і не побачила жодної хмаринки. Залишок розсіяного світла розтікався по фіолетовому оксамиту малиновим вином. Раділа, бо завтра обіцяли спеку і м'яка земля могла перетвориться на глей, тоді ніяка копаниця не вдовбе тверде рілля. Уже стемніло, коли помивши руки в умивальнику, ледве переступила поріг хати.
    — Васю, ти щось їв? — запитала з порога чоловіка і не дочекавшись відповіді, (той спав), взявши з шафи свіжий рушник зморено пішла у ванну. Стояла під душем, кілька хвилин, насолоджувалася прохолодною водою, і лише, коли та стала теплішою почала намилювати усе тіло з голови до п'ят. Помила шампунем голову, сполоснула після бальзаму хвилясте, руде волосся. Пишні груди, стегна ставали ще більш пружними від цілющої води, тіло після пахучого рідкого мила оживало, робилося шовковим, як атлас. Провела рукою нижче і аж зойкнула, бо намацала невелику горошину прямо там, куди сама ніколи не заглядала, не те, що показувала чоловіку.
    За шість років подружнього життя жодного разу не оголювалася перед ним. Жили в цивільному шлюбі після того, як помер її Петро і Василева жінка від раку.
    Якось вдовець зустрів її на кладовищі після сорока днів, як поховав свою Марію і так щиро, без усіляких зізнань, запропонував жити разом.
    — Валентино Андріївно, у нас однакова доля. Ти поховала чоловіка, я — дружину, тобі важко бути зі своїм горем наодинці і мені також. Переїжджай до мене, бо я не можу впоратися сам зі своєю бідою. У хаті повинно пахнути пирогами, а в серці — спокоєм. Валентині подобався Василь Іванович, але не настільки, щоб погодитися на його пропозицію і забути свого Петра, хоч пройшов рік відтоді, як він раптово помер. Її син давно одружися з полячкою, виїхавши за кордон на заробітки, тож бідоласі не хотілося повертатися з роботи в порожню хату. Василя Івановича, свого сусіда, знала давно, як порядного і авторитетного чоловіка у їхньому селі.
    —За такого будь-хто піде, лише свисни, — зловила себе на думці, а через тиждень, коли він зателефонував і знову запропонував жити разом, сказала, щоб приїхав і перевіз її речі до себе.
    Чого тягнути лямку? — думала вона, — не встигнеш зоглядітися, як місцеві крутихвістки обкрутять такого гарного, чемного чоловіка, як бинт навколо порізаного пальця. Десь місяць обоє потай плакали за своїми покійними половинками. Коли Валентині не вдавалося приховати сльози, починала тужно згадувати свого Петра, Василь втішав, витираючи смуток з очей, а коли він супив брови і важко зітхав по своїй небіжчиці, Валя гладила його по плечу і заспокоювала, мов малу дитину. Спали по різних кімнатах, а разом поралися по господарству, снідали та вечеряли. Ще не встигли поєднатися, а люди за спинами вже шепотіли. Одні пліткували,
    — Бач, ще жінчині ноги не охолонули, а він вже іншу привів до хати!
    Дехто співчував, підтримував, казав, що гарна пара. А вони дійсно пасували одне одному. Валентині всього п'ятдесят і то лише по паспорту, а на вигляд і того менше — гарна, соромлива, акуратна. Раніше працювала в школі вчителькою хімії, а потім звільнилася. Новий директор школи проходу не давав, а коли зрозумів, що симпатична вчителька не збирається ставати його коханкою почав присікуватися до будь-якої дрібниці. Василь на два роки молодший, сіроокий, стрункий, спокійний, роботящий: то з трактором у полі, то з мотоциклом в районі, а то з велосипедом у лісі. Жили, як брат з сестрою і співчуттям лікували душевний біль.
    А одного разу, через кілька місяців сумісного життя, на день народження Валентини трохи випили, захмеліли, розговорилися і їм так стало затишно і добре, що Василь не втримався. Подивився лагідно у вічі і взявши її за руку, не сказавши ні слова, відвів у спальню, де вони, майже не роздягаючись, пізнали одне одного ближче. Валентина не знала, що тоді відчував Василь, (так швидко це трапилося, що й не зрозуміла одразу, чи це їй наснилося, чи насправді що таємне сталося поміж ними), проте вранці почувалася ошуканою, зрадницею покійного чоловіка. Василь удавав, що нічого не сталося. Знову потай плакала, але вже не так невтішно згадуючи тремкі обійми Василя. Інколи хотілося тепла, тоді клала покірно голову на його міцне плече і не знімаючи нічної сорочки, не вмикаючи світла дозволяла себе тішити.

    Що зі мною? — думала сполохана Валя, намагаючись розгледіти у світлині горошину, що неприємно посіпувала.
    — Васю, — розбудивши чоловіка, повідомила збентежено, — мені потрібно до лікаря.
    — Що трапилося? — запитав, протираючи заспані очі, чоловік.
    — Не знаю, щось намацала там, якусь гульку.
    — Де там?
    — Ну там, — тицьнула пальцем нижче пояса в нічну сорочку.
    — Пухлинка тверда, свербить, болить.
    — Покажи!
    — Ага, ще чого! Завтра піду до гінеколога.
    — Значить гінекологу показати можна, а мені ні? — дивувався чоловік. — Тим паче завтра неділя і лікар не приймає, — наполягав Василь.
    — Я тебе стидаюся, почекаю до понеділка.
    — До понеділка можна в реанімацію загриміти. Що за безглузді примхи? Валентино Андріївно, ми ж з тобою разом майже шість років, як-не-як!
    — Ну то й що, Василю Івановичу? Це ще не привід тобі все розказувати і показувати.
    Валентина лягла у ліжко натягнувши на себе ковдру і згорнувшись калачиком відвернулася обличчям до стіни.
    — Валю, не будь упертою! Що за цирк на дроті? Покажи, щоб я не хвилювався, може, потрібно викликати швидку допомогу, не капризуй, я ж тобі не чужий дядько з електрички.
    Жінка тихо стогнала.
    — Валюшо, — уже більш лагідно вмовляв стурбований Василь.
    — Валю... Валю, не мовчи.
    Нарешті обізвалася,
    — Як я можу тобі довіряти, коли ти жодного разу за шість років не сказав, що мене любиш? — схлипувала жінка.
    — А хіба ти сама цього не відчуваєш? У нас все добре... Просто я не вмію говорити гарні слова, а своєю справою доводжу, що ти мені не байдужа!
    — Своїй Марії, напевно, казав, що кохаєш! Так?
    — Та я вже й не пам'ятаю чи говорив що подібне. Вона у мене була першою, разом ходили до школи, а у дев'ятнадцять років побралися. Після народилася донька, яку пестили, а зараз їй байдуже, що зі мною. Жінка поралася на кухні, в городі, а я пізно приходив з роботи, а ще у хліві потрібно було почистити, нарубати дрова.
    — І ти у мене другий, — перебила Валентина, — але ж хочеться, щоб між нами були почуття, а не лише, ну знаєш що.
    — От дурненька, хіба у нашому віці люди балакають про любов? — посміхався у вуса Василь, гладячи обурену жінку по голівці.
    — Гаразд! — хоч і зашарілася соромливо Валентина, але зняла нижню білизну.
    — Я покажу, тільки довго не роздивляйся там... добре?
    — Добре, добре, як скажеш! — зрадів Василь, що жінка нарешті погодилася на медогляд.
    Чоловік вперше, затаївши подих, милувався Валиною трояндочкою. Як вкопаний стояв перед нею на колінах.
    — Ну, що там... що?... чого мовчиш, Васю?, — жінці кортіло дізнатися якнайшвидше, що з нею трапилося, а чоловік не квапився з діагнозом.
    — Валечко, то у тебе там звичайний кліщ... присмоктався зараза... зараз візьму пінцет і миттєво витягну, моя хороша.
    Швидко не вдалося ні пінцетом, ні іншими приємними засобами, як не старався.
    І олією змащував, і водив навколо кровопивці вушною паличкою, та нічого не виходило, лише відірвав гузок упирю. Десь під ранок, все ж таки, вдалося відірвати того "рип'яха" з Валеної квіточки і вона полегшено зітхнула, притулившись до чоловічого плеча з вдячністю.
    — Ось і добре, моя люба, маленька, кохана, ніжна, красива, рідна, найкраща у світі квіточка — лопотав Василь цілуючи розпашілу жінку...

    07.06.2022р.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  4. Заїка
    – Галько, знімай білизну, а то злива збирається, чорна хмара суне! – кричала доньці Христина, хапаючи Любу на руки й тікаючи до хати.
    І справді, болотяне хмаровиння заволокло пів неба, ховаючи надвечірнє сонце в темний лантух. Чорнильний оболок розтікався величезною плямою, шалений вітер згинав гілля молодих яблунь, зривав іще зелені сливи, які лускали об землю градом.
    – О Боже, що це коїться! – волала перелякана жінка, притискаючи внучку до грудей, із острахом удивляючись у заплакані шибки. Василь уже встиг позачиняти кватирки й спересердя гримнув на дружину:
    – Ти, що, стара, грози ніколи не бачила?! Дитину перелякаєш!
    Мала, що міцно вхопилася рученятами за бабусину шию, на підтвердження дідових слів зойкнула й затремтіла так, що Христина, перехрестившись, заклякла коло вікна, навіть не в змозі втішити дитину. Не могла відірвати погляду від оголених, каламутних шибок (зранку попрали тюль та штори). Урешті-решт, не витримала й після чергового удару грому попросила Василя допомогти доньці швидше зібрати білизну.
    Повінь котилася з неба, барабанила по червоній черепиці даху. Вікно затуманилося сивим мороком, і Христина більше нічого не могла розгледіти. Серце стукало, наче молот на ковадлі.
    – Господи, та що ж так довго? – переймалася й водночас налякано дратувалася. – Пошли дурня Богу молитися…
    Опустила заплакану внучку на підлогу, збираючись і собі вискочити надвір, та раптом до хати влетів Василь, блідий, як смерть.
    – Христю, викликай швидку, Галинка непритомна лежить…

    Сорокарічну доньку ховали всім селом. Блискавка вбила її.
    Люба осиротіла. Свого батька ніколи не бачила. Мама говорила, що він пілот і літає в небі, та все ніяк до них не долетить. Після смерті матері дівчинка почала боятися грому, дощу й дуже заїкатися. Христина водила її до логопеда, до знахарки, та все було марно.
    – Ба-ба-ба-ба-а-бцю, а де ма-ма-а-ма?
    – На небі, я ж тобі вже казала, моя люба, – бризкали материнські сльози.
    – А чо-чо-му-у в-в-вона там так д-д-довго? – невиразно вкотре добивалася дівчинка. – Й-й-я ску-у-чила! Коли в-в-вона п-п-при-летить?
    – Не знаю, сонечко, вона дуже-дуже далеко.
    – То п-п-поп-роси тата, щоб маму п-п-привіз на літак-к-ку.
    Христина важко зітхала й розраджувала дитину народними піснями та казками. Любочка засинала під монотонний журливий спів, оповіді про Бабу-Ягу, Івасика-Телесика, сірого вовка, ніжно пригорнувши дарунок мами – м’яку іграшку – руде кошеня Рудку.
    За два роки після загибелі дочки хвороба зігнула Христину в підкову й на Великдень вона померла в муках від раку кісток. Дід Василь не міг дати ради шестирічній онуці, бо зазирав у пляшку майже щодня. Опікунська рада оформила Любу в дитячий будинок. Усю дорогу дівчинка плакала, дивлячись на широкий шлях, що все дужче віддаляв її від домівки, та міцно притуляючи до себе закуйовджену, запрану Рудку.
    – Нічого, нічого, заспокойся, Любцю, – утішала жінка, що супроводжувала її. – Ось побачиш, тобі там сподобається, у колективі буде значно краще, ніж із непутящим дідом.
    Любочка схлипувала й крадькома витирала сльози об Рудку. У сірих оченятах причаївся жах. Тоненька кіска часто здригалася на худеньких плечиках. Дівчинка тужила, сьорбаючи кирпатим носиком, коли згадувала розгубленого діда Василя, що з похмілля не міг протистояти рішенню влади.
    Будівля інтернату була обнесена високим бетонним парканом, залізні ґрати стеріг охоронець. Після перевірки документів Любу нагодували й відвели до кімнати. На пісочних шпалерах красувалася сонячна аплікація, три ліжка підпирали стіни. Широке вікно було завішене сіруватим тюлем і лляними фіранками.
    – Ось твоє ліжечко, Любочко, влаштовуйся, але слідкуй, щоб воно щоранку було прибране й застелене, – попередила доглядальниця, погладивши дівчинку по голівці. – Даринко, Юлю, – звернулася до дівчат, які пильно дивилися на незнайомку, – це Люба Сушненко, вона буде жити з вами, тож приймайте новеньку й не ображайте, а то я вас знаю, – всміхнулася жінка. Допомогла Любі розкласти речі на поличці шафи й вийшла з кімнати.
    – Ти звідки приїхала?.. Сирота? Скільки тобі років? – навперебій загомоніли дівчатка. Любочка мовчала, зиркаючи спідлоба на зацікавлених цокотух.
    – Не хочеш розповідати, то й не треба, подумаєш, велика цяця! – промовила старша за Любу на рік Юля. – Тобі ж гірше, якщо не хочеш із нами дружити, правда, Даро?
    Русява веснянкувата Дарина кивнула, підтакнула, і дівчата відвернулися.
    Люба сіла на ліжко й почала гладити Рудку. Боялася, що коли заговорить, то з неї сміятимуться, бо ще й досі заїкалася, хоч і не так, як раніше.
    У дитячому будинку було багато сиріт, але здебільшого тих, чиїх мам і тат позбавили батьківства за пиятику, наркоманію, крадіжки, недбале ставлення до власних дітей. Когось підкинули, як цуценя, ще немовлям на поріг дитбудинку. Когось морили голодом, замкнувши на ключ. Інших кинули напризволяще на вокзалі. У кожної дитини була своя жахлива історія, важка доля, яка відбивалася в характері та поведінці.
    Восьмирічного Сашка Золотченка, симпатичного блакитноокого хлопчину, мати якого сиділа у в’язниці за вбивство чоловіка, брали під опіку тричі й щоразу повертали. Він і сам не розумів чому. У три роки – за те, що страждав на енурез. У шість украв у названих батьків гроші на морозиво. А з останньої родини втікав у мандри. Був задерикуватим шибеником, некерованим. Увесь час із кимось конфліктував, влаштовував бійки, виливав свій невгамовний біль на таких, як сам, знедолених дітей.
    Ось і тепер у їдальні підбіг до Люби й плюнув їй у миску. Його дратувало, що новенька ні з ким не розмовляє. Здавалося: пихата, усіх ігнорує. Сашко весь час привертав увагу до себе недолугими забавками, та Люба не зважала. Навіть не дивилася в його бік, тож нічого кращого не придумав, як плюнути в гречаний суп.
    – На-на-на-віщо?! З-з-за що? – спалахнула ображена дівчинка.
    – Ха-ха-ха! – пролунало у відповідь. – Я думав, це відлюдькувата селючка, а вона ще й без’язика заїка!.. Заїка, заїка, Любка – заїка, погляньте – заїка! – сміявся Сашко, тицяючи пальцем на збентежену Любу.
    Юля, дебела дівчинка-мулатка, що звикла відстоювати свою гідність, підійшла до Сашка та влупила йому ложкою по голові. Зчинилася бійка, збіглися вихователі…
    Відтоді не минало й дня, щоб хтось із Сашкових друзів або він сам не дражнив Любу. Було боляче чути образи. Але найбільше боялася все-таки блискавиці та грому. Коли на вулиці стріляло, як із гармати, Люба затуляла вуха й ховалася з головою під ковдру. Тихо плакала, тріпотіла всім тілом, потай молилася.
    – Заспокойся, Любо, – утішала Дарина, – це лише злива, гроза.
    – Ме-ме-ні л-л-лячно, м-м-маму вбив г-грім і мене вб-б-б’є! – ридаючи, заїкалася Люба.
    – Грім не влучить, не бійся. Я теж раніше боялася блискавиці, та наша вихователька Людмила Іванівна пояснила, що на даху дитбудинку є громовідвід, – втручалася Юля.
    Та Люба все одно плакала, пригортаючи Рудку.
    У третьому класі, зайшовши до кімнати й не побачивши улюбленої іграшки, у тривожнім передчутті вибігла надвір. Перед очима постала жахлива картина. Хлопчаки, які допомагали двірникові збирати сухе осіннє листя, розпалили вогнище, і Сашко жбурнув у полум’я її маленьке кошеня. Люба закричала так, ніби її вкололи в серце голкою. Підбігла до багаття. Хотіла дістати улюблену іграшку, але було пізно. Лише обпекла руку та знепритомніла.
    Місяць пролежала в лікарні з опіками. На все життя залишилися рубці на руці та в душі.
    Тішило тільки те, що подружилася з Юлею та Дариною. Могла спілкуватися, не соромлячись своєї вади, адже від природи була кмітливою, розумною, усе хапала на льоту. Навчання давалося легко, добре малювала, а в четвертому класі й учитель музики виявив у неї хист. Люба помітила, що коли співає, то не заїкається. Мелодія заспокоює, і вона йде за мотивом наосліп, вимовляючи кожне слово дзвінко, невимушено. Коли починала заїкатися, то уявляла, що співає протяжно, як колись бабуся Христина.
    Люба більше не боялася презирства. І хоча її обзивали, як завше, заїкою, згодом навчилася розмовляти правильно.
    …Мешканці дитячого будинку влаштували різдвяне свято. Святий Миколай роздавав подарунки, про які заздалегідь подбали волонтери та спонсори. Діти в карнавальних костюмах весело кружляли біля ялинки й здавалися такими розкутими, щасливими.
    Дарину взяли під опіку добрі люди, і документи Сашка теж були готові на всиновлення за кордон. Бездітна пара приїжджала з Америки й відібрала саме його серед інших. Хлопець гордо всім розповідав, що скоро побачить вашингтонські хмарочоси. Але останнім часом ходив зажурений і сумирний, наче його підмінили. Навіть танцювати не пішов, сидів осторонь, спостерігаючи за дійством. До нього, захекавшись від швидкого ритму танцю, підсіли однокласники. Розпочався концерт. Самодіяльні артисти читали вірші, дружно співали в хорі, показували жартівливі сценки. Учителька музики сіла за фортепіано, і ведуча гучно оголосила:
    – А зараз нам заспіває учениця шостого класу Любов Сушненко!
    Усі принишкли. Люба вперше вийшла на сцену. Опанувала хвилювання й почала повільно, стишено співати «Чорнобривців насіяла мати». Високий дзвінкий голос розливався по залу. Звуки злітали до стелі ластівками. Із тихого піано переходила на гучне форте, а тоді знову стихала, розливалася джерельцем, проникаючи в кожне зболене дитяче сердечко.
    – Ого! Нічого собі, як гарно заїка співає, – почув Сашко позаду.
    – І ніяка вона не заїка, щоб я більше цього не чув! Люба талановита, добра, вона, якщо хочеш знати, найкраща з усіх!!!
    Після бурхливих оплесків Сашко підійшов до Люби.
    – Давно хотів попросити вибачення за той суп і ось це, – Сашко тремтячими пальцями торкнувся до рубця на руці дівчинки.
    – Я на тебе зла не тримаю, – сказала Люба, бо відчувала, що Сашко ось-ось розплачеться.
    – А ти гарно співаєш, – промовив, ніяковіючи.
    – Дякую, – усміхнулася Люба, не вірячи вухам. – Мабуть, уперше й востаннє мене чув, на тому тижні приїдуть по тебе й більше ми ніколи не побачимося. Я рада за тебе, хай щастить!
    – Дякую! – зашарівся Сашко, – Але знаєш, я нікуди не поїду! Чуєш, не-не-не хочу і не-не-не поїду! – і вони раптово розсміялися вдвох на весь актовий зал.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  5. Гіпноз
    Одного разу, у наше невеличке містечко, заїхав на гастролі відомий гіпнотизер. Кругом були розклеєні яскраві афіші. І хоча будинок культури не вміщав всіх охочих потрапити на концерт, моя сусідка, що там працювала, впустила мене безкоштовно.
    Я втиснулася на гальорці поміж людей, що стояли між рядами, і здалеку спостерігала за дійством. На сцену вийшов симпатичний гіпнотизер, вишукано вдягнений в чорний оксамитовий костюм. Світло спалахнуло у залі криштальними люстрати, і всі присутні притихли. Під супровід таємничої музики, він голосно звернувся до глядачів:
    - Шановна публіко, будь ласка, зімкніть руки в замок над головою! Усі присутні виконали його прохання, у тому числі і я.
    - А тепер розімкніть пальці, а у кого це не вийде, прошу піднятися до мене на сцену, - з чарівною артистичною усмішкою, промовив артист циркового жанру. І хоча я могла миттєво розімкнути руки, того не зробила, а теж з усіма щасливчиками пішла на сяйво рамп. Я часто брала участь в художній самодіяльності, тож не боялася ні глядачів, ні знайомих куліс.
    Чоловік двадцять вийшло разом зі мною. Артист запропонував нам сісти на стільці обличчям до залу. Після він провів з кожним якісь таємничі, магічні маніпуляції, ввівши у стан гіпнозу. Я не піддалася демоничному погляду, гіпноз не подіяв, але вже було пізно і соромно вертатися назад, туди, де майже нічого не було видно, тож вирішила залишитися і повторювати все те, що будуть робити загіпнозовані люди.
    - Вам - холодно...вам дуже холодно... ви на північному полюсі - монотонно говорив артист, і всі, кого він загіпнозував, почали зігрівати себе руками. Деякі натягували коміри светрів на голову, жінки напинали хусточки, бо їм було не комфортно. Я теж удала, що замерзла, і почала хекати на руки, ніби у них зайшли зашпори. В залі пролунав сміх. Особливо кумедно було дивитися, як директор місцевого універмагу, - вгодований дядько, що сидів біля мене, намагається захистити від морозу червоні вуха газетою.
    - Вам парко... парко... ви на морськім узбережжі Африки... жага... хочеться пити, - продовжував протяжно гіпнотизер, і всі обрані почали підіймати до вуст уявні напої. Хтось махав віялом, одягав темні окуляри, а товстий директор універмагу почав жваво роздягатися до трусів. Він би і їх зняв, якби його вчасно не зупинив гіпнотизер. В залі був шалений регіт. Я ледь втрималася, щоб не розсміятися. Опанувавши себе, почала обмахуватись газовим шаликом, що був на мені, буцім-то спрагло і душно. І тут побачила, що до мене прямує гіпнотизер, бере за руку і виводить майже на край сцени. Усміхнувшись доброзичливо, оголошує залу: - А зараз, я цій симпатичній дівчині, навію, що вона справжній боксер, чемпіон світу в легкій ваговій категорії і змушу боксувати з супротивником. Зал заревів від захвату. Під дикий галас і свист, гіпнотизер вибрав з тих, хто сидів і куняв в трансі на стільцях, одного недолугого хлопця, який в нашому містечку славився поганою репутацією. Мало того, що він випивав і ніде не працював, та ще й був несповна розуму. Без'язикий, ходив у подертих штанах, з козами в носі і брудом під нестриженими нігтями. Я остовпіла, та подітися було нікуди, не могла ж я підвести столичну знаменитість. І хоч у першому ряду сидів художник, якому я тоді дуже подобалася, довелось боксувати.
    - Ви на ринзі - сказав гіпнотизер, і як бувалий рефері відскочив убік. Я стояла в ступорі, коли мій суперник почав махати руками перед моїми очима, на невеликій відстані. Ось так, подумала я, і теж одважила йому декілька вдаваних хуків. Суперник, прикусивши витягнутий язик, намагався мене послати в нокдаун, але я це зробила першою.
    Гіпнотизер задоволено підійшов до мене і на вухо прошепотів: - вдар його поміж ніг в я... І я вдарила. Люди трималися за животи, дехто побіг в туалет, а я завдавала удари і постійно думала, - тільки б не зареготати, тільки б швидше ця ганьба припинилася. Нарешті нас зупинили, рефері - гіпнотизер підняв мою руку і на підтвердження того, що я перемогла у важкому бою голосно заявив: - А зараз - увага... ці двоє підійдуть один до одного, обіймуться і міцно поцілуються, по-справжньому, на очах у всієї публіки.
    У мене аж руки затремтіли, коли я побачила, що той слинявий хлопець, склавши губи трубочкою, йде до мене цілуватись.
    - О, ні, ні! - закричала я на весь зал. - Це вже занадто, я з цим придуркуватим цілуватися не буду!!! - в залі засовали ногами, затупотіли. Такого реготу і браво ще не чули стіни будинку культури.
    - Ну що ж, - сказав гіпнотизер - не будеш, так не будеш! Давай хоч я тебе обійму, і розцілую за те, що ти така прекрасна актриса!


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  6. Багаж

    На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія.
    - Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, - запитала у нього, сподіваючись на те, що він дозволить і я швидше доїду до мами.
    - Зачекайте! Тут сиділа молода жіночка. Сказала, що на п'ять хвилин відійде, мабуть у туалет. Щось її довго немає, а я за графіком вже давно повинен був би бути в дорозі.
    - Хтось бачив ту жінку, що пішла у туалет?, - голосно на весь салон запитав водій у пасажирів.
    Всі люди мовчали, уп'явшись в мобільні телефони.
    - Ну, що ж тоді сідайте і поїдемо. Цікаво, куди ж поділася та чорнява жіночка? - ніяк не міг допетрати шофер.
    Я швидко вмостилася на сидіння і ми рушили. Хвилин п'ятнадцять їхала мовчки, ні мур-мур, а водій щось бубнів та бубнів собі під ніс.
    Я дивилася крізь широке лобове скло на рівну дорогу і думала про своє. За узбіччям траси миготіли дерева вкриті позолотою та багрянцем осені. Нас обганяли машини на великій шнидкості, та ми теж не пасли задніх. Зажурені села палили на городах сухий хмиз та сухостої і в салоні машини, час від часу, пахло їдким димком.
    - Цікаво, куди, все ж таки зникла та чорнява жінка?, - озвучив свої думки втретє водій, зиркнувши на мене, ніби я зараз розкладу все по полицях і введу його у курс справи.
    - Здалася Вам та жінка, краще пильніше дивіться на дорогу - обізвалась я, посміхнувшись.
    - Річ у тім, що вона залишила велику сумку в багажнику і я був змушений передати її речі людині, що набирала пасажирів на наступний рейс.
    - А-а-а... - простягнула я, нарешті розуміючи бідкання шофера.
    Чоловік дістав мобільний телефон і зателефонував.
    - Стьопа, ну, що там? Прийшла та жіночка, чию сумку я тобі залишив? - запитав стурбований водій у колеги.
    Я насторбучила вуха, але шум мотора не давав почути жодного слова. Обличчя чоловіка виражало подив.
    - Чи все добре, чи щось трапилося?, - запитала я, тепер уже сама переймаючись долею зниклої жінки та її багажем.
    - Хто зна, щезла, як у воду канула. Це ж треба, пів години, як пішла у туалет, і досі не повернулася - криво посміхнувся водій.
    - Мій колега вже теж передав ту непіднімну сумку іншій маршрутці.
    - Ви кажете, що сумка важка? А може там вибухівка. Якась терористка залишила, а сама ніби пішла в туалет, а після рвоне так, що і пір'я не залишиться, - сполошилась в жахливих догадках я. Треба зателефонувати і перевірити, що у тому багажу.
    - У страху - очі великі, не хвилюйтеся, - засміявся сивий водій на всі прокурені зуби, уже перевірили.
    - Отож, посміхнулась у відповідь я. Можливо, жінка пішла шукати туалет, спустилася в підземний перехід, а там знаєте скільки різного барахла? Я коли потрапляю на базар забуваю не лише про час, а й про голодного чоловіка і не вигуляну собаку. Поки все не переміряю з магазину ні ногою.
    - Ха - ха- ха. Моя жінка також лахмітниця, - сміявся водій.
    - Мабуть, усі особи жіночої статі такі, - оживилась я. Залунав мобільний, і той водій, якому доручили сумку, повідомив, що пасажирка не повернулася, а її речі він теж передав наступній маршрутці.
    Через кожні п'ятнадцять хвилин телефонували і повідомляли, що сумка, як сваха переходить з однієї машини в іншу.
    - Оце так пішла в туалет, - не втихомирювався шофер.
    - А може, її живіт дуже скрутило?, - наступну версію висувала я.
    - Майже на годину застрягла в туалеті? Щось тут не те. Дивно.
    - А Ви знаєте, я нещодавно їздила в Париж, то нашого гіда випадково прибиральник закрив у туалеті на ключ і нам довелося його звільняти дві години через муніципалітет міста. Ніхто не знав, де знайти того прибиральника у якого робочий день скінчився. Добре, що за кордоном туалети благо ухають, а то б у нашому рідному він давно б вчадів і втратив свідомість від випаровувань аміаку.
    - Ха- ха- ха!!! Ну, й Ви гумористка, реготав водій. За спиною водія теж сміялися пасажири, що чули нашу розмову.
    - Знаєте, у Європейців зовсім інший менталітет. Нікому навіть і в голову не стрельне переходити дорогу на червоний світлофор, чи не спустити після себе воду в унітазі, кинути недопалок, або харкнути перехожому під ноги.
    - Це точно, - погоджувався мій співрозмовник зі мною.
    - Знаєте такий анекдот? - продовжувала я.
    - Прилетів якось іноземець на батьківщину предків. Їде в село до родичів автобусом і йому дуже припекло у туалет. Каже водію, - зупиніться біля прибиральні. Проїхали село і той водій зупинився коло лісопосадки. Чекають, чекають іноземця, а його нема й нема, так само як тієї жінки, що пішла на п'ять хвилин і зникла. Уже й терпіння луснуло, хотіли йти шукати, а тут нарешті появляється іноземець, такий розгублений і каже: Весь ліс обійшов, а туалет не знайшов.
    - Ха- ха- ха! Ну, й Ви гумористка, - весь час повторював водій, а я розповідала байки і гуморески на лоскотливу тему. Ось послухайте, сама написала, -
    " Пишна вистава" називається.

    На ланах концерт давали...
    Весело? Та де там!
    І ведучій відгукнулась
    із душком котлета.
    А у полі - ні тополі,
    жодної копиці.
    Ніде справити потребу
    головній артистці.
    За машиною присіла,
    глузду ризик вартий,
    А водій агітбригади
    був мастак на жарти.
    Навіть хто зівав - заплескав
    фабулі вистави,
    Бо кепкуп завів двигун і
    рушив різко вправо.
    Ще такого свисту, «браво»
    зроду не бувало!
    Животи понадривали,
    в буряки наклали!
    Пліткували, аж в райцентрі,
    ледве не щоденно,
    Що принади у артистки
    майже на пів сцени.
    На цей раз жартун заядлий
    не чекав на помсту,
    Бо найдужче реготав там -
    голова колгоспу!
    Телефонував на ферму,
    ото була втіха!
    «По міндобривам відбій -
    гній тут сам приїхав!»

    Водій сміявся до упаду, - ну й Ви даєте! Дякую, з Вами весело!
    І тут в нашу кумедну розмову втрутилася пасажирка, яка сиділа за водієм.
    - Розказуйте гуморески голосніше, бо я не все дочуваю, а теж хочу з Вами повеселитися, - просила вона.
    - Водій глянув у невелике люстерко, що висіло зверху і одразу змарнів, піднявши від подиву густі брови.
    - Звідки Ви тут взялися?, - запитав молоду чорнявку, що тримала в руках великий букет.
    - Що значить звідки? Я з Києва з Вами їду. Просто пересіла на інше місце, щоб квіти не зів'яли від сонця, бачте, як блискотить у вікно. На весілля їду в Житомир до рідної сестри, - раділа вона, - буду свідком, розпис об одинадцятій. Ми встигнемо? - запитала жінка щиро посміхаючись .
    - Ми то встигнемо, через пів години будемо в Житомирі, а от Ваша сумка, ще й досі в Києві.
    - Як у Києві, - фарбована чорнявка з модною зачіскою - кублом на голові, уже не сміялася, а здивовано вирячила очі.
    - В тій сумці моя косметика, святкова одежа, весільна сукня сестри і порцеляновий сервіз - подарунок для наречених. Жіночка спантеличено кліпала наклеєними повіками. Що ж тепер робити?, Ой, ой, ой - уже панікувала вона.
    - Заспокойтеся, зараз подзвоню диспетчеру і попрошу, щоб нарешті відправили Ваш багаж. Доведеться дві години його зачекати на автостанції - говорив водій набираючи номер диспетчера.
    - А, як же весілля, я ж свідок і без нової сукні ніяк, а сестра взагалі мене приб'є. І сервіз, мабуть, потрощили, коли кидали сумку з машини в машину. Я сиділа мовчки ледь стримуючи емоції не знаючи чи сміятися, чи співчувати чужому горю.
    - Я ж запитував усіх в салоні, - оправдовувався водій - де поділася та жінка, що пішла у туалет? Ви, що глухі, не чули?
    - Чула!
    - Ви ж щойно просили, щоб гуморески голосніше розповідали, бо Ви не дочуваєте.
    - Та ні, чула, ще й добре чула! Але ж я не ходила в туалет, про який Ви весь час базікали, а купувала, ось ці квіти, - жінка, важко здихнула, нахилилася над букетом і глибоко вдихнула пахучий аромат червоних троянд. Я ходила у квітниковий кіоск, а ви всю дорогу лише про туалет і туалет, про туалет і туалет! Аж набридло!
    І тут, хай нас Бог простить, але ми з водієм переглянулися і почали реготати до схлипу, сліз так, що багатьом пасажирам відразу закортіло в туалет. Водій зупинився і ми гуртом побігли до лісу. Вірите ви чи ні, але в цій історії вигадки немає.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  7. Повітряна куля
    Того дня, ми їхали заклопотані з братом Юрієм в його автомобілі і голосно обговорювали домашні проблеми, перебиваючи одне одного, оминаючи бескінечні пробки на дорогах. По радіо " "Шансон" звучали простенькі мелодії, до яких ми не дуже прислухалися, бо кожна наступна пісня була знайома. Липень стікав з верхівки неба розтопленим медом на лобове скло машини, і брат опустив у салоні козирки, щоб літнє сонце не засліплювало очі. Я глянула, крізь мутне скло, на розпечений небозвід і не знайшла там жодної перистої хмаринки. Волошкова ніжність застилала шовком небесну твердь. Коли ми під'їздили додому, нашу жваву розмову перебив телефонний дзвінок.
    - Юро, привіт, як справи,? - запитував брата його друг - Олександр.
    - Я повертаюся з сестрою з району, їздили провідати батьківське обійстя. До речі, Таня передає тобі вітання, - сказав Юра, хоча я мовчала, як риба, тримаючи в роті жувальну гумку.
    - І їй також передавай привіт, і заодно запитай чи не хотіла б вона політати на повітряній кулі? Є одне вільне місце. Летить моя дружина, донька і зять.
    Колись мені Юра розповідав, що разом з Олександром літав на повітряній кулі і я тоді обмовилася, що теж хотіла б оглянути землю з висоти пташиного польоту.
    - Таню, ти полетиш? - зненацька запитав мене Юра, бо знав, що я чую його розмову з Сашком. Раніше в дитинстві, я завше заступалася, за молодшого від мене на п'ять років брата, якщо його хтось ображав. Товаришувала більше з хлопцями і могла набити пику любому шибенику, тож мені було соромно зізнатися у тому, що страшно боюся висоти.
    - Звичайно, я люблю драйв, - радісно відповіла, сподіваючись на те, що ми полетимо не зараз, а після. А то й зовсім не полетимо з багатьох причин. Наприклад: не набереться достатньо сміливців, чи не буде газу для повітряної кулі, чи ще щось невідкладне трапиться в останню хвилину. Найбільше розраховувала на нельотну погоду, але Олександр запевнив, що політ відбудеться обов'язково сьогодні о шостій, тобто через дві години. Що поробиш, відмовлятися було незручно, тому ми поїхали на місце зустрічі. Всю дорогу, я розпитувала Юру чи не страшно йому було літати на повітряній кулі. Брат посміхався і говорив,
    - Там сама побачиш, я тобі не можу пояснити всього, що відчував у ту мить. Це потрібно спробувати самій.
    - Добре, - сказала я намагаючись приховати неабиякі хвилювання. Відволікаючись на дорогу, гнала з голови, жахливі настирливі думи про найстрашніше. Все ж таки, заповіт ще тоді не склала, та й помирати, так безглуздо, не хотілося. Нарешті ми приїхали на велике поле за містом і я побачила на фоні блакитного неба декілька повітряних куль. Вони зависли над пшеничною цариною, вражаючи мій зір.
    - Ого, - подумала я в захваті, як високо і чарівно.
    Деякі райдужні кулі в вишині здавалися веселими іграшковими кульками, якими граються діти.
    - Нічого, якось воно буде, - не встигла подумати, як до нас під'їхав пілот на своїй машині. На стрижений настіл трави вивантажили найбільшу в Європі кулю і почали наповнювати повітрям вентиляційним пристроєм. Куля збільшувалася на очах, мотор ревів, як скажений, маківка випрямилася і з нетерпінням почала пориватися в небо. Велика, плетена корзина стояла на землі. Бажаючих людей, щоб стрибнути у неї, було чимало. Дехто вже заліз в корзину і брат мені допоміг туди теж забратися, бо невеликий зріст не дозволяв самій це зробити. Нас було вісім осіб, не враховуючи пілота.
    - І зовсім не страшно, - подумала я стоячи на землі в затишній корзині поряд з іншими. Мої супутники посміхалися, раділи і я розслабилася у передчутті яскравих, мандрівних пригод. Пілот попросив нас всіх на раз, два, три підстрибнути, щоб повітряному птаху було легше відірватися від землі, і ми це зробили залюбки. Раз, два, три, стрибок! Підлога корзини заворушилася під ногами, захиталася і повільно почала підійматися вгору.
    - І зовсім не жахливо, - знову подумала я, дивлячись на брата. Ще можна було стрибнути вниз, але я міцно вчепилася за поруччя, що мені було по груди і ми повільно почали здійматися в небеса. А коли стало страшно, стрибати було уже пізно. Мій високий Юра здавався маленьким гномиком, що посміхався здалля і махав на прощання рукою. Глядачі, що лишилися на землі, дивилися хто з заздрістю, а хто з щирою усмішкою на шибайголовів і теж махали руками та шалено свистіли. Коли куля піднялася вище, перед нашим зором постав чудовий, барвистий краєвид. Я, забувши про жах висоти, крутила головою у різні боки так, що ледь не вивихнула шию, аби охопити гречні, мальовничі окраси земного раю. Ми пролітали, над прямокутниками полів, над зеленими дорогами лісосмуг, смарагдовими озерами та селами. Мапа землі, великого маштабу лежала, як на долоні.
    - Дивіться, дивіться, ось там косуля!, - хтось кричав зопалу, і присутні повертали голови на вказівний палець, вишукуючи в заростях очерету полохливу, граційну тварину. Внизу кружляли птахи і дивно було спостерігати за ними зверху. Я неодноразово літала літаком і мені особливо подобалася та мить, коли крилата машина набирає швидкість на льотній полосі та шугає у розчахнуте небо стрілою. А тут, на повітряній кулі зовсім інші враження. Ти виснеш в повітрі, така маленька, крихітна, беззахисна, як піщинка на семи вітрах. Я пов'язала картату хустинку на кучері, щоб не надуло вуха і міцніше вхопилася за край корзини, щоб не випасти, бодай випадково, з неї. Зверху над нами періодично чмихала, палахкотіла куля.. Пілот підтримував горіння і синьо-гаряче полум'я , що зігрівало повітря всередині, нас підіймало все вище і вище над землею. Людей і тварин вже майже не було видно. Ми летіли на висоті понад двох тисяч метрів, і знов ж таки, мені не було надто жахливо. Враження від польоту на повітряній кулі - незабутні. Кожен повинен ризикнути заради цього, - спадало мені на думку. Чомусь всі раптово замовчали, притихли зачаровано, погрузилися в нірвану своїх думок і лише свист вітру та полум'я порушували затишшя вечірнього неба. Захід сонця спалахнув жовто- гарячими, малиновими кольорами і неймовірна краса розіллялася по голубому небосхилу сусальною рікою. Невеличка хмаринка, мабуть, здивувалася побачивши нашу синьо-жовту повітряну кулю, бо розтанула на очах у льоноцвітному полі безмежжя. Не знаю скільки пройшло часу відтоді, як ми відлетіли, але повертатися не хотілося. Я б дивилася безкінечно, на цей мальовничий ланшафт, неймовірну ясу небесного океану, не затуляючі очей, вбираючи в душу Божественне творіння всесвіту.
    - Господи, як легко дихати тобою, яка благодать, святість. Дякую тобі, за щастя знаходитися тут і торкатися неба руками - тішилась я, та пілот повідомив, що у нас закінчується газ і потрібно негайно приземлятися. Ще під враженням польоту і розчулення, не було страшно. Навпаки блаженство наповнювало серце спокоєм, огортаючи ніжністю кожну клітину тіла. Повітряна куля почала повільно опускатися. Пілот час від часу додавав газу, але не так інтенсивно, як на початку польоту. Ми знову бачили стрічки доріг, контури пастельних ланів, малахітові стіни лісосмуг, ярів та дібров. Земля повільно наближалася.
    - Тут на житньому полі нам не можна приземлятися, не дозволяють толочити зерно, - пояснював пілот і трохи вище підіймав повітряну кулю.
    - Ой Боже, - закричала я, поверніть, будь ласка, ліворуч, бо нас зносить на електромережу.
    - На жаль, я не можу цього зробити, нами керує вітер. Я лише піднімаю і опускаю кулю, а все інше залежить від подиху стихії.
    - Як так?!, - репетувала я. ( Мурахи забігали по спині) - Ви хочете сказати, що куля ніким не керована? Чому ж мене ніхто не попередив про цей факт, напередодні? Я б ніколи, ні за що не полетіла за таких умов.
    - Не хвилюйтеся, у мене все під контролем, - заспокоював авіатор вищого пілотажу і я втихомирилася, як дитина, коли ми оминули без ексцесів лінії електропровід.
    - Хух, - з полегшенням видихнула я, але, поглянувши вперед, перелякалася ще більше ніж тоді, коли ледь не зачепили дроти струму. На нашім шляху простиралися величезні, лапаті сосни, що підпирали вітами небо. Ми летіли прямісінько на них.
    - Присядьте всі і тримайтеся за поручні, - наказав нам пілот. Ми дружньо присіли, а дехто став на коліна і очі закрив, коли на наші голови зверху посипалися шишки, зламані гілочки дерев, соснові голки та численні кліщі. Корзину метеляло зі сторони в сторону, як білизну на вітриську. Я думала що ми перекинемося і я буду у кращому випадку висіти на сосні головою вниз, але Слава Богу, що той лісок скінчився швидко, бо всі старанно молилися.
    - Господи, Матір Божа, рятуйте! І чому, я дурепа, погодилася на таку небеспеку. Одне заспокоювало, що не залишиться ні ріжок, ні ніжок, коли розіб'ємося з такої висоти об землю, і я не буду лежати з поламаним хребтом, сподіваючись на допомогу дітей. В ту хвилину шкода було молодь, яка зі мною летіла поряд. Що я тоді передумала за декілька хвилин одному Богу відомо. Але, на наше везіння, корзина повітряної кулі черконулася легким поштовхом об землю і ми вдало приземлилися на кукурудзянім полі.
    - Слава Богу! - раділи любителі пригод, хоч серце шалено калаталося. Корзина зупинилася і ми вилізли з неї. На цей раз, мені не потрібно було допомагати вибратися. Не знаю яким чином я це зробила, але через декілька секунд стояла у високій кукурудзі ледь не цілувавши землю. - Оце так незабутній екстрім! Ніколи не була боягузкою. Мчала галопом на коні, пірнала на морську глибину, їздила на джипах по дюнах і барханах, але хіба можна порівняти ті враження з повітряною кулею, що зараз мирно лежала і поступово здувалася, перетворюючись на синьо-жовту штучну тканину з рекламним надписом? Ноги і руки тремтіли ще довго.
    Юра знайшов нас швидко, бо супроводжував машиною політ кулі.
    - Ну, як тобі, сподобалося? - запитав він обійнявши, з єхидною посмішкою та сарказмом на обличчі.
    - Класно, дійсно, дуже класно, - відповіла я, але вдруге нізащо не полечу! Всі присутні зареготали і почали обмінюватися враженнями.
    Юра теж розповів, про свій політ на повітряній кулі.
    - Уявляєте, коли ми приземлилися в отавах під Житомиром, там на полі паслося велике стадо корів. Тоді здійнявся сильний вітер, корзина перекинулася і ціле юрмище тварин помчало на нас. Ми думали, що вони нас зітруть з лиця землі, але корови зупинилися на відстані двадцяти метрів і з цікавістю почали спостерігати за кулею і нами. Вони стояли, мов вкопані кліпаючи великими віями. Ніколи б не подумав, що корови, які байдуже жують жуйку, такі розумні і допитливі, - з захватом говорив брат, а всі реготали.
    Стомлене сонце вмостилося за чорнильним обрієм мли. Небо вкрилося розсипом срібних зірок, повний місяць і чумацький шлях не відкривали всієї таїни нічного неба. Пілот відкоркував ігристе шампанське, розказав цікаву історію, яку я миттєво забула, але грамоту, яку він мені вручив тоді, за підкорення неба, я ретельно зберігаю у шухляді комода ще й досі. Відтоді я всім раджу відчути себе вільною птахою з широкими, натхненними крилами за спиною. Правда замовчую деякі деталі, щоб не відлякувати відчайдух, бо на те є причина, - небо дійсно варте того, щоб поринути щасливо у його безмежне серце на повітряній кулі.

    24.03.2021р.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Сповідь
    У великій трикімнатній квартирі не було чим дихати. Задушливе повітря змішалося з запахом ліків і гнійними пролежнями хворої. У спальні на великому ліжку лежала висохла до невпізнаванності п'ятидесятирічна Люба.
    - Фелю, - слабким, виснаженим голосом вона тихо покликала жінку, яка її доглядала.
    - Фелю, підійди...
    Феля поралася на кухні, гриміла посудом і не чула, що її кличуть.
    Через п'ять хвилин сама підійшла подивитися на хвору Любу. Червоне обличчя, (видно був високий жар),- палало. Крапельки поту вкривали її високе чоло. Глибокі, мов вуглики, очі запали у очицях і блищали нездоровим відблиском.
    - Фелю, - повторила квола жінка, - поклич батюшку.
    - Що, настільки погано? - сполошилася доглядальниця.
    - Так, я помираю, хочу встигнути сповідатися і причаститися.
    - Добре, - тихо сказала Феля і витерла очі носовою хустинкою.
    Наступного дня прийшов священник. Старий батюшка з сяйними, добрими очима і сивою, рідкою борідкою у чорному підризнику, присів на стілець біля хворої.
    - Дякую, що прийшли, я ніколи в житті не сповідалася, тому мені важко зараз говорити...- сумно промовила Люба і замовчала на деякий час.
    - Мабуть, збирається з думками, - чекав священник і нічого не запитував.
    Люба дивилася на стіну, де висіли портрети: чоловіка, сина і доньки. По щоці хворої потекла сльоза і вона почала сповідатися.
    - Батюшко, я вбила свою доньку, її звали Софія. Священник, у церкві наслухався безліч історій, взяв мовчки сповідальницю за руку і співчуваючи зітхнув.
    Люба продовжувала розповідати.
    - Я грішна, я дуже грішна і не знаю, чи Бог простить мені мою провину. А ще п'ять років тому я думала, що я найщасливіша жінка у світі. У мене був чоловік, якого я дуже любила і двоє дорослих дітей. Анатолій і Софія. Я працювала на меблевій базі, тож могла дістати все, що тільки душа забажає. У мого чоловіка Василя, теж була прибуткова робота. Він працював ревізором. Самі знаєте, у радянські часи, все було по блату, а для нашої родини не існувало ні черг, ні зачинених дверей. Дуже часто, в квартирі, ми влаштовували генеральне прибирання. Василь натягував надворі декілька шпагатів і ми вивішували атласні ковдри, махрові рушники, кольорову постільну білизну.
    Вибивали дорогі килими і всі нам заздрили, прості люди не могли тоді мати те, що було у нас. Румунські меблі, імпортна одежа, золото, все це у нас було. Кожного року ми їздили на море і
    придбали нову - "Волгу." Донька навчалася в сільськогосподарській академії, а син на романо-германському факультеті в університеті Тараса Шевченка. Я дуже любила свого чоловіка, ще зі школи, і він мене також. Ми з одного села на Волині, (батьки ще й досі живі). Разом поступили в Торговельний інститут, обоє жили поряд в гуртожитку і бігали один до одного на побачення, а на третьому курсі одружилися. Він у мене перший і останній і я у нього, ну Ви знаєте про, що мова, - Люба глянула на духовника з повними очами сліз.
    - Не переживайте, - священник легенько в підтримку стиснув руку хворої.
    - На чому я зупинилася? - спитала Люба, а після згадавши почала продовжувати.
    - Вася у мене був добрим, турботливим, гарним. Бувало скажу вагітною, що хочеться мандаринів, з під землі вночі дістане. Ось такий у мене був чоловік, і сина я дуже любила. Він - копія тата. Такі ж самі карі очі, довжелезні вії і русяве волосся. Красивий, талановитий, милосердний. Одного разу, в другому класі, він приніс додому блохасте цуценя, але хіба я могла йому дозволити його залишити? Боялася, що зіпсує нові килими і паласи, погризе меблі. Дитина плакала, говорила, що буде сама вигулювати собачку, та я не погодилася і викинула рудого песика надвір. Соня була молодшою на три роки, її ми більш балували, все ж таки, дівчинка. Та й, вона у нас, була тихою, сумирною, ми і не збагнули, як вона виросла. Це коли уже в академію поступила почалися проблеми, - перескакувала Люба пропускаючи відрізок життя, - стала нервовою і неслухняною. Коли я їй робила зауваження, що вона зі мною розмовляє роздратовано, то донька несподівано заявила, що вагітна. Я була шокована. А хто ж тато? - запитала я у Софії, а через місяць ми уже святкували весілля. Зять був її однокурсником, з непоганої родини, тож ми нічого проти не мали їхнього подружнього життя, - хвора раптово закашлялася і священник дав їй попити води, що стояла у склянці на тумбочці.
    - У вас, мабуть запалення легень? - запитав стурбовано він.
    - У мене запалення душі, - скорбно сказала жінка і знову заплакала.
    - Заспокойтеся, Бог милосердний, - втішав священник.
    Люба продовжувала.
    - Того літа, було дуже спекотно, і ми вирішили усією родиною поїхати на Десну, двома машинами на вихідні. На той час, у Соні підростала п'ятирічна донька і вона була вагітна вдруге. Це було на мій день народження. Ми набрали з собою багато смачної їжі, знайшли прекрасний, затишний куточок на березі річки, поставили велику палатку і почали святкувати. Трохи випили, бо як же без цього у такий день. Я сиділа на складаному стільці, коло мене на розкладайці засмагав мій Василько і все було прекрасно. Онука будувала замок з вологого піску, а донька з зятем пішли купатися. Син ловив рибу, а я не могла не радіти. Дивилася по черзі, то на дітей, то на Десну і на серці було спокійно. Насолоджувалася життям, милувалася природою. Великі тінисті верби шуміли на вітрі, а навколо гуділи джмелі і бджоли. Комарі не дошкуляли. На небі ні хмарки. Як зараз пам'ятаю, - згадувала Люба, - волошкове небо і сліпуче біле сонце відбивалося з деревами у стрімкій річці. Вода переливалася сріблом і я ще тоді подумала, що річка схожа на ризи. Вагітна Соня з зятем пішли купатися, а я почала допомагати онуці носити мокрий пісок для замку. Зривали ромашки і прикрашали крихку споруду.
    Соня з зятем плескалися в парній, як молоко, воді, бризкалися, вчинили галас, а коли син попросив їх не лякати рибу, відпливли трохи далі. Вони були майже на середині, я захвилювалася і крикнула, щоб поверталися назад, але мене ніхто не слухав. Донька не зважала і пливла все далі і далі. Соню, повертайтеся, уже панікувала знервована я і вони попливли назад. Тільки я заспокоїлася і відволіклася на онуку, як почула, що донька, несамовито кричить, задихається і тоне. Зять намагався їй допомогти, але плавав погано, тому, з його зусиль, користі було мало. Чоловік з сином кинулися в річку на допомогу. Почали рятувати тонувших. Я стояла на березі і молилася, бо зовсім не вміла плавати. Душею я була з ними. Бачила, як чоловік тягнув за коси Соню, як вона хапалася за нього, а він захлинався водою. Після Вася, з останніх сил, виштовхнув її на мілину, а сам пішов на дно. Я божевільно рвала на собі волосся, коли приблизно, те саме сталося з сином. Зять стояв живий на березі річки, а мій чоловік і син втопилися. Онука сильно кричала. Приступ задухи і кашлю заважав Любі говорити, вона ковтала повітря, як риба викинута на сушу, вся тремтіла, губи посиніли, жінка зробилася, як крейда. Ніби це вона тоді задихалася під водою, а не її син і чоловік. Духовник знову їй дав попити. Феля прибігла, накапала корвалолу, але Люба відсторонила ліки. Дивилася на світлини не мигаючи і не могла вимовити жодного слова.
    - Дайте їй нашатирю, - звернувся священник до Фелі.
    Люба вдихнула змочену їдку вату з аміаку і опритомніла.
    Через деякий час знову почала сповідатися.
    - Я втратила свідомість, коли побачила своїх рідних Василька і Толіка в домовині. Не пам'ятаю того дня, геть вивітрився з пам'яті. Прокинулася в лікарні з інсультом нерухома. Біля мене сиділа донька, а я не хотіла її бачити і чути. Через місяць лікування, мені не покращало, і лікарі виписали паралізовану додому. Софія допомогала чим могла. Приходила, а я її звинувачувала у смерті Толіка і чоловіка. Я страшно зненавиділа доньку, яку пестила і носила до п'яти років на руках. Влаштувала їй суще пекло. Виганяла з дому. Піднятися не могла, але запустити склянкою в неї сили вистачало. Обзивала її найстрашнішими, гидкими словами, проклинала, доводила до істерики, сказу, і врешті-решт, вона втратила дитину. Мені було й цього мало, я ніби, оскаженіла, збожеволіла. Кожне моє слово болісно ранило її душу, але вона жодного поганого слова мені не сказала у відповідь. Тільки просила пробачення, цілувала руки і плакала. Я попросила покликати сусідку, з дивним ім'ям Офелія, з якою раніше була у гарних стосунках, і при доньці заповіла їй квартиру, дачу, машину. Всі коштовності: золото, кришталь, килими я навмисне продала, щоб вони не дісталися Софії. Коли донька захворіла на лейкемію, я раділа і кричала їй в обличчя, так тобі і треба, гадюко, скотино, вбивце. Для мене найбільшого ворога ніж вона тоді не існувало. Адже через неї загинули ті, кого всім серцем любила. Я заспокоїлася лише тоді, коли рідну дитину - Соню зжила зі світу. Зять прийшов і сказав, що донька померла в лікарні від хімієтерапії, а я сказала: "ну і слава Богу, туди їй і дорога". Хіба Господь може таке пробачити? - запитувала Люба духовного отця на смертному одрі. Хіба таке пробачають?Той мовчав. На його очах виступили сльози.
    - Ви все сказали, раба Божа Любове? Каєтеся у своїх гріхах?, - запитав сповідальницю, і коли та заридала, і сказала, - Так!, - накрив єпітрахіллю.
    - Бог простить!
    01.02.2021р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  9. Випадкове вбивство
    Наташа поверталася додому з університету пізно. Осінь надворі стелила під ноги листя. Накрапував нудний, марудний дощ. Дев'ятиповерхівки, схожі одна на одну, як близнята, на Воскресенському масиві сиво марніли у гущі пожухлих кленів. Перехожих майже не було. Діставшись темного під'їзду, натиснувши декілька разів кнопку виклику, дівчина переконалася, що ліфт не працює. «Що ж», - подумала вона, - «прийдеться пішки підійматися на останній поверх сходами». Дійшовши до шостого поверху, студентка почула страшний крик з квартири номер двадцять вісім. Там одна молода дівчина наймала квартиру. Наташа з нею стикалася декілька разів, але ніколи не спілкувалася. Стало моторошно.
    - Він мертвий... мертвий, мертвий! Я його вбила, ти чуєш, мамо, вбила!!! Я не хотіла, так сталося!!! - хтось істерично кричав у вітальні.
    Наташа зупинилася, підійшла ближче до дверей, звідки чувся крик. Дівчина стала прислухатися. Великі мурахи забігали її тілом, ноги підкошувалися, руки заходили ходором. «Що робити? Як вчинити у цій ситуації», - думала збентежена Наташа. «Когось вбили, а можливо зараз вбивають, я ж не можу бути осторонь. Напевно, потрібно подзвонити і все дізнатися. Можливо, там потрібна моя допомога»,- перебирала думки перелякана студентка.
    За дверима продовжувалися ридання і страшні волання: «Він мертвий, не дихає, не живий!!!
    Я вже пробувала відливати його водою, робити штучне дихання, чуєш, мамо, все марно, що я тільки не робила, він не ворушиться навіть»,- чувся дівочий, істеричний голос за ветхими дверима. Схлипи і ридання на весь під'їзд.
    Наташа не витримала і натиснула на дзвінок. Миттєво у квартирі, де сталося вбивство, все затихло. Дівчина шкірою відчула, що хтось дивиться пильно у вічко на неї, але мовчить.
    Наташа знову подзвонила і крикнула:
    - Мерщій відчиніть! - ніхто не реагував, тому вона почала грюкати кулаком.
    - Що Вам потрібно? - відізвалися за дверима.
    - Я знаю, що у Вас сталося лихо, я хочу допомогти, - схвильовано промовила дівчина.
    - Мені Ваша допомога не потрібна, йдіть куди йшли! - відбивалася вбивця. - Я Вам двері не відчиню!
    - Чому? Вам є, що приховувати?- не відступала Наталя.
    - Це не Ваша справа, я сама розберуся зі своїми проблемами! - у відповідь роздратовано волали за дверима.
    Наташа подзвонила у сусідню квартиру. З відтіля вийшов заспаний пенсіонер, якого всі у під'їзді знали і поважали.
    Дівчина розказала Василю Петровичу, що трапилося. Той спав і нічого не чув.
    Вони з Наташею вдвох почали сильно грюкати у двері, але там була мертва тиша. Розбуджені мешканці будинку зацікавлено повідчиняли двері і теж приєдналися до Наташи і Петровича.
    - Потрібно викликати поліцію, а ви стійте, щоб ніхто з цієї квартири не втік, - заявив зі знанням справи Петрович.
    Так і зробили. Після повідомлення в поліцію, сусіди стояли і розмовляли про того, кого вбили. Перебирали різні версії, а за дверима була мертва тиша.
    - Я бачив, що до квартирантки ходить хлопець, але до нього не придивлявся уважно, - стурбовано розповідав чоловік з квартири напроти.
    - Хто б міг подумати, що така спокійна, симпатична на вигляд дівчина - вбивця, - додавала Любов Василівна, літня жінка з двадцять дев'ятої квартири.
    - Вона сама зараз про це дуже жалкує. Можливо, це сталося випадково, чи на ґрунті ревнощів, - пояснювала Наташа. - Я сама чула, як дівчина кричала: "Я не хотіла, так вийшло, пробач, любий".
    - Може, хто його знає, у житті всяке буває, - авторитетно пояснював Петрович.
    Через деякий час приїхала поліція зі зброєю в руках. Сусіди поховалися.
    Поліцейські подзвонили у двері і ті відкрилися лише на рішуче - «Відчиняйте, поліція!»
    На порозі стояла молоденька, заплакана дівчина з розмазаною косметикою на обличчі, а на її долоні лежав маленький, мертвий хом'ячок.

    30.01.2021р.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  10. Букет троянд
    Двадцять другого грудня - день святої Анни. Я, того дня, була на лікарняному, але домовилася напередодні зустрітися з однією людиною по невідкладних справах, тож йшла увечорі на роботу. Погода була жахливою. Під ногами плямкав мокрий сніг. Захмарене небо, над старовинними будинками Печерська, накинуло темну габу. Ліхтарі тьмяно світили. Місцями, на краю бруківки, крижаніла ожеледь. До роботи, від метро Арсенальна, потрібно було пройти лише дві зупинки. Я повільно просувалася, щоб не посковзнутися. Перейшла вузеньку, пересічну вулицю на зелений світлофор, і побачила, що на мене пильно дивиться незнайомий чоловік. В руках він тримав величезний букет білих троянд. Всередині жахтіла одна бордова, майже, чорна троянда. Коли я порівнялася з незнайомцем він простягнув мені квіти:
    - Візьміть, будь ласка, це Вам від мене на згадку! У нього тремтіли руки. Я була приголомшена. Чоловік середньої статури, років п'ятдесят на вигляд, майже нічим не відрізнявся від звичайних перехожих, які снували поряд в час пік. Лише бліде, худе обличчя, і впалі щоки, видавали його хвилювання. На віддалі стояла статна, красива жінка, трохи вища від нього, закутана в норкову шубу і пастельну шаль. Я дуже здивувалася, несподіваному подарунку, і спитала незнайомця,
    - Чому саме мені ці квіти? За що?
    - Просто, так, беріть не бійтеся.
    Я стояла збентежена і вагалася, чи брати, чи ні, ці дивні троянди. Жінка спостерігала збоку за нашою розмовою, а після, відчувши мою нерішучість, підійшла.
    - Жіночко, візьміть, шкода, такий чарівний букет, викидати у смітник. Ці квіти судилися мені, але я не можу їх прийняти. - трепетним голосом промовила вона.
    Я подивилася на цю дивну пару і мені їх стало дуже шкода. Подумала, що ця гарна пані, мабуть, замужем і тому не може принести додому квіти. Чоловік цей, певно, її безнадійно любить і тому сильно блідий, виснажений від страждання. А, можливо, вони розлучаються, бачаться востаннє, і вона не хоче від нього нічого брати на згадку.
    - Добре, - зайвого не розпитуючи, зніяковіла я, і прийняла подарунок. Побажавши, цим людям безмежного щастя, здоров'я, любові, рушила далі. Квіти пахтіли у мене перед очима. Білі троянди, з ледь салатовою мережкою по краях, виглядали так, ніби їх щойно зрізали з куща. Велика, бордова троянда палахтіла королевою на фоні білих, оксамитових пелюстків. Мій погляд був прикутий до чарівних квітів, коли почула за спиною голос чоловіка, що їх подарував. Він кричав мені услід:
    - Там сорок троянд!!! Там їх сорок!!!
    - Сорок? - здивувалася я, і почала судорожно перераховувати квіти.
    Так, сорок, він не помилився, але коли озирнулася, то не побачила ні чоловіка, що мені вручив красу, ні його гарної жінки. Я кинулася на те перехрестя, де зустріла цю дивну пару, але їх там вже не було. Ось чому вона не хотіла їх брати, - подумала я. В ступорі стояла, з величезним букетом, не знаючи, що робити. Залишити собі, я ці квіти, теж не могла. Парне число - погана прикмета. Згадавши, що мою покійну маму звати Ганна, і сьогодні день її янгола, вирішила віднести букет у Віденський монастир, що знаходився поряд. Але ж, там - сорок руж! Потрібно одну квітку комусь віддати. Біля східців храму стояла жебрачка з простягнутою рукою. Я витягла червону троянду і простягнула їй, а ще дала гроші.
    - Навіщо мені, ця мертва квітка з кладовища, - сахнулася вона. Я їй розповіла, від кого мені дісталися ці квіти.
    - Ой, дитино, промовила старенька, - тобі передали у спадок - смерть! В мене коси заворушилися на голові. Я дивилася на жебрачку і не могла повірити її словам, а вона продовжувала говорити. - Той чоловік, що тобі передав сорок троянд, смертельно хворий. Йому залишилося не довго ходити по землі. Він пішов, зі своєю жінкою, до чорної ворожки, а та їх надоумила зібрати ці квіти зі свіжої могили і віддати здоровій, гарній жінці на перехресті. Ти випадково опинилася на їх шляху. Навіщо ти взяла це зурочення на себе?
    - Не знаю, це так було несподівано, спонтанно, мені незручно було відмовити цим людям, і шкода було квітів. Поряд був смітниковий бак і мені не хотілося, щоб цей, гарний букет, там опинився.
    - Яка ж ти наївна. - зі смутком мовила зморщена, стара бабця.
    - І, що тепер робити? - розгублено запитала я.
    - Тобі, сам - Бог, підказав віднести, цей магічний подарунок, до храму, тож поверни мерщій. Обов'язково постав три свічі: за здоров'я, упокій, і ворогів своїх. - смикала мене за рукав стара жебрачка. Коли я зайшла у монастир і стала з квітами до ікони Діви Марії, тієї, що проявилася на склі, до мене підійшов священник, і нічого не сказавши, забрав букет.
    - Там сорок троянд, намагалася пояснити я і розповісти історію, що зі мною трапилася.
    - Нічого, - сказав він, - Бог все бачить, ідіть з Богом, - і благословив мене. Коли я ставила свічки, залунав мобільний, і я поспішно вийшла з храму, щоб не заважати іншим молитися. Телефонувала людина, з якою я повинна була зустрітися. Казала, що вже довго чекає на мене, і я не встигла поставити останню свічку за ворогів.

    28.01.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Тобік
    Одного разу, а це відбувалося літом, до мене зателефонувала, на стаціонарний телефон, найближча подруга - Галина. Ми тоді з нею разом працювали і жили поряд.
    - Танюшка, мені дуже потрібна твоя допомога, крім тебе мене ніхто не зможе виручити, - почала вона здалека.
    - А, що трапилося, кажи без передмови про головне, я слухаю?.
    - Річ у тім, що Феді, (так звали її чоловіка), дали путівку на всю родину в санаторій, а Тобіка немає на кого залишити. Ось, я й подумала про тебе.
    - Галочко, але ж я страшенно боюся твого собаку, - відмовлялась я, як могла. - Ти ж знаєш, який він у вас агресивний, навіть тебе декілька разів кусав.
    - Це тому, що я хотіла миску з їжею відібрати, щоб підсипати супу, а він подумав не те і хапнув. - виправдовувалася подруга. - А тебе він любить, ти єдина кого він не покусав з того часу, як ми його забрали.
    - І тепер ти хочеш, щоб він і мене покусав, так? - істерично сміялася я.
    - Та, ні, все буде добре, ось побачиш. Таню, виручай, ти ж знаєш, що якщо ти не погодишся, то ми нікуди не поїдемо і не відпочинемо, - благала Галя. Я, так хочу оздоровити дітей.
    - Ось, тільки не потрібно мене брати за горло, добре, Галю, - сердилася я на подругу, бо з одного боку хотіла, щоб вона з чоловіком і доньками відпочила, а з іншого - страшенно боялася залишатися на одинці зі злим собакою. Врешті-решт я погодилася на вмовляння подруги, бо іншого варіанта не було.
    Галя мені зробила інструктаж стосовно вигулу Тобіка і чим його годувати, залишила ключі від своєї квартири, і на два тижні поїхала в Бердянськ на море.
    Я знала, що собака починала гарчати на всіх ще тоді, коли хтось наближався до їхніх дверей, тож купила йому декілька сардельок, щоб підластитися.
    Тобік був невеличкою чорною дворняжкою, і характер у нього був войовничим, задерикуватим. Він дістався Феді у спадок від родички, яка померла. Собака охороняла сільський будинок і тому була дуже злющою. Часом Галя мене проводжала і спускаючи Тобіка з повідочку вдавала, що то не її пес, бо він намагався вхопити за ногу всіх, хто траплявся на його шляху. Особливо, Тобіку не подобалися випивші люди, він з слиною на морді гарчав і кидався на перехожих. Про це я добре знала і навіть не уявляла, як впораюся зі своїм завданням. Відступати було нікуди, тож вранці пішла вигулювати собаку.
    Тільки піднялася ліфтом на восьмий поверх, як почула Тобіка. Він стояв за дверима і несамовито гавкав. Що робити? - думала я. Лише відчиню двері, як пес накинеться на мене і покусає. Я, тихо підійшла до дверей, і почала лагідно розмовляти з собакою.
    - Тобік, це я Таня, ти ж мене знаєш, ти ж хороший песик, авжеж? Зараз зайду, тебе погодую і ми підемо гуляти. Ти ж хочеш на двір? - намагалася заспокоїти собаку. Настала тиша і я обережно ключем відчинила двері. У довгій вітальні стояв Тобік і дивився здивовано на мене. Я теж, на мить, заклякла на місці.
    - Хороша собачка, хороша, добра, не зла - повторювала я і повільно наближалася до пса. - Кинувши йому сардельку, пішла на кухню. Дістала з холодильника те, що залишила Галя з їжі, нагодувала собаку, й дала попити води. Найважче було одягти нашийник, але і з цим, поступово впоралася. Тобік, уже був на старті, йому кортілося швидше надвір, тому він не намагався пручатися і мене цапнути за руку. Я полегшено зітхнула і ми пішли гуляти в палісадник. Там нікого не було. Собака шарпала мене, їй хотілося побігати на волі, та я міцно тримала повідок. Через деякий час побачила молоду шатенку, що вигулювала болонку. Дворняжка на неї не реагувала, але я на всяк випадок, натягнула повідок ближче до себе.
    Ми гуляли на невеликій відстані і я вже мала намір повертатися в квартиру, як дівчина з болонкою здаля крикнула мені, тікаючи з палісадника.
    - Візьміть свою собаку на руки, бо сюди мчить розлючений, скажений бультер'єр! Він вже не одну собаку загриз у мене на очах! Коли я повернулася на голос, то побачила здоровенного, м'язистого, злобного бультер'єра. Хапати Тобіка на руки було уже пізно. Собаки стояли напроти один одного і напружено дивилися у вічі. Я тримала Тобіка на повідку і тремтіла від жаху. Боже, що ж робити у такій ситуації, - думала я. Що я скажу Галі, коли вона приїде? Я, навіть, за ці декілька секунд, уявила, як собака бійцівської породи з піною в чорній пащі, роздирає на шматки бідного Тобіка. Собаки злобно гарчали один на одного вишкіривши клики. І тут, мій маленький дружок, накинувся на бультер'єра першим. Він підстрибнув і вчепився великій, страшній собаці в горло. Той заскавучав, перевернувся декілька раз в траві, і піджавши хвоста, чкурнув так, що ми його більше не бачили. Тобік радісно, виляючи хвостом, дивився на мене, висунувши язика, важко хекаючи! Якби він вмів говорити, то сказав би: "Ось бачиш, який я хоробрий!" Молодець!, - сказала я маленькому герою, і вперше почухала собаку за вухом. Відтоді ми подружилися, і коли я приходила вранці і ввечері вигулювати Тобіка, він кидався до мене з радісними обіймами і слинями. Облизував мої руки, обличчя і скавучав, мов цуцик. Пройшло багато років, немає уже ні Галі, (померла від раку), ні Тобіка, але в моїй пам'яті залишилися назавжди дорога моєму серцю подруга і її хоробра собачка.

    27.01.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Знахідка

    Вересневий день ще пахнув літом і стиглими яблуками. Сонце лимоніло в небі, але не обпікало, та дивитися вдень на нього все одно було не можливо. Уроки скінчилися, задзвенів шкільний дзвінок і учні висипали з веселим гомоном на вулицю. Шкільна коричнева форма Тетянки ледь прикривала її сіднички, великий білий бант красувався на маківці голівки в кучерявім волоссі. Великі трав'яні, допитливі очі радісно блищали, а навколо кирпатого носика рясніло декілька веснянок. Усміхнена п'ятикласниця глянула на однокласника Вітю, і він відібрав у неї важкий портфель, щоб допомогти його нести.
    - Віддай сюди, Вітько, я сама можу, - зиркнула мала на хлопця - теж мені ухажер.
    - Не віддам, - дражнився той.
    Таня відібрала портфель, показала хлопцю язика і стукнувши набридливого залицяльника по голові тим же портфелем, швидко помчала через городи додому. Її дім був поряд зі школою. Коли вона підбігла до воріт, то побачила, що на неї чекає її рідна сестра Люда.
    - Що знову чубатого півня боїшся? - засміялася лукаво Таня.
    - Так, боюся, бо він сильно б'ється. І чому мама його не зарубає? - жалілася, на дві голови вища, і на півтора року, старша сестра.
    - Бо він дуже гарний. Ідемо не бійся, ти зі мною, - гордо сказала Тетяна.
    Тільки зайшли у двір, як оскаженілий, білий, хвостатий півень помчав назустріч, щоб вискочити на голову і заклювати. Таня не розгубилася схопила розбишаку за шию і сильно вдарила об землю. Довелося півня відливати водою, але з того часу він оминав дівчинку десятою дорогою. Боязка Люда все одно завше її чекала, коли приходила раніше зі школи.
    Пообідавши, дівчатам потрібно було прибирати, у хаті і літній кухні, бо їхня мати встигала до роботи, лише приготувати їсти.
    - Де ти будеш сьогодні прибирати - у хаті, чи в літній кухні? - запитала Люда молодшу сестру. Таня задумалася. Вона не дуже любила наводити лад у домі. Мама завжди писала донькам розпорядження на газеті, що потрібно зробити на сьогодні. Одного разу, щоб наголосити на молодшій, написала:" Таня і Люда, приберіть у хаті, помийте посуд, погодуйте курей..." а хитра, винахідлива, ледачкувата Таня відірвала своє ім'я, що було написане на газеті, і сестрі довелося поратися самій. Вона лише не могла ніяк допетрати чому мама називає її на Ви, коли читала ту записку з відірваним словом "Таня". З того часу мати - Ганна першою завше писала Люду.
    - То де ти будеш прибирати?- знову поцікавилася, зі сподіванням у голосі, старша сестра.
    - Зараз подумаю, не квап мене, - сердилася Тетяна, якій взагалі не хотілося займатися хатніми справами. Вона пішла подивитися раніше у хату, після у літню кухню і вибрала те, що менше потребувало часу.
    - Звичайно, буду у літній кухні, там лише посуд помити і все, - весело сказала кмітлива дівчинка і побігла у садок. Вилізла на яблуню і довго дивилася на синє, перисте небо, на білі розводи і риску, яку залишив літак. Після, - на горобців, що вчинили галас у гущі дерев. Вона перевірила всі пусті дупла. Коли Люда прибрала майже весь дім і витріпала доріжки, покликала сестру:
    - Таню, ти думаєш прибирати, чи ні?, - мамі розкажу, знову отримаєш прочуханки.
    Мала скочила білкою з дерева і промовила длубаючися в носі,
    - мий посуд, у тебе це гарно виходить, а я буду поратися в хаті. - язвила молодша сестра.
    - То я там уже майже все впорядкувала, залишилося тільки доріжки приклеїти на вологу підлогу,- обурилися Люда.
    - Ось, я зараз швидко цим займусь, - з незворушним виглядом хитрувала дівчинка.
    - Відповідальна Люда розплакалася і пішла мити посуд, щоб мама не сварилася, а Таня глянувши, на годинник згадала, що запізнюється в музичну школу, й схопивши ноти, вибігла за ворота.
    Вона не те, що не любила, чи не жаліла сестру, навпаки завше за неї заступалася і за молодшого братика - Юру теж, але їй більш цікаво було проводити час у колі друзів, чи зосередженно спостерігати, що коїться довкола. Люда була навпаки тихою, сором'язливою дівчинкою. Боялася не тільки: півнів, собак, кішок, мишей, маму, тата, а й усіх хлопців. Одного разу її однокласник, який жив поряд, штовхнув зі сходів і вона сильно забилася. Таня, не знала, як покарати сусіда, який був високим на зріст, та через декілька днів, встала за саму вищу щаблину на шкільних сходах і покликала зірвиголову, якого боялася вся школа.
    Коли Вова до неї підійшов запитати, що вона від нього хоче, мала так сильно його огріла кулаком, що у того пішла з носа кров. Хлопець побіг додому жалітися своїй матері, а ввечері вони разом прийшли розбиратися з Таніними батьками. Тато покликав: " Доню, іди сюди, тут тітка Катя каже, що ти розбила носа Вові". Коли Таня підійшла, тато посміхнувся: - "Подивіться на свого сина і на цю малявку, вона навіть до обличчя йому не дістане не те, що ніс розіб'є". Хлопець з опухлим обличчям заплакав, а мати повірила, що дівчинка ніяк не могла побити дебелого підлітка. Таня мовчала, бо їй часто діставалося за бешкетування від батьків. То в п'ять років вилізе на величезну липу, щоб нарвати липового цвіту, бо всі часто хворіли, а то взимку провалиться у копанці під лід. Коліна у неї не встигали загоюватися від того, що часто їх збивала, граючи з сусідськими хлопцями у футбол. Хоч маленька бешкетниця батькам і не зізналася у тому, що розквасила Вові носа, але з того часу Люду більш ніхто не ображав.
    До музичної школи неспішно можна було дістатися за хвилин п'ятнадцять. Таня повільно йшла, бо до заняття залишалося пів години. Широка вулиця була порожня, тому вона пленталася не по тротуару, а по дорозі наспівуючи під ніс нехитру мелодію, яку задали у школі. З чужого двору вибіг собака, і декілька раз гавкнувши, зник за парканом. Дівчинка великих собак не любила, тому відійшла убік від лиха якомога далі, і тут побачила біля бруківки велику, сіру картонну папку.
    - Ого!, - зраділа мала - я ще ніколи нічого подібного не знаходила. Дівчинка з цікавістю розв'язала бантик на палітурці і ахнула. Там було повно грошей і документів. Щасливій Тані миттєво закортіло накупити багато морозива, цукерок, халви і пригостити всіх дітей в музичній школі. Згадавши, що мама з татом її завше вчили шляхетності і чинити сумлінно, зразу цю ідею відкинула і вирішила віднести знахідку до мами у взуттєвий магазин, де вона працювала. З порога дівчинка, з радісним виглядом на обличчі, затараторила -
    - мамо, мамо, дивися, що я знайшла, в цій папці море грошей. Я ще стільки не бачила.
    - Дай сюди, - схвильовано сказала жінка і забрала у доньки знахідку. Перерахувавши кошти, а там було майже дві тисячі рублів, мати взялася за голову.
    Таня задоволено, з гідністю дивилася на неї.
    - Мамо, тепер ми можемо за ці гроші купити новий кольоровий телевізор і ще залишиться на цукерки, так?
    - Ні доню, ми цього не зробимо, бо та людина, яка загубила це, мабуть, зараз коси на собі рве і б'ється головою об стіну. У Тані швидко на обличчі зникла посмішка, коли вона уявила, як хтось собі рве волосся на голові і б'ється в істериці об стіну.
    Мати по документах з'ясувала, що жінка, яка втратила папку, працює в сусідньому магазині. Це був місячний виторг, який вона везла на велосипеді в банк, і загубила. Таня з матір'ю віддали знахідку бідній жінці, яка дійсно вже плакала і не знала, що їй робити. В той час могли і посадити за розтрату і таку халатність. Вона дуже зраділа, розгубилася, і так була вдячна, що навіть дитині, яка знайшла її гроші, не дала і цукерки.
    - Мамо, слава Богу, що коси у неї на місці, не вирвала, ось бачиш? - втішно промовила Таня.
    - Іди до школи, уже запізнилася, ось тобі гроші, купиш на всі хліба додому, а то скінчився. А я заберу Юру після роботи з дитячого садочка.
    - А можна я собі халви куплю? - запитала, зі сподіванням у голосі,Таня.
    - І не здумай, до зарплати ще декілька днів, на хліб немає!
    Важко зітхнувши, школярка побігла до музичної школи.
    Настрій був зіпсований, Таня погано грала "Жили у бабусі, два веселих гуся", отримала трійку і похнюпивши носа, поверталася додому. По дорозі зайшла в магазин по хліб. Черга була велика. Деякі люди хапали по десять буханок, бо годували ним свиней. Черга в продуктовому магазині просувалася повільно. Перед Танюшою у черзі стояв симпатичний чоловік з тоненькими, чорними вусиками і добрим поглядом. Несподівано, він повернувся і звернувся до дівчинки:
    - Ти б не могла мені порадити, які тут самі смачні цукерки? У моєї доньки сьогодні день народження. Тетянка бачила цю людину вперше. Вона майже всіх знала в обличчя у своєму невеликому містечку, тому незнайомий чоловік привернув її увагу. Дівчинка жваво почала розказувати про асортимент цукерок.
    - Візьміть своїй доньці, щебетала вона: " Корівку", "Регіна", "Красний мак", "Білочка", о ще " Алєко" - дуже смачні цукерки, хоч дорогі, і обов'язково халви! Я завше собі купую, коли є гроші. А скільки вашій доньці років? - допитувалася Таня.
    - Та десь така, як ти в перший клас ходить.
    - А я вже в п'ятий, з гордістю похвасталася дівчинка.
    - Ого, а така маленька, я б ні за що не дав тобі стільки, - і обоє зареготіли на весь магазин. Коли черга підійшла чоловік купив все, що порадила Таня.
    - На но, - звернувся до порадниці, - тримай, - і почав розраховуватися за товар.
    Три великих паперових пакета, кілограма два цукерок, дівчинка ледь тримала, а коли її продавець запитала, що їй потрібно, і вона розплатилася за хліб, то побачила, що того чоловіка ніде немає. Тьотю? - вона звернулася до продавщині, - дядя цукерки забув!
    - То йди його наздожени і віддай, він не міг далеко відійти.
    Таня вибігла надвір і побачила того чоловіка біля клубу. Він стояв і смалив "Мальборо".
    - Ух, добре, що, я Вас наздогнала, - захекалась дівчинка. Ви забули цукерки для доньки, - посміхнулася наївна Тетянка.
    Чоловік лагідно подивився на розтріпані кучері малої і важко зітхнув.
    - Це тобі, замість моєї доньки, бо ми з дружиною розлучилися і вона виїхала з нею у Ленінград. Ошелешена Таня стояла і не знала чи радіти, чи плакати.
    - Дуже дякую! А знаєте, я сьогодні знайшла майже дві тисячі і мені навіть халви не купили.
    - От фантазерка, - посміхнувся чоловік і погладив дитину по голівці.
    - Ну, я пішла, ато сестра буде переживати де я так довго - посміхнулась навзаєм дівчинка.
    Чоловік їй допоміг донести хліб, цукерки і ноти додому і у Тані сяяли очі від щастя.
    Влетівши у дім щасливиця залопотіла,
    - Людо, дивися, що я принесла, треба все розділити порівну, щоб ніхто не образився. Мамі, папі, тобі, мені і братику. Старша сестра все розділила порівну, а останню цукерку розрізала на п'ять частин. І хоч після батьки потихеньку свої солодощі віддавали назад дітям, але у домі було все по справедливості. Коли мама прийшла з роботи, то сказала своїй Тетянці:
    - "Ось бачиш, доню, ти вчинила гарно, що віддала гроші, бо на чужому горі щастя не збудуєш, але тобі зразу за гарний вчинок віддячило небо".

    26.01.2021р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  13. Тетянин день
    Двадцять п'ятого січня в Тетянин день, я з гарним настроєм пішла до храму святої великомучениці Тетяни. Там зібралося багато духовенства і вірянин на врочисту літургію. Я сповідалася, причастилася святих тайн і мріяла відсвяткувати цей день з подругою у себе вдома. Після закінчення служби у храмі, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула на цифру дев'ять. Піднімаючись наверх підіймач раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, які там знаходилися, але ветхий ліфт стояв, як вкопаний, на місці. Після одні двері, моєї в'язниці, відчинилися і я побачила, що застрягла поміж двох поверхів. На інших зачинених дверцятах висіла жахлива, чорна павутина схожа на довжелезні, страхітливі дреди волосся. Я затремтіла і миттєво знайшла кнопку аварійного виклику. Зв'язалась з диспетчером і розповіла, що зі мною трапилося. Жінка з хриплим голосом пообіцяла мене швидко звільнити. - Почекайте хвилин п'ятнадцять, не панікуйте. Коли вона вимовила це слово, я дійсно запанікувала. А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною? - думала я. Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. Клаустрофобія в дії, - подумала я. Заспокойся, не бійся, повторювала собі, зараз тебе звільнять. Все гаразд, але серце шалено калатало.
    Я прислухалася до тиші, грюкала в двері, в сподіванні на диво, але ніхто не йшов мене рятувати. Натискала знову на кнопку виклика диспетчера, та зв'язок зник. В додаток до того, у кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі пролунав мобільний.
    Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
    - Танюшо я тебе вітаю з днем янгола! - поллялися з радісних, щедрих вуст зворушливі вітання - щастя, любові, добра, натхнення і вдачі.
    - Ось саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжуся у замкнутому, темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту і пилу - жалілася я.
    - Оце так, навіть не здивувалася сусідка. Я на тій неділі теж застрягла, - жваво задзеленькотіла вона і почала в подробицях розповідати, як це було і коли це сталося. А ще Микола Степанович на днях теж і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє.
    - Катерино Іванівно, давайте пізніше про це поговоримо, краще викличте аварійку, - благала.
    - А, що хіба ти не викликала, - здивувалася жінка.
    - Та повідомила, але ніхто не їде, - безнадійно кричала я, в телефон, збентеженій сусідці.
    - То чого ж ти мовчиш, а я стара дурепа тебе розважаю. Зараз буду дзвонити. Ще п'ятнадцять хвилин пройшло і тут я почула голос.
    - Таню ти де? Щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти на якому я зависла. З'ясувалося що поміж третім і другим.
    Цікаво, подумала я. Якщо обірветься стара кляча, чи вдасться вижити? Здається падати з третього краще ніж з шостого, чи восьмого. А я, навіть, заповіт не склала. Ось так живеш і не знаєш де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи у старім ліфті. А скільки ж всього ще не встигла зробити, - бідкалась я. Віддати Богу душу, так несподівано, будучи здоровою, хоч і опісля каяття, мені, аж ніяк, не хотілося. Боже милосердний врятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу, молилася слізно. Мені стало моторошно, парко і душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім хто підіймався пішки по сходах вона розказувала, що я застрягла у ліфті і вже дві години там знаходжуся.
    - Саме цікаве, говорила вона, що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, то там сказали, що виклику диспетчера не було і вони не знають, що людина знаходиться в ліфті. Коли ж нам, вже врешті- решт поміняють цю кляту розвалюху - обурювалася, Катерина Іванівна. Куди тільки не писали і не зверталися і все марно. Будинку вже п'ятдесят років, а вони у вус не дують.
    - Ось, коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, - підтакувала мешканка будинку. Ці балачки наводили на мене ще більшу моторошність. Просидівши у темряві три години, вірніше простоявши, бо сидіти у наших ліфтах, особливо зимою, не можливо, нарешті, почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки: - Таню, зараз тебе звільнять, тримайся. Другі двері ліфта відчинилися і я побачила невеличкий отвір внизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати запитав: - Агов, Ви там ще живі?
    А як же, зраділа я, жива і їсти хочу, бо зранку ще ріски сьогодні в роті немала, в церкві була, і в туалет вже б не завадило сходити, бо тут від жаху можна осоромитися.
    - Ви ще жартуєте? Потерпіть декілька хвилин, - втішав весело він - правда я не знаю, як Вас звідти витягти, але щось вигадаємо. А Ви якого розміру? Зможете пролізти у цей невеличкий отвір? - запитував рятувальник.
    - Я невеличка. А голову мені не відрубає? - услід зацікавилася я.
    - Та ні, не повинно, - заспокоював чоловік, лізьте не бійтеся.
    Я висунула голову і глянула вниз. Матінка рідна, то куди ж я буду злазити, якщо я на самому вершечку? - знову запанікувала я.
    - Оце вже інша справа, - сказав маленький на зріст чоловік. Навіть якщо поставити стілець, все одно не дістанете, потрібна драбинка, по іншому нічого не вийде.
    І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
    - У мене є, зараз принесу, - і хутко потупцювала наверх за драбинкою.
    - Хух, полегшено зітхнула я. Сусідка через деякий час принесла те, що обіцяла і я, знявши куртку, ледь просунулася у вузький отвір. Внизу вже мене ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке і старе, як антрацит.
    Я - щаслива розцілувалася зі своїми рятувальниками і подякувала.
    - Дай вам Боже ніколи не застрягати у ліфті! Зі святом Вас, Тетяно! - привітав чоловік. Я хотіла зателефонувати подрузі і скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!

    25.01.2021р.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Бідні і багаті
    Тієї зими було дуже холодно. Вітер струшував сніжний пил з дерев, сад потопав у кучугурах. Снігова баба, з віником і відром на голові, уже місяць стояла на подвір'ї і не думала танути.
    - Лесю, Таню! Ідіть-но сюди, - покликала заклопотана Оксана доньок, що, не зважаючи на мороз, розчищали стежку від сходів хати до хвіртки.
    - Поприбирайте в комнатах, і то добре, а не як-небудь. Тут таке діло... до нас їдуть гості - дід Яник з жінкою, на своїй машині, аж з Європи. Поштальон приніс телеграму.
    - Васю, а тобі прийдеться розчистити все подвір'я, щоб вони могли заїхати свею машиною у двір, - керувала жінка налягаючи на суржик.
    - Нічого, не хвилюйся, Оксанко, встигнемо, - завзято взявся до роботи чоловік.
    - Ура, ура! - закричали дівчата, майже однолітки, (дев'ять і десять років), і побігли радісно до хати наводити лад. Сестри залюбки прибрали у хаті, повибивали доріжки і намалювали олівцями невеличкі пейзажні картинки в подарунок дорогим гостям. Їх рідна бабуся Зоя декілька разів їздила у Європу до свого брата і привозила їм гарні гостинці, хоч пенсія у неї була мізерною. Тож і цього разу дівчатка сподівалися на сюрпризи, знаючи, що в гості з порожніми руками, гарні люди, не ходять.
    Дід Яник емігрував у Європу ще до війни і непогано там влаштувався. Одружився з Розалією, такою ж емігранткою, як сам. Вони мали своє житло в центрі Варшави, нову машину - "Шкода" й невеличкий бізнес у сфері обслуговування. Останнім часом любили подорожувати світом і ні в чому собі не відмовляти.
    Сестра Яника і її родина, до яких вони їхали, проживали на Поліссі. Не можна сказати, що бідували, але жили від зарплатні до зарплатні, ледь зводячи у сімдесяті, кінці з кінцями. Четверо дітей і лише один батько працював. Оксана було влаштувалася на роботу, але діти часто хворіли, тож довелося звільнитися і доглядати дітлахів і
    невеличке господарство в хліві - з десяток курей, півень і один кабанчик, якого берегли на Паску. А тут гості, як сніг на голову опісля Різдва, коли й так родина витратила останні гроші на новорічні свята.
    - Нічого, якось воно буде, викрутимося, не можемо ж ми лицем в грязь вдарити, - говорила Оксана чоловіку, сповіщаючи новину про несподіваних гостей.
    - Доведеться заколоти кабанчика, хоч і планували ми ще потримати до Великодня, але потрібно, прийняти близьку рідню, - з гідністю сказав господар дому.
    - Канєчно, Васильку, - підтакнула Оксана, притулившись до чоловіка з вдячністю, бо це були родичі з її боку. На тому і домовилися. Наступного дня закололи кабана, порозсувавши м'ясо у веранді по емальованих мисках, виварках і кастрюлях. Холодильника не було. Оксана спекла в старій духовці: шинку, стушкувала жарке, капусту з м'ясом і чорносливом, накрутила голубців, наварила холодцю, бараболі і стали чекати дорогих гостей, які не забарилися. Радість і сльози, щирі обійми зігрівали рідню. Діти взагалі вперше бачили своїх двоюрідних діда з бабою, тож стояли осторонь, соромилися і боялися підійти.
    - Які гарні у вас дітки! - сказала Розалія, якій на той час виповнилося шістдесят. На ній були: модні, вишукані чобітки, штани - кльоші, мохеровий светр, норкова шуба і в'язаний берет. Дід Яник, старший за неї на десять років, красувався в ондатровій шапці і шикарній дублянці. «Одразу видно, що іноземці», - говорили сусіди, бо деякі, із цікавості, позбігалися подивитися на машину і на Європейців. Ні, не нахабно, а так здаля, одним оком через тин та городи, ніби сніг розчищають, чи ще якусь термінову роботу справляють в обійсті. А дехто прибіг позичити солі, буцім-то раптово скінчилася, хоч до магазину ближче, ніж до сусідів. Але після заспокоїлися і лише ті, що дуже хотіли похмелитися, зазирали на сніданок за сірниками.
    Привітна Розалія витягла, як скарб, з величезної валізи подарунки. Оксані - пробничок туалетної води, Василю - запальничку, а бабці Зої - невеличкий газовий шалик. За дітей взагалі ніхто не подумав. Вони, як сироти, стояли і кліпали очима, а коли зрозуміли, що їх ніхто не збирається обдаровувати, пішли у свою кімнату.
    - Якось невдобно тьоті і дяді нічого не подарити, - бідкалася Оксана, розмовляючи з чоловіком. Коли всі полягали спати, витягла з серванта кришталеві фужери, що їй колись подарували на ювілей, а ще останній новий комплект постільної білизни, гаптований гладдю.
    - А шо ж ми подаримо дяді Янику, вопше для нього нічого нема, якось не по-людськи? Ніби ми ніщі, - переймалася жінка.
    - Можна мій галстук подарувати, всього один раз одягнув у тому році і книгу "Кобзар", - запропонував чоловік Оксані.
    - О, точно, ти в мене молодчина... поняв...? - усміхнулася жінка, та полізла до шафи діставати краватку. Гості були задоволені подарунками. Два тижні їли, пили, гуляли, співали польських і українських пісень, та приймали тутешніх родичів, які хотіли побачитися з Яником і Розалією. А коли кабанчика з'їли, Європейські гості почали збиратися додому, попросивши на дорогу бутербродів. Всю машину забили: подарунками, консервацією, варенням, сушеними грибами, горіхами та сухофруктами. Попрощалися і наостанок тітка Розалія сказала:
    - Які ж ви багаті, просто куркулі якісь, у нас такої розкоші немає. Гарно живете! Нічого не скажеш!
    Оксана зняла з себе велику тернову квітчасту хустку з китицями і напнула тітці на плечі.
    - Чим багаті - тим і раді. Дай Боже, і Вам так гарно жити!, - приказувала Оксана на дорогу. Тричі поцілувавшись, гості сіли в машину, і тільки їх бачили.
    Навіть не здогадувалися заможні родичі з
    Європи, що після їх візиту, ще довго у сільськім магазині висів борг на Василю за ту випивку, хліб і смаколики, якими ласували гості.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Снігопад
    Переговоривши з сином, Марією Заякук і Андрієм, Віра трохи заспокоїлася. Врешті-решт, поступово все з'ясується. Слідчий, певно, не сидить, склавши руки, скоро все стане відомо, хто вбив Віктора і за що? Віра огорнула поглядом квартиру, по всій підлозі були розкидані ялинкові голки після того, як син викинув новорічне мертве дерево, зачинивши двері у минуле. Треба підмести і протерти пил, подумала Віра, бо поки лежала в лікарні, ніхто за швабру не брався. Вона почала з зали і поступово перейшла до чоловічої кімнати. Прибирала, ні про що не думаючи. Речі Віктора вирішила викинути на смітник, щоб ніщо їй більше не нагадувало про нього. Принесла декілька великих поліетиленових мішків, туди склала весь гардероб небіжчика. У відро полетіли всі ліки. Відкрила комод і почала з нього витрушувати різний мотлох, що належав її чоловіку. Коли витирала пил, несподівано на її руку впала задня перегородка шухляди. Звідти посипалися гроші і масивний конверт. Коли Віра його розкрила, то побачила світлини. На них був її чоловік з якоюсь молодою жінкою. Вона ніяк не могла пригадати, де вона її бачила, аж поки до рук не потрапило одне фото. Жінка була сфотографована зі спини, а на лівій ключиці красувалося тату у вигляді змійки. Віра відразу пригадала корпоратив на природі, річку і секретарку чоловіка з таким самим малюнком на спині. Світлин було багато різних - порнографічних і звичайних. Знайоме обличчя у різні періоди року, до сьогодення. - То виходить, що мій чоловік всі ці роки зраджував мені з Аллою? Господи, як я могла забути! Мені ж сусідка казала, що часто бачила довгоногу блондинку з пухлими, яскравими губами, що йшла, чи виходила від Віктора, - Віру кинуло в жар, і вона набрала телефон слідчого - Цікавого О.Ф.
    Той миттєво взяв трубку: - Я Вас слухаю!
    - Олеже Федоровичу, це Шматко Віра Миколаївна. Я, прибираючи, випадково знайшла світлини чоловіка, які він приховував. Думаю, що вони Вас зацікавлять, - схвильовано протараторила жінка.
    - Добре, Ви можете їх принести у райвідділок? - попросив слідчий.
    - Звичайно, зараз принесу! - вона відчувала, що для слідства - це дуже важливо.
    Прийнявши душ і одягнувши нову сукню,
    Віра, як на світ народилася. Сам Господь їй допомагав. І хоч було п'ять годин вечора, жінка пішла у райвідділ.
    Вона вийшла надвір. Біля смітникового контейнера великою купою згарища лежали пожухлі ялинки. Де-не-де, заплутавшись у вітах, поблискували срібний дощик і биті іграшки. Ще декілька тижнів тому - зелені, живі хвойні дерева радували красою. А зараз цей цвинтар мертвих ялинок виглядав жахливо. - Потрібно купити штучну ялинку, - подумала Віра. На тротуарі тупцювали чорні круки, клювали розкришений цвілий хліб, відбираючи поживу в голубів. Вицвілі сіро-бурі кольори зими наводили смуту на перехожих і на похмуре місто. Будинок райвідділу грізно сірів поміж багатоповерхівок. Зустрівшись зі слідчим, Віра розказала про Аллу - коханку чоловіка і віддала конверт.
    - Ви нам дуже допомогли, шановна Віро Миколаївно! Зі старим Вас Новим роком! Хай у Вас все буде гаразд! - усміхнувся Цікавий Олег Федорович.
    - Дякую, навзаєм! А я й забула, що сьогодні свято. Гарного Вам вечора! - мабуть, вперше від того часу, як знайшла свого чоловіка мертвим, усміхнулась Віра.
    Коли жінка вийшла на вулицю, почав йти невеликий сніг, а після - ніби розверзлося небо. Лапаті сніжинки закружляли навколо неї, танули на обличчі, обліплювали пухову шапочку і шубу дрібними стразами, яскравими паєтками, кристаликами сльоти. Віра йшла і посміхалася всім довкола. Вона наче висипала на темний асфальт зі своєї душі самоскид - біди, горя і сліз. Звільнилася, звільнилася, як легко дихати. Коли б не боялася здаватися дивною, волала б на весь світ - я щаслива! Щаслива!!! А сніг все падав і падав. Машини стояли у пробках, ніхто не очікував такого снігопаду, вже давно звикли до безсніжної зими. Перехожі, опустивши голови, ховали очі від мокрих, холодних пластівців, а Віра навпаки, як у дитинстві, ловила губами сніжинки. Такої радості вона давно не відчувала. Жінка вийшла на бульвар і потрапила в чарівну казку. Довкола сяяли вітрини неоновими вогнями, райдужними гірляндами, кришталевими люстрами. Ліхтарі величезними журавлями схиляли голови, освітлюючи шлях. Чудесно вбрана ялинка була схожа на снігову королеву з короною на голові. Снігопад летів і летів з небес, крихкою крейдою вкриваючи землю.
    Не струшуючи з себе білу пудру, Віра зайшла у знайомий під'їзд і натиснула дзвінок. Андрій відчинив двері і завмер на порозі. На нього лагідно, з любов'ю дивилося його щастя.
    - Я кожен день на тебе чекав, моя снігуронько! - і пригорнув до себе розпашілу жінку.
    - Я так скучила за щастям, любий! - прошепотіла Віра. Закохані стояли, цілувалися і не могли відірватися один від одного.

    Найцікавіше у цій історії те, що хоча в Україні розкривається великий відсоток особливо тяжких злочинів, ця справа так і не була розкрита. Аллу викликали на допит, і у неї було стовідсоткове алібі, - жінка у день вбивства лежала в лікарні, а більше вона нічого не знала, а якби навіть і знала - нізащо б не зізналася. Хто зна, чому не всі злочини розкриває небо?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Вбивство
    Віктор сидів за журнальним столиком перед телевізором і дивився випуск новин. Несподівано пролунав дзвінок. Все ж таки прийшла, куди вона дінеться від мене, - з єхидною посмішкою подумав підполковник і пішов відчиняти двері коханці. Відчинивши, побачив перед собою широку, високу постать лікаря-уролога - Пащенка Олексія Івановича. Він намагався швидко перед його носом зачинити двері, але той вже встиг переставити ногу за поріг. Віктору нічого не залишалося, як запросити непроханого гостя пройти у вітальню.
    - Добрий день, Олексію Івановичу, чим можу служити? - розгубився підполковник, вживши військову термінологію.
    - А Ви не здогадуєтеся, чому я Вас прийшов провідати? І причиною тому не є Ваш простатит, як він до речі? - з нахабним сарказмом запитав лікар.
    - Та вже замучив, по пів години стою в туалеті, - тремтячим голосом, відчуваючи щось неприємне, затрусився Віктор. Може, вип'ємо по чарочці коньячку, судини розширює, допомагає на деякий час, - відтягуючи справжню розмову, запропонував хазяїн квартири.
    - Можна і випити, але спочатку справи, якщо не заперечуєте, - перебивши Віктора, відрубав Пащенко Олексій, зиркнувши суворо на старого підполковника.
    - Я не заперечую, - спантеличено відповів той, справи насамперед, проходьте в кімнату, - Віктор показав рукою, куди пройти непроханому гостю.
    - Я думаю, що ми посидимо на кухні, адже, я без запрошення, чи не так? Ви ж чекали на іншого, точніше на іншу гостю? Та вона Вам передавала палкі вітання, а ще просила передати, що дуже вибачається, що сьогодні не прийде на побачення, бо їй непереливки, надто кепсько себе почуває, - заскреготав зубами лікар.
    - Як шкода... А що трапилося з Аллочкою? - запитав старий, роблячи вигляд, що він не причетний до хвороби жінки, а навпаки переймається її станом.
    - А ти не здогадуєшся, гнидо? - Олексій різко перейшов на ти і взяв Віктора за барки, відірвавши від підлоги. Його очі горіли гнівом і ненавистю.
    Віктор заметляв ногами і жалібно заскавучав.
    - Відпустіть мене, Ви не знаєте з ким маєте справу, я - підполковник. А Алла, що до мене мала прийти, Вас обманює, вона - повія, брудна потолоч! Ви ж про неї нічого не знаєте, я Вас проінформую, - підлабузнювався переляканий Шматко.
    - Я знаю про Аллу все! Вона мені розповіла, і навіть більше того, що мені хотілось почути. Я знаю, що ти її жорстоко згвалтував, і ми втратили із-за тебе дитину, яку нам Бог послав, яка хотіла з'явитися на світ і жити, довго жити, чуєш, покидьку! - з болем у голосі крикнув лікар. - Після цього ти не маєш права сам дихати повітрям! Здохни, мерзотнику!!!
    Підполковник заблагав:
    - Не завдавайте мені зла, я стара хвора людина, скільки там мені залишилося!
    - Ніскільки тобі не залишилося, ніскільки, виродку! Така гнида, гидота, як ти, не має права ходити по цій землі! - кинув наостанок плювок в лице гвалтівнику Олексій!
    - Не чіпайте мене, я Вам дам гроші, багато грошей, буду мовчати і фото видалю з мобільного. Якщо Ви любите Аллочку, то я добра Вам обом бажаю, хіба ж я проти вашого щастя? - ридав нелюд, ковтаючи сльози і соплі.
    Олексій мовчки дістав з кишені коньяк з клофеліном. Віктор міцно зціпив зуби, але лікар влив снодійне. З мобільного видалив всі компроментуючі фото Алли. А коли подіяв клофелін, ввів внутривенно велику дозу морфію.
    Після переніс тіло підполковника у вітальню і поклав на підлозі. Прибравши за собою всі сліди, закривши за собою двері, він ні про що не жалкував. Таких катюг, душогубів потрібно вбивати, як скажених собак, - думав Олексій Пащенко.
    Після того, як дізнався, що Алла втратила дитину, не міг ні спати, не їсти. Це мав бути його первісток. Життя не складалося, а тут закохався по-справжньому і йому було байдуже минуле жінки, яку сильно любив. Вони обоє хотіли почати все з чистого аркуша, народити дитину, а тепер Алла більше не могла мати дітей. Злість, обурення, ненависть заволоділи його душею. Він не міг не помститися. Це була справа честі.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Останній шанс
    Цієї неділі Віра знову йшла до свого Андрія. Віктор не влаштовував їй сцен, лише запитав о котрій годині вона повернеться, і дружина спокійно пішла з дому.
    Через деякий час залунав дзвінок, і хазяїн квартири відчинив двері високій білявці з пухлими наквецяними губами і булькатими очима.
    - Привіт! - коротко кинула з порога, навіть не знявши одяг у вітальні, яскрава жінка.
    - Проходь, я так скучив за тобою, люба, ніби вічність не бачилися. Моя нещодавно пішла, буде пізно, то ж у нас є час, - Віктор намагався улестити коханку, що байдуже дивилася на нього.
    - Що трапилося, моя кицю? Ти сьогодні якась не така, як завше, смутна, чи не захворіла?- запитав підполковник.
    - Нам потрібно поговорити, Вікторе, це серйозно, - промовила білявка, поправивши пасмо красивого випрямленого волосся, що затуляло наклеєні штучні повіки.
    - Сідай у крісло, люба, тобі буде зручно, а я відкоркую коньячок і принесу чогось смачненького, - в передчутті яскравої миті, промовив Віктор.
    - Нічого не потрібно, краще сядь, - жінка не знала з чого розпочати розмову.
    Чоловік насторожено опустився в крісло. На хвилину зависла тиша...
    - Я... я... тільки так не дивися на мене... прийшла во... востаннє... ми не можемо більше зу... зустрічатися... - загикувалась жінка.
    - Як так? - Віктор не вірив своїм вухам, здивовано дивився на гостю.
    - У мене є інший, я його полюбила, ми хочемо одружитися, - боязно глянула на коханця, не впевнена у собі, красуня.
    - Хто він? - коротко запитав Віктор.
    - Ти сам мене з ним познайомив декілька років тому. Це відомий хірург-уролог - Пащенко Олексій. Пам'ятаєш, ми ще до нього ходили лікувати твій простатит? - зашарілася Алла від несподіваного зізнання.
    - Аякже, добре пам'ятаю, він ще тоді так нахабно дивився на тебе, що мені хотілося йому пику наквасити, але хіба я міг тягатися із здоровим, як бик, спортсменом, - роздратовано спалахнув Віктор, потираючи руки, - та я надіюся, що ти мене хоча б деколи будеш провідувати, бо без тебе я не можу, - уже більш лагідніше промовив старий бабій.
    - Ні, Вікторе, це остаточне рішення! Ми з тобою вже більше двадцяти років зустрічаємося. Ти обіцяв, що розлучишся, і ми одружимося. Але я лише сподівалася на те, а тебе все прекрасно влаштовувало. Я чекала на зустрічі, страждала, а час спливав. Скільки ще я могла на тебе чекати?
    - Аллочко, я тебе дуже люблю і заради тебе живу на цьому світі, не кидай мене, благаю, я дуже самотній, ну, хочеш я зараз кину Вірку, - підполковник плакав перед коханкою, обіймаючи її коліна.
    - У тебе родина, діти, онуки, а я безліч абортів зробила від тебе. Мені вже сорок років, можливо, це останній шанс, як ти не розумієш, що я теж хочу мати дітей і бути щасливою! - емоційно, зриваючись на крик, молила білявка.
    - А хіба ти не була щасливою? Я тебе підібрав на широкій дорозі, купував все, що тільки тобі заманеться: коштовності, шуби, діаманти, наймав квартиру, влаштував на роботу до себе секретаркою. І це мені така дяка? - волав чоловік, - за мою любов і щедрість?..
    - Я відробила за все сповна, а зараз досить, відпусти, якщо дійсно любиш і бажаєш мені добра! Так, я була повією, бо мої батьки алкоголіки і їм було начхати на мене з високої гори! Треба було якось виживати, тому я й пішла на трасу, як це роблять тисячі таких, знедолених, як я, дівчат.
    - Отож, а зараз ось, що я тобі скажу, моя дорогенька! Якщо ти мене кинеш, я зателефоную твоєму бахуру і розкажу, що ти брудна повія, розбещена хвойда! А ще надішлю твої вульгарні фото, де ти постаєш у всій оголеній красі. Я думаю, що він після цього не те, що одружитися з тобою не захоче, а й харкне у твій бік, - розлютився неабияк підполковник.
    - Ти цього не зробиш, чуєш, не посмієш!!! - заплакала Алла.
    - Ще й як посмію! Я ніколи слів на вітер не кидаю, ти знаєш, на що я здатний, зрадлива, підла шльондро, курво! - лютував старий ревнивець.
    - Вікторе, дай мені подумати до наступної неділі, нічого зараз не чини, - благала занепокоєна жінка.
    - Добре, обіцяю, а зараз роздягайся, я тебе так просто не відпущу, порадуй татка на прощання. Я дуже збуджений!!! - владно наказав підполковник.
    - Не треба, Вікторе, я вагітна від Олексія, лікарі заборонили! - кричала жінка, але волоцюга не звертав на її слова уваги. Алла відбивалася, та подужати не могла, він придушив її подушкою, і жінка підкорилася, втративши свідомість. Віктор, мов скажений звір, накинувся на коханку і згвалтував. Коли Алла опритомніла, то побачила велику червону пляму під собою.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Безвихідь
    Після тієї ночі в селі вона думала, що більше ніколи не побачить Андрія, але він зателефонував і сказав, що Валя помирає. Віра не могла не попрощатися. Переступивши поріг Валиної кімнати, відчула ядучу задуху. Над бідною жінкою чорною хмарою нависла тінь смерті. Зашкорублі губи Валентини були покусані і кровили. Андрій періодично змащував їх водою (ковтати хвора уже не могла.)
    - Ось, бачиш, у якому вона стані, - невтішно промовив Андрій.
    Віра мовчки стояла, не знаючи, що у таких випадках говорять обізнані люди.
    Вона не любила цього слова "тримайся". За що триматися? За соломину, яка згоріла до тла, чи за потойбічне небо, що відає більше ніж вона, вершить людськими долями, ставить смертний вирок кожній живій істоті на землі? Де та опора, за яку могла триматися бідолашна Валя? Хіба вона не кріпилася, не боролася, не чіплялася за життя зубами стільки, скільки могла? Трималася нестерпною мукою! Віра мовчала, ковтаючи солоні сльози. Хвора, мабуть, відчула її присутність, можливо, впізнала по запаху терпких парфумів, і відкрила запалені очі.
    Віра нахилилася над нею. Сльози каяття пекли її згорьоване обличчя. Не могла собі пробачити тієї щемної ночі, коли не встояла перед своєю любов'ю. - Пробач, дорогенька, пробач,- шепотіла Валі, ковтаючи сльози роспуки, - я дуже винна. Хвора, глянувши на Віру, нечутно заворушила губами, намагаючить їй щось сказати. Хрипи в легенях, важке дихання не давало говорити. З останніх сил Валя промовила: - "Не кидай його", - і закрила повіки. Віра з риданням кинулася на коліна, простогнала: "Вибач, вибач". Андрій стояв, похнюпивши голову, не стримуючи сліз. Тільки зараз Віра помітила, що на підвіконні обсипалися білі орхідеяюї. Жодної квітки на тоненьких галузках. Зів'яле, сухе пелюстя вкривало усе підвікання габою тліні. Валя померла наступного дня. Сорок днів Віра молилася в храмі за упокій душі Валентини, не бачившись з Андрієм, а через деякий час вони знову почали зустрічатися, зрозумівши, що не можуть один без одного жити.
    Сусіди Андрія їх обговорювали за спиною:
    «Бач, ще ноги не встигли у жінки охолонути, як він уже завів іншу. Дружина бідна померла, а вона, як сучка, вже бігає до нього щонеділі, - говорили про Віру, - у самої, напевно, родина, раз не переїздить до нього жити!»
    Андрій теж наполягав на розлучені Віри з Віктором:
    «Вірочко, - говорив він, - мені тебе не вистачає. Я хочу бачити кохану жінку щодня. Прокидатися з тобою і засинати поряд. Хочу їхати додому з роботи і знати, що на мене чекаєш». А Віра ніяк не могла наважитися залишити чоловіка.
    - Як я його кину? Він вже старий, немічний, потребує моєї допомоги. Ти ж доглядав свою дружину? - шукала вагому причину жінка.
    - Те ж мені приклад навела. Ми з Валею жили душа в душу, а твій знущається над тобою все життя! Хіба можна такого покидька жаліти?
    - Що я своїм дітям скажу? У Максима в Америці великі проблеми зі статусом біженця, а Сергій вчить в інституті старшу доньку, близнята ще зовсім малі. Я не можу перекласти на них свої біди. Як мені їм в очі дивитися, що пояснити? Прийти і сказати, що мати легковажна, закохалася і кидає безпорадного батька? Я покладаюся на небо, як Господь вирішить, так і буде, - печалилася Віра.
    - Ти, як човен некерований без весел і вітрил, що пливе за течією, і не знає, до якого берега причалити. А, можливо, попереду водоспад і ти вже ніколи не виберешся з бурхливого потоку? - говорив Андрій.
    - Віктор нізащо мене не відпустить! Якась безвихідь... пастка!
    - Не знаю, але так далі бути не може. Нам мало залишилося весен для повного щастя і потрібно приймати рішення, яким би болісним воно не було, - наполягав Андрій.
    Ці розмови дуже негативно впливали на обох, виснажували.
    - Чому люди, які кохають один одного, не можуть бути щасливими разом? - запитував Андрій.
    - То що, може мені його вбити, щоб раз і назавжди звільнитися від пут і ґрат на вікнах? - у відчаї говорила Віра.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Двері в минуле
    Через тиждень Вірі покращало і її виписали з лікарні. Вона збирала речі і ліки, хотіла вже викликати таксі, але раптово до палати увійшов Сергій.
    - Мамо, привіт, як ти себе почуваєш, я відвезу тебе додому, тобі лікар заборонив навантаження - стурбовано промовив син.
    - Добре, синку, не хвилюйся, я б сама, але дуже приємно, що ти піклуєшся про мене - з вдячністю зітхнула мати.
    По дорозі додому Віра розпитувала про онуків і невістку,
    а коли зайшли до квартири, то їй зробилося зле. Син накрапав валер'янки і жінка прилягла на дивані у залі. Сергій вмостився біля неї.
    - Сину, нам давно потрібно було поговорити, слухай і не перебивай, бо мені важко тобі в усьому зізнатися - почала тихо розказувати, періодично ковтаючи клубок в горлі, Віра.
    - Коли ми з твоїм татом покохали один одного і народився ти, а згодом Максим, мені здавалося, що - ми щасливі. Та пізніше я поринула в домашні справи, адже ніхто не допомагав. Виглядала стомленою і, можливо, не дуже принадно у простім ситцевім халаті. Я не знаю коли і чому зникла любов і повага. Батько все частіше почав приходити пізно, напідпитку, ви уже спали, і за кожну невчасно випрану, чи не випрасувану сорочку я могла отримати ляпаса по щоці, а то й гірше. Він мене завше принижував і зневажав, обзивав дурепою, ницою, недолугою, селючкою. Я дуже рано залишилася самотня тому, що він гуляв, зраджував направо і наліво.
    - А чому ж ти все те терпіла, мамо? - переймався син.
    - Розлучитися не могла. Боялася, що сама не зможу вам дати ради. Та й він сказав, якщо його залишу, то забере дітей, а мене позбавить материнських прав. Ти ж знаєш, які у батька зв'язки у прокуратурі й суді. Для мене найгірше - було втратити вас, тому терпіла - заплакала Віра.
    - Мамо, заспокойся, я пригадую, коли мені було чотири роки, один випадок. Я тоді прокинувся від крику. Прибігши до твоєї кімнати, побачив, як батько тебе жорстоко б'є ногами. Ти сильно стогнала і просила не знущатися, охопивши голову руками, щоб він тебе не покалічив. Я закричав, мені було страшно, батько почув і припинив тебе бити. Ти взяла мене тоді на руки і віднесла в дитячу кімнату. Я ще довго схлипував, а ти втішала, гладячи по голівці. Я заснув, а вранці, коли прокинувся і запитав: "Мамо, за, що тебе тато бив? Ти сказала, що мені все те наснилося. Цілувала, посміхалася і я дійсно повірив, що це був сон. Мамо, то це було насправді? - син чекав на відповідь дивлячись зосереджено матері у вічі.
    - Так, насправді, бачить Бог - зітхнула Віра, - він завше мене бив не при дітях і так, щоб слідів не було видно.
    - Чому ж ти мені з братом ніколи нічого не розказувала? - бідкався Сергій.
    - Я не хотіла, щоб Ви зненавиділи батька, адже він Вас любив по-своєму, допомагав, вчив, забезпечував, возив на море. Я хотіла, щоб ви жили в повноцінній родині і нічого не потребували. Чим ви могли зарадити, лише б переживали за мене, - син, співчуваючи, обійняв матір.
    - Я розумію, мамо, і тому ти вбила батька, бо терпець увірвався і чаша терпіння переповнилася? Так? - схвильовано запитав син.
    - Ні, я його не вбивала! Господи, повір, не вбивала!!! - молила Віра.
    - А, хто той чоловік, з яким я тебе бачив? І мати сину розказала все про Андрія. Як познайомилася і що їх об'єднувало.
    - Я несподівано закохалася в цю добру, шляхетну людину. Як батько вдарив, коли я повернулася пізно, а після втекла у село.
    Думала, що ніколи не повернуся назад до твого батька, але ж ти телефонував і Максим також, просили, казали, що він старий, безпорадний вмре. І це буде на моїй совісті. І батько телефонував, благав повернутися, казав, що жалкує і більше пальцем не доторкнеться до мене. І я повірила, не хотіла, щоб він впав на ваші плечі обузою. Мати переливала свій біль у синові долоні, вивертала душу назовні, її сповідь роз'ятреною раною краяла йому серце. Він слухав матір не перебиваючи, переймаючись її нелегкою долею. Обличчя його розгладжувалося. Він виглядав підлітком, якому довірили святу таємницю.
    - Дякую, що все щиро розповіла, мамочко, а то недомовленість, тим паче, олжа віддаляють рідних людей.
    Сергій почав просити матір пожити у нього, хоч певний час, але Віра відмовилася.
    - Я звикла до тиші, не хвилюйся, синочку, зі мною все буде гаразд, йди, любий, мені потрібно побути наодинці. - мати пригорнула сина, як в дитинстві, до грудей.
    - Мамо, мені здається, що давно пора викинути цю кострубату, ржаву ялинку і розпочати нове життя. І я це зараз зроблю, а ти постарайся заснути, я сам зачиню двері в минуле.
    Віра, мабуть, спала б до ранку, але залунав телефон і вона прокинулася.
    Телефонувала Марія Заячук.
    - Вірочко, привіт!...Це - Зая, впізнала? бо я охрипла, щось сьогодні з горлом.
    - Так, впізнала. - коротко, ще не очунявши після сну, пробурмотіла Віра.
    - Я хочу перед тобою вибачитися, звичайно, якщо ти мені пробачиш - Віра мовчала, покусуючи губу.
    - Вірочко, я розказала слідчому правду, бо він хотів на мене повісити вбивство твого чоловіка і я дуже злякалася. А ще, коли циганка запевнила, що вбивця, це - я, ледь не обмочилася з переляку. Але ж я не вбивала, клянусь Богом, Вірунь, всіма святими. На мені лише єдина провина - це те, що я мала з'язок з Віктором, - щиросердно зізналася Зая. Тобі, мабуть, Цікавий розказував?
    - Ні, я нічого не знала. Ти спала з моїм чоловіком? - Віра нарешті прокинулася і продерла здивовані очі.
    - Зая, що ти таке кажеш? Не жартуй! - Віра не могла повірити.
    - Так, люба, мені дуже соромно, я готова зашморг накинути собі на шию, пробач, але це так! Це Віктор мене примушував, я не хотіла, присягаюся! Хай мене Бог покарає, якщо брешу! Я йому про тебе нічого не розказувала, зустрічалася з ним декілька раз, коли ти їздила в село. Вибач, - заголосила Марія жалібно, - сонечко, я така самотня, ти ж у мене єдина подруга, у мене не те, що собаки і кішки, акваріумних рибок немає.
    - Я звичайно тобі пробачаю, бо сама не свята - грішна, і мені дуже шкода, але без довіри справжньої дружби не буває - Віра несподівано вимкнула мобільний перервавши зв'язок не тільки в мережі, а й з подругою.
    Їй було болісно втрачати Марію, вона її любила, як сестру, і ніколи не очікувала від неї ножа у спину. В її голові не уміщалося, як таке могло трапитися. Зая, її найкраща подруга, якій вона довіряла найпотаємніше, приходила до неї, щебетала пташечкою, догоджала, жартувала, дивилася в очі не мигаючи і - спала з її чоловіком. Ні, є речі, які не можливо простити. Неможливо!
    - Я дійсно сліпа, - дуже засмутилася Віра.
    Мобільний знову розривався, та жінці було байдуже. Вона лежала з закритими повіками, а телефон голосно дзвенів. Врешті-решт не витримавши Віра промовила, більш менш спокійно взявши мобільний, щоб сказати Заї наостанок:
    - "Зітри мій телефон, я більше не хочу нічого чути!"
    Віро, Віро, Вірочко - впізнала голос Андрія, - вислухай мене, будь ласка, - благав чоловік, - я на відстані відчуваю шалене биття твого серця, давай з'ясуємо все!
    - А... Це ти? Що тобі потрібно? - протягнула, як важкий лантух по асфальту, Віра.
    - Поясни, чому ти мене не хочеш бачити, чути, що я поганого тобі зробив? Я приходив після смерті твого чоловіка, бо Зая сповістила, що ти у відчаї. Я ж нічого не знав. Хотів підтримати, довідатися про несподіване вбивство Віктора - пояснював Андрій. То хто його вбив?
    - Хто вбив... хто вбив...буцім-то ти не знаєш? - скипіла миттєво Віра. Не вдавай із себе дурника, я знаю, що ти вбив мого чоловіка через ревнощі!
    - Що ти говориш, люба, напевно збожеволіла з горя? - знічено мовив Андрій.
    - Ні, я ще з глузду не з'їхала, хоча могла б! Ніколи б не подумала, що ти здатний вбити людину. Так, Віктор був жорстоким, але лише Господь має право віднімати життя. Ти не мав права карати, чуєш, не мав права!!! - кричала Віра, тримаючись за серце.
    - Віро, я не вбивав! Як така нісенітниця могла спасти тобі на думку?- запитував шокований чоловік.
    - Ти сам мені казав, що я б його вбив і хотів прийти розібратися, ось я і подумала на тебе, хіба не так? - засумнівалась у своїх припущенях Віра.
    - Одне діло говорити, а інше насправді вбити. Я не вбивав! Повір, люба, бо мені без тебе не жити! Віра печально замислилася.
    - То тоді ж хто, якщо не ти, вбив Віктора? - запитала вона чоловіка, якого любила і підозрювала у вбивстві.
    - Якби ж то я знав? Ти теж казала, що з ним сама скоро розберешся, але я не вірю, що ти могла з ним розправитися таким чином. Віро, чому ти мовчиш? - лише зумер почув Андрій.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  20. Між пеклом і раєм
    По пустельній трасі Віра з Андрієм їхали аж до села. Жінка притулила вологу серветку, до спухлої щоки і майже всю дорогу мовчала.
    - Боляче? - запитав Андрій у зажуреної Віри.
    - Та, ні, не дуже, більше душа болить - промовила сумно жінка.
    - Не переживай, якось обійдеться.- втішав її Андрій. Я вбив би твого чоловіка, цього негідника, за те, що піднімає на жінку руку.
    - Я сама з ним розберуся! Ось побачиш!
    Тут поверни направо у двір, ми уже приїхали. Це моя батьківська хата. Вона завше чекає на мене, а сьогодні, мабуть, не очікувала, так пізно! Третя година ночі, - сумно сказала Віра.
    Коли зайшли до хати, чоловік не роздягаючись хотів попрощатися і поїхати назад, але Віра його зупинила.
    - Андрію, тобі потрібно хоч декілька годин поспати, ти ж добу за кермом! Я буду переживати, що ти можеш заснути по дорозі. Роздягайся, я тебе нікуди не пущу, глянувши строго, почала скидати з Андрія куртку.
    - А, як же Валя?
    - Вона спить уже давно, а вода у пляшці біля неї, поп'є, я її навчила пити, що забув?
    - Так! Добре, залишуся, тоді постели, бо дійсно дуже втомився.
    Віра запропонувала чаю, Андрій відмовився, сказав, що встиг помитися і поїсти вдома і жінка постелила йому в світлиці на дивані.
    Сама сполоснулася і теж лягла у спальні. Довго не могла заснути. В її голові мерехтів бджолиний рій думок. Андрію, не зважаючи на те, що стомився, теж не спалося. Чи то нові обставини, чи те, що в сусідній кімнаті знаходилася красива жінка, яка йому дуже подобалася. А, можливо, на той час він вже її кохав. В усякому разі, він думав лише про Віру, аж до тієї миті, коли почув, що жінка схлипує і важко зітхає. Андрій підійшов до неї. Сівши на краю ліжка, взяв обережно за руку і запитав:
    - Віро, тобі погано, може принести холодної води?
    - Ні, мені добре, тому, що ти поряд зі мною - зі сльозами на очах промовила жінка.
    Андрій лагідно погладив її по щоці і нахилившись доторкнувся губ. Струмом ніжності вдарило обох. Андрій щемно поцілував Віру і вона відповідала йому взаємністю. Після тремтіли обоє від пристрасті і доторків рук, вуст.
    Душа Віри відлетіла спостерігаючи за сценою кохання вгорі над ними. Жінка вже давно забула, що таке чоловіча ніжність і любов. Та, напевно, вона ніколи в житті такого не відчувала. Кожен доторк викликав метелики внизу живота, кожен поцілунок - бажання любити і бути коханою. Як солодко і щемно було в їхніх трепетних, зворушливих серцях. Вони пізнавали, смакували одне одного і тішилися почуттями забувши про все на світі. Віра і Андрій довіряли у цю мить свої тіла і душі сьомому небу, заснувши в обіймах блаженства, в раю любові.
    Віра прокинулася вперше на плечі Андрія. Вона так давно про це мріяла. Він дихав на неї, вона чула його серцебиття. Дивилася на спокійне обличчя коханого - сонечка навколо очей, високе чоло, впалі щоки, трохи усміхнені губи.( мабуть, щось приємне йому снилося) і їй не вірилося, що вони разом. Двадцять років без жіночого щастя, це пів життя прожиті марно, думала Віра. Якби ж вони зустрілися раніше, вона б все кинула до його ніг, аби бути ж ним поряд.
    Віра погладила волосся Андрія і він не відкриваючи повік промовив: - Валя, Валя! Жінку ніби обшпарило окропом.
    - Валя, Валя! - повторювала, ще хвилину тому, щаслива жінка.
    - Що з тобою - прокинувся Андрій, дивлячись, нічого не розуміючи, на Віру.
    - Там Валя сама, тобі потрібно їхати.
    - Андрій хотів поцілувати жінку своєї мрії, але вона швидко встала з ліжка і почала одягатися.
    Вірочко, що трапилося? - запитував Андрій, - ти жалкуєш про те, що сталося вночі поміж нами?
    - Я ще не знаю, не знаю! Зараз приготую тобі каву і швидше їдь, ми геть забули про Валю.
    - Ні, я без тебе нікуди не поїду!
    - А я з тобою нікуди не поїду - рішуче промовила Віра.
    Жінка хотіла, щоб цей чоловік, якого вона любила, так палко цієї ночі, якомога швидше покинув її дім. Не могла допустити, щоб він побачив на її обличчі, невтішні сльози ображеної жінки. Андрій обняв Віру за плечі, міцно пригорнув до себе. Побачив синяк на підборідді, який проявився фіолетовою плямою, поцілував у щоку і нічого не сказавши сів за кермо своєї машини.
    Віра розридалася. На, що я сподівалася, недолуга дурепа?, - картала себе жінка. Він любить свою дружину. Скільки разів казав, що це його перша любов і ніколи, нізащо її не покине, за будь яких обставин. Просто пожалів мене і давно не був з жінкою. Я сама дозволила йому себе так поводити. Віра готова була провалитися крізь землю, аби тільки повернути вчорашній день до цієї ночі. Забути...Усе забути. А водночас вона пригадувала запах коханого, його лагідні руки, чуйні губи і у неї знову починали пурхати метелики внизу живота. Не вистачало повітря. Віра вийшла на двір. Тільки дві вузькі колії залишилися на подвір'ї від машини Андрія. Жінка ледь втрималася на ногах. Присівши на пофарбовагу синім кольором лавочку, зажурено дивилася на сад. На яблунях, що садив її тато, набубнявіли бруньки. Ось, ось репнуть пуп'янки і перетворяться на дивовижний розоцвіт. Під плотом вервечкою розляглися білі мережані фіалки, а подалі - бутони жовтих і коралових тюльпанів. Молода, росяна зелень пробивалася з-під землі, виблискувала на сонці яскравими перлинами, струшуючи росу. Старі вишні білопінно зацвіли, від них неможливо відірвати погляду. Біля криниці кучерявів кущ бузку, а за сараєм чорна бузина розкривала парасолі. Переплетені лози старого винограду оповивали залізну райдугу навколо веранди. Віра заворежено споглядала красу весняного саду, вдихала на повні груди свіже, пряне повітря.
    Руда сусідська кішка терлася об її ногу, і жінка поступово воскресала серцем.



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  21. За два роки до вбивства
    Віра зателефонувала Андрію через декілька днів.
    - Доброго ранку, Андрію, це - Віра Миколаївна. Ви ще не знайшли доглядальницю для дружини?
    - Ні, мабуть, треба було розклеювати оголошення біля лікарні, а так жодного дзвінка.
    - Я згодна Вам допомагати, кажіть адресу і о котрій годині завтра приїхати?
    Андрій мовчав, йому не вірилося, що така забезпечена, яскрава жінка могла погодитися доглядати його дружину.
    - Алло, алло, Андрію, Ви мене чуєте? - Віра вже хотіла покласти трубку.
    - Так, чую, просто не віриться. Записуйте адресу, - схвильовано промовив чоловік.
    - Тоді до завтра!
    Наступного дня о дванадцятій Віра сказала чоловіку, що їде в село, а сама поїхала до Андрія.
    Їй дуже хотілося допомогти цій людині, тим паче, що тепер була вільною від роботи і не збиралася сидіти весь час прикутою вдома.
    Андрій її зустрів на зупинці, щоб вона не шукала його будинок.
    Зайшовши до двокімнатної квартири, Андрій допоміг жінці скинути пальто. У великій кімнаті стояли старі лаковані меблі. Стінка на всю стіну, на протилежному боці - диван, у кутках - телевізор і стіл зі стільцями. На підлозі лежав палас, а над диваном висів на стіні - яскравий, зелений килим. Віра помітила у серванті в скляній креманочці - каштан, що подарувала Андрію і посміхнулася, нічого не сказавши. Їй було приємно, що той каштан він не викинув.
    - Йдемо я Вас, Віро Миколаївно, познайомлю з дружиною - запропонував Андрій.
    Валентина лежала у спальні на великому ліжку. Шафа, дві тумбочки з обох боків ліжка і бра.
    Віра привіталася, але жінка не відповіла.
    - Вона не розмовляє, але все розуміє - пояснив Андрій Вірі і відразу звернувся до дружини.
    - Валю, це Віра Миколаївна, вона буде приходити у неділю, щоб ти не залишалася сама.
    - Можна просто Віра, - додала зніяковіла помічниця і Валя кліпнула очима помітивши хвилювання на обличчі незнайомки.
    - Ось і добре, що ви порозумілися. Андрій ввів доглядальницю у курс справ, запропонував жінці чаю, а коли та відмовилася, поїхав таксувати. Віра одразу кинулася до роботи. Заглянула в холодильник, де окрім манної каші для дружини, кефіру і
    "Докторської" ковбаси нічого не зберігалося. Вона приготувала суп, прибрала квартиру, провітрила, перестелила свіжу білизну хворій. Валентина була настільки худою і кволою, що жінка без зайвих зусиль впоралася зі своїм завданням, тим паче, Андрій перед тим помив дружину, причесав і поміняв памперс.
    З того дня раз на тиждень кожної неділі Віра почала їздити доглядати хвору. Відмовлялася від винагороди за свої послуги, але чоловік наполягав. Віра за ті гроші завше приносила смаколики до чаю й купувала, потай від Андрія, памперси.
    Минуло пів року. Віра з Андрієм стали друзями, перейшли на ти і довіряли один одному таємниці. З Валентиною Віра теж знайшла спільну мову. Хоч її стан не поліпшився, але Віра бачила в очах хворої жінки вдячність і посмішку, коли вона приходила. Валентина часто стогнала, ворушила губами, але не могла вимовити ні слова, лише невиразні звуки чулися з її блідих вуст. Інколи Андрій приїздив з роботи раніше. Вони разом пили чай на кухні і розмовляли. В ці хвилини Вірі не хотілося їхати додому. Вони сиділи навпроти одне одного на кухні і Андрій, з розумінням, вислуховував довгі оповіді Віри про її дитинство, чоловіка, який її раніше часто бив. Після вони сідали в машину і Андрій відвозив жінку додому. Лише одна Марія Заячук знала куди їздить Віра.
    - І навіщо тобі все те? - запитувала подругу, - мабуть ти закохалася у цього Андрія.
    Віра посміхалася і казала, що їй шкода безпорадну дружину друга, але Маруся їй не вірила.
    - Чому ж ти не йдеш у будинок для літніх людей, аби їм допомагати? А так і Віктора обманюєш і себе.
    Віра виправдовувалася,
    - Це було спонтанне рішення, а після вже не могла кинути, бо прикипіла душею - говорила вона.
    - Так, Вірунь, прикипіла, я тебе дуже розумію, бо самій без чоловічої підтримки, ой, як важко - жалілася Марія.
    - Я хвилююся за Валентину, щось вона останнім часом майже нічого не їсть, лише воду п'є, дуже квола. А якщо вона помре? Ми тоді дійсно не побачимося - несподівано розридалася Віра.
    Так, їй дуже подобався Андрій і чим далі вона його пізнавала, тим ближчим він для неї ставав. Вона гнала його зі своїх думок, пригадуючи хвору дружину, але в її серці уже зародилися почуття, які таїла навіть від себе.
    - Ось бачиш, а ти мені тут локшину на вуха вішаєш, що тобі його жінку шкода - говорила Марія.
    - Не повіриш, дуже шкода, ворогу б не побажала такої долі.
    - Зая, пам'ятаєш той дивний сон, який я тобі розповідала, про лютих биків і величезних корів? Там я ще хрест знайшла старовинний, який черниця мені наказала покласти на місце, бо він буцім-то занадто важкий для мене. Так, ось, коли я вперше прийшла до Андрія, то такий самий хрест, як дві краплі води висів на грудях його дружини. Мені, аж мову відібрало, коли я його побачила.
    - Та невже? Нічого собі, ось тобі і сон в руку, - вирячила здивовані очі Марія.
    - Отож, я тоді зрозуміла, що це мій хрест і хоч не такий важкий, але мій. Господи, як я зараз можу кинути цю родину? Це моя доля.
    - Твоя доля зараз одна в квартирі і чекає на тебе. Бачу Віктор, останнім часом теж став сумирний, постарів, схуд.
    - Бувають дні, що відпускає мене залюбки, тільки питає о котрій годині повернуся, а буває, що влаштовує сварку і вимагає залишитися вдома - замислилася Віра.
    - Посилаюся на тебе, або кажу, що їду в село - додала стурбовано.
    - Дивися, Вірунь, не спалися, а то ти ж знаєш свого чоловіка, дізнається, поб'є.
    - Та, ні, він вже не той, що був раніше - заперечила Віра і як накаркала.
    Бо коли вона повернулася пізно наступного разу (тому, що у Андрія зламалася машина і він приїхав пізніше), то чоловік, чекаючи на Віру дуже лютував.
    - Де ти шльондраєш?!,- кричав він, - перша година ночі! Віра мовчала, бо не встигла нічого вигадати. Вона, як завше, послалася на Марію.
    - Я виходив по хліб і зустрів твою Заю по дорозі в магазин, вона тобі не дзвонила, щоб попередити? (Марія телефонувала, але у Віри був вимкнутий мобільний і вона не чула дзвінка).
    Розгублена жінка не знала, що відповісти чоловіку, і тут несподівано відчула сильний удар у підборіддя. Перелякана жінка схопила поспіхом куртку, сумочку і вибігла на двір. Сльози заливали її обличчя, щелепа сильно боліла, зуб хитався. Віра набрала Андрія і попросила його відвезти її в село, пояснивши, що сталося.
    На вулиці було темно. Ні зірки на небі, ні місяця, ні душі. Сірий глей туману огорнув небозвід. Ліс чорною грізною стіною тонув у сивій мжичці мороку. За кожним деревом їй ввижалися чорні тіні, дикі звірі, привиди. Їй було непереливки, боляче, кепсько одній стояти біля темного під'їзду, чекаючи на Андрія.
    - Дівчино, у Вас немає закурити, - почула за спиною різкий, хриплий голос, і не озирнувшись побігла на дорогу. Добре, що в ту ж мить машина Андрія освітила фарами Віру і чоловік, що біг за жінкою, зупинився.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Зая
    Після Різдва Марія Заячук йшла в райвідділ міліції на другий допит. В її голові була каша, жахливо хвилювалася. З одного боку - вона подруга Віри, а з іншого, аж ніяк, не хотіла підставляти себе і нести відповідальність за вбивство підполковника Шматка.
    В кабінеті слідчого Заячук збентежено витирала вологі пальці об спідницю, і не могла зв'язати жодної думки до купи.
    Сідайте, Маріє Степанівно, на той стілець, що ближче до мене, - запропонував слідчий Олег Федорович Цікавий.
    Він попередив про кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення, і у Марусі затремтіли спітнілі руки ще більше, ніж до того.
    - Маріє Степанівно, декілька уточнень і ми вас миттєво відпустимо. Розкажіть, будь ласка, про ваші ключі, які знаходилися у квартирі вбитого Шматка Віктора Гавриловича? - я Вас уважно слухаю, - слідчий взяв до рук запальничку і почав нею постукувати по захаращеному столу.
    - Річ у тім, що я дуже неуважна і часто гублю ключі. Щоб не вибивати двері, запасні завше лежать у Шматків, я їм довіряю.
    - Нам стало відомо з вірогідних джерел, що Ви часто заходили по ті ключі, коли була відсутня вдома ваша подруга. Як це пояснити? - вистукуючи запальничкою барабанний дріб, запитав Цікавий О.Ф.
    Коли до кабінету зайшов ще один слідчий зі старою циганкою, яку затримали за зберігання наркотиків, та глянула на Марію і сказала, що вона - вбивця. Сценарій був розіграний так само, як при допиті Віри Миколаївни Шматко.
    Марія настільки перелякалася, що почала, не запинаючись, розповідати правду.
    - Все почалося відтоді, як я загубила ключі від своєї квартири вперше. Мій чоловік був у відрядженні, тому не змогла відчинити квартиру. Згадавши, що дублікат знаходиться у Віри, зателефонувала їй. Подруга сказала, що на дачі, що вдома Віктор, тож я пішла до нього по свої ключі.
    Піднявшись на дев'ятий поверх, побачила, як з квартири Шматків виходить молоденька дівчина, а Віктор за нею зачиняє двері. Висока білявка, яку я навіть не встигла роздивитися, швидко промайнула у напрямку сходів, а Віктор розгублено дивився на мене.
    - Дуже цікаво, я Вас уважно слухаю, продовжуйте, не бійтеся, - підтримав свідка слідчий.
    - Віктор мене запитав: «Що тобі потрібно, Зая?!»- незадоволено, бо його упіймали на гарячому.
    Я спитала за дублікат ключів.
    - А далі, як розгорталися події? - допитувався слідчий, не забуваючи голосніше стукати запальничкою.
    Марію це дуже відволікало, збивало з думки, дратувало, вона не могла зосередитися.
    - А далі у нас відбулася розмова на кухні з Віктором. Він благав мене нічого не розповідати Вірі. Говорив, що інколи викликає повій, коли дружина їде в село. Чесно кажучи, Віктор був справжнім ловеласом і любив смазливих, сексапільних жінок. Не спав з Вірою, бо вона сама його відштовхувала. Що залишалося бідному робити? Ось, скажіть, по-людськи? - трохи осміліла Зая.
    - Я не збираюся тут з вами обговорювати моральні якості вбитого, - роздратовано відпарирував слідчий! - Мені потрібні лише факти! Продовжуйте, Маріє Степанівно.
    - Шматко мене залякав... Сказав, що докладе зусиль, щоб вижити мого чоловіка з роботи, а мене - зі світу. Тож, я мовчала, як миша, бо підполковник при зв'язках і міг нас стерти в порошок. А після смерті мого чоловіка, якось зателефонував мені, попросив прийти до нього посидіти, буцім-то одному сумно. Я прийшла, коли Віри не було вдома, ми понапивалися і між нами виникла близькість. Зрозумійте, я теж самотня нещасна жінка, а Віктор був щедрий. Знаю, винна перед подругою, але не вбивала, чесне слово! Я знаю, хто це зробив! Вірин коханець - Куриленко Андрій. Вона сама мені розповідала, що той ненавидів суперника, ревнував завше. -
    І Марію понесло, як бурхливу воду восени. Вона розповіла, що Віра зраджувала Віктору останніх півтора року, що вона - Марія особисто її теж підозрює, бо та закохалася, а вже не молода і бажала лютої смерті чоловіку.
    - Я сама неодноразово чула, як подруга казала: «Щоб ти здох! Коли ти мене вже звільниш, садюго»... і все таке інше, - з запалом розповідала Зая.
    Наостанок Марія привітала Цікавого ОФ. з Новим роком і Різдвом Христовим, побажала тому, щоб у нього все було і за те нічого не було.
    Трохи заспокоївшись, з чистим сумлінням, Маруся рушила додому. Вона була задоволена собою, бо витримала іспит у слідчого на відмінно.


    Коментарі (15)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Два каштани
    За два роки до вбивства чоловіка Віра востаннє йшла з роботи. Вона звільнилася. Фабрику, яку приватизували після розпаду Радянського союзу - зайняли китайці і Віра більше не трималася за своє місце під сонцем. Марія Заячук, її подруга, пішла ще раніше, влаштувавшись консьєржкою у сусіднім хмарочосі, а у Віри теж були плани на майбутнє. З чоловіком відносини не покращали, але старший син, після закінчення Київського політехнічного інституту, рано одружився і вона мріяла весь свій вільний час витрачати на двох онуків - двійнят.
    На трасі снували автомобілі, старі трамваї стояли у пробці, підбираючи пасажирів на кожній зупинці, а Віра поволі йшла, посміхаючись перехожим, милуючись природою. Під жовтими крислатими деревами лежали надтріснуті зелені їжачки каштанів. Віра нахилилася, підняла два карих каштани і поклала в кишеню куртки. Глянула на багряно- бурштинові клени, що переливалися на сонці і не думали втрачати пишне вбрання. Лише невеличка кількість листочків - розкритих долоньок, лежали на бруківках і малахітових газонах. Велике місто ніколи не подобалося Вірі. Вона любила їздити в рідне село до старої батьківської хати. Копатися в городі, вічно щось ремонтувати, лагодити огорожу, садити квітники. Але із-за роботи вибиралася туди лише на вихідні і свята. Заходила на кладовище до батьків, провідувала тітку, привозила їй гостинці і допомагала чим могла. Тітці Любі так і не вдалося вдруге одружитися, тож доглядала онуків, яких постійно підкидали дорослі діти. А, може, переїхати в село? - думала вільна жінка
    підійшовши до зупинки і ставши в чергу на маршрутку, щоб добратися додому.
    - Віро Миколаївно, доброго дня - почула голос за спиною, здригнувшись від несподіванки!
    Обернувшись побачила знайоме обличчя. Вона миттєво згадала цього приємного чоловіка, який приходив у відділ кадрів, щоб влаштуватися водієм на фабрику. А після забігав неодноразово з коробками цукерок на восьме березня і Різдво.
    - Вибачте, не хотів Вас налякати - трохи сутулячись, зніяковів чоловік.
    - Нічого, доброго дня, Андрію, як Ви поживаєте? Дуже приємно Вас бачити, як швидко летить час, ми, мабуть, не бачилися років десять!
    - А я дивлюся знайоме обличчя, Ви, майже не змінилися, Віро Миколаївно, така ж симпатична, як і раніше - добродушно промовив Андрій.
    - А, що це за папірці Ви тримаєте в руці? - запитала з цікавістю жінка. Чоловік розгубився, замислився.
    - Так відразу й не розкажеш, може сходимо у кав'ярню і я розповім більш детально. Ви нікуди не поспішаєте? - з сподіванням у голосі запитав знайомий.
    - Тепер ні, звільнилася з роботи.
    - Як так, невже?
    - Набридло бачити людей всіх на одне обличчя, - пожартувала Віра.
    - То, що підемо посидимо, тут недалеко? - вмовляв знайомий Віру.
    - А чому б ні, я залюбки вип'ю з Вами кави.
    У кав'ярні, як не дивно, в обідню перерву, майже нікого не було. Влаштувавшись за затишним столиком у віддаленім кутку під штучною пальмою, замовивши каву, Віра і Андрій дивилися один на одного, не ховаючи погляду.
    - Дуже схуд, з того часу, як бачилися востаннє, - придивлялася жінка до Андрія. - Скроні вкрилися сивиною, але та сама принадна усмішка і блакитні, глибокі очі.
    Відсьорбнувши маленький ковток гарячої кави, Віра почала розпитувати про життя чоловіка, що сидів напроти і лагідно дивився на неї.
    - Тож розказуйте, Андрію, про папірці? - жінці кортіло швидше дізнатися. - Ви ж обіцяли розповісти.
    - Добре, розкажу - і чоловік почав розповідати.
    - Річ у тім, що я розклеюю оголошення, потрібно знайти помічницю, яка б мені допомагала доглядати хвору дружину. Може, хто обізветься, я вказав свій номер телефону. А раптом дійсно, якась щиросердна душа погодиться допомогти, звичайно за платню.
    - А, що сталося з дружиною?
    - Інсульт, вже четвертий рік не підводиться, не говорить, безпорадна лежить і чекає на смерть.
    -Як це жахливо, болісно! А діти у Вас є? - запитала стурбовано Віра.
    - Є...донька, але вона в Польщі на заробітках, інколи висилає гроші на памперси, приїздить раз на пів року, теж там за кордоном доглядає інваліда, але чужого. Ось, так у житті буває, що ми доглядаємо чужих батьків, а своїх часом віддаємо у притулки.
    Я тому і звільнився з роботи. Таксую, щоб був ненормований робочий день, доглядати безпомічну Валю. Працюю вночі, але у неділю найвигідніше грачувати добу, тому шукаю помічницю, щоб хоча б у цей день дружина не залишалася надовго сама.
    - Ви мене приголомшили, Андрію - співчувала Віра, помітивши, у печальних очах Андрія сльозу, яку він намагався приховати від жінки, бо ж чоловіки не плачуть, особливо у присутності гарних панянок.
    - Чим я можу Вам допомогти? - запитала Віра, розводячи руками. Ваша історія мене дійсно дуже вразила і зачепила за живе - співчувала співрозмовниця.
    - Я навіть не знаю, чи маю право просити таку жінку, як Ви, Віро Миколаївно, адже вам не потрібні ні гроші, ні мої особисті проблеми. Я розповів, бо Ви зацікавилися. Просто мені дуже було приємно Вас бачити і поспілкуватися теж. - згорнув розмову Андрій.
    - Дайте мені папірець, я нічого не обіцяю, подумаю. - зітхнувши попросила жінка.
    Кава була випита і Андрій запропонував відвезти Віру Миколаївну на своїй машині додому.
    По дорозі розмовляли про спільних знайомих, оминаючи болісну тему про Андрієву складну ситуацію. А коли під'їхали до Віриного дому і та запропонувала гроші за проїзд, чоловік відмовився на відріз.
    - Ви, що Віро Миколаєвно, сховайте гроші. Жінка намацала в кишені каштани і простягнула Андрію один із них.
    - Це Вам на згадку, - усміхнулась вона, один мені, а інший Вам, Андрію!



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Білі стіни палати
    До палати зайшла лікарка в білому халаті:
    - Віро Миколаївно, завтра потрібно зранку здати аналізи. З Вами нічого страшного не відбулося, просто дуже загущена кров, п'ять крапельниць нормалізують тиск, і ми Вас випишемо додому. Приймайте «Кардіомагніл», все інше я напишу в рецепті, що потрібно купити.
    - Добре! - Віра кивнула головою, їй не хотілося ні з ким розмовляти, та й лікарка довго не затрималася.
    У хворої дуже паморочилася голова, особливо тоді, коли поверталася на інший бік, тому весь час лежала на спині і линула спогадами у своє минуле.
    Вони жили майже так, як всі на той час, - згадувала Віра. Спочатку вона водила дітей в дитсадок, пізніше до школи, на секції, стояла в чергах за продуктами в гастрономах, добиралася в годину пік на роботу, а Віктор їздив на Жигулях і службовій машині.
    Їм заздрили знайомі. - Гарна пара і нічого, що він старший за неї, - обговорювали сусіди.
    - Дивися, Гавриловичу, щоб тобі молода жінка не наставила роги, а то різниця у віці захмарна, - жартували товариші по службі.
    - Ви за своїми дивіться, а я зі своєю дружиною якось сам розберусь, - відповідав майор на жарти.
    І він розбирався. Приходив на підпитку додому з пурпурною помадою на білій сорочці. Від нього завше тхнуло жіночими парфумами. Коли Віра його запитувала, де він пропадає і чому не ночує дома, казав, що це службова таємниця і щоб не лізла в його особисті справи.
    - Хто ти така? - запитував дружину. Якби не я, сиділа б у своєму "зажопенську" і корів доїла. Ні освіти, ні спадщини! Сиди і не рипайся. Жінка повинна знати своє місце в домі. Як там кажуть німці «Kinder, Küche, Kirche» (діти, кухня, церква), а все інше тебе не повинно цікавити! Теж мені допит вчинила! Я ішачу, як проклятий, без вихідних, щоб утримувати родину, бо на твою зарплатню не розженешся. Ти хоч одну розумну книгу, окрім детективів, прочитала за цей період? Отож! Село і люди! Ти краще пери, прасуй мої сорочки, шкарпетки і мовчи!
    І вона мовчала, ховаючи сльози від дітей, подруг і сусідів.
    Віктор вийшов на пенсію по вислузі років, дослужившись до підполковника, а коли розвалився Радянський Союз, відкрив власну юридичну консультацію.
    Віра з тридцяти шести років не мала інтимних стосунків зі своїм чоловіком. Він пішов спати у велику кімнату. Кричав вночі, невідомо чому. У нього був хронічний простатит, і вона навіть жаліла Віктора.
    - Все ж таки п'ятдесят шість років, уже не молодий, - думала завше. - У житті любощі не головне, що поробиш, таке буває.
    Але, коли лежала вночі на самотині, міркуючи над своєю долею, то їй нестерпно хотілося тепла. Мріяла прокинутися на чоловічому дужому плечі, в обіймах коханого, притулитися до нього закоханою, щасливою, і не відпускати своє жіноче щастя. Єдиному віддавати невитрачену ніжність, але не Віктору, а тому, хто її буде по-справжньому любити. Хто для Віктора вона - сестра, мати, кохана дружина? Ні! Наймичка, домогосподарка і груша для биття!
    У двері постукали і до палати увійшов син з важким пакетом у руці!
    - Мам... тут я тобі приніс мандаринів, горіхів, халви, а Настя налляла баночку борщу, поклала котлети, зрази... їж поки тепле. У Віри підступили сльози. Син сидів біля неї, тримаючи за руку, і нічого не розпитував.
    - Чому ти не прийшов на дев'ять днів? Я тебе дуже чекала, Сергійку, - сумно питала сина мати.
    - Я з'їздив на кладовище, а після відвіз панахиду в церкву. Не хотів більше сваритися з тобою, бо знаю, що ти правди не скажеш, а брехню слухати не хотів.
    Віра опустила очі, крапля сльози тремтіла на повіці.
    - Сину, мені важко про це говорити, але видно настав час.
    Ти мене підозрюєш у вбивстві батька?
    - Якщо чесно, то так. Я бачив тебе з одним молодим чоловіком. Ви йшли, тримаючись за руки, і посміхалися одне одному, як голубки! У тебе були всі підстави, щоб позбутися старого чоловіка! Я все знаю, - син закрив обличчя руками і вибіг з палати, не озирнувшись.
    - Сину, Сергію, повернися, я все розповім! - та син вже її не чув, чи не хотів чути...


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Віра
    Після другого допиту під райвідділом стояла швидка. Віра, у кабінеті слідчого, втратила свідомість.
    Бідній жінці поміряли тиск і він зашкалював. Хвору відвезли у лікарню, оглянули, встановили діагноз мікро-інсульт і поселили в палату для ветеранів. В інших палатах місць не було.
    Вона лежала під крапельницею і згадувала дитинство, минуле.
    Такі ж самі білі стіни були в її хаті. Мама білила їх перед Пасхою навесні і в домі пахло крейдою.
    Коли вона народилася її назвали Вірою, бо завше сорокарічне подружжя вірило, не зважаючи на безпліддя, у дива. Вірині батьки працювали у сільській школі. Мама викладала географію, а батько фізичну культуру. Свою єдину донечку обожнювали і найкраще в домі діставалося маленькій Вірі. Тато часто її брав на рибалку. Садив доньку на ряднину під старою вербою і там дівчинка гралася лялькою. Коли на вудочку попадався дзеркальний короп, чи щука, вони обіймалися і раділи разом, як однолітки. Повертаючись додому, Микола ніс свою маленьку донечку на плечах, а в руках вудочки, рибу та ще Вірину ляльку. Мама завше казала: "Колю, що ти її носиш, їй уже скоро шість років, тобі не важко?"
    - Не важко, я ж і тебе ношу на руках - посміхався у вуса батько. І дійсно він дуже кохав, ще зі школи, свою дружину Ганну. Допомагав їй вести господарство, бо як же в селі без курей, гусей, собаки, кота й кабанчика у хліві.
    Віра любила літо, але чомусь більше зиму. Перший сніг ловила ротом, сніжинки танули на її обличчі, попадали на витягнутий язичок, дівчинка сміялася і кликала татка ліпити сніжну бабу.
    - Дивися, вона схожа на нашу бабусю, особливо після того, як ми пов"язали хустину - жартував батько і дівчинка заливалася дзвіночком на все подвір'я.
    З хати виходила мама і кликала на вечерю.
    - Вірочко, ти не їла холодний сніг? - з підозрою дивлячись на розпашілу дитину.
    - Їла, їла, я бачив - посміхався тато, жуючи мерзле сало з печеною картоплею і солоним огірком.
    - Дивись мені, більше не їж, а то захворієш - вичитувала мати вередливу доньку розчісуючи довге пшеничне волосся.
    У теплій грубці шкварчав вогонь і Віра любила дивитися крізь заслонку, як ватра намагається проковтнути засніжені дрова, які періодично підкидав батько.
    Ввечері у хаті від тієї груби по стінам блукали тіні і блискітки. Маленька Віра спостерігала за їх грою, притуливши до себе ляльку. Коли у хаті ставало спекотно, мати питала:
    - Миколо ти не забувся відчинити піддувало на грубі, бо ми тут почадіємо.
    - Та вже давно відчинив - відповідав чоловік. І Віра засинала під розмови і шепіт батьків.
    Мама Ганна була доброю, роботящою, щедрою, але більш строгою, ніж тато. Не любила рейваху в хаті, який деколи вчиняла Віра з двоюрідними братами і сестрами . До скандалів діло ніколи не доходило, але привчала доньку складати свої речі на місце.
    Коли Вірі виповнилося десять років, на свято Миколая, вона відпросилася піти ночувати до тітки, бо там було завжди весело. Четверо дітей, маминої рідної сестри - Люби, влаштовували самодіяльні концерти, вигадували різні ігри, особливо любили на ніч розказувати жахливі історії про "чорну руку" і "цвинтар з привидами". Батьки довіряли близькій родичці і того разу теж дозволили ночувати у тітки Люби.
    Віра взяла з собою сукню з марлі - сніжинку, яку їй пошила мама, корону обсипану битими ялинковими іграшками.
    - Дивись, поводь себе гарно, не забувай, що ти донька вчителів і відмінниця, - наказувала мати, заправляючи Вірину довгу косу в шубку. Розцілувавши батьків, дівчинка побігла через городи, протоптаною стежкою до тітки. Дітлахи нарядили ялинку, отримали багато подарунків від святого Миколая і стомившись від вражень полягали спати. А о сьомій годині ранку заспану Віру розбудила тітка і зі слізьми на очах розповіла, що її батьків знайшли мертвими в хаті, (вони поснули і отруїлися чадним газом). І тепер їх більше немає. В ту ніч був дуже сильний снігопад, хуртовина і не зважаючи на те, що батько відкрив піддувало, сніг засипав комин. Батьки померли у ві сні.
    Ховали на третій день. На похоронах було все село. Віра запам'ятала цю трагічну подію на все життя. Дві глибокі могили поряд і її батьки в трунах - мама, тато, яких вона молила встати з домовини, а вони її не слухали.
    - Боженько, якщо ти є зроби так, щоб мама з татом прокинулися - ридала дівчинка, щиро звертаючись до Бога! Їй здавалося, якщо вона попросить всім серцем Господа, то він відразу почує і батьки оживуть. А, коли могили закопали мерзлою землею зрозуміла, що не завше отримуєш від неба те, що бажаєш.
    - Моя ти сиріточко, - голосила тітка Люба, пригортаючи до себе невтішну рідну племінницю, - не ридай так сильно, моя квіточко, їх більше не піднімеш, вони сплять вічним сном. Я тебе нікому не віддам, будеш жити з нами.
    І дійсно піклувалася про неї навіть більше ніж про власних дітей, які інколи від рідної матері отримували прочуханки за погану поведінку в школі. Йшли дні за днями і Віра не відчувала себе сиротою, аж поки тітка Люба не розлучилася зі своїм чоловіком - тихим алкоголіком. Відтоді почалося інше життя. Віра дуже часто згадувала батьків і потай плакала вночі. Ні, тітка ніколи не ображала племінницю, але не забувала дорікнути при нагоді, що їй дуже важко самотужки виховувати п'ятеро бешкетників.
    - І звідки Ви взялися на мою голову, вам би тільки побігати і у жмурки грати, ні, щоб матері допомогти? От же Бог наградив дітками! - кричала тітка, хоч діти їй допомагали. Велике господарство , робота дояркою, шістдесят соток городу, все було на жіночих руках. Бувало Люба так втомлювалася, що зганяла злість на своїх молодших дітях, могли отримати і різкою по м'якому місті за непослух.
    Закінчивши середню школу, Віра поїхала поступати у столицю. Вона мріяла швидше звільнити велику родину від обузи, більше не чути від тітки докору, але на центральному вокзалі її обікрали злодії, витягнувши з сумочки всі гроші. Дівчина не знала, що робити, яким чином добратися додому. Стояла на вулиці біля центрального входу залізнодорожного вокзалу і гірко плакала не витираючи сліз. Коротенька спідничка, рясна блузочка з жабо і лакові туфлі з випускного. Хтось їй порадив звернутися до райвідділу міліції і там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Віра у райвідділку побачила молодого симпатичного капітана і відразу зашарілася. Розповіла, що з нею трапилося і Віктор запропонував їй переночувати в його в гуртожитку.
    - Звичайно, ти можеш залишитися до ранку на вокзалі, але сама бачиш, який тут вночі контингент. Тебе вже пограбували і це ще не саме жахливе. Нещодавно знайшли таку ж саму гарну дівчину, як ти - згвалтовану і вбиту на рейках.
    Вірі нічого не залишалося, як піти з Віктором. Дівчина була, соромливою, не займаною, наївною і дивилася на чорнявого красеня в пагонах з величезним захопленням. Він здавався їй розумним, добрим, красивим, шляхетним. Віктор теж оцінив гідно молоденьку красуню з великими, чудовими очима. У свої тридцять шість йому вже хотілося осідлості, тому довго не зволікаючи сказав, що закохався і запропонував одружитися. Молоде подружжя почало освоювати нове життя в гуртожитку. Згодом у молодят народився Сергій, а через два роки Максим. Чоловік швидко просувався по службовій сходинці, отримав чергове звання майора і нову квартиру. Щастю не було меж! Діти ходили в дитячий садок, а Віра влаштувалася працювати на фабрику "Любава" у відділ кадрів.
    Крапильниця скінчилася і медсестра перебила спогади, що жили в крові Віри.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  26. Дев'ять днів
    Дев'ять днів минуло відтоді, як Віра знайшла свого чоловіка мертвим на підлозі вітальні своєї квартири. Як швидко вони пролетіли ці дев'ять днів, але жінці здавалося, що вона за цей період прожила цілу вічність. Раніше сперечалася з чоловіком, гралася у мовчанку, хвилювалася за дітей і онуків, клопотала, втомлювалася, але так, щоб її підозрювали у вбивстві власного чоловіка, такого ще з нею не було.
    Нікого не хотілося бачити. Телефонували родичі, набивалися на поминальний обід, та вона всім відмовляла, пославшись на те, що захворіла. Навіть не знала, чи прийде до неї син - Сергій, але сподівалася на те, і дуже чекала . Накривши свіжу картату скатертину на стіл, запаливши поминальну свічку перед світлиною померлого, Віра тихо сиділа, прислухаючись до ліфта і кожного звуку. Останнім часом кепсько спала, погано їла. Тепер вже вона кричала майже щоночі, як, колись, її покійний чоловік. Жінку мучили гнітючі видіння. В кімнаті небіжчика постійно чула шерех капців. Інколи прокидалася від того, що Віктор її кличе до себе, хрипло, глухо: "Віро, Віро"- ніби з потойбіччя. Жінка тихо божеволіла, самотня наодинці зі своєю бідою. Сини ні разу не обізвалися. Коли телефонувала вона, не відповідали. Жінка дивилася на себе в люстерко і повірити не могла, що вона - це - вона. Синці під очима, смутний погляд, змарнілі впалі щоки і глибока зморшка на чолі. Вже не ховала сигарети в тумбочці. Постійно палила і дивилася вниз з висоти дев'ятого поверху. Колись вона мріяла літати і жаліла чому Бог не дав людям крила. А тепер її тягло униз магнітом туди, де в одну мить можуть обірватися всі її страждання і земля стане небом, не тим темним, що у день поховання Віктора, а бірюзово- блакитним, залитим засліплюючим неоновим світлом. Варто тільки зробити крок, лише один крок у безодню і все скінчиться в одну секунду. Навіщо жити, навіщо так жити?
    - Якби ж то я була впевнена, що побачу Боже світло в кінці тунелю, а коли навпаки - чорне пекло тортур, - міркувала нещасна жінка. Лише думка про вічні муки зупиняла переступити межу терпіння.
    Траурної хустки вдова не носила, але, як не дивно, їй тепер не вистачало Віктора. Це, як жертва сумує за своїм катом, що довго протягом багатьох років мучив її.
    Вона пригадувала найкращі миті спільного життя, але на душу падали тільки солоні сльози і синці провини.
    Віра піднялася і знову пішла смалити на балкон - це на деякий час її заспокоювало. На вулиці сльота вкривала заасфальтовані тротуари, дороги і брунатні газони. Так швидко розтануло небесне чудо. Залишки снігу розкидані розкришеним пинопластом ще де-не-де лежали обабіч стежок, що вели до лісу. Зграя горобців вчинила веремію і будила все довкола переплутавши зиму з весною. Чудасії природи відкривалися зору незвичним для січня краєвидом.
    Нарешті у двері подзвонили! Жінка полегшено зітхнула і побігла відчиняти замок. Все ж таки, син прийшов - думала вона. Не глянувши у вічко, відкрила швидко двері і обімліла... На порозі побачила зовсім іншого чоловіка.
    - Це ти? - злякано відреагувала на несподіваного гостя Віра. - Навіщо ти з'явився на мої очі? З хвилину на хвилину прийде син і я не можу допустити, щоб він тебе побачив. І сама не бажаю тебе більше бачити ніколи! Геть, з мого життя! - Чуєш, геть! - крикнула в серцях Віра, ляснувши дверима перед носом небажаного гостя.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Допит
    У вестибюлі райвідділу внутрішніх справ Віра сиділа майже годину. Її викликали на допит. Понеділок не склався з самого ранку. Телефонував молодший син Максим з Америки і вичитував її, як школярку. Він теж звинувачував матір у смерті батька.
    Вірі і так було непереливки, а тут ще й найрідніші не підтримували. Чому вони жаліють батька, а не мене?- думала вона. Хіба він їх водив у секцію з баскетболу, допомагав робити уроки, витирав носа, замазував здирки зеленкою, купував одяг? Чи він сидів біля них, коли хворіли на кір, грип, вітрянку? Так, Віктор дав їм вищу освіту, але ж ніколи не говорив по душах, не запитував, що вони їли і як себе почувають? Чому сини його люблять, за які такі заслуги, а мене ні?- Віра зрозуміти не могла. Невтішні думки перебив шляхетний чоловік, який їй виписав перепустку і провів по довгому коридору до свого слідчого кабінету.
    У приміщені було сильно напалено. На столі в хаотичному порядку лежала купа документів, папірців, попільничка і ще накидано багато різних дрібниць навколо комп'ютерного монітору. Біля вікна знаходився ще один вільний стіл, приблизно такий же захаращений.
    - Сідайте на цей стілець, який ближче до мене, - вказав куди сісти розгубленій жінці чоловік в цивільному одязі.
    - Я, Цікавий Олег Федорович - старший слідчий. Мені доручили вести вашу справу. У зв'язку з загадковою смертю вашого чоловіка - Шматка Віктора Гавриловича - відкрито кримінальне провадження, тож будемо працювати. Ви ж хочете нам допомогти розкрити злочин? - запитав слідчий, відверто глянувши на потерпілу? -
    У мене до Вас, Віро Миколаївно, декілька запитань. Я Вас повинен попередити, що згідно ст. 384 Кримінального кодексу України за зумисно неправдиві свідчення несете кримінальну відповідальність. Ви маєте право мовчати, але у ваших же інтересах, - слідчий взяв запальничку і постукав тупим кінцем по столу, - раджу цього не робити.
    Розкажіть, будь ласка, де Ви знаходилися двадцять шостого грудня, усе до найменшої дрібниці? - він знову кілька разів постукав по столу і почав крутити запальничку в руках. - Я Вас уважно слухаю, не хвилюйтеся, Віро Миколаївно, це проста формальність, - вибиваючи по столу швидкий ритм, пояснив слідчий.
    Віра почала розповідати:
    - Я гуляла зі своєю подругою в парку "Перемоги", а після ми пішли пройтися до озер.
    - О котрій годині Ви вийшли з дому?
    - Десь о тринадцятій годині. Я приготувала чоловіку "Геркулес", обід, і собі трохи взяла, бо знаєте, як все зараз дорого...
    - Це не суттєво, - перебивши Віру, промовив слідчий. - Хтось Вас бачив, коли Ви гуляли? Можливо, зустріли знайомих чи купували щось, і Вас запам'ятала продавщиця?
    - Я ж Вам казала, що зараз все так дорого... Ми нічого не купували, просто ходили, гуляли, а після я дістала судочки з їжею, що взяла з собою, а моя подруга пляшку вина, перелиту дома у пластикову, і ми пообідали на крайній лавочці, коли стемніло. Людей майже не було.
    - Розумію... продовжуйте, дуже цікаво, - сказав Цікавий Олег Федорович, - я Вас уважно слухаю.
    - А що продовжувати? Я ж Вам кажу, що ще пішли до озер і там походили, природа була гарна, роздивлялися качок, блукали, розмовляли.
    - До котрої години?
    - До двадцять третьої, десь так. Мабуть, я не спостерігала, котра година, - виправдовувалась жінка.
    - А холодно і страшно у парку Вам не було? Все ж таки не літо і погода того дня не радувала.
    - Та ні, ми завше з Заєю гуляємо допізна за будь-якої погоди, бо весь час дома сидіти набридає.
    - З Заєю?
    - Ну, Заячук Марією, це моя подруга, з якою я тоді гуляла. Вона може підтвердити, що була зі мною в той день.
    Ми довіряємо один одному навіть ключі від власних квартир, так на всякий випадок, мало що може трапитися. Ось у тому році вона загубила ключі, то добре, що у мене лежав дублікат.
    - Ви хочете сказати, що у Марії Заячук є ключі від Вашої квартири?
    - Так, а у мене її.
    Двері відчинилися і до кабінету ввійшов ще один слідчий зі старою голосистою циганкою. Вони сіли за той стіл, що стояв порожнім і одночасно почався допит затриманої з допитом Віри. Здійнявся страшний галас.
    - Звідки у вас наркотики, громадянко? - запитував слідчий представницю табору за сусіднім столом.
    - Мне падбросили, дарагой! Я ни вчём не виновата, мой хароший! Гадала добрым людям на вакзале, неужели за это пасадят? В глаза не видала этой дряни, мне падбросили эти праклятые наркотики. Своим и другим детям бы никогда не дала. Это недаразумение, мой ласкавый! Падбросили, клянусь мамой!
    - Так, в труси! І ти не відчувала, так? - кричав слідчий.
    - Так, я же спала тогда, очень устала. Бог все видет, цыган любит. Харошего челавека па глазам видно! Давай я тябе, красивый, пагадаю, не нерничай, а то грыжа лопнет, а у тебя - дети, жена маладая красавица. Да гроба верным жене будешь. Дагаваримся, ничего с тебя не возьму, - з золотою посмішкою на всі зуби вмовляла затримана.
    Віра повернула голову на галас за сусіднім столом. Циганка, ніби відчула, пильно глянула їй в очі і сказала: "Я все вижу, ты его убила... убила... убийца!"
    У Віри мороз, мурахи забігали шкірою.
    - Не відволікайтеся на дурниці, Віро Миколаївно, - Цікавий зробив зауваження потерпілій, продовжуючи говорити.
    - Так, ми бачились з Заячук Марією Степанівною, вона дала свідчення протилежні вашим!
    А тепер розкажіть нам, як Ви зі своїм коханцем спланували вбивство свого чоловіка - Шматка Віктора Герасимовича?!!! -
    У Віри віднявся язик, затряслася щелепа, вона дивилася на слідчого з широко відкритими очима. Руки ходили ходуном, миттєво спітніли долоні, голову вдарило струмом.
    - А что я гаварила, - обізвалась циганка, - что она убийца, а ти мне не веришь, что мне наркотик падбросили! Падбросили, милый, падбросили, даже не самневайся! Бог циган любит!
    - Ти можеш її заткнути?! - роздратовано звернувся Вірин слідчий до свого колеги, вказуючи на язикату циганку.
    - А тепер розкажіть нам правду і нічого окрім правди!!! - несподівано гаркнув він на Віру, грюкнувши кулаком по столу так, що запальничка луснула в його руці.
    - Пред'явіть паспорт і почнемо все спочатку, гражданко Шматко Віро Миколаївно! Представник закону почав заповнювати на комп'ютері слідчий протокол. Ким являється потерпіла вбитому, де проживає? Всі особисті дані громадянки Шматко Віри Миколаївни дуже цікавили Цікавого О.Ф.



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. У пошуках щастя


    Як чудово сидіти на березі річки і споглядати навколо Божу красу. Лавандове небо полоскало в прозорій воді кучеряві коси верболіз, лагідне сонце гралося з перистими хмарками в піжмурки. Синьоока далина вабила до себе воркітливих голубів, що спурхували з квітучих дерев в бузковий простір. У затишнім лататті цілувалися білосніжні лебеді. Якби ж і їй крила, теж полетіла б за небокрай в пошуку щастя - мріяла Віра. У соковитій отаві гуділи пухнасті джмелі, бджоли перелітаючи з жовтої квітки на рожеву. Коники діставали смички і вигравали на скрипках фантастичні мелодії травня.
    Віра сиділа на бережині і блаженно теплою долонею пестила шовкову траву. Її пальці ковзали по м'якій руні та несподівано намацали щось на поверхні землі. Коли Віра подивилася на те, що знайшла неймовірно зраділа. На долоні виблискував золотий, гравірований, старовинний, чималий натільний хрест, але на ньому не було написано "Спаси і збережи". Віра сполоснула знахідку у чистій воді і одягла на ланцюжок, що колись подарував чоловік. Тільки вона повісила хрест на шию, як небо миттєво почорніло і стрілою вдарила блискавиця. Яскраве сонце зникло, а з громового неба посипався, волоським горіхом, град. Жінка схопилася на ноги і почала тікати від негоди. Вибігла на битий шлях щоб сховатися в батьківській хаті, але побачила, що на зустріч мчить стадо худоби. Величезні чорні корови та бики з гострими рогами і піною на морді били ратицями шлях, нахиляли страшні голови до землі. Розлючені чудовиська готові були розчавити, розтерзати Віру в будь-яку мить. Жінка зостраху сховалася за старим крислатим дубом, що ріс обабіч дороги. Серце вискакувало з грудей. За тим же деревом сховалася від лиха згорблена старенька бабця в черничому вбрані.
    - Господи, сказала Віра, що коїться зі світом, Ви це бачили?
    - Бачила, доню, і не раз, це жах!
    Зніми з себе хрест і поклади туди де взяла, ти ще не готова нести таку непідсильну, важку ношу. Візьми мою лозину і нею відганяй шалених тварин.
    Віра так і зробила. Вона била лозою скажену худобу з налитими кривавими очима і помалу пробиралася до річки, щоб покласти хрест на місце. Вона майже дійшла до того місця, де знайшла цей символ, але тут найлютіший, божевільний бик накинувся на неї і піднявши на роги жбурнув у річку. Опинившись в воді ледь перевела дух, як відчула, що хтось її тягне за ноги на дно ріки. Віра почала відбиватися від того чудовиська, що хотіло її втопити. Вода була настільки каламутною, що побачити ворога не вдавалося. Вона задихалася, наковтавшись брудної води. Виснажилася, почала втрачати свідомість, не було більше сил боротися. З останніх зусиль зібравши волю Віра зірвала хрест зі своїх грудей разом з ланцюжком. Ворог відступив і з жертвою почав спливати на верх. З першим вдихом повітря Віра від жаху закричала прокинувшись -
    Віктор! Віктор! Навіщо, за що? Це він її душив і намагався втопити.
    - Свят, свят, свят - перехрестилася Віра приклавши свій натільний хрестик до вуст. Серце шалено калатало, волосся було мокрим, ніби щойно прийняла душ. Вона хватала повітря, як риба, яку викинули на узбережжя, хоча в кімнаті був сильний холод - протягом дуло з відчиненого вікна.
    - Це сон, це просто жахливий кошмар, страхітливе видіння, сама себе заспокоювала жінка закутавшись у ковдру. З широко відкритими очима лежала на вологій подушці і не могла заспокоїтися. У напруженім мозку пропливали кадри останніх подій. Їй здавалася, що то теж жахливий сон. Та сама тиша, і зараз в проймі дверей з'явиться її чоловік і з кислою міною на обличчі попросить приготувати вівсянки. Пройшла година, а ніхто її не турбував. Тиша довбала скроні, порсалася в душі, шукала по кутках павуків і не знаходила. Віра не відчувала тіла, тепла, несила була повернутися на інший бік не те, що встати. Лежала підгарбавши ноги боячись поворухнутися. Їй нестерпно хотілося пити, в сухім горлі гіркий клубок ніяк не могла проковтнути. Вчорашня горілка давалася взнаки, пекла полинна печія і жінка не витримавши обережно піднялася. У залі на неприбраному столі знайшла мінералку і залпом випила повну склянку. Ялинка похнюпившись поволі втрачала поруділі голки минулого.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. Новорічна ніч
    Віра розбирала новорічну ялинку, яку кілька днів тому наряджала. На дивані сиділа Марія - Зая і дивилася, як вона знімає іграшки і гірлянди і обережно складає у картонну коробку.
    -Хай би стояла, сьогодні ж Новий рік, чуєш, люба? - вмовляла подругу.
    - У мене свято скінчилося після того, як помер Вітя - схлипнула, сьорбнувши носом вдова.
    - Стільки ж їжі і випивки залишилося після поминального обіду, сядемо, вип'ємо, пом'янемо, заллємо горе перцівкою.
    - Нап'ємося, не переживай, але без ялинки. Невже ти не розумієш, що у мене зараз кішки шкребуть на душі, я дуже себе картаю. Якби я не пішла тоді у неділю з дому, цього б не сталося.
    - Та, ні, чому бути, того не оминути. Він би при тобі помер все одно, бо у кожного є дата народження і дата смерті, це й коню ясно - Марічка для підтвердження підняла вказівний палець вгору, у напрямку стелі, маючи на увазі небо.
    - Зая, ти не все знаєш! У нас був обшук. Віктора вбили! В його крові виявили клофелін і отруту. Я не хотіла нікому говорити на похованні, сама розумієш, поки, що це таємниця.
    Зая вирячила мигдалеві очі і відкрила широко рота від подиву.
    -Як таке може бути, це ж не ти, Вірунь, скажи, не ти?
    - А, як ти гадаєш?
    Марія замислилась на хвилину, а після сказала:
    - Я не вірю, що ти на таке могла піти. Ти не здатна муху вбити не те, що людину. Так, ти інколи можеш бути різкою, грубою, нестримною, якщо тебе дістати, але, щоб вбити?
    Віра, знявши червону зірку з маківки ялинки, сумно зітхнула. Жінки накрили на стіл і вмостилися навпроти один одного.
    - Наливай, Зая, я хочу сьогодні набратися, щоб ні про що не думати. Розумієш?
    - Та ні, Вірусь, так не годиться, ти зараз все мені розкажеш, ти ж знаєш, що я - могила. Для підтвердження Марія затулила губи долонею.
    - Знаю, знаю, але річ у тім, що я сама нічого не знаю.
    - Як це не знаєш? - запитала здивовано подруга.
    - Нічогісінько не знаю, не відаю, не бачила, не чула, так і слідчому сказала. А ще сказала, що ми з тобою у той день були разом, ти ж підтвердиш алібі?
    - Наливай швидше - крикнула Марія! Хоч телевізор був ввімкнутий без звуку, вона сидівши обличчям до екрана побачила, що виступ президента скінчився. Годинник зупинився на позначці дванадцять.
    - Давай вип'ємо за те, щоб було з ким, щоб було де, щоб не застукали ніде, бо щоб добру не пропадати, коли попросять треба дати! - зареготала задоволена собою Зая.
    - Що ти мелеш, твої жарти зараз недоречні.
    - То, що і позубоскалити вже не можна, чи що? Може, завтра нас посадять, то давай шугонемо з дев'ятого поверху. Я тобі ось, що, подруго, скажу, поки ми живі, ми будемо жартувати і любити!
    Тож давай хоч за це вип'ємо, а там будь, що буде!
    - Давай, будьмо! - жінки цокнулись чарками і обнялися.
    Відтоді, як помер Маріїн чоловік вони завше зустрічали Новий рік разом - Віра, Маруся і Вітя.
    Заячук Марія виховувалась в дитячому будинку. Батьків у неї зроду не було, її знайшов двірник у туалеті новонародженим немовлям. Відволодали в лікарні, обігріли в дитячому будинку "Малятко", вивчили і виховали в інтернаті, а опісля викинули безпритульним песиком блукати по світу. Якби не була сильною, то, мабуть, спилася, чи пішла б на трасу шукати щастя, але Маруся влаштувалася на фабрику і там зустріла, такого ж бідолаху, з яким і одружилася. Жили душа в душу, отримали квартиру, але дітей не було. Після смерті чоловіка, подруга ще більше прикипіла серцем до Віри з якою колись працювала разом, тільки Марія в цеху в'язальницею, а Віра у відділі кадрів. Вони зразу відчули симпатію один до одного, а згодом з'ясувалося, що живуть поряд.
    Марія була кругленькою, маленькою на зріст, комунікабельною, веселою щебетухою, щедрою і легкою на підйом. В м'ятних очах бігали бісики а з круглого, як коло циркуля обличчя, ніколи не зникала посмішка. Навіть зараз у цей скорботний час вона не могла її приховати від подруги.
    - Вірочко, - а давай сьогодні будемо згадувати тільки, приємне, хороше, бо кажуть, як Новий рік зустрінеш, так він і пройде! - з дитинною радістю запропонувала подрузі Маруся. Кирпатим носом понюхавши смажений минтай і впевнившись, що з ним все гаразд, вона поклала собі і Вірі в тарілку кілька шматків і знову налила в чарки горілки.
    - Це точно їжа зі вчорашнього столу? Ти ж кажеш, що Віктора отруїли, то може в рибі отрута? - перелякано мовила Зая.
    - Всі продукти забрали на експертизу, не бійся, а те, що не забрали я викинула.
    - А... що ще вони говорили? - допитувалась Марічка уже серйозно і насторожено.
    - Нічого! Робили свою справу, сказали, що викличуть згодом на допит!
    - Ого!
    - Ого ж! І про тебе розпитували, ти ж підтвердиш, що ми були разом? Я на тебе покладаюсь.
    - А хіба ми були разом? Жартую, жартую, звичайно підтримаю, але потрібно обговорити, де ми були, що ми робили? Щоб не було розбіжностей. А то я скажу, що в лісі, а ти скажеш, що в кіно! Марія уже не посміхалася, язик в неї заплітався і вона виглядала кумедно.
    - Зая, ми були в парку, а після ходили біля озера, бо будуть розпитувати про фільм і всі подробиці сюжету, краще відмовитися від цієї версії.
    - Теж мені у таку паршиву погоду ходили біля озера, ти ще скажи, що карасів ловили без вудочок - посміхнулася Маруся? Де ми могли тинятися з тринадцятої години до дванадцятої ночі?
    Віра на це запитання не могла відповісти...
    В кімнаті запанувала тиша, розмова не в'язалася і коли у пляшці скінчилося спиртне, господиня заснула в кріслі безпробудним сном. Марія встала, хитаючись з дивану, оглянула зором кімнату. Гола ялинка стояла сиротою в кутку. Завтра Вірка викине, подумала вона і тихо попленталась на кухню, а через дві хвилини, закрившивши за собою вхідні двері, зникла за порогом квартири.

    26.12.2020р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Поховання
    Так дивно дивитися на білу засніжену землю, на це чисте лляне полотно і на ртутний обрій - думала Віра йдучи за гробом чоловіка. Світ перевернувся. Небо стало темною землею, а земля світлим зимовим небом. Снігу навіяло багато і весь цвинтар покоївся під песцевим хутром, який вкривав пам'ятники, залізні хрести, могили, ховаючи під собою чийсь нестерпний біль та невиплакані сльози.
    Віра, наковтавшись заспокійливих пігулок, стояла біля домовини в прострації. Поряд син витирав рукавом куртки заплакані червоні очі, а вона не могла вичавити з себе жодної сльози. Всі погляди зосередились на ній, деякі люди навіть перешіптувалися.
    - Господи, помилуй, Господи помилуй, святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний помилуй нас, крутилося в її голові заїждженою старою платівкою після заупокійної молитви священника і вона не могла ту скорботну музику вимкнути. Розпорядниця траурної процесії почала зі страждальницьким, виглядом на обличчі розказувати присутнім біографію чоловіка.
    - Сьогодні ми прощаємося і проводжаємо в останню дорогу чудову, прекрасну, шляхетну людину - Шматка Віктора Гавриловича, який все своє життя присвятив дружині, людям і дітям. Він закінчив "Київську юридичну академію внутрішніх справ", працював начальником відділу... вона почала перераховувати всі досягнення винуватця події, підглядаючи у старий блокнот.
    Передчасна, люта смерть обірвала життя нашого дорогого Шутка Віктора Гавриловича, помилившись у назві призвіща, вона, не помітивши, продовжувала зі скорботою і такою тугою в голосі, що всі присутні розридалися. Вірі хотілося, щоб ця фальшива проповідь швидше скінчилася і не тому, що в неї задубіли ноги і руки. Їй дуже хотілося втекти з цього жахливого міста мертвих.
    Вона різко зиркнула на ораторку з ритуальних послуг і та зрозуміла, що потрібно закруглятися!
    - Можете прощатися, дорогі мої, з небіжчиком - нарешті сказала вона, вклавши в цю трагічну фразу всі свої театральні здібності актриси любительського театру.
    - Тату, таточку - жалібно заридав син схилившись над сосновою домовиною. - Як же ми без тебе будемо жити?
    Ні, дійсно, світ перевернувся - чорне стало білим, а біле чорним - думала Віра!
    Господи помилуй, Господи помилуй...
    Вдова підійшла і нахилившись над чоловіком похапцем перехрестилася і поцілувала його в мерзле чоло.
    - Спи спокійно, пробач, пробач...якщо можеш - промовила тихо, зашкорублими губами торкнувшись зальодовілої щоки мерця. Він лежав, як живий, навіть кращий ніж тоді, коли вона бачила його востаннє. Віра не могла відірвати погляду від його сухорлявих рук, схрещених на грудях. Почала поправляти хрестик, надруковану на патері прохідну молитву Богу, іконку біля узголів'я, а після заклякла, як вкопана дивлячись, на чоловіка. Марія смикнула її за рукав і вона відійшла вбік.
    Людей було мало. Чоловік пережив майже усіх своїх друзів. Декілька сусідів, Марія Заяченко - Зая - найближча подруга Віри, старший син Сергій з дружиною та дітьми, (молодший не приїхав) і найближчі родичі небіжчика. Всі по черзі прощались, а Віра, переминаючись з ноги на ногу, дивилася на це дійство ніби збоку. Подумки була далеко. Уже давно втекла з цього кладовища, але її завше повертали назад щось питаючи - то де хліб, хустка, гроші, пляшка, що потрібно дати гробокопачам, то розрахуватися зі священником, а то кинути три жмені мерзлої землі на віко труни.
    Святий Боже, Святий кріпкий, помилуй нас!
    Глянувши навкруги Віра побачила, що свинцеве небо прояснилося, сніг іскрився, полискував дрібними паєтками, срібним бісером переливався на сонці. Їй здалося, що душа покійника радіє в цю мить. Але тут вона помітила чорну ворону, яка сиділа на сусідньому хресті і пильно дивилася їй у вічі!
    - Господи, чи це не та сама ворона, що прилітала напередодні смерті чоловіка? Птаха декілька разів каркнула і щезла в гущі високої сосни.

    25.12.2020р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -