Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тетяна Левицька


Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. Революція гідності у святій Лаврі
    I
    Кінець березня 2014 року видався надто холодним, хоча в повітрі пахло весною і Революцією гідності. На Хрещатику палили шини, прощалися з Небесною сотнею, а Оксана Шептуненко зі своїм чоловіком та сином їхали з Києва на екскурсійному автобусі у Почаївську Лавру, щоб сповідатися і причаститися у чернечій обителі святих таїн. Попросити насамперед здоров'я, яке останнім часом неабияк підводило. За вікном транспорту миготіли сумні, безбарвні пейзажі і настрій нічим не відрізнявся від них. У лісі ще лежав сніг, а поля вже звільнялися від криги, танули морозивом під весняним сонцем де місцями зеленіли озимі.
    Три дні, як розпочався пасхальний піст. Прибувши у чернечий монастир на високій горі, богомольці розмістилися в готелі на території Почаївської Лаври, а вранці вставши о шостій, помолившись перед святими образами, пішли до храму, де вже о п'ятій розпочалася літургія. Величезна черга на сповідь вервечкою до старого батюшки Се́ргія закінчувалася аж на гранітних сходах, а до молодого ченця людей майже не було, то ж Оксана з Олександром і Вадимом пішли до худенького, приземистого, священнослужителя, який чекав у зажурних роздумах на сповідальників, погладжуючи рідку чорну борідку, скануючи поглядом парафіянин. Першим до аналоя* пішов син Оксани Вадим, та йому не дозволили причаститися. Нещодавно розлучився з дружиною, але не розвінчався.
    — Страшний, смертний гріх! — кричав батюшка кидати родину.
    — Тож не я кидав, а мене, — пояснював Вадим, та чернець навіть слухати не хотів. Сашко теж похнюпивши носа жалівся, що його не допустили до святої чаші з дарами. В подробиці не вдавався, але по його обличчю рідні зрозуміли, що смертні гріхи в рай таки не пускають. Наступною пішла Оксана.
    — Ти слухала сповідальну молитву, запитував отець Діонісій.
    — Так, в готелі молилася і тут. — говорила жінка.
    — Не бреши, я не бачив тебе у храмі, коли читали покаяння! Чернець дав щигля безбожній грішниці, луснувши боляче у перенісся ошелешеній, та емоційно після того, як прочитав молитву, продовжив.
    — Ти, християнко, раба Божа?...
    — Оксана!
    — Постуєш?
    — Ні, бо хвора на рак, лікарі не дозволяють, багато втратила білку, — поправляючи перуку на лисій голові пояснювала жінка. — Пройшла вісім хімієтерапія, прооперували, а зараз знову призначили 28 курсів променевої. Не знаю чи витримаю?
    — Все одно потрібно відмовитися від скоромної піщі. Не прикривайся хворобою. Піст ще нікому не зашкодив, — душу очищає, розуму вчить. Я не можу тебе благословити іменем Ісуса Христа — сина Божого на причастя!
    — Отче, — ридала на колінах хвора, — не певна, чи доживу до завтра, стадія четверта, я дуже виснажена, ледь добралася до Вас. Присягаюся, що розпочну піст сьогодні ж. — Плакала, цілувала руки, та отець Діонісій був невблаганний.
    — От, як би ти хоча б кілька днів попостилася і почитала акафісти, псалтир, то була б інша справа, а так прийдеш наступного разу.
    — То наступного разу може й не бути.
    — Усе в руках Господа.
    Жінка плачучи відійшла від ченця з каменем у серці та виразкою в душі. Парафіяни уже співали Отче Наш, в Олтарі за лаштунками іконостаса готували з червоного вина та проскур святе причастя, а Оксана ніяк не могла заспокоїтися. Ніби сам святий Петро закрив перед нею ворота раю. Їй навіть не дозволили виправдатися перед Господом, сповідати гріхи. Сльози образи і каяття заливали повеням обличчя, коли хтось торкнувся її зсутуленого плеча.
    — Я ж вас попереджав, — співчував гід, — щоб не йшли до цього юродивого на сповідь. Він мало кого допускає до причастя, загалом лише монахів і то, коли настрій більш-менш непоганий. Ставайте до отця Се́ргія, хоч черга велика, він дуже людяний, добрий, сердечний.
    Так і зробили. Старий чернець уважно вислухав усіх та накривши єпитрахиллю відпустив гріхи. Причащатися довелося в іншому храмі, але всі з полегшенням зітхнули, коли отець Се́ргій доброзичливо благословив і осяяв хрестом.

    II
    Після причастя у Свято-Успенському соборі і пісного обіду у Лаврській столовій, нашим прочанам захотілося відвідати печерку преподобного Іова, де він любив вдаватися до молитов на одинці з Богом.
    Один зі співів служби Іову говорить наступне: «Відкрий вуста твої, печера кам’яна, і скажи нам, як часто потоки сліз Іова омочили тебе? Як його зітхання стін твоїх не розірвали? Як світло Божественне тебе не обпекло? Як Ангели з подвигів Іова дивувалися?».
    Так ось, кілька допитливих богомольців зострахом чекали своєї черги, щоб потрапити у невеличку кам'яну печерку, до якої щоб добратися, потрібно проповзти вузьким тунелем — 80 см в діаметрі багато метрів. Казали люди, що праведний пролізе без особливих проблем, а грішник — ні, яким би худим він не був. Це як у вислові з Євангелія: «Легше верблюдові пройти крізь голчане вухо, ніж багатому увійти в царство небесне.»
    — Ви крайня? — почувши за спиною запитання, обернулася Оксана.
    — Так, я, ніби ніхто за мною не займав.
    — Це добре, що черга невелика, бо у тому році перед Різдвом тут яблуку ніде було впасти. Я одягла тоді таку саму спідницю по коліна з розпіркою, як у Вас, то мені одна вірянка-фанатка влупила по спині кулаком так, що іскри з очей посипалися.
    — А я б їй навзаєм врізала б так, щоб вона запам'ятала де раки зимують на все життя — обурювалася Оксана, — одна божевільна мені сьогодні теж хотіла мобілку вибити з рук, думала, що у храмі хочу комусь подзвонити, а я хотіла вимкнути звук, то я ледь стрималася, щоб їй не надавати по пиці. Що за люди, замість того, щоб молитися, просити пробаченні в Бога, вони вказують іншим де стати, як правильно хреститися і що на себе одягати. Цим лише відлучають людей від церкви.
    — Ось, і я так думаю, як Ви, правда цього разу одягла на всяк випадок довгу спідницю, щоб не спокушати ченців і забобонних парафіян.
    — А тепер Вам моя коротка спідниця спокою не дає, так?
    — Не те, що не дає, а якось впадає в очі оцей розріз спереду, у мене, хоча ззаду був і то добряче отримала по спині. За розмовами не зогледілися, як підійшла черга пролазити тунелем, що знаходився на висоті один метр від підлоги у келію святого Іова, Оксані. Її чоловік, худющий, мов швабра, ледь повернувся вузьким отвором назад. Син витяг за руки змученого, спітнілого, захеканого. Не міг ніяк віддихатися.
    — Думав, що ніколи не виберуся самотужки, ледь не задихнувся, застряг посередині і не туди і не сюди. Дивися, люба, може тобі не треба проходити такі страшні іспити? —
    але Оксана витягла руки вперед і пірнула у чорну прірву клаустрофобії. Тримаючись за канат повільно просувалася темним, стислим жерлом. Посередині її чекала несподіванка. Тунель звивався змією і кам'яний уступ боляче врізався у бік попереку. Подолавши складний маршрут жінка помітила, що нога заплуталася у канаті і вона полетіла вниз головою на печерні валуни. «Хоч би не зламати хвору руку» — лиш встигла подумати з переляку успішно приземляючись на кам'яну горбкувату долівку.
    « Хух, слава Богу» — промовила сама до себе вдивляючись у морок маленького приміщення без вікон і дверей. Очі не звикали до темряви, страх заволодів її розумом, сиділа осяваючи себе хресним знаменням на холоднім граніті боячись поворухнутися.
    — Допоможіть, будь ласка, спуститися... — тихо просила жінка, що займала чергу за нею.
    Оксана лише зараз отямилася, побачивши крізь чорний морок білу хустину і масне обличчя знайомої паломниці.
    — Там у кутку є лампадка і ікона. Невже не бачите? Тоді пропустіть мене вперед, я тут уже не вперше!
    Оксана покірно виконувала настанови.
    Коли та плюхнулася на коліна перед образом Богородиці Оксана зробила те ж саме.
    — Святий Іов, упроси Господа Ісуса Христа Сина Божого змилуватися на ді мною.
    Оксана повторила фразу молитви.
    — Господи, пробач усі провини рабі божій Катерині — просила знайома з черги.
    — Господи, пробач усі провини рабі Божій Оксані — шепотіла за нею.
    — Боже, дай здоров'я моїм дітям і онукам. Не допусти горя і біду в мою родину.
    — Боже, дай здоров'я моїм дітям і онукам...
    — Покарай заздрісників і ворогів моїх.
    — І моїх теж покарай! — наслідувала Оксана, бо всі молитви вилетіли з її голови горобцями від стресу.
    Боже, зроби так, щоб ДНР і ЛНР** перемогли і Росія правила усім світом!
    — Шо, шо? Що Ви таке мелете, парафіянко? Приїхали з Донбасу в український храм і просите за ворогів наших? Як мені хочеться зараз вас влупити по спині кулаком, так само як та жінка, що вас угріла за розпірьоху у спідниці.
    Оксана миттєво піднялася з колін і вхопившись за канат підтягнулася і поповзла тунелем жаху на світло.
    — Жіночко, благаю, допоможіть, рятуйте кричала услід дебела Катерина.
    — Попросіть ДНР, чи ЛНР, хай вас рятує, а я хоч віруюча людина, але не настільки, щоб допомагати злим недругам в біді!
    Довелося Катерині сидіти в печерці Іова до ранку, бо за нею ніхто черги не займав, а сама самотужки вибратися з кам'яного затвора не могла.
    Видно святий Іов був на боці України.

    Аналой* — столик, що використовується для сповіді.

    ДНР і ЛНР ** — терористичні та сепаратистські організації організовані та озброєні Російською Федерацією, які за підтримки російських військ незаконно захопили та утримують українську територію.

    25.06.2025р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Морозиво
    Світлана завжди у неділю давала дітям гроші на морозиво і на білети в кінотеатр, але не цього разу. До зарплатні залишався тиждень, а у її гаманці лежало всього п'ять карбованців. «Колос на глиняних ногах» розвалився і всі кошти у Ощадбанку згоріли одночасно. Трикотажна фабрика, на якій раніше працювала жінка, наказала довго жити. Тепер там кожний цех орендували в'єтнамці, китайці, а люди, які приватизували державне майно, залишилися на вулиці з брехливими сертифікатами в кишені. Чоловік Світлани, що працював водієм, ще якимось чином втримався на підприємстві, але через пів року на нього чекала така ж сама участь.
    — Миколо, що ти лежиш на дивані? Скоро дірку протреш! Футбол не набрид? Взяв хоча б вудочку і сходив би на рибалку. Може, кішці якогось карасика упіймаєш. Холодильник порожній, а їсти усім подавай, і то не що-небудь, а «Докторську» ковбасу. А звідки мені її взяти, коли грошей нема? — тараторила жінка, зиркаючи фурією на чоловіка.
    Микола не зважав на дружину, яка вже третій день намагалася з ним посваритися. Уникав сварок, заспокоював.
    — Що ти розійшлася у вихідний? На рибалку потрібно вставати о шостій, а зараз уже десята година.
    — От, ледар! Діти - голодні, манька - нявкає, жучка - гавкає, а він - у вус не дує, вилежує боки, втикає у голубий екран. — Підійшла до телевізора і вимкнула на самій цікавій миті.
    — Я ж тобі віддав усю зарплатню, усе до копійочки, — спалахнув чоловік. — Навіть на сигарети собі майже нічого не залишив, у хлопців стріляю. Хіба тобі не вистачило того, що я приніс?
    — Вистачило б, якби ти не водив на обіди своїх дружків. То Івана, то Степана, а то цього дебелого, вайлуватого Анатолія. Чому ж ти хоч раз до них не підеш, щоб там тебе нагодували і з собою дали? Скільки я можу тягнутися? Тисячу разів тобі казала, щоб нікого мені більше не приводив. Самим немає що в рот покласти, а він різну шантрапу ледь не щодня годує.
    — Шкода хлопців, далеко живуть, а ми поряд з роботою. — виправдовувався Микола.
    — А чому ж твої любі друзі не подумають, що з пустими руками по чужим ресторанам не ходять? Хоч би разочок дітям цукерочку принесли чи яблучко з власного саду. Це лише ти у мене такий йолоп, що всіх тобі шкода, а їм на нас накласти з високої гори, використовують і все! Косять під дурників, бач, безплатний шинок знайшли, а мені тут коло вас упахуйся, догоджай, від плити не відходь, не кажучи вже про витрати!!! — сьорбала носом від ядучої цибулі, яку нарізала на борщ, роздратована жінка.
    — Свєтко, що сталося, чому ти сьогодні така навіжена? Яка муха тебе вкусила?
    — Максимка і Аллочка просили на морозиво, а я відмовила! Це ти в усьому винен!!! Думаєш про інших, а не про рідних дітей, — не вмовкала жінка грохаючи немитим посудом перед носом чоловіка.
    Микола не стримався, кинув ложку, стукнув кулаком об стіл, плюнув в серцях і, вхопивши риболовні снасті, вилетів кулею на двір. Йому ліпше посидіти біля тихої води, ніж вислуховувати докори дружини і давитися яєшнею.

    Через годину подзвонили.
    — Ти диви, не довго музика вигравала, — горлала Світлана, відчиняючи вхідні двері.
    Перед порогом стояв Анатолій, співробітник Миколи.
    — Ой вибач, Толю, думала, що чоловік повернувся з рибалки, а я тут забігалася на кухні, гостей не чекала, — усміхалася, витираючи мокрі руки об поділ фартуха.
    — Тримай швидше, бач, капає морозиво. Зразу поклади в морозилку, бо поки доніс, то майже розтануло. На вулиці спека.
    «Три пачки «Київського каштана» — нічого собі! — подумала Свєта. – Мабуть, вовк у лісі таки здох.
    — Ой, як у тебе смачно пахне борщем, — підлещувався Анатолій.
    — Окрім нього, хіба що сало з яєшнею можу запропонувати, бо...
    — Насипай, пойдьот! Голод — не тьотка. Ще сьогодні не снідав.
    Господиня заметушилася, а діти прибігли на кухню, почувши з іншої кімнати чарівне слово — «морозиво».
    — Ой, і смачнючий же у тебе борщик, Світланко. Скільки б не частувала — дивуюся. У моєї Гальки такий не виходить, — уплітав за обидві щоки, прицмакуючи товстими губами на всю кухню, вприкуску з салом і часником, поки не набив свого «гарбуза» по самісінький хвостик.
    — Тю, а за морозиво був би забув? Ха, ха, ха!!! — сміявся, приязно дивлячись на п'ятирічну Аллу і семирічного Максимка, погладжуючи роздутий живіт, як барабан, від задоволення.
    Діти стояли коло холодильника, кліпали оченятами і теж весело сміялися, поки Світлана виймала холодні ласощі з морозильної камери.
    — Давай сюди і мисочку чисту теж, — відібрав морозиво в яскравих обгортках з рук господині.
    «Мабуть, сам хоче вручити малим, щоб запам'ятали доброго дядю» — думала жінка, гладячи дітей по голівці.
    Анатолій розірвав лискучі обгортки і скинув три пачки морозива в одну миску.
    — От би ще полити абрикосовим чи малиновим сиропом і притрусити волоським горіхом. У тебе, Світланко, часом нема?
    — Нема!!! — зрозуміла, що її діти морозива від нього не отримають.
    Перехопила сумний погляд Аллочки і серце в грудях защеміло, зайшлося ридмою. Зітхнула, витягла з гаманця останню п'ятірку і сунула в долоньку сина.
    — Ідіть, любі, купіть й собі морозива і на мультики обов'язково сходіть.
    — Тільки беріть «Київський каштан», дуже смачне! — радив Анатолій навздогін, жадібно сьорбаючи молочну нугу, злизуючи ніжну пінку, яка танула на очах. Та миттєво поперхнувся, закашлявся, мисочка вислизнула з рук і рідке морозиво розтеклося масним білим місивом по підлозі.
    — О, то, може, хай малі і мені куплять три пачки? — але за дітьми давно вже й слід простив…
    А ввечері прийшов Микола з чудовим уловом. Піймав кілька гарних сомів, які на тому місці, де зазвичай ловив, не водилися зроду.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Онкомаркер життя
    НКОМАРКЕР ЖИТТЯ

    1. Анастасія
    Кінець січня видався дуже сніжним. Того дня шалено розгулялася хуртовина й Анастасія йшла, прикриваючи вовняним шаликом обличчя від колючого вітру, снігової зливи, що засліплювала очі. Каптур чорної дублянки не рятував. Рукавички не зігрівали долонь, а жіноча сумочка й важкий пакет із харчами не дозволяли заховати руки в кишені. Жінка поспішала до Онкологічного центру на Верховинну, 69 провідати свою найкращу подругу Ольгу, яку прооперували кілька днів тому.
    Зайшовши до вестибюлю лікарні, залишила речі в гардеробі, піднялася на восьмий поверх хірургічного відділення й набрала номер подруги. Коли ж Оля вийшла в коридор і, як зазвичай, витягнула губи трубочкою, щоб чмокнути Настю в щоку, та зненацька відсахнулася від онкохворої, як від прокаженої. Зніяковіла, опустила очі, усміхнулася й запитала:
    – Як ти себе почуваєш, Олю? Я тобі принесла, ось сама подивися, там бульйон, кефір, печиво, фрукти…
    Анастасія зашаруділа пакетами, відволікаючи таким чином увагу подруги від свого переляку, незграбно намагаючись приховати страх заразитися. Їй хотілося віддати все, що принесла хворій, і якомога швидше залишити цей моторошний заклад. Довго не затримуючись, скоромовкою прощебетала:
    – Одужуй, дорога, а в мене сьогодні море невідкладних справ.
    Ользі було непереливки, тому не вмовляла Настю побути ще трохи. Їй видалили молочну залозу й призначили хіміотерапію. Дренажна трубка з невеликою розтягнутою гармошкою – резервуаром для рідини – висіла збоку під махровим халатом. Хвора скаржилася на високу температуру та біль у руці.
    – Тримайся, – сказала Анастасія із заклопотаним поглядом людини, яка поспішає, і пташкою випурхнула надвір. Їй не вистачало свіжого повітря й гуркотливих вулиць, рухливих перехожих, звичних картин зимового пейзажу.
    Настя зачерпнула з куща ялівцю жменю чистого снігу й протерла ним руки. Їй не те що не було шкода Ольги, із якою разом працювала в салоні краси, де завше пахло терпкими лаками й парфумами, вона просто не зносила лікарняного запаху. Терпіти не могла кладовищ і скорботних закладів, траурних церемоній та жалобних мелодій – реквіємів. І не дивно: вік – сорок років, молода модельної зовнішності блакитноока блондинка, із обличчя якої ніколи не зникали голлівудська усмішка й дорога косметика. Чоловік забезпечував матеріальними благами, обожнював і ні в чому не відмовляв. Єдина донька Юля вчилася в інституті, вони любили одне одного, довіряли… У безтурботне життя Насті аж ніяк не вписувалися хвороби й чуже горе.
    Минув рік. У Насті раптово розболілося під пахвами. Неприємно щемило в напруженій правій молочній залозі, нестерпно боліла рука від плеча до кінчиків пальців, особливо на погану погоду. Жінка подивилась у дзеркало й побачила, що правий сосок втягнутий усередину. Нікому нічого не сказавши, поділилася проблемою лише з Олею, яка вже трохи оклигала й вийшла після довгого лікарняного на роботу.
    – Щось мені те, що ти розповідаєш і показуєш, не подобається, Настюшо, дуже схоже на таке, як відчувала я, – говорила Оля. – Будемо сподіватися на краще, але потрібно обстежитися. Сходімо до лікаря разом, у мене залишилися телефони й усі зв’язки.
    – А може, само собою згодом минеться? Ти ж знаєш, що я ненавиджу бігати по лікарях.
    – Ти те саме говориш, що і я тоді, пам’ятаєш? – переконувала подруга. – Можливо, немає причин для паніки, та береженого Бог береже, завтра йдемо до лікарні.
    Ніяких заперечень Оля не хотіла чути й записала Настю на прийом.
    Під кабінетом онколога Анастасія дуже хвилювалася. Розпитувала Ольгу до подробиць про її самопочуття під час хвороби.
    Жінка в білому халаті запросила до кабінету. Настя сподівалася, що лікар її огляне й поставить діагноз «мастопатія». Але коли зробили УЗД й мамографію, то виявили злоякісну пухлину – карциному правої молочної залози. Шок. Рак – таке страшне слово. Це смертний вирок! Не вірила й потай плакала, кусаючи нігті. Оля втішала, але потрібних слів не знаходила.
    – Усе буде добре, не ти перша й не ти остання.
    – Це якась помилка… – не вірила Настя. – От поглянь на мене, маю гарний вигляд, хіба що трохи схудла… і слабкість, але це від того, що забігалася. У мене ніяких симптомів немає. Буває, що й лікарі помиляються! –переконувала не так подругу, як себе.
    – Настюшо, що ти кажеш? Сама ж бачила на знімку пухлину в грудях, – нагадувала Ольга.
    – А може, вона доброякісна? – шукала іншу причину Настя, бо ніяк не хотіла повірити, що з нею могла трапитися біда.
    Через тиждень, після біопсії та гістологічного дослідження, підтвердилося: рак.
    – Не буду говорити ні чоловікові, ні доньці, – вирішила миттю. – Ця страшна новина їх уб’є. Сама впораюсь зі своєю проблемою.
    Лише Ольга знала правду. Настя радилася з нею й тому добре знала, через що доведеться пройти.
    Удома сказала, що в неї в грудях кіста, але лікарі призначили чотири хіміотерапії до операції, так, про всяк випадок. Збираючись на першу хімію, напередодні викурила пачку цигарок – так було моторошно.
    О дев’ятій ранку вже була на шостому поверсі хіміотерапевтичного відділення на Верховинній, 69. До палати, де на ліжках лежали жінки різного віку, зайшла медсестра. Із кислою міною на обличчі почала підключати крапельниці. Сьогодні Зоя була не в гуморі. Щось неприємне трапилося вдома, і медичну сестру дратували хворі, а особливо їхні родичі. Когось вигнала за двері, іншим зробила зауваження, щоб голосно не розмовляли, а хтось не міг допроситися замінити один препарат на інший.
    – Які ви нетерплячі! – говорила вона. – Я одна, а вас багато! Усім одночасно ригни да поклади. Куди вам поспішати, лежіть спокійно й чекайте своєї черги, у мене ще кілька палат…
    Ті, хто вже крапався не вперше, мовчали, бо знали, що Зоя найкраще знаходить вени, навіть у тих, кому хімія спалила їх дотла. Через крапельні системи вливали червону, білу, голубу, фіолетову, жовту рідину захмарно дорогих препаратів. Це тривало до вечора, але Насті здавалося, що вічність.
    Дуже нудило, цитрусові й боржомі не могли впоратися з хвилею, що зрадливо підступала до горла. Втупившись у штангу з наступною склянкою доксорубіцину, циклофосфану, дексаметазону, рахувала краплі, які щосекунди падали з пляшечки в прозору трубочку: один, два, три, краплю за краплею, до ста – і знову починала спочатку. Вогнем пекли судини, терпли руки, пальці ніг ніби кололи сотні голок. У горлі пересихало, лоскотало. Ковтаючи слину, вона то крейдяніла, то червоніла, мов рак, ледве стримуючи блювоту.
    Донька відволікала її розмовами, підтримувала, а Настя мовчала й рахувала краплі: один, два, три, – щоб ні про що не думати. Але вимкнути мозок і абстрагуватися від минулого не вдавалося, тому вона почала уявляти, що то цілющий бальзам життя скрапує з тоненької трубочки в її вени.
    Згадувала Ольгу й те, як жахливо боялася заразитися раком, гидуючи взяти від неї будь-що, навіть цукерку, коли та щиро пригощала. Якщо й брала, то потай викидала й ретельно мила руки з милом, дезінфікувала спиртом.
    «Може, це мені кара Господня за те, що не сприймала чужого болю й боялася за себе?» – шукала причину своєї хвороби.
    – Мамо, може, тобі дати води? – запитала стурбовано донька, перебивши раптово думки.
    – Ні, Юлю, боюся, ще більше нудитиме, дай краще дольку апельсина, – попросила хвора.
    Жінку, що лежала праворуч від Анастасії, миттю знудило. Вона почала блювати в пакет із таким надривом, що її чоловік побіг по медсестру.
    – Що, знову те саме? – запитала Зоя виснажену сусідку, якій зробилося зле.
    – Я більше не можу цей жах витримувати! Усе, це остання хімія. Відмовляюся від подальшого лікування, будь що буде!
    – Іще чого! – кричала на неї медсестра. Нарешті вона могла вилляти свій гнів із вуст, як блювоту, на яку за двадцять років роботи навчилася дивитися спокійно, бо звикла й до вигляду, і до запаху. – Ти слабачка!!! – волала вона. – Розмазня! Життя варте того, щоб за нього боротися!!! Візьми себе в руки, і щоб я від тебе цього більше ніколи не чула. Ти мене зрозуміла?
    Хвору то морозило, то кидало в жар. Великі краплі поту стікали з чола на обличчя, але вона, як не дивно, притихла й почала нечутно плакати, заплющивши очі.

    2. Вікторія
    Біля вікна лежала під крапельницею симпатична жіночка – Вікторія.
    Довге, блискуче чорне волосся було заплетене в тугу косу, ідеальні брови – ніби крильця ластівки. Очі, якщо на них падало світло, були схожі на перестиглі вишні.
    – Зою, можете мене відвести? – сором’язливо питала засмучена Вікторія. Часто просилася в туалет.
    Медсестра періодично брала штангу з крапельницею, щоб не виймати голки з вени й не переривати вливання ліків, відводила хвору в кінець довгого коридору до вбиральні й там допомагала їй. За якийсь час не витримала й загорланила:
    – Віко, скільки можна, ти що, не можеш хоч трохи довше потерпіти?!
    Усі в палаті хіміотерапії притихли. Навіть жінка, що плакала, і та замовкла, розплющивши здивовані мокрі очі.
    Ні, Вікторія не могла стриматися. Рак кишківника нещодавно прооперували, видаливши частину сечового міхура, і вивели стому. Та й психологічний стан молодої жінки був гнітючий. Вона весь час відчужено дивилась у вікно на свинцеве небо, укрите білястими плямами хмар. Таємничий небосхил приваблював зір.
    «Що там, за горизонтом? – марила Вікторія. – Чи є Бог за цією безоднею? А якщо є, то за що мені таке покарання, адже нікому зла не чинила… Жила совісно, була в добрих стосунках із людьми й небом. Невже спокутую гріхи батьків, що кинули мене напризволяще? Навіть ніколи їх не бачила…» – намагалася зрозуміти життя й розібратися в собі.
    Їй не хотілося більше ні лікуватися, ні жити. Хіміотерапевтка призначила ліки, від яких не випадає волосся, та їй було байдуже. Напередодні прийшов чоловік і повідомив, що подав заяву на розлучення.
    – Віко, зрозумій правильно й не ображайся. Мені потрібна здорова дружина. Хочу влаштувати життя, поки молодий… Моєї провини в твоїй хворобі немає... Ти перестала мене збуджувати сексуально. Таку хворобу не кожен здатен витримати, тож не гнівайся... Залишімося друзями, якщо хочеш, і синові допомагатиму, як зможу, – виправдовувався Михайло, мнучи праве вухо.
    У Віки перехопило дихання. Вона не знала, що відповісти чоловікові, якого любила.
    – Принаймні, чесно, – усе, що змогла вимовити тоді.
    Дворічного синочка на якийсь час забрав до себе дядько (молодший брат її батька з Бердичева). Лікування фінансував теж він. Вікторія була сиротою до того, як названі батьки взяли її крихітну з будинку немовляти – уже в зрілому віці, упевнившись, що ніколи не матимуть власних дітей. Дуже довго єврейська родина приховувала цей факт від Вікторії, але в сьомому класі дівчинка дізналася від однокласниці, що її вдочерили. Це був справжній стрес для підлітка. Прибігши зі школи додому, вона з порога випалила:
    – Тату, це правда, що я не ваша рідна донька?!
    Батько знав, що рано чи пізно, знайдуться «добрі люди», які відкриють таємницю, тому спокійно зреагував на запитання доньки. Просто підійшов і обійняв так тепло, лагідно, щиросердно, що дівчинка розплакалася в нього на плечі. Вони довго тоді розмовляли про життя й людей.
    – Доню, не ті батьки рідні, які народили й кинули на поталу світові, а ті, що виховують і люблять усім серцем…
    Більше ніколи Вікторія не піднімала цієї болючої теми, бо щодня відчувала, що її люблять, про неї піклуються, її балують, як рідну дитину. Після школи, закінчивши медичне училище, хотіла вступати до інституту Богомольця, але в батька раптово стався серцевий напад, і він помер від інфаркту. Через пів року й мама від туги за ним відійшла в засвіти. Недарма кажуть люди, що біда ходить парою.
    Віці довелося влаштуватися на роботу в аптеку. Якось улітку була з подругою в Гідропарку. До них на килимок підсів симпатичний хлопець. Познайомилися, розговорилися. Почали зустрічатися. І дуже скоро пов’язали свої долі рушниками.
    Молода пара жила разом у квартирі, що дісталася в спадок від названих батьків. Вікторія працювала провізором, а в чоловіка був власний невеличкий бізнес. Михайло хотів, щоб вони жили для себе, та невдовзі дружина завагітніла, і вони разом прийняли рішення народити дитину. Кілька років тривало їхнє щастя. Та після пологів Віку почали мучити запори, вона подовгу затримувалася в туалеті.
    – Що ти там застрягла? – сміявся чоловік. – Мені що, до сусідів бігати?..
    У лікарні вона попросила про колоноскопію.
    – Навіщо вам терпіти таку неприємну процедуру? Із вами все гаразд, попийте проносне, узвар, кефір, поїжте чорносливу… усі аналізи чудові, – не розуміла лікарка з чималим стажем роботи. Довго не могла встановити правильний діагноз. Навіть хотіла направити бідну Віку до психіатра. Молода жінка наполягала на ретельному обстежені. Коли добилася свого, виявили рак кишківника з метастазами в сечовий міхур.
    – Я дуже здивована, – ніяковіла лікарка районної поліклініки. – У моїй практиці вперше така помилка.
    Віка стояла поруч незворушна, ніби це не про неї йдеться й не їй щойно повідомили про страшну хворобу. Виснаженій пекельним болем жінці здавалося, що правильно поставлений діагноз – це вже шлях до успіху. Вона молода й подолає онкозахворювання. Головне: не впадати в паніку – переконувала себе.
    Чоловік сприйняв новину на диво спокійно, хоча до хвороби казав, що дуже кохає її й любить сина.
    Коли у Віки почалися негаразди з кишківником, Михайла як підмінили. Став відчуженим, нестриманим, дратівливим. Перейшов спати до іншої кімнати. Після операції кілька разів прийшов до лікарні, потім надовго зник.
    Жінка чекала щодня, та згодом змирилася зі своєю долею. Настала депресія. Перестала спілкуватися з друзями, замкнулася в собі. Виведена стома могла будь-якої миті підвести неприємним запахом. Віка не могла контролювати свій стан. Милася часто, але здавалося, що люди її цураються. «Тільки б не осоромитися при всіх», – думала, коли знову припікало в туалет.
    – Зою! – із тугою в голосі покликала хвора.
    – Віко, роби в памперс, а то мені ніколи! – сердилася медсестра. – Коли вже цей день скінчиться? У понеділок завше такий дурдом!
    Донька Анастасії Юля кинулася до Віки. Допомогла піднятися з ліжка. Жіночка з удячністю глянула на неї і, тримаючись за живіт, повільно пішла в кінець коридора.

    3. Хіміотерапія
    – Отаке ставлення до онкохворих, – обізвалася літня жінка, що лежала під крапельницею на ліжку коло дверей. – Тут і так тоскно, а медсестри ще й покрикують, ніби ми не люди.
    – А що вам не подобається? – втрутилася статна жінка в блакитній хустині – хвора завідувачка променевої терапії цієї ж лікарні.
    – Он в Ізраїлі й біля хворих бігають, і виліковують рак без проблем! Усі хочуть туди потрапити, щоб одужати, – сперечалася жінка.
    – Була я в Ізраїлі, першу хімію там проходила. Ті ж самі препарати вливали. Хіба що фіранки на вікнах кращі й обслуговування, – пояснювала завідувачка Людмила Петрівна. – Двадцять тисяч доларів викинула за один сеанс хіміотерапії – та й приїхала назад на Верховинну.
    – Отож! Свої хоч із нами не панькаються, але й три шкури не деруть.
    – А я вам так скажу: якщо на життя, то й тут вилікують, а вдома й стіни допомагають, – тихо сказала лиса жіночка Катерина. – Он Раїсу Горбачову де тільки не возили! Нічого не допомогло – поховали. І грошей було повно, і в найкращих клініках лікували, і що з того? Бога потрібно молити, щоб усе владнав…
    На краю ліжка сиділа донька Катерини – Світлана. Років двадцять, не більше. На голові красиво зав’язана кольорова хустина у формі чалми. Примружені сірі очі, впалі щоки. Худенька, маленька тростиночка, яка лагідно гладила материну руку.
    Та жінка, що блювала, знову почала стогнати й скаржитися.
    – Я не витримаю ще однієї хімії… – кривлячись, повторювала вона.
    Світлана повернулася до неї й почала радити, які ліки приймати, щоб зменшити нудоту.
    – А ви медик, що іншим радите? – знову втрутилася хвора завідувачка.
    – Ні, але знаю, – дівчина почала всім розповідати свою історію: – Коли кілька років тому мама захворіла на рак молочної залози, я дуже за неї хвилювалася. Бачила, як важко було здолати хворобу. Падали лейкоцити, лікарі переносили на деякий час хімію, а ми покращували кров.
    – І якими препаратами? – запитала донька Анастасії.
    – Усе дуже просто, запам’ятовуйте. Потрібно на літр води всипати склянку вівса й варити на слабкому вогні годину. Щоб не було гидким, за п’ятнадцять хвилин до кінця додати жменю сушки, а тоді все процідити, добре вичавити рідину й приймати по пів склянки тричі на день. Ми пили – і допомогло, – ділилася рецептом Світлана.
    – А я п’ю червоне сухе вино, дівчата, набагато приємніше й корисно, спробуйте, – радила та жінка, що лежала біля дверей.
    – Так ось, – продовжувала дівчина. – Мама вилікувалася, а я намацала, як приймала душ, у правій груді маленьку горошину. Сходила до мамолога, сказали, що невеличка доброякісна пухлинка, із якою можна жити сто років. Я й жила два роки, обстежуючись періодично. Робила УЗД, мамографію. Урешті лікар порадив видалити й забути. Так і сказав: «Бачу ви дівчина маніакальна, тож краще, щоб не думати про погане, позбутися проблеми раз і назавжди». Я так і зробила. Операція не складна. Через кілька днів уже була вдома й думала, що все позаду, та зателефонував лікар, який оперував, і повідомив, що гістологія погана. Пухлинка виявилася злоякісною. Ви уявляєте, у моєму віці… такий жахливий діагноз… Думала, лікарі помилилися. Такого не може бути зі мною… Але потрібно дивитися правді у вічі, – засмучено говорила Світланка.
    Присутні в палаті слухали затаївши подих і співчували.
    – Довелося пройти безліч хіміотерапій і ще одну операцію з видалення лімфатичних вузлів. То я переживала за маму, а тоді вона за мене, – зі сльозами на очах продовжувала розповідати дівчина. – Ой, щось мені душно, спекотно, – і скинула хустину. Усі побачили, що її волосся схоже на каракуль: тільки почало відростати.
    – Оце страшно, коли молодь хворіє на рак, – зворушено промовила Людмила Петрівна.
    – Так от, – продовжила Світлана, – коли мама дізналась, що в мене те саме, що й у неї, почала себе звинувачувати й дуже хвилюватися.
    – Так, – підтвердила зажурено мати, що лежала під крапельницею. – А що ж ти хотіла, щоб я не переживала за рідну дитину? Це ж від мене ти успадкувала цю страшну заразу. Скільки я молилася, щоб цього не сталося! – заплакала Катерина.
    – Мамо, заспокойся, тобі ж не можна нервувати! – благала донька.
    – Юлю, можна ще раз вас попросити відвести мене до туалету? – озвалася Вікторія. – Будь ласка, не розповідайте без мене, я швидко, не затримаюся, – боялася пропустити кінець історії.
    Світлана зітхнула, співчуваючи, глянула на скорцюблену жіночку, а коли Вікторія повернулася, продовжила:
    – Мама завше була біля мене. Увесь час і страждала, і допомагала. Усі хімії просиділа на цьому самому місці, де зараз я, тримаючи за руку. Мені стало краще, а в мами от… рецидив, і вона знову в лікарні. Уже другу хімію проходимо.
    – Тепер зрозуміло, чому ви така обізнана, – заспокоїлася Людмила Петрівна.
    – Це ж треба, яка жахлива історія, – сказала Анастасія, яка до цього весь час мовчала. – Із вами й вашою мамою все буде добре, – додала сумно.
    – Сподіваємося! – важко зітхнула Світланка.
    Настя, хоч самій було непереливки, співчувала чужому горю.
    Двері відчинились, і до палати зайшла всміхнена медсестра.
    – Ну що, мої любі, хороші, витримали? Які ж ви в мене молодці, красунечки золоті. Заслужили анекдот! – Зоя почала жартувати й знімати крапельниці всім по черзі. – Ви пробачте мою нестриманість, просто сьогодні важкий день. Сина затримала поліція ні за що. Слава Богу, відпустили розібравшись, що він там ні до чого… Віко, ти не хочеш у туалет? Тобі ж не можна довго терпіти...
    День хилився до вечора, і хворі, що вже прокрапалися, покидали палату хіміотерапевтичного відділення. Обмінювалися номерами телефонів, ставали близькими людьми, порадниками, бо їх поєднувала та сама біда.

    4. Алла
    Приїхала до села, щоб допомогти матері викопати бараболю. Кінець серпня видався спекотним. На городі картоплиння міцно трималося за твердий чорнозем. Хоч зубами гризи! Дощі давно не радували, а пекуче сонце так утрамбувало землю, що лопату важко було просунути.
    Полудень малював у небесах перисті хмаринки. Алла втомилася. Укотре нахилилася над ріллею… запаморочилася голова. Поглянула на залитий сонцем небосхил – запекли вогнем очі. Похитнулася, сперлася на держак лопати, щоб не впасти. Мати побачила, що доньці зле, і сполошилася:
    – Алло, піди до хати відпочинь і щось поїж, а я попрошу сусідку Наталку допомогти викопати решту картоплі. Ще трохи лишилось, іди, люба, полеж.
    Донька не заперечувала, бо дійсно падала з ніг. Слабкість в усьому тілі та ватяні руки заважали спритно порати городину. «Що зі мною?» – думала вона.
    У п’ятдесят років почувалася немічною старою. А ввечері ще й сестра зателефонувала, що раптово від інсульту помер її чоловік.
    – Приїжджайте, похорон за кілька днів, – ридала в трубку новоявлена вдова.
    …Алла дуже нервувала, хвилювалася за сестру й стареньку матір. Стояла над могилою, оплакувала родича й навіть подумати не могла, що над її головою теж нависли чорні хмари.
    Повернувшись після поховання з Житомира до Києва, жінка відчула, що з кожним днем втрачає сили. Не могла підняти стомлених рук. Боліло під пахвами. Груди каменем давили на серце, погіршився зір, апетит. Увесь час хотілося спати.
    – Мамо, ти маєш змучений вигляд, змарніла, схудла, якась жовта на обличчі… що з тобою? – запитувала донька.
    – Мабуть, перевтома дається взнаки, – намагалася знайти причину свого поганого стану жінка.
    – Ходімо до лікарні! – благала донька. – Ти як з хреста знята…
    – Не хвилюйся, Аліночко, усе буде добре. Ти ж знаєш: боюся лікарів як чорт ладану… Просто підкосили останні події, на серці тривожно, – заспокоювала Алла.
    Лише тоді, коли стало зовсім зле, звернулися до лікаря. Після обстеження з’ясувалося, що в Алли мультицентричний рак (кілька пухлин у молочній залозі).
    – Як Ви могли пропустити, невже нічого не відчували? – запитував лікар.
    – У мене завжди були тверді груди, ніби набрані молоком, – виправдовувалась Алла.
    – Чому ж не проходили обстеження? – невдоволено дорікав лікар.
    – Думала, усе добре... Діти, онуки, стара мати… забігалася… – зітхала жінка.
    – Ви розумієте, що через ваше недбале ставлення до самої себе та невчасне звернення до лікарів ми навіть не можемо вас зараз оперувати? Спочатку призначаємо чотири хіміотерапії, а коли зменшаться пухлини, тоді будемо вирішувати, що робити далі, – пояснював мамолог.
    Вийшли з лікарні. Сівши в таксі, боялися поглянути одна одній в очі. Аліна тихо витирала сльози, а Алла не могла повірити в несподіваний діагноз. Ще годину тому сподівалася, що нічого жахливого не трапиться, а зараз… третя стадія з метастазами в лімфатичні вузли її приголомшила. Не могла говорити. Тихо гладила доньчину руку й думала про рідних. «Чи витримає мати таку новину? Нічого поки не казатиму, хай доживає спокійно свого віку, бо теж хвора й немічна, та ще й не хоче їхати в Київ, щоб не залишати хату напризволяще…».
    Аллин чоловік, старший за неї на сімнадцять років, дізнавшись про рак, дуже розхвилювався.
    – Я завжди думав, що раніше за тебе помру, а тепер не знаю що й гадати… – бідкався він. – Хто ж мене в старості доглядатиме, води подасть?
    – Оресте, що ти мене ховаєш заживо?! – сердилася Алла. – Я ще не все сказала й зробила на цій землі. Хочу побавити онуків, допомогти мамі, дітям, тобі!
    – Хоч би собі ради дала! – саркастично посміхнувся чоловік і, увімкнувши комп’ютер, уп’явся в монітор.
    Донька з сином підтримували, возили матір на Верховинну до лікарні. Перша хіміотерапія пройшла більш-менш вдало. Аллу не дуже нудило, і через п’ять днів вона знайшла в собі сили вийти в супроводі рідних надвір.
    Ніби вперше побачила світ. Навколо щебетали горобці, воркували на даху голуби. Осіннє золоте листя прикрашало розпашілі дерева. Червона горобина, зібрана в пучечки, виблискувала на сонці коралями.
    – Як я могла раніше не звертати уваги на таку красу? – дивувалася жінка. – Увесь час кудись поспішала, не озираючись довкола, не помічаючи природи.
    За якийсь час син, щоб розрадити матір, подарував два квитки в палац «Україна» на концерт італійського співака Тото Кутуньйо.
    Двадцять днів минуло відтоді, як Аллі влили до вен ядучі ліки, і вона вирішила піти.
    Здавши речі в гардероб, під руку з Орестом увійшла до осяйної зали палацу. На зручних місцях близько від сцени слухали справжні хіти своєї молодості. Музика зворушувала жіноче серце, і по щоках текла скрадлива сльоза. Приємний, хрипкуватий тембр Тото Кутуньо відносив її до безхмарного раю блаженства, відволікав від невтішних думок.
    Після перерви на сцену вийшов маленький хлопчина-ліліпут і затягнув протяжну неаполітанську пісню, що краяла серце. Нестримні сльози заслали очі хворої жінки. Раптом закололо в грудях і запекло в скронях. Мурахи бігали по тілу від щемного співу й душевної сумної мелодії. Алла доторкнулася до голови, щоб поправити зачіску. Пригладила неслухняне волосся й побачила в долоні велике пасмо.
    «Боже! – стрепенулася. – Навіть хустки немає, щоб приховати недолік! А якщо зараз висиплеться все волосся і я постану перед публікою лисою? Усі будуть дивитися й тицяти пальцями, сміятися…» – розхвилювалася неабияк. Боялася поворухнутися, доторкнутися до гарячої голови. Ледь дочекавшись наступного номера, попросила чоловіка поїхати додому.
    – Чому так рано? Чудовий концерт… і такі дорогі квитки. Коли ми ще сюди виберемося? – не розумів він.
    – Хочеш – залишайся, а я піду, – запропонувала дружина, пояснивши причину своєї тривоги.
    – Добре, ходімо! – невдоволено буркнув Орест. Після закінчення пісні вони вийшли із зали.
    Поки дісталися додому, шкіра голови вже пашіла нестерпно.
    – Мамо, сходи в душ і прохолодною водою втамуй жар, – порадила донька.
    Так і зробила. Стояла беззахисна під прохолодним потоком, а в долоні спливало густе каштанове волосся. Те, що ще трималося на голові, обскубувала на собі, як пір’я ошпареної курки, і голосно ридала. Тільки зараз Алла збагнула, що може будь-якої миті втратити життя, так само, як це мертве волосся. На схлипи й ридання прибігла Аліна. Поглянувши на матір, теж гірко заплакала й допомогла позбутися спаленого волосся.
    – Мамо, не плач, ти й лиса в мене гарна. Я тебе дуже люблю! – обнімала невтішну матір. – Завтра підемо на Даринок і купимо тобі чудову перуку. Будеш знову красунею.
    Наступного дня Алла вдягла яскраву хустину. Химерно закрутивши її навколо голови чалмою, подивилась у люстерко й важко зітхнула: «Боже, яка я жахлива!». Ні волосинки на голові, і вії висипалися, і обличчя воскове.
    Не любила ні шапок, ні хусток. Навіть узимку ходила з непокритою головою й не мерзла. Пишне, шикарне волосся було її гордістю. Усі звертали увагу на корону хвилястих кіс. Не докладала особливих зусиль, щоб їх доглядати, закучерявлювати. Помиє шампунем, розчеше – і вони самі вкладуться хвилями навколо миловидного обличчя. А тепер не могла дивитися в дзеркало. Хотілося швидше купити перуку, щоб не бачити себе лисою.
    На Даринку продавчиня привітно всміхнулася й витягла чорну перуку-каре.
    – Це зараз крик моди, – у захваті пояснювала вона. – Будете в ній жінкою-вамп. Усі чоловіки обертатимуться.
    – А можна що-небудь простіше? – просила Алла.
    – Що ви маєте на увазі? – не розуміла продавчиня середнього віку з дуже нафарбованим обличчям. – Я вам раджу нову модель, це найкраще з того, що тут є! – невдоволено позирала на покупців, показуючи довге біляве штучне волосся.
    – Ось цю можна поміряти? – Алла вибрала просту пшеничну перуку.
    Коли зняла хустину, продавчиня змінилась на виду.
    – Тепер я розумію, що вам потрібно, – і витягла з покладів свого товару акуратної форми перуку з природною зачіскою. Алла поміряла – і сама собі сподобалася. І хоч штучне волосся кололо голову, проте вона була дуже задоволена.
    – Мамо, от бачиш, як гарно! Тобі дуже личить, ти в мене красуня, – щебетала Аліна. І мати вперше за останній час усміхнулася.

    5. Палата номер двадцять один
    Першого лютого 2012 року мороз сягнув двадцятиградусної позначки. Зима розгулялася не на жарт. Хуртовина намела повно снігу. Ахроматичні кольори засніженого міста наводили сум.
    На Верховинній, 69 в онкологічному центрі було дуже холодно. У палаті номер двадцять один стояло чотири залізні ліжка з жахливими матрацами, обвислими пружинами й тонкими запраними ковдрами.
    Анастасію й Лесю вже прооперували, а Аллу після чотирьох хіміотерапій готували назавтра на операційний стіл. Лікар у неї був чудовий. Високий, гарний, людяний, а головне – досвідчений фахівець. Хірург-онколог із великим досвідом роботи Антон В’ячеславович.
    Зайшовши до палати й оглянувши підопічну, лікар щиро всміхнувся й запевнив, що все буде гаразд. Великі сині очі блищали привітним вогником надії.
    – Це добре, що на вашій тумбочці образ Божої Матері, – похвалив він.
    – А грудь ви мені залишите? – зі сподіванням у голосі запитала Алла.
    – Нічого не буду обіцяти загодя, усе залежатиме від повторної гістології, яку зробимо під час операції. Не хвилюйтеся. Краще помоліться. Нічого сьогодні не їжте, а зранку й води не пийте. Плануємо прооперувати вас десь об одинадцятій.
    Лікар чорним маркером намалював лише йому зрозумілі помітки на молочній залозі Алли, додавши:
    – Бережіть себе!
    – Добре, дякую!
    – Тоді до завтра, – усміхнувшись і пожартувавши з рештою хворих, вийшов із палати.
    Анастасія лежала на ліжку біля вікна й куталася в картату ковдру. «Слава Богу, що мені залишили груди», – думала. Їй видалили невелику пухлину майже під пахвою, і вона мріяла довго не затриматися в лікарні. Нічого, волосся відросте, головне, що груди на місці. Для певності помацала там, де боліло, і полегшено зітхнула.
    На ліжку біля дверей Алла, повернувшись до стіни, тихо схлипувала, щоб ніхто не почув і не побачив її болю.
    – Усе буде добре, не хвилюйтеся так, – утішала її тендітна жіночка Леся, що вже ходила після операції. Їй кілька днів тому видалили молочну залозу, але вона не впадала у відчай.
    Обличчя Лесі сяяло блаженством, карі примружені очі випромінювали любов. Модна русява перука обрамляла миле обличчя.
    – Дівчата, от побачите, із нами все буде гаразд. Я ходила до матушки Аліпії в Голосіївський монастир і там відчула, що вона мені допомагає. Згодом, як трохи поправимося, підемо разом, попросимо матушку, щоб нам допомогла подолати хворобу, – бадьоро говорила Леся. Підходила до кожного, кропила святою водою, читала молитви й була настільки окриленою, що всіх дратувала своїм піднесеним настроєм.
    «Невже вона не розуміє, що нас чекає смерть? – думала Алла. Невже збожеволіла? Хіба можна настільки неадекватно реагувати на таку жахливу біду, як рак? Ходить і радіє, коли всі пригніченні хворобою. Ніби потрапила не в онколікарню, а в цирк шапіто».
    У двері постукали, і на порозі з’явилася Галина з іншої палати.
    – Валюсю, як ти себе почуваєш? – запитала вона хвору подругу, присівши на край ліжка.
    Валентина, що познайомилася з Галею в центрі діагностики, почувалася кепсько. Після операції трималася висока температура, і жінці було зле.
    – Нічого все добре, якось воно буде, – запеченими губами відказала вона подрузі.
    – Не якось, а все буде прекрасно, – втрутилася оптимістка Леся. – Дівчата, ми в щасливій палаті номер двадцять один, це ж недарма, подумайте! – надихала подруг по нещастю.
    – Тобі легко говорити, – промовила Алла. – Я бачила твого чоловіка. Він добрий, турботливий красень, та ще й відомий музикант. У тебе все є для повного щастя: забезпечена, проживаєш на Хрещатику і горя, мабуть, ніколи не знала, тому так оптимістично сприймаєш реальність. Пурхаєш тут метеликом і радієш невідомо чому… – не могла зрозуміти Алла. – А я турбуюся, щоб мені не знівечили груди, бо чоловік старий і я надіялася на кращу долю. А тепер усе марно. Зник сенс життя.
    – Та ні, дівчата. Кожному Господь дає випробування, які його роблять міцнішим… І в моєму житті все було не так просто й безхмарно, як ви думаєте. Так, я була безмежно щасливою. Обвінчалася з чоловіком, якого любила, і народила чудову здорову дівчинку. Тішилися пів року, а потім донечка захворіла. Ми тоді гостювали в селі у батьків. Цілу ніч немовля невпинно кричало. Викликали швидку, ті сказали, що дитячі кольки. Ставили клізми, носили на руках, а на ранок, коли донька ні на що не реагувала, іще раз викликали лікарів… – Леся на якийсь час замовкла, ковтаючи клубок болю в горлі. – Нас відвезли до районної лікарні… і там наша лялечка померла від завороту кишок. Лікарі були неспроможні її врятувати. Я тоді справді ледь не збожеволіла, – розказувала, не ховаючи сліз.
    – Вибач... я ж не знала, що ти перенесла таку тяжку втрату, – виправдовувалася Алла.
    – Та нічого, не переймайся, я все розумію. Сприймаю життя таким, як воно є, із радощами й болем, та завше надіюся на краще, – Леся витерла сльози й сумно всміхнулася. – Гайда, мої любі, розмовляти про щось приємне. Наприклад, про те, як ми незабаром поправимося й поїдемо в подорож. Ви любите мандрувати?
    Та Лесі вже ніхто не слухав. Важкий, гнітючий настрій охопив усіх, окрім неї, і ніхто не хотів підтримувати розмову. До палати періодично заходили то лікарі, то медсестри, кожен займався своїми справами, Леся молилася Богові, а хворі думали: «Яка ж ця жінка мужня! Бог забрав у неї дитину, а вона знайшла в собі сили жити далі й нікого не звинувачувати у своєму горі. Не розчаруватися. І зараз більше думає про інших, ніж про себе».

    6. Операція
    Наступного дня Алла не могла знайти собі місця, весь час думала про операцію. Руки тремтіли, серце шалено калатало. Рідні приїхали, щоб утішити її й доглядати після операції, але жінка воліла залишитися наодинці, щоб не бачити, як вони хвилюються.
    До палати зайшли медсестри й санітари. Укололи заспокійливе, і Алла лягла горілиць на пересувний вузький тапчан. Її везли довгим коридором, а донька із сином супроводжували до дверей операційної.
    Там поставили крапельницю. Жінці здавалося, що вона зараз засне й прокинеться в потойбіччі, де більше ніколи не буде сліз і страждання. Тоді згадала дітей, і стало соромно так легко здатися. «Ні, усе буде добре! Я буду жити й радіти так само, як тішиться життям Леся, чого б це мені не коштувало. Отче наш, допоможи, збережи й пробач провини мої…» – молила Всевишнього.
    До операційної зайшов хірург Антон В’ячеславович. Пильно глянувши у вічі пацієнтки, теж почав молитися перед іконою Святого Миколая. Це дуже вразило й заспокоїло Аллу. «Такому лікареві можна цілковито довіряти», – востаннє подумала, вдихнувши пари наркозу.
    За три години опритомніла в палаті на своєму ліжку. Діти змащували їй губи водою. Відчувала біль у горлі й слабкість в усьому тілі. Груди були туго перев’язані, з лівої сторони висів дренаж.
    Жінка чула крізь забуття, як сперечаються її діти,
    – Хай мама відпочиває, – говорила донька, – це їй зараз необхідно.
    – Та ні, не можна дозволяти спати, бо ще впаде в кому, – заперечував син.
    – Діти, не сваріться, я не сплю, їдьте додому, зі мною все гаразд, не хвилюйтеся, – тихо, невиразно промовила Алла. – Я лише хочу спокою й тиші, а ви зчинили гамір.
    Рідні переглянулися, порадилися, і донька залишилася на ніч біля хворої, а син із батьком поїхали додому: медсестра дозволила зостатися комусь одному.
    Анастасія піднялася в туалет і, проходячи повз Аллине ліжко, запитала:
    – А вам що, не видалили, грудь?
    – Лікар сказав, що видалили, – обізвалась Аліна.
    – Як же видалили, коли вона на місці? – не заспокоювалася Настя. – Поглянь, Аліно, і сама впевнись, що я кажу правду.
    Донька подивилася на повні обмотані груди матері й побігла по лікаря. З’ясувалося, що дренажна трубка затромбувалася й уся лімфа з кров’ю зібралася всередині рани, утворивши величезну гематому. Черговий лікар видушив набряк, прочистив дренажну трубку й поклав лід на рану. Добре, що Анастасія звернула увагу на прооперовану, а то до ранку неприємний випадок міг би обернутися бідою. Небайдужа Настя врятувала сусідці життя. Про це Алла завше пам’ятатиме з удячністю.
    На обході лікар пояснив, що таке буває в тих, у кого кров швидко згортається.
    – Тепер усе одно, що зі мною станеться, – ридала Алла. – Надіялася, що мені збережуть грудь…
    – А ви думаєте, що ми тут бездушні м’ясники, чи що? – строго сказав Антон В’ячеславович. – Розучилися співчувати людям, зачерствіли душею? Так, у кожного лікаря є своє власне кладовище, але ми намагаємося все робити для того, щоб там не з’являлися нові могили. У вашому випадку необхідно було зробити мастектомію. Ви хочете жити, чи вам потрібна молочна залоза? У трьох лімфатичних вузлах метастази. Вам доведеться пройти ще чотири хіміотерапії і двадцять один сеанс променевої. Витримаєте – будете жити. А я впевнений, що ви мужня, розумна жінка!
    Алла вийшла з палати в широкий коридор. Заховавшись за віконною шторою, не могла стримати сліз. Усе тіло здригалося від болю та стогонів. За вікном хуртовина замітала дороги. Літали білі крихти снігу. На серці було зимно. Сніжило, хурделило так само, як за мерзлими шибками.
    – Не побивайтеся так, усе буде добре, – хтось погладив їй плечі. – Ви думаєте, що чоловікам найбільше важливі жіночі груди? Це не так, повірте, дорога!
    Алла обернулася й побачила чоловіка Лесі.
    – Не обманюйте, жіночі груди насамперед приваблюють чоловіків! Краще б мені матку видалили, і ніхто б не здогадувався, а тепер кому я потрібна з такою бідою? – ридала жінка.
    – Груди ніщо в порівнянні з вашою душею, подумайте над тим.
    Алла глянула на чоловіка Лесі. У його очах було стільки щирості й співчуття, що вона заспокоїлася.
    Іще довго дивилась у холодне вікно. На перехожих, білі кучугури снігу, гладенькі, випуклі, як величезні груди землі. Удалині виднілися багатоповерхівки й гуркотлива дорога.
    Алла згадувала батьківський дім, стареньку матір, якій родичка вже встигла все розказати про хворобу доньки. Шила в мішку не втаїти. Хотілося швидше видужати, обняти й утішити маму. «Я повинна жити й тримати себе в руках, щоб ніхто більше не побачив, як сильна жінка плаче», – пообіцяла сама собі.

    7. Від серця до серця
    – Дівчата, хто хоче винограду? Чоловік приніс багато, – пропонувала Леся подругам у палаті.
    – А в мене є смачні пиріжки з капустою, пригощайтеся, донька напекла, – обізвалась Анастасія.
    У двері постукали.
    – Ой, дівчата, можна я у вас перевдягнуся? – запитала симпатична жіночка, яка тиждень тому лежала в двадцять першій палаті.
    Вона швидко зняла з себе верхній одяг і вдягла модний спортивний костюм.
    – Я ще ходжу на перев’язки, – пояснила Ніна присутнім у палаті. Усе на цій шикарній жінці мало ідеальний вигляд: від зачіски та макіяжу до манікюру.
    – Невже такі жінки хворіють на рак? – запитала Валентина, не приховуючи свого захоплення цією доглянутою красунею.
    – Так, – сказала Ніна, усміхнувшись. – Карцинома молочної залози. Хімії не призначали, бо пухлина була маленькою. Грудь видалили, поставили всередину силіконовий імплант. Коли я в бюстику, то взагалі не видно, що було хірургічне втручання, дивіться, дівчата, – Ніна почала хвалитися прекрасною роботою свого хірурга й демонструвати нові груди. Весела, вродлива, комунікабельна, і грудь зберегла. Дехто пошкодував, що собі не зробив такі ж гарні імпланти.
    …За тиждень хворі почувалися краще. Почали більше спілкуватися й довіряти одне одному таємниці. Після обходу лікарів навідувалися родичі та хворі з інших палат. Галя, подруга Валентини, просиджувала годинами, розказуючи різні цікаві історії. Леся, як завше, читала молитви й підбадьорювала кволіших.
    – Тільки Господь і віра можуть нас урятувати, – повторювала вона, побожно хрестячись.
    – Не кажи, Лесю, не тільки, – заперечила Галина. – Коли я занедужала, пішла до однієї місцевої ворожки. Та порадила вкрасти пута, якими перев’язували руки-ноги небіжчикові. Якраз помер дід Петро, сусід, і я на кладовищі, розв’язавши йому ноги, украла мотузку з домовини так, щоб ніхто не помітив. Прикладала на ніч до грудей – і що ви думаєте? Пухлина набагато зменшилася. Навіть груді не видалили, лише маленьку горошину. Хімію призначили слабку, – задоволено хвалилася Галина.
    – Боже, як ти не побоялася таке зробити?! – запитувала шокована Валя.
    – Коли жити хочеш, і не таке зробиш, і лайно будеш їсти, і землю гризти, якщо скажуть, що вилікує рак (На жаль, Галина померла через пів року. Пухлина виявилася дуже агресивною).
    – А мені, одна жінка теж порадила: піти на базар, знайти найстарішу бабцю, купити в неї кілограм цибулі, а навзаєм віддати паляницю чорного хліба, – розказувала Алла. – При цьому вимовити тихенько такі слова: «Дай мені на життя, а собі забери на смерть мою хворобу»… Та хіба я могла таке вчинити? Подумати навіть страшно!
    – Краще самій згинути, ніж убити людину й на себе взяти страшний гріх! – страхалася Леся.
    – Отож і я так подумала, – підтримала Алла.
    – Усе одно колись помирати доведеться, але з чистим сумлінням краще, – підтакувала Настя.
    Під вечір до палати зайшли медсестра з молодою жіночкою й перебили цікаву розмову.
    – Дівчата, цій хворій потрібно терміново зробити хіміотерапію, можна їй примоститися на стільці біля вікна? – запитала сестричка.
    – Звичайно! – сполошилася Леся. – Хай краще лягає на моє ліжко, а я можу й посидіти біля когось із дівчат.
    Гарна жінка з мармуровим обличчям не лягла, а сіла на Лесину постіль. Усі помітили, що вона вагітна. Чималий животик уже добре було видно під тісною кофтиною.
    Медсестрі ніяк не вдавалося ввіткнути голку.
    – Скиньте, будь ласка, одяг, а то вузький рукав заважає знайти вену, – попросила хвору.
    Жінка зніяковіла, зіниці її очей розширилися. Озирнулася довкола і, глянувши з жахом на присутніх у палаті, повільно зняла бежевий гольфик.
    Усі побачили на її плечах жахливе татуювання.
    Жінка спалахнула від сорому, заплакала й почала виправдовуватися:
    – Не подумайте нічого поганого, у в’язниці я не сиділа. Мене Анею звати, – сумно продовжила, сьорбнувши носом. Розкішне біляве волосся не могло прикрити синіх троянд на плечах, і вона не знала куди подітися. Мигдалеві очі сталевого кольору, красиві губи та білосніжне обличчя робили цю жінку дивовижною. Вона ніби зійшла з картини Рембрандта. У палаті настала тиша. Аня побачила в очах присутніх німе запитання та співчуття.
    – Лікарі сказали, що легка хімія не зашкодить плодові, – пояснювала. – Я дуже рано вийшла заміж і народила бажану дитину. Але чоловік виявився садистом. Приходив майже щодня напідпитку й дуже лупцював ні за що. Робив мені жахливі татуювання. Плакала, що боляче, умовляла не псувати мого тіла, а він казав: якщо не терпітиму, то прив’яже до ліжка й наколе на лобі зірку Давида… – схлипувала Аня. – Мусила терпіти, бо сама сирота з дитинства й тікати було нікуди. П’ять років знущався з мене. Колов навіть вагітну. Умочував голку з намотаною ниткою в чорну туш і колов, а якщо я смикалася від болю, то давав ляпаса. Коли донька підросла, я втекла від цього нелюда з Харкова до Києва. Так, щоб він мене ніколи ніде не знайшов. Улаштувалася на роботу. Продавала квіти в кіоску, знімала кімнату в щиросердної бабці за мізер, а через три роки познайомилася з одним грузином, що купував у моїм кіоску хризантеми для мами. Почав часто заходити, і я помітила, що вже на нього чекаю. Подружилися, зблизилися. Запросив до ресторану, і я там розказала йому про своє нелегке життя та ці кляті наколки. Вано сказав, що мене кохає й запропонував жити разом. Хотів дитину… Одружилися, завагітніла, бо дуже його люблю. А тут така біда трапилася... Думала, що груди почали боліти через вагітність, а коли з соска пішла кров, зрозуміла, що помилялася. Гінеколог, у якої стояла на обліку, направила до мамолога, а той після обстеження констатував: рак. Що тепер робити?
    Усі мовчали, тому Аня продовжила:
    – Я Вано люблю більше за життя, і мене ще ніхто так не любив. Він добре ставиться до моєї доньки, чекаємо на сина… Хоч би з дитиною все було гаразд!
    Леся підійшла й обняла невтішну жінку.
    – Ти красуня, – зі сльозами на очах сказала вона. – Живи спокійно, ніхто про тебе нічого поганого не скаже. Видно, що ти гарна людина, яка багато страждала. Заспокойся і думай зараз лише про те, як поправити здоров’я, зберегти вагітність і виносити немовля.
    Усі в палаті загомоніли на підтримку. Почали пропонувати Ані боржомі й мандарини, щоб менше нудило.
    У двері постукали, і до палати ввійшов молодий чоловік кавказької зовнішності. Чемно привітався з присутніми та кинувся до своєї Ані. Зі сльозами на обличчі він простояв на колінах перед коханою дружиною кілька годин, цілуючи їй руки.
    – Анічко, тримайся, люба моя, усе буде добре. Я тебе дуже кохаю!
    Аня дивилася на нього й гладила вільною рукою чорну шапку волосся. Обоє плакали, а в лоні жінки билося серце їхнього немовляти.
    У всіх наверталися сльози на очі від такої зворушливої сцени.

    8. Разом проти раку
    Коли до Анастасії прийшли чоловік та донька, вона радісно повідомила їм, що гістологія не підтвердила злоякісної карциноми.
    – У мене кіста! Я ж вам казала, що нічого жахливого зі мною не станеться. Лікарі перестраховуються, тому призначили ще чотири хіміотерапії й… трохи променевих, – обманювала близьких Настя. А ті у відповідь удавали, що вірять у її маячню, хоч давно знали справжній діагноз.
    – Завтра мене виписують, тож приїжджайте допомагати збирати речі, – просила рідних.
    Коли відвідувачі пішли, до палати зайшла приємна жіночка середнього віку й розказала хворим, що в Україні давно створена Всеукраїнська громадська організація онкоінвалідів «Разом проти РАКУ».
    – Я п’ятнадцять років тому теж хворіла на рак, а зараз, як бачите, жива й здорова, – говорила із запалом Лариса – очільниця Київської міської громадської організації «Амазонки». – Ми проводимо зустрічі жінок із психологами, лікарями, реабілітологами, там обговорюємо різні методи лікування раку. Запрошуємо артистів із виступами… Приходьте до нас! Хворі відвідують театри, концерти, музеї. Отримують безплатно ліфи та подарунки до свят. Наша спільнота підтримує зв’язки із закордонними організаціями онкохворих жінок.
    Усі зацікавлено слухали, бо її особистий приклад боротьби з онкозахворюванням захоплював і давав іншим надію подолати недугу.
    – А чому у вашої організації така дивна войовнича назва? – запитала Анастасія.
    – За древніми легендами, жінки-амазонки були сильними, незалежними й ампутували собі праву грудь, щоб легше було стріляти з лука й битися з ворогом, – пояснювала Лариса.
    – А я й не знала, як цікаво!
    Жінка ще б довго розповідала, та до палати влетіла з трояндами в руках збуджена Леся.
    – Дівчата, я їду зараз додому, бережи вас усіх Господь, поправляйтеся швидше! – раділа вона. – Ще побачимося! Обіймаю, люблю! До побачення!
    Лесин чоловік забрав заздалегідь складені речі й чекав у машині, тож вона поспішала.
    Операція пройшла без ускладнень, Лесю виписали з лікарні раніше за всіх – готуватися до першої хімії.
    Решта довго ходили на перев’язки. Великим шприцом онкохворим витягували лімфу, що накопичувалася на місці операції, робили масаж, щоб зняти набряк і розробити хвору руку.
    П’яту хімію Алла пройшла в лікарні й теж виписалася. А вдома їй стало дуже зле. Весь час судомило. Червона, як та рідина, що їй влили до вен, вона лежала в ліжку й не могла піднятися.
    «Мабуть, я помираю», – думала тоді, облизуючи потріскані, запечені вуста. Слабкість і біль не полишали тіло. Високий жар не давав вільно дихати. Жінку лихоманило, нудило, тиск упав. Вона постійно втрачала свідомість. Трималася на тоненькій волосині над прірвою між життям і смертю. Довелося знову їхати на Верховинну, 69 до хіміотерапевта.
    – У вас передозування, – сказала лікарка й призначила крапельниці, щоб вивести залишки отрути.
    Рак – дуже підступна хвороба. Усе потрібно контролювати. Хіміотерапія може допомогти, а може й убити, але більш дієвих ліків, на жаль, іще не знайдено. Лише в комплексі: віра, воля, прагнення хворого до життя й правильно підібране лікування – можна здолати хворобу.

    9. Валентина
    Валентина Миколаївна – так її всі називали, хоч мала сорок чотири роки, а на вигляд і менше. Невеликого зросту, худенька жіночка із серйозним виразом обличчя й модною асиметричною стрижкою на маленькій ангельській голівці працювала директором ювелірної фабрики й любила наводити лад скрізь, де б не з’являлася. Її поважали й слухалися, бо завше була взірцем, відданою роботі настільки, що не звертала уваги на власне здоров’я й родину.
    Завше затримувалася допізна в робочому кабінеті, бо вдома останнім часом її ніхто не чекав. Давно не знаходила спільної мови з чоловіком, а згодом відбулося тихе розлучення. Єдина донька вийшла заміж у сімнадцять, онуці було сім років, і вони дуже нечасто бачилися, бо жили окремо.
    Кілька років після розлучення не хотіла бачити представників чоловічої статі, а тоді несподівано закохалася в підлеглого. Високий, трохи повнявий чоловік із вкрадливим приємним голосом заволодів її серцем. Його сонячна посмішка й дотепні жарти завше піднімали настрій, а від знаків уваги вона шарілася, як незаймана дівчинка.
    Валентина ловила себе на думці, що постійно думає про нього, Владлена Тимофійовича, і нічого вдіяти не могла. «Але ж він одружений, має двох неповнолітніх дітей, та й на п’ять років молодший…» – думала, дивлячись у сірі примружені очі й забуваючи все на світі. Та якось на Восьме березня Владлен Тимофійович зайшов до її кабінету з великим букетом троянд, парфумами, шампанським і в них зав’язався бурхливий роман.
    – Я тебе давно люблю, з тієї самої пори, як уперше побачив, – схвильовано говорив чоловік, і вона повірила, бо сама в ньому загубила душу.
    Кілька років зустрічалися по суботах у її квартирі, а часом після роботи зачинялись у кабінеті та мріяли бути разом, коли Владлен нарешті розлучиться. Та він увесь час зволікав із розривом родинних стосунків.
    – Зачекай, люба, трохи діти підростуть, я їм зараз найбільше потрібен.
    І вона не квапила.
    – Я все розумію, любий, не хвилюйся, – тихо промовляла. І вростала в нього душею все глибше й глибше. Почувалася винною, не хотіла забирати батька з родини, поки він сам не наважиться розірвати клятий трикутник.
    І думати не хотіла про щось погане, але якось після роботи їй стало зле за кермом власної машини. Зблідла, паморочилося в голові, нудило. «Мабуть, вагітна», – подумала й наступного дня пішла до гінеколога в приватну клініку, сподіваючись, що матиме дитину від коханого чоловіка. Але при обстежені з’ясувалося, що вона хвора.
    – У вас, Валентино Миколаївно, карцинома молочної залози, і боюся, що ви звернулися запізно, – повідомила лікарка, не приховуючи правди.
    – Як карцинома? Це що, рак? – перепитувала Валя, відмовляючись вірити.
    – Так, заспокойтеся, ось направлення на Верховинну. Там допоможуть, – заспокоювала мамолог, радячи, до кого краще звернутися.
    Та Валентина її не чула. Вийшла з кабінету і, мов у тумані, почала шукати двері надвір.
    Ледве доїхавши додому, залишила машину під під’їздом і відразу ж набрала Владлена.
    – Любий, ти можеш зараз приїхати до мене?
    – А що трапилося? – запитав той, прикриваючи трубку рукою, щоб не почула дружина.
    – Це не телефонна розмова, приїжджай, ти мені дуже потрібен.
    – Добре, постараюся, – у трубці почула зумер, але ще довго так стояла, не відриваючись від мобільного, вслухаючись у протяжний гудок.
    Коли приїхав Владлен і Валя повідомила страшну новину, він був шокований.
    – Валюню, хочеш, ми завтра разом підемо до лікарні? Але ж я твій зам, і ти добре знаєш, що коїться на роботі, коли немає керівництва. Хтось же повинен усе тримати під контролем. І чим я можу тобі допомогти?
    Валентина зразу зрозуміла, про що мова.
    – Добре, – сказала, ніби вибачаючись, узяла себе в руки, витерла крадькома підступну сльозу. – Іди, я тобі потім зателефоную.
    – Тримайся, люба, усе буде гаразд. Я з дачі втік, сказав дружині, що на хвилиночку. Вибач! – у коридорі поспіхом поцілував у щічку, і більше вона його не бачила. Терміново взяв відпустку й поїхав із родиною до Туреччини на море.
    Валентина зателефонувала доньці й розповіла про хворобу. Та відразу ж із чоловіком і дитиною переїхала до неї жити.
    – Оксано, я не хочу лікуватися, все одно мені одна дорога – на цвинтар. І заради чого й кого жити, і навіщо так мучитися?
    – Заради мене, онучки Софійки. Ми тебе не залишимо в біді, чуєш, мамо? Ти молода, гарна, у тебе все ще попереду. Бог дасть силу все пережити. Ходімо до лікарні, я тебе благаю!.. – плакала донька.
    Валентина нічого не хотіла чути. Весь час думала про Владлена. Вона б нізащо його не кинула. У радості чи тим паче в горі. Картала себе, що так легковажно піддалася почуттям і закохалася в одруженого чоловіка.
    «Це кара Господня, так мені й треба, я це заробила. А тепер немічна впаду на доньчині руки й буду лежати квола, доки не сконаю».
    Такі думки супроводжували її затьмарений розум.
    Безсоння виснажувало. Невтішне майбутнє мерехтіло перед очима чорною-білою плівкою трагічного фільму. Ось вона лежить на ліжку й не може допроситися води, бо всі на роботі. Відчуває гострий біль у грудях і кусає до крові губи. Кричить на всю кімнату, щоб вкололи морфій, та її ніхто не чує…
    – Ні, я не можу цього дозволити. Лише один крок з десятого поверху – і вмить припиняться всі муки.
    Запланувала накласти на себе руки.
    Коли залишилася на самоті, вийшла на балкон. Дивилась униз, на перехожих. Уявила себе на асфальті в калюжі крові, і їй не стало моторошно. Принесла стілець із кухні, щоб стати на підвіконня, уже занесла ногу, як за спиною почула жахливий крик онуки.
    – Бабусю, не роби цього, мені страшно!
    Валентина обернулася й побачила Софійку, яка дивилася на неї очима, повними сліз, і вся тремтіла від жаху.
    – Не бійся, люба, я лише хотіла помити шибки… Ти чому повернулася? – запитала розгублена Валя.
    – Я забула форму для фізкультури… – схлипувала Софійка, сьорбаючи носиком.
    Валентина обняла онуку й не відпускала від себе.
    «Цей янгол повернувся, щоб урятувати мене, і я буду жити заради родини», – ще міцніше пригортала Софійку до хворих грудей. А наступного дня пішла до лікарні.
    Через якийсь час донька запропонувала сходити до Києво-Печерської лаври. Оксана бачила, що мати тане на очах.
    – Я чула, що там є шапочка святого Марка-гробокопача, яка зцілює людей, – говорила виснаженій хворобою Валентині.
    – Здається, мені вже ніщо не допоможе. Кожна наступна хіміотерапія проходить усе важче й важче, – скаржилася Валя. – Добре, що хоч ви допомагаєте. Як би я сама добиралася в такому стані на Верховинну?
    – Тим паче потрібно йти до храму й просити Всевишнього про допомогу. Без Бога – ні до порога, а з Богом – за синє море! – наполягала донька.
    – Добре, ходімо, – погодилася хвора.
    Наступного дня вони стояли в церкві, що знаходилася біля святих джерел Антонія та Феодосія, і щиро молилися. У храмі майже нікого не було, а шапочка Марка-гробокопача лежала недосяжна, замкнута в склянім аналої.
    Валентина запалила свічки за здоров’я рідних і кинула гроші до скриньки для пожертв. Із дверей позолоченого різьбленого вівтаря вийшов чоловік у темному підряснику, підійшов до неї, запитав:
    – Ви онкохвора?
    – Так, і мені дуже погано, – тихо промовила жінка, поправляючи перуку. Жовте обличчя вказувало на те, що печінка вже не справляється з об’ємом прийнятих ліків. Чернець дістав шапочку святого Марка й одягнув хворій на голову.
    Потім узяв мовчки за руку й повів у дальні печери лаври. Вони довго блукали нескінченними темними лабіринтами, хрестилися і з молитвою припадали до святих мощей.
    За кованими ворітьми в печерах знаходилася маленька церквичка, де на полицях стояли мироточиві глави невідомих угодників Божих. Чернець відчинив ключем масивний замок і запросив увійти всередину. Тиша й благодатний спокій огорнули плечі хворої. На свічниках догоряли недопалки, вогонь де-не-де відблискував на стінах. Із ікон скорботно дивилися, ніби в душу, Діва Марія та Ісус Христос. Валентина не могла відірвати погляду від лампадок і святих образів.
    Перехрестившись, чернець зняв кришки зі срібних рак і порадив хворій прикладатися до них вустами по черзі з проханням про допомогу й зцілення. Жінка здригнулася, так їй було моторошно й чудно водночас. Відчувала, коли нахилялася поцілувати глави, живе волосся святих і благодатний аромат мира. Ніякі парфуми не могли дорівнятися до божественного аромату ладану та мира.
    Почало відбуватися щось неймовірне. В операційнім шві забігали мурахи. Ніби щось ворушилося, повзало, смоктало плоть ізсередини під шкірою. Масажувало, гладило рани, зцілювало. Тепло ніжності повінню розливалося в серці. З очей посипалися великі краплі сліз.
    – Нічого, нічого, – говорив монах. – Господь милосердний! Буду молитися за вас, сестро. Поплачте, поплачте, щире каяття очищає згорьовану душу. Із Божою допомогою все освятиться.
    Валентина подякувала й поцілувала ченцеві руку.
    Коли приїхали додому, майже добу проспала. Відтоді почала поправлятися й набиратися сили. Віра поселилася в її серці назавше.

    10. За межею можливого
    У травні онкохворі з палати номер двадцять один проходили променеву терапію. Червоним маркером на місці пухлини малювали фігуру й опромінювали. Колір крові, любові, надії, життя – говорили пацієнтки. Процедура безболісна, трохи паморочилась голова, але сама думка про те, що позаду найжахливіше, давала сили триматися й боротися з хворобою до кінця.
    Весна радувала білоцвітом дерев та лагідним сонцем. Земля зеленіла, пахтіла, і хотілося далі жити.
    – Дівчата, ми подолали найстрашніше, і тепер у нас відростають нові, міцні крила. Які ми молодці! – підбадьорювала всіх Леся. – Поїдемо до матушки Аліпії в Голосіївський монастир і подякуємо Богові за наше спасіння!
    Дівчата були не проти, бо розуміли, що без духовного тілесного не зберегти.
    Колишні онкохворі відвідали не тільки святі столичні храми, церкви, собори, монастирі, а й почали подорожувати Україною. Усе далі й далі на захід і схід пролягали їхні туристичні маршрути. Лише зараз жінки зрозуміли, що потрібно цінувати життя, творити добро й відкривати для себе новий світ. За сім років об’їздили майже всю Європу. Побували в Австрії, Угорщині, Чехії, Польщі, Німеччині, Італії. Дякували Богові й причащалися святих таїн у Єрусалимі. Ходили на зібрання «Амазанок» і ділилися досвідом із жінками, які нещодавно зіткнулися з бідою й були, як сліпі кошенята, розгублені, налякані, необізнані. Із кожної країни жінки привозили нові враження, чудовий настрій та натхнення допомагати іншим і самим жити повноцінним життям.
    Як прекрасно опинитися в чудовій казці мрій, де ти ніколи не був раніше, навіть не здогадуючись про красу земного раю. А тепер Алла з подругами готувалася до поїздки у Францію.
    – Оресте, ми з дівчатами збираємося в мандрівку, – радісно сказала чоловікові.
    Волосся її відросло до плечей, фарбувалася в білявку й мала гарний вигляд. П’ятирічна гормонотерапія була позаду, і лише відсутність однієї груді нагадувала про колишню хворобу. Сторонні нічого не помічали, бо в ліфі був силіконовий протез.
    – Я так хочу побачити Ейфелеву вежу, Версаль, Лувр, Єлисейські поля! – у передчутті свята говорила Алла, складаючи речі до валізи.
    – А я що, знову тиждень сидітиму сам? – невдоволено запитав чоловік.
    – Я тобі наготую їсти на тиждень, і діти будуть навідуватися, з ними домовилася. Урешті-решт, у тебе є телефон, завше можеш зв’язатися з рідними. Тож якось переживеш мою тижневу відсутність, – заспокоювала чоловіка щаслива Алла, вкладаючи рожеву сукню.
    – І для кого ти там будеш виряджатися? – ревнував Орест.
    – Для гарного фото! Я не хочу повторити долю своєї бідної матері, що за останні двадцять років перед смертю ні разу не була на морі й не вдягнула жодної святкової сукні.
    – А моя мама взагалі моря не бачила, тож дійсно, не переживай за мене, я б і сам поїхав, якби був молодший і краще почувався, – почухавши потилицю усміхнувся Орест.
    – Чому б мені не радіти, коли Господь іще раз подарував життя? – говорила Алла, наводячи лад у квартирі.
    А ввечері, приймаючи душ, підсковзнулась у ванні й упала, дуже вдаривши операційний шов. Хоча на тому місці відразу з’явилася гематома, та жінка намастила її траумелем і легковажно поїхала до Франції. Кошти за тур напередодні були проплачені, тож ризикнула своїм здоров’ям, нікому нічого не сказавши про травму.
    Мандрівка вражала на кожному кроці, і жінка не думала про погане, тим паче біль поступово зник, так само, як синець.
    Повернувшись до Києва, Алла лише через пів року пішла на планове обстеження разом із подругами. На екрані УЗД добре було видно затверділу гематому, що за цей період переродилася в злоякісну пухлину.
    Після гістологічного дослідження й біопсії жінка знову опинилася в онколікарні.
    – Як ви могли себе так занапастити, не вберегти? – запитував хірург Антон В’ячеславович, який робив Аллі операцію вісім років тому. – Такі травми безслідно не минають. Якби ви вчасно звернулися до мене, цього могло б не бути…
    Алла відчувала свою провину, тому мовчала, втупившись у підлогу.
    – Що ж, будемо оперувати, у вас рецидив. Сподіваюся, що цього разу обійдемося без хіміотерапій.
    І хоч снаряд не падає двічі в одну воронку, але у випадку з раком ця приказка недоречна, бо він може повернутися будь-якої миті.
    Аллі знову видалили карциному й призначили довічно приймати гормони.
    Тепер у неї не було остраху, як тоді, коли зіткнулася з хворобою вперше. Її підтримували рідні та подруги. Жінка ходила на перев’язки й налаштовувала себе на швидке одужання.
    Як не дивно, цього разу теж була зима, але без снігу й морозу. Алла йшла на Верховинну, оминаючи калюжі, і думала, що повинна бути обережною. Оминати не лише калюжі, а й прірви та кручі, якщо хоче жити. Почувала себе щодня краще. Закортіло зайти до колишньої своєї палати номер двадцять один. Постукавши, тихо відчинила двері.
    Там знаходилися три жінки. Пахло знайомими препаратами. Нещодавно в лікарні зробили ремонт. Пастельні стіни й нові меблі приємно вразили Аллу. Зручні ліжка, пружні матраци, сучасні фіранки створювали затишну домашню атмосферу.
    – Доброго всім дня! – усміхнулася Алла жінкам, що похнюпили носи й сумно та байдуже дивилися на незнайомку. – А ви знаєте, що знаходитесь у щасливій палаті? – запитала весело. Жіночки середнього віку, що сиділи на ліжках біля вікна, переглянувшись, важко зітхнули. Лише молода лиса дівчина усміхнулася навзаєм і запитала:
    – А звідки ви знаєте, що з нами трапиться далі?
    – Знаю, бо сама так само, як і ви, лежала в цій палаті вісім років тому. Нервувала, плакала й думала, що це вже кінець світу. Готувала крижмо на смерть і невтішними думами ледь не загнала себе в домовину.
    Хворі тепер слухали зацікавлено, не перебиваючи.
    – Я пройшла вісім хіміотерапій, складну операцію з видаленням груді та лімфатичних вузлів, двадцять три сеанси променевої терапії, а зараз подивіться: я здорова, щаслива, і лише тому, що знайшла в собі сили пройти цей тернистий шлях, не впадаючи у відчай. І всі хворі, що тут зі мною лежали, живі, продовжують працювати, мають гарний вигляд, бо не опускали рук і сподівалися на позитивний результат. І з вами теж усе буде гаразд, повірте, бо ви варті того, щоб жити!
    Ніби сонце засяяло в палаті, веселка зійшла над головою присутніх. Усі почали всміхатися. Очі засяяли надією.
    – Можна я вас усіх по черзі обійму? – зі сльозами на очах запитала Алла.
    – А я сиділа й мріяла, щоб ця красива жінка мене пригорнула до серця, – щиро зізналася дівчина з ясними оченятами й раптово зворушливо розплакалася.
    – Доню, як тебе звати?
    – Таня!
    – Усе буде добре, я молитимуся за тебе, чуєш, Тетянко? Ти віриш мені? У всіх усе буде чудово, і в тебе також! Знайдіть тисячу причин, щоб радіти сонцю, зливам, веселкам у небі, дітям, онукам і кожній комашці на цій землі. Моліться Богові – і він почує ваше бажання тішитися життям. Вірте, бо віра гори зрушує! Жодний день, посланий Богом, не повинен минути марно! Тільки сильний здолає смерть і відшукає зорі в своїй душі…
    Полишивши Київський онкологічний центр на Верховинній, Алла повільно йшла зимовим містом до метро, і на серці було затишно, спокійно, благодатно. Учорашній аналіз крові на онкомаркери був чудовий. В очі блиснув сонячний зайчик. «Що ж, – подумала усміхнувшись, глянула в небо, – незабаром весна, життя триває…».













    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Подіум


    Сутеніло! Вечір ковтав світло так швидко, що Жанна не встигала завидно добратися з роботи в дитячий садок. Погода засмучувала. Зранку зарядила нудна мжичка. Небо заволокло чорними хмарами. Пізня осінь палила густий туман, що стелився над річкою сивою курявою. Хоча з роботи до розмальованого веселковими фарбами закладу рукою сягнути, але жінка по дорозі ще заходила у сільпо по свіжий хліб і вершкове масло, тож майже останніми забирала з садочка свою малечу. Цього разу зайшла в універмаг.
    — Жанко, привіт! — усміхнулася загадково продавчиня трикотажного відділу. — Ми сьогодні отримали новий товар. На тебе є модняча сукня, — прошепотіла, нахилившись над вухом, щоб інші покупці магазину нічого не почули, її давня подруга Зінаїда. Колись разом ділили кусок хліба на двох у гуртожитку торговельного училища. Зараз працювали у сусідніх магазинах продавчинями та інколи по блату залишали одне одній дефіцитні товари.
    — Дійсно, красива сукня і по фігурі, як влита, — крутилася перед величезним дзеркалом у гардеробній, розглядаючи себе з усіх боків захоплена Жанна. Посмішка підіймала кутики красивих губ човником, а навколо малахітових очей сяяли ледь помітні промінчики щастя.
    — Ой, як тобі пасує ця вишнева сукня з неглибоким декольте і тоненьким пояском на вузькій талії... Просто красуня... усі перехожі заглядатимуться лише на тебе.
    — І скільки коштує ця дивовижна сукня?
    — Всього тридцять карбованців. За таку красиву якісну річ не шкода і серце віддати! — жартувала, розцяцькована коралями, перстнями та масивними золотими кульчиками, Зінаїда. Дітей у неї не було, чоловіка теж. Проживала з батьками, які тримали велике господарство, тож ні в чому собі не відмовляла.
    — Так-то воно так, сукня того варта, — сумно зітхнула Жанна. — Але ж це половина моєї зарплатні? Зима наближається, потрібно дітей одягти, а сама якось обійдуся, Зіно. Ти ж знаєш, як нам зараз важко. Павло копійки приносить, а діти швидко ростуть. Старшенькій наступного року в школу. Ось панчіх і білизни донькам набрала, а ще потрібно валянки, незабаром сніг на порозі...
    — Я так і знала, що ти собі жалкуватимеш, — цюпнула в очі подрузі Зінаїда. — У линялому пальті та старому плащі ходиш відтоді, як вийшла заміж. І не соромно? Скоро будеш виглядати, мов бомжиха! — крикнула услід Жанні, щоб присоромити подругу.
    — Нічого, — думала та, затуляючи долонею кучері, що шматував оскаженілий вітер. — Як тільки чоловік знайде гарну роботу, виберемося зі скрути. Жінка зупинилася і зібрала шпильками пишне каштанове волосся на маківці голови в модну на той час зачіску — "дульку". Дощ посилився, цокотів по бруківці, мов череда баранів на підборах. Жанну сирість проймала наскрізь. Мокрий плащ із тонкої болоньї липнув до колін приставучим реп'яхом, і заклопотана жінка час від часу на ходу його поправляла, струшуючи холодні краплі з цупкої не промокаючої тканини.
    Люда і Таня не любили каш на молоці, та у дитячому садочку кожного дня давали саме їх не улюблену страву на сніданок і вечерю. Мама Жанна попередила виховательку, щоб її доньок не годували молочним, тому їх не примушували їсти те, що їм не смакувало. Сестрички ходили до однієї групи, хоча Таня була молодшою на рік.
    Зранку діти гралися за будь-якої погоди на майданчику, а потім поверталися в свою групу "Їжачок". Коли наступала тиха година, няня з вихователькою виймали з комори дерев'яні розкладайки у вигляді гамаків і вкладали дітлахів спати близенько одне до одного, бо місця не вистачало. Всі швидко засинали на правому боці, поклавши долоньки під щічки, окрім трьох — сестричок Люди і Тані та їх потішної подружки Світланки.
    Вихователька Ольга Бориславівна сиділа за столом, розглядаючи дитячі малюнки і потай, як їй тоді здавалося, насолоджувалася Антонівкою. Соковиті яблука хрумтіли на всю кімнату. Коли вона обережно кусала, то сік стікав цівкою по голій руці аж до ліктя. Вона голосно жувала, присмакуючи від задоволення і облизуючи пофарбовані м'ясисті губки язиком, як лопата.
    — Будеш котлету? — пошепки запитала Свєта Таню, виймаючи приховану їжу з панталонів.
    — Ні, не хочу, — гидливо відмовлялася, хоча їсти дуже хотілося, особливо після тих яблук, що жувала Ольга Бориславівна.
    Свєта потай їла рибну котлету з хлібом, яка лишилася після обіду, і тепер у кімнаті пахло не лише Антонівкою. Добре, що у виховательки був хронічний гайморит, і вона гостро не відчувала запахів.
    — Свєта, Таня, не заважайте іншим спати, коли самим не спиться, — зробила заувагу Ольга Бориславівна. Люда спокійно лежала, закривши оченята, боялася поворухнутися, а Таня зі Свєтою завжди знаходили цікаві теми для розмов.
    — Свєт, а ми вчора з Людою знайшли у спальні під татовою подушкою повітряні кульки білого кольору. Я вперше такі бачила. Вони не круглі, а довгі.
    — Таких не буває, не вигадуй! — заперечила Свєта.
    — Буває, буває! Я не брешу! Запитай у Люди, якщо не віриш. Ми їх понадували і вийшли на вулицю, як на парад. Людям дуже сподобалися наші кульки. Всі на них звертали увагу, навіть показували пальцями. Раділи, сміялися, питали, де ми такі купили?
    Напевно, і вони ніколи таких красивих не бачили.
    — Наша мама працює у взуттєвому магазині і може що завгодно дістати! — Нарешті обізвалася Люда, щоб захистити сестру.
    — То чому ви ті кульки не принесете в садочок, щоб усі ними гралися?
    — Бо тато з мамою у нас їх забрали! Ще й насварилися, що без дозволу взяли, — сьорбнула кирпатим носиком Таня.
    — Мабуть, залишили на парад! Ось наступить свято, і вони самі нам їх понадувають, тоді й побачиш!
    — Дівчата, скільки можна теревенити, ви повкладаєтеся нарешті, чи ні?! — на всю кімнату закричала Ольга Бориславівна так, що інші сплячі діти прокинулися. У групі здійнявся галас. Тиха година скінчився!
    — Що тут у вас коїться, якийсь армагедон? — обурювалася повна жінка з великим чесаним кублом на голові.
    Діти миттєво притихли і всі, як один відверто вилупилися на завідувачку дитячого садочку Тамару Анатоліївну Горошко. Біля неї стояли незнайомі вишукані чоловік та жінка, яких та привела з собою. Екстравагантна пара з цікавістю розглядала дітей, що солдатиками вишикувалися в ряд перед ними.
    — Ольго Бориславівно, це люди зі столиці. Їм потрібні дві дівчинки для показу колекції одягу. Я думаю, що Оксанка їм сподобається. Жінка підійшла ближче і погладила по голівці власну симпатичну, вгодовану доньку.
    — Ось пропоную цю красунечку, вона тут найрозумніша і наймиліша за усіх. — підлещувалася завідувачка.
    Жінка з чоловіком переглянулися. — Вибачте, але ця дівчинка нам не підходить, бо в жодну дитячу сукню не влізе. Катя закопилила губку і уткнулася носиком в материнську спідницю.
    — Тоді, як хочете? Вибирайте самі, я ж не знаю конкретно, що вам потрібно? — незадоволено кинула Тамара Анатоліївна і попрямувала до свого кабінету з невтішною донькою на руках. Мала ревіла так, ніби їй винесли смертний вирок, а дизайнери одягу вибрали двох сестричок Таню і Люду.
    Тендітні кучеряві білявочки підкорили їх не лише гарними личками, а й щирістю і природним артистизмом.
    Коли Жанна прийшла за дітьми в дитячий садок, то няня повідомила, що її дівчат забрали у Будинок культури демонструвати дизайнерський одяг.
    — О шостій годині розпочався показ, я б сама туди пішла подивитися, але Валю Шульгу ще батьки не забрали, — прикро говорила, хитаючи сивою головою.
    — Чому ж мене не попередили? — переймалася Жанна.
    — Не переживайте, там Ольга Бориславівна, з вашими дітьми нічого поганого не станеться.
    Жінка вибігла надвір і помчала в Будинок культури. Вона бачила величезну афішу з фотографією знаменитого дизайнера, але не могла піти, тим паче й подумати, що її дітей відберуть для показу.
    Не оминаючи калюж, жінка бігла навпростець центральною вулицею міста, щоб швидше потрапити на показ, який вже пів години як розпочався. Дощ нарешті скінчився. Ліхтарі освітили тротуари. Вітер стих у лисих кронах дерев, але в душі матері причаїлася тривога.
    Коли захекана Жанна вбігла до будинку культури, то побачила посеред величезної зали подіум. Багато людей з цікавістю дивилося на демонстрацію сучасного одягу.
    Не встигла перехопити й дух, як угледіла свою маленьку Люду. На бордовій оксамитовій доріжці дитина спокійно крокувала зі шкіряним портфеликом в руці. На дівчинці красувалася коричнева шкільна форма з білими манжетами, та круглим комірцем. Ажурний фартушок підкреслював плісировану спідничку. В нових туфельках і нейлонових білих гольфах сміливо йшла по подіуму. Ні один м'яз не сіпнувся на її обличчі. Блакитними оченятами дивилася в далечінь, не помічаючи захоплених поглядів глядачів навколо себе. Її разом із сестричкою за годину до показу навчили правильно рухатися, і вона чітко виконувала своє завдання.
    Потім вийшла її молодша сестричка Таня у жовтому коротенькому сарафані в яскравий червоний горошок. Вона не могла приховати усмішки. Весь її вигляд говорив про те, що дивіться, яка ж я гарна. Панама з широкими полами оздоблювала янгельке личко. Тетянка намагалася наслідувати дорослих манекенниць, але відволікалася на сачок у руці, уявляла, як ловить метеликів, тож присідала і швидко оговтавшись від видінь, знову кумедно демонструвала сарафан в рясну тетянку з червоним бантом на поясі.
    Глядачів умиляла ця сценка дитячої безпосередності.
    — Чиї це діти? Ви не знаєте чиї це дівчатка? Які ж милі, гарненькі! — перегукувалися люди. Жанна пишалася, усміхалася, їй хотілося на весь зал крикнути, що то її крихітки демонструють разом з дорослими моделями чудові дизайнерські образи, але вона навпаки ховалася за широкою колоною, потай споглядаючи за дійством. Боялася, щоб дівчатка її не угледіли, бо знала, що кинуться до неї і зірвуть показ.
    Добре, що цього не сталося, свято закінчувалося.
    На завершення показу глядачів здивувала неймовірна наречена в пишній білосніжній гіпюровій сукні та ніжному віночку з конвалії в русявому волоссі. Її супроводжували маленькі дружки в капронових платтячках з оливковими атласними чохлами, що урочисто несли довгу, гаптовану срібним муліне, прекрасну фату нареченої.
    Браво, браво! — гучно лунало у залі місцевого Будинку культури. Оплески не стихали. Жанна уже не ховала ні своєї присутності, ні сліз, наближаючись до сцени.
    — Мамо, мамо! Люда, он наша мамуся!!! — крикнула Таня показуючи пальцем на Жанну. Діти кинули фату прудко оминули наречену і побігли назустріч матері, яка ледь встигла їх підхопити з високого подіуму на руки.
    Жанна пригортала своїх маленьких пташенят до грудей, а ті у свою чергу щебетали на перебій про свої сьогоднішні пригоди, незважаючи на оплески в залі.
    Люди поступово розійшлися, залишилися гастролери і кілька зацікавлених зівак на задніх рядах. У роздягальні упаковували дорогий одяг та аксесуари.
    — Роздягайте дітей, ось Вам вішалки, щоб не забруднити речі, — звернулася до Жанни жінка, що відповідала за зберігання колекції.
    — Не буду! Я хочу купити дві сукні для своїх доньок. Ось цю, що на Люді зараз, а Тані — ту синю з золотою вишивкою, яку дитина демонструвала передостанньою.
    — Ми не можемо задовольнити Ваше бажання, — втрутилася та жінка, що відбирала дітей для показу.
    — Чому? Я ж не прошу подарувати мені сукні, тому що Ви незаконно використали моїх дітей, а лише хочу їх купити. Хіба мої сонечка не варті того, щоб залишити собі на згадку цей красивий одяг?
    — На жаль, ні! Наступного тижня представляємо колекцію в іншому місті. Не встигнемо скопіювати такі ж моделі. Та і Вам грошей не вистачить щоб придбати ці дизайнерські речі дітям!
    — А скільки вони коштують?
    — Сто карбованців за обидві сукні.
    У Жанниній сумочці лежали усі її гроші. Якраз сьогодні отримала зарплатню, але двадцять вже встигла витратити на дітей.
    Бігти додому за рештою не стала, бо заначки не було. Жінка не знала, що робити. Дивилася на дівчаток, які все розуміючи, мовчки знімали красиві сукні і сльози наверталися на очі. Клубок болю застряг у горлі. Їй так хотілося порадувати доньок.
    — Ось, дивіться, у мене всього сорок карбованців, може дасте в борг? — вмовляла.
    — Ви що смієтеся з мене? — сердилася адміністраторка відомого дизайнера. Нас через годину тут уже не буде!
    — Жанно, ось візьми, не плач! — Зінаїда простягнула шістдесят карбованців подрузі, що здригнулася від несподіванки. Не очікувала тут зустріти свідка свого приниження.
    — Зіно, я ж не знаю, коли тобі зможу віддати?
    — А хто тобі сказав, що я даю у борг?
    В очах Жанни відобразилася дві світлі, усміхнені душі маленьких янголів.

    23.09.2024р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Подарунок


    З наближенням свят живі квіти завжди дорожчали. Навіть тюльпани зі скутими резиночками на пелюстках (щоб не розпускалися передчасно) коштували чимало...
    Та Олексій з ніжністю і незрозумілою тривогою з самого ранку простягнув дружині п'ять міцних бутонів на тоненьких блідих ніжках. Вони покірно схилили свої голівки, так, наче ось-ось розплачуться. Погляд перекинув на подивоване обличчя дружини.
    — Знову даруєш віник, що вилетить завтра на смітник?! Краще б дітям цукерок чи печива купив, — почув роздратований голос Лілії.
    — Всі купували своїм рідним жінкам, і я вистояв чергу, аби тобі, моя квіточко, приємно було, — виправдовувався зніяковілий чоловік. — Восьме березня все ж таки! Хоч раз в рік... Хіба що ще й в день народження... Я маю право... Чи не так?!
    — Всі будуть в криницю стрибати і ти з ними? Мізки тобі навіщо? За електрику борги ростуть, а ти витрачаєш гроші на тухлі яйця! Ну що ж? Будемо вважати, що втішив! Ще й як! Може гопака станцювати? — не вгамовувалась розлючена дружина.
    Наступного року до традиційних червоних тюльпанів додалися ще й колготки рожеві.
    — Чому такого кольору?! — не забарилося питання від Лілі. — А-а-а... Зрозуміло!.. Хочеш, щоб випендрювалася перед тобою в коротенькій спідничці та яскравих капрончиках? Хіба це мені сюрприз на моє свято?! Краще б дощечку на кухню чи ще щось подібне. Користі було б більше. А краще було б зефір в шоколаді та лимонад для дітей!
    І ось нарешті омріяний подарунок для дому...
    — Тріснути б тебе цим новим черпаком по твоїй дурнуватій дерев'яній макітрі! Гіршого не міг придумати? — пащекувала дружина.
    — Про квіти думав... Але... боявся... Що не подаруєш, все не те! — бідкався вкрай розчарований Олексій.
    Непомітно минуло двадцять літ. Про солодощі забули, бо діти виросли, про парфуми також — то пахнуть не так, то дизайн жахливий...
    З часом все недобре в родині забувається, провалюється на дно душі. От тоді знову з'являється, як колись, бажання якось прикрасити подружні стосунки. Отримавши чималу премію щасливий чоловік купив своїй коханій квіточці золоті кульчики зі смарагдовими камінчиками. Радості й здивуванню не було меж! Очі Лілі блищали, сяяли, як її новенькі прикраси. Приміряючи, поцікавилась, чи є ще перстень до них.
    — На вітрині був, дуже гарний, але, на жаль, грошей у мене не вистачило, - виправдовувався Олексій
    — Отакої! Як же мушу тепер носити ці прикраси без обручки? Хіба не знаєш, що дарувати лише кульчики — погана прикмета? — не на жарт розійшлася розгнівана дружина.
    Вислуховуючи докори й образи ще зовсім недавно щасливий чоловік спокійно дивився на одягнену в святкову сукню Лілю. Не дратувався, не виказував... А відчув раптом якусь неймовірну пустку, яка заполонила його серце. Щось наче надірвалося, можливо, та тоненька ниточка, яка поєднувала їх ще й досі. Зняв повільно з пальця весільну обручку і мовчки поклав на стіл. Тихо щось скрипнуло, і протяг пройняв жінку з голови до ніг. Щодуху кинулась до дверей.
    — Олексію, Олексію!!! - скрикнула так, що голосу свого не впізнала. Все зрозуміла...
    А він не обернувся, наче й не чув нічого, повільно зник сутулою тінню за темною хвірткою.
    Діамантами сяяло небо, а душу огортали чорні поторочі. Повернувшись до хати, дістала фаянсову скриньку й тремтячими руками дістала маленьке сердечко, яке подарував їй колись закоханий чоловік на День святого Валентина, ще до весілля. На червоному фоні витіюватими буквами: "Я тебе люблю". Уста застигли в гримасі відчаю, а сльози душили від образи й каяття, бо добре знала, що її кохання більше ніколи не повернеться додому.
    Подарунок

    З наближенням свят живі квіти завжди дорожчали. Навіть тюльпани зі скутими резиночками на пелюстках (щоб не розпускалися передчасно) коштували чимало...
    Та Олексій з ніжністю і незрозумілою тривогою з самого ранку простягнув дружині п'ять міцних бутонів на тоненьких блідих ніжках. Вони покірно схилили свої голівки, так, наче ось-ось розплачуться. Погляд перекинув на подивоване обличчя дружини.
    — Знову даруєш віник, що вилетить завтра на смітник?! Краще б дітям цукерок чи печива купив, — почув роздратований голос Лілії.
    — Всі купували своїм рідним жінкам, і я вистояв чергу, аби тобі, моя квіточко, приємно було, — виправдовувався зніяковілий чоловік. — Восьме березня все ж таки! Хоч раз в рік... Хіба що ще й в день народження... Я маю право... Чи не так?!
    — Всі будуть в криницю стрибати і ти з ними? Мізки тобі навіщо? За електрику борги ростуть, а ти витрачаєш гроші на тухлі яйця! Ну що ж? Будемо вважати, що втішив! Ще й як! Може гопака станцювати? — не вгамовувалась розлючена дружина.
    Наступного року до традиційних червоних тюльпанів додалися ще й колготки рожеві.
    — Чому такого кольору?! — не забарилося питання від Лілі. — А-а-а... Зрозуміло!.. Хочеш, щоб випендрювалася перед тобою в коротенькій спідничці та яскравих капрончиках? Хіба це мені сюрприз на моє свято?! Краще б дощечку на кухню чи ще щось подібне. Користі було б більше. А краще було б зефір в шоколаді та лимонад для дітей!
    І ось нарешті омріяний подарунок для дому...
    — Тріснути б тебе цим новим черпаком по твоїй дурнуватій дерев'яній макітрі! Гіршого не міг придумати? — пащекувала дружина.
    — Про квіти думав... Але... боявся... Що не подаруєш, все не те! — бідкався вкрай розчарований Олексій.
    Непомітно минуло двадцять літ. Про солодощі забули, бо діти виросли, про парфуми також — то пахнуть не так, то дизайн жахливий...
    З часом все недобре в родині забувається, провалюється на дно душі. От тоді знову з'являється, як колись, бажання якось прикрасити подружні стосунки. Отримавши чималу премію щасливий чоловік купив своїй коханій квіточці золоті кульчики зі смарагдовими камінчиками. Радості й здивуванню не було меж! Очі Лілі блищали, сяяли, як її новенькі прикраси. Приміряючи, поцікавилась, чи є ще перстень до них.
    — На вітрині був, дуже гарний, але, на жаль, грошей у мене не вистачило, - виправдовувався Олексій
    — Отакої! Як же мушу тепер носити ці прикраси без обручки? Хіба не знаєш, що дарувати лише кульчики — погана прикмета? — не на жарт розійшлася розгнівана дружина.
    Вислуховуючи докори й образи ще зовсім недавно щасливий чоловік спокійно дивився на одягнену в святкову сукню Лілю. Не дратувався, не виказував... А відчув раптом якусь неймовірну пустку, яка заполонила його серце. Щось наче надірвалося, можливо, та тоненька ниточка, яка поєднувала їх ще й досі. Зняв повільно з пальця весільну обручку і мовчки поклав на стіл. Тихо щось скрипнуло, і протяг пройняв жінку з голови до ніг. Щодуху кинулась до дверей.
    — Олексію, Олексію!!! - скрикнула так, що голосу свого не впізнала. Все зрозуміла...
    А він не обернувся, наче й не чув нічого, повільно зник сутулою тінню за темною хвірткою.
    Діамантами сяяло небо, а душу огортали чорні поторочі. Повернувшись до хати, дістала фаянсову скриньку й тремтячими руками дістала маленьке сердечко, яке подарував їй колись закоханий чоловік на День святого Валентина, ще до весілля. На червоному фоні витіюватими буквами: "Я тебе люблю". Уста застигли в гримасі відчаю, а сльози душили від образи й каяття, бо добре знала, що її кохання більше ніколи не повернеться додому.

    11.01.2024р


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Курчата

    Олександр Грушенко о шостій ранку вийшов на двір вмитися холодною водою з умивальника, що красувався на плоті, як нова копійка, бо ніяк не міг прийти до тями після жахливого сну. Йому снився душман, який цілився в нього з автомата, а мати кинулася прикривати собою. Благала не вбивати сина.

    Прохолода освіжила обличчя молодого, привабливого, чорнявого парубка. Сашко усміхнувся до неба і світу. Афганістан, хоча і залишив рубці на серці та тілі, але весна засліплювала волошкові очі білоцвітом квітучих дерев. У саду гуділи оси та бджоли, цвірінькали птахи, в городчику мило длубалися курчата, яких пильнувала ряба квочка, і на душі затишно влягалася пухнастою кішкою благодать.

    Зиркнувши на годинник, схаменувся і повернувся до хати нашвидкуруч поснідати яєшнею з жирними шкварками, що приготувала дбайлива мати.

    Присівши на дерев'яний стілець, почав ковтати, майже не розжовуючи, страву з гарячої пательні.

    — Та не давися ти так, сину, встигнеш на свою роботу. Добряче поснідай, а то, бач який худющий — шкіра та кості, їж хліб з маслом, щоб хоч трохи поправитися, — переймалася Марія, підливаючи сину узвару у велику червону чашку з білими горохами.

    — Все, мамко, побіг... досить... і так уже запізнююся.

    — Як завше, можна подумати, що твоя робота втече кудись далеко? — додала навздогін, ревно перехрестивши.

    Марія переживала, бо син нещодавно влаштувався працювати на інкубаторну станцію водієм. Любив екстремальну їзду, звик на бронетранспортері гасати по пустельним барханам.

    Цього разу Сашко теж завзято, зі знанням справи, сів за кермо ГАЗ-53, буда якого майже по вінця була забита коробками з галасливо-жовтими курчатами. Обережно рушив вперед.

    — Ну що, з Богом, — усміхнувся на всі білосніжні зуби експедитору Павлу, що сидів поряд і затято смалив їдку «Приму».

    — З Богом!

    Мотор загудів, зігрівся і хлопці попрямували по розбитій важким транспортом дорозі. Потім виїхали на такий самий, місцями латаний, шлях.

    — Як ти гадаєш, Сашко, чи вдасться нам сьогодні хоч половину продати з того, що веземо?

    — Не знаю, сподіваюся на те, якщо погода не підведе, ось бачиш — хмуриться… Хоч би дощ пронесло, бо з базару люди повтікають, а до Мар'янівки ще кілометрів десять, не менше, — кивнув у сторону небосхилу, додавши газу, щоб швидше дістатися до сусіднього села.

    — Ти ж знаєш, що ми з Лесею подали заяву до РАКСу. Через місяць весілля, а грошей — катма. Премії не бачити, як власних вух, якщо не виконаємо плану.

    — Та розумію, мені теж не завадило б прибарахлитися. З Афгану прийшов, а штани і сорочки всі куці, нема що вдягти.

    За анекдотами та розмовами хлопці й не помітили, як приїхали в Мар'янівку. На базарі в неділю зібралося чимало люду.

    За дерев'яними довжезними столами, під брезентовими піддашками розташувалися продавці усякої всячини. Овочі, фрукти, м'ясо, гриби, свіжу зелень, рибу, солодощі, мед, горіхи, речі, інструменти і ще багато чого продавали, торгуючись за кожну копійчину. Місцеві мешканці поважно ходили поміж рядів з сумками, торбинами і пильно придивлялися до викладеного на рундуках товару.

    Чого там тільки не було! Великі пузаті діжки з квашеними яблуками, а менші — з оселедцями, загородили майже увесь прохід. Вусатий чоловік так галасливо продавав мед, що позліталися оси зі всієї царини. Поряд з великими качанами капусти крутилася огрядна жінка, вибираючи найкраще з того, що лежало на прилавку.

    На розлогім пеньку обробляли свинячу тушку.

    — Скільки Вам відрубати? — запитував наступного з черги кремезний м'ясник.

    — Купіть дійну козу, не проходьте повз, — горланив сивий дід, що стояв неподалік. — Що ти Зосьці в рот заглядаєш, це ж тобі не кобила?!
    Придбайте... Подивіться... Попробуйте... Помацайте... А Вам не потрібні голки з нитками? Ну, хоча б вила купіть, в господі згодяться! — лунало зі всіх боків.

    Кози бекали, корови, прив'язані до возів, — мекали, коні іржали, а люди спілкувалися між собою, торгувалися, жартували, сперечалися, щось доводячи одне одному, переносили важке з місця на місце, вантажили в Жигулі, Москвичі, Запорожці придбані поклажі. Пахло травнем, свіжим хлібом, пряними спеціями, одночасно перегноєм, копченою рибою, перегаром і ще казна-чим. Недарма це базар з його особливим колоритним устроєм, який майже не змінювався з тієї пори, коли ще люди коням хвости крутили і в постолах ходили.

    Сашко ледь знайшов місце, щоб припаркувати автомобіль. Коли відчинили задні двері ГАЗу, то збіглися покупці.

    — По чім курчата? — цікавилися селяни.

    — Двадцять п'ять копійок за штуку, — відповідав Павло. — Ось написано, — вказував на коробку, в якій пищав пухнастий вилупок.

    — Тю, там далі по двадцять дві повно, от якби Ви рябеньких привезли, то була б інша справа, миттєво усіх би розібрали.

    — Рябеньких немає, а білі нічим не гірші, і набагато дешевші, — доводив Павло.

    — Не впарюй нам хлопче непотріб, ми самі знаємо, які кращі. Все ж таки в селі не вчора народилися, знаємо, що по чім. Породисті швидко набирають вагу і витриваліші за простих.

    — Поїхали звідси, бачу справи не буде. Майже нічого за годину не продали. Рябеньких їм подавай, і все тут! — дратувався Грушенко.

    — І куди ж ми поїдемо, друже?

    — В Чуднів, там і людей більше і базар кращий.

    — Те саме і там влаштують, породистих курчат попросять!

    — Будуть їм такі, які захочуть! — хитро посміхався у молодечі вуса водій.

    — Не розумію, що у тебе на думці?

    — Збираймося, і то мерщій, щоб встигнути в аптеку, бо курчата повиздихають.

    — Ти, що, Сашко, з глузду з'їхав, хіба в аптеці ми зможемо продати курчат? Чи ти маєш на увазі — купити їм ліки, щоб лапи не відкинули?

    — От телепню! Там ми зможемо купити марганцівки, щоб пофарбувати в інший колір.

    — Гарна ідея, друже, так би і зразу сказав, а то водиш мене манівцями і крутиш мною, як циган сонцем.

    Через пів години хлопці придбали в аптеці марганцевого калію. Розвели водою і поприскали з розсіювача всіх курчат.

    На базарі у Чуднові справи пішли на лад. Не встигли викласти пофарбованих курчат, яких від справжніх майже не можливо було відрізнити, як вишукалася велика черга. Правда, у однієї жінки все ж таки виникла підозра. Плюнувши на пальці, вона почала ретельно терти пір'ячко дивної ціпки, але природна фарба не лишила жодного сліду на долоні, тож через кілька годин розпродали усіх до одного по тридцять чотири копійки.

    Люди були задоволені, що придбали якісну птицю, а шахраї раділи, що позбулися товару.

    Хлопці поверталися додому в гарному гуморі, жарти не вмовкали. Перерахували гроші, і виторг набагато перевищував те, що потрібно здати у касу підприємства.

    Край дороги квітнули вишневі сади, хати, ніби писанки, чекали Великодня, акуратні паркани веселково миготіли, а галявини лісу синіми острівцями ніжних квітів милували очі. Порожня машина мчала на великій швидкості. Та раптово небокрай розчахнула яскрава блискавка, і з неба уперіщила шалена злива, вмить затуманилось лобове скло автомобіля. Гриміло так, що здригалася земля.

    — Ого, як лупануло і темно, моторошно стало, як в погребі… Може, зупинимося, чуєш, Грушенко?

    Але Сашко ще дужче натискав на педаль, щоб швидше добратися додому.

    — Мабуть, небо на нас гнівається за те, що стільки люду обдурили. Оговтаються, птиця побіліє і нас проклянуть, ти ж знаєш тих баб, всі вони конотопські відьми.

    — Сашко, хто б казав, ти ж сам усе те вигадав, чи не так? Та не мчи, як скажений, бо зараз злетимо, як літак в повітря! — нервував Павло.

    — Усе за ради тебе, друже! Що вже там балакати! Опісля бою кулаками не махають! Сиди і щиро молися, щоб Господь нас простив!

    — Давай зупинемося, — істерично благав Павло, запалюючи сигарету за сигаретою тремтячими руками.

    — Що — зливи злякався? Не будемо зупинятися, бо раптом дерево впаде на дорогу, то тоді взагалі кукуватимемо в лісі. Закрий пельку й молися дужче, щоб гроза швидше скінчилася, а я і не таке бачив у Кабулі і Кандагарі!

    І дійсно, божевільний буревій тріпав чуприни дерев з такою силою, ніби хотів вирвати із корінням все, що буяло. Навкруги гуділо, свистіло, стріляло, стогнало. Стихія розходилася не на жарт. Проїжджаючи села, бачили, як з дахів зривало черепицю, в повітрі кружляло сміття.

    На крутому повороті мокрий рудий пес перебігав дорогу. Щоб його не розчавити, Сашко різко загальмував, і машина перекинулася обабіч дороги в канаву.

    — Ти цілий, Пашо? — застогнав Сашко, намацавши велику шишку на лобі.

    — Здається, так! Але ніс таки зламав, бо кров юшить, болить страшенно.

    — Знаєш, друже, залиш всі хабарні гроші на весілля, бо зізнаємося про курчат — посадять, а я собі на штани ще чесною працею зароблю... Слава Богу, що залишилися живими... відбулися легким переляком. Видно, сьогодні мамка таки добре молилася...

    02.08.2023р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Біла ворона
    Листопад швидко скидав обпечене багрянцем листя. Цілий день йшов рясний дощ і жінка, поспішаючи з роботи додому, прикривалася парасолькою, яку вітер намагався вирвати з рук.
    Струсивши з мокрої краплі дощу, Маргарита подзвонила матері на мобільний телефон.
    — Мамо, алло, алло, тебе погано чути, глухо, як у трубі, чи у погребі!!! Вийди на вулицю, щоб нормально поговорити! Алло... альо... Що за зв'язок?
    — Доню, не кричи, я тебе добре чую! То приїдеш завтра?
    — Так, уже скумбрію копчену купила, таку, як ти любиш, набрала сиру, ковбаси, ще усіляких солодощів і подарунків. Звари лише картоплі, бо без неї ніяк не обійтися — як немає на столі, то чогось бракує!!! — продовжувала горланити.
    — Добре, доцю, приготую і салат зроблю, не хвилюйся! Тоді до завтра! Цьом!
    Сорокарічна жінка почувши зумер, перезавантажила мобільний. Поспішно почала складати речі в дорогу. Саме необхідне, бо сумка з харчами таки важкувата.
    Мати Маргарити Зінаїда — жила у розкішному селі навпроти церкви. Чоловік помер десять років тому, але вона так і залишилася вдовицею: веселою, набожною, ревною парафіянкою, яка ладна віднести до храму все, що мала у хаті. Маргарита, єдина донька в родині, вдалася у матір — блакитноока, русява і така ж цибата. Білою вороною кликали у школі, бо відрізнялася від інших не лише зовні — відлюдькувата, трохи дивна. Не те, що безглузда — мрійниця, фантазерка. Бувало, у школі на уроці математики всі пишуть контрольну роботу з алгебри, а вона дивиться у вікно, як вруняться яблуні, вишні, вдалині вагітніють хмари, на стадіоні грають у волейбол підлітки, а двірник підмітає бігові доріжки на стадіоні. Марго, підперши рукою підборіддя, гризе олівець і блаженно усміхається , думками там за великими шибками. Поки вчителька не приведе до тями, назвавши кілька разів її прізвище — Сивілко, не обернеться, погляду не відведе від широких вікон, хоч тюлі чи штори вішай. Довелося Валентині Михайлівні — класній керівничці — пересадити ученицю подалі від живої, пейзажної картини.
    Як не кумедно, але "біла ворона" успішно закінчила середню школу, вступила в педагогічний інститут і
    залишилася працювати у Львові вчителькою молодших класів. Заміж вийшла у двадцять п'ять за місцевого, симпатичного водія маршрутки. В їхній родині наче все було гаразд, окрім того, що дітей Бог не давав.
    Казала: "Нічого... своїх немає, проте чужі, як рідні." Та якось дізналася, що її чоловік пристарався сина на стороні. Забрала речі без розбору польотів і переїхала в орендовану квартиру.
    Відтоді ще більше заглибилася в роботу, весь свій вільний час витрачала на маленьких, допитливих школяриків.
    Наступного дня, переступивши поріг рідної домівки, Маргарита почула жваву розмову, що перемежовувалася з гучним реготом.
    На просторій кухні за круглим столом сиділа Зінаїда у колі подруг, і жваво жестикулюючи руками, щось цікаве розповідала.
    Почувши ляскання дверей кинулася назустріч Маргариті.
    — О, доня приїхала, як я рада, приєднуйся до нас, моя красунечко! Картоплі я наварила, ха...ха...ха... як тобі обіцяла, але ми вже її давно з'їли, тож вибач, люба! — почала обіймати розгублену Маргариту, що стояла сиротою на порозі.
    Не встигла Зінаїда налляти по чарчині за доньчин приїзд, як у дім увійшов батюшка Микола.
    — Слава Богу! Доброго вечора чесній компанії, бачу, що наперед святкуєте свій день народження, раба Божа Зінаїдо! Яке неподобство! — засміявся служитель церкви, погладивши чорну, акуратну борідку, в якій де-не-де проглядала сивина.
    — А чому б ні, коли коліжанки в домі і Марго приїхала з подарунками, — зубоскалила привітна господиня, підставляючи ближче стільчик шановному гостю .
    — Сідайте, отче! Бачу, що Ви вже десь добряче причастилися, а ми по п'ять грамів випили з дівчатами і теревені розвели.
    — Як тут не причаститися, коли стільки виснажливої роботи у церкві: то весілля, то похорони, то христини, то поминки — пригощають, наливають, розривають на шматки, ніколи і лоба перехрестити. — жартував, добряче напідпитку, викладаючи з кишень бордові яблука на стіл.
    — Маргарито, як у тебе справи? Чому до сповіді рідко ходиш? — перевів мову на божественний лад, насупивши густі чорні брови.
    — То я ж на Великдень сповідалася, з того часу нічого не змінилося, все ж Вам, отче Миколо, розповідала. Розлучилася, живу сама, вчителюю. — виправдовувалася жінка за свій одноманітний спосіб життя, ховаючи погляд голубих очей у пишній пазусі.
    — Гріхи у всіх є, не встигнеш рота роззявити, а вони як горобці налітають на людину, навіть з ліжка не потрібно вставати. Тільки прокинувся, ввімкнув, як лампочку, свідомість, а вже сатана поряд, точить мізки, спокушає, тому потрібно очищати душу. А у вас у піст: ковбаса, сало, риба на столі. Добре... що там розголошувати, наливайте, хай воно сказиться!
    — Освящається піща сія бладаттю духа святого. Во ім'я Отца і Сина і Святого духа! Амінь! Господь милосердний нехай простить нам, грішним, провини! — знову білозубо усміхнувся, і потягнувся завзято до тмяної пляшки з самогоном.
    — А, може, з Вас досить, святий отче? — вже добряче наклюкалися, матушка буде сваритися. Щось Ви зачастили... що люди скажуть? Тиждень квасите, не просихаєте... Побійтесь Бога!
    — Тьотю Зіно, хіба ж я п'яний?
    — Ато, мабуть, ні! Підіть подивіться у дзеркало — пика червона, очі ось-ось повилазять з орбіт, язиком ледь верзете казна що!
    — То я дуже втомився, весь день на ногах, не присідаючи!
    — То йдіть додому і проспіться.
    Замість того, щоб прислухатися до Зінаїди, (єдина із парафіян церкви не боялася різати правду в очі), духовник пішов у світлицю. Розсівшись вільготно на м'якому дивані, голосно ввімкнув телевізор.
    У Зінаїди почувався, як у рідної неньки. Інколи та його рятувала від похмілля, а потім, як мати, давала прочуханки, коли впадав у черговий запій. Зазвичай це траплялося три рази на рік, після Різдва, Великодня і Спаса, та останнім часом батюка прикладався до чарки без усіляких на те причин.
    Подруги, перемоловши кісточки святому отцю, почали кланятися, збиратися додому. На дворі стало моторошно, волого, як у темному льосі. Вітер нагнав ватне хмаровиння, заполонивши усе небо, збиралося на дощ. В саду шаруділо сухе листя. Здавалося, що лихий звір підкрадається до обійстя, коли падали стиглі яблука з розлогих дерев. Зінаїда з донькою провели гостей до воріт, ще трохи з ними наостанок побазікали, а коли повернулися, то побачили, що батюшка заснув "мертвим сном" на картатій плахтині, розкинувши руки і ноги немовлям.
    — І що тепер робити?, — запитала Маргарита матір.
    — Хіба це вперше, доню? — сумно закивала головою Зінаїда, сьорбнувши носом, почимчикувала у веранду дзвонити матушці.
    — Олю, тут отця Миколу міцний сон звалив у мене прямо на дивані, і розчуняти його марна справа. Може, прийдіть і відведіть бідного чоловіка додому.
    — А навіщо ж Ви йому наливали, тьотю Зіно? — дратувалася жінка.
    — Та він уже прийшов п'яний в зюзьку, якщо чесно, тож я тут ні до чого. Краще заберіть, бо сам не дійде, сильно розвезло.
    — Куди я його поволочу о дванадцятій ночі, — кричала матушка Ольга, — не під плотом, ніхто не бачить і то добре! Холера б вхопила Ірода проклятого! От скотиняка, людям соромно в очі дивитися! Тьотю Зіно, нехай уже у вас переночує, а вранці я прибіжу і його добряче вгрію! Їй-бо, цього разу отримає на горіхи, хай мене Бог простить, але терпець увірвався!
    — Добре, Олю, не переймайтеся Ви так, я сама йому завтра на тверезу голову всиплю перцю!
    — Тьотю Зіно, не кладіть трубки... альо... прикрийте, будь ласка, там Миколу чим-небудь, щоб не замерз, а то, не доведи Господи, ще захворіє, хто ж тоді буде в неділю правити літургію? — додала стурбовано наостанок.
    — Добре, не переживайте, якось воно буде...на добраніч, матушко! — і відразу ж попросила Маргариту,
    — доню, витягни з шафи ковдру і прикрий батюшку, бо в хаті дійсно холоднувато. І сама вкладайся у своїй кімнатці, там чиста білизна в комоді.
    Маргарита підійшла до змореного і обережно вкрила пледом із вовни. Хотілося доторкнутися, поправити міцно заснулому чоловікові руку, що безпорадно висла на краєчку дивана. Прибрати пасмо смоляного волосся з високого засмаглого чола, нахилитися і почути стукіт серця, спокійне дихання. Її погляд зупинився на виразних пухлих вустах, гарному обличчю, і вона піймала себе на думці, що дійсно спокуса підстерігає людину на кожнім кроці.
    Жінка зашарілася, ніби стіни світлиці могли прочитати її грішні думки. Мати захропіла на всю хату і Маргарита, схаменувшись, тихо попрямувала у свою кімнату. Переодягнувшись в легеньку нейлонову сорочку, вляглася на вузькому залізному ліжку. Старий матрац муляв ковтяхами, тож крутилася з боку на бік пів ночі, а вранці прокинулася, відчувши, що хтось її уважно розглядає.
    Відкривши заспані очі, побачила отця Миколу. Той стояв біля ліжка і чекав, коли прокинеться спляча красуня. І, дійсно, в ту мить вона була звабливою. Біляве волосся розсипалося на гаптованій подушці. Мармурове обличчя з невеличкою родимкою на правій щоці сяяло світанковим промінням. З-під ковдри визирали високі, пишні груди.
    Жінка здивовано закліпала довжелезними віями і, прикрившись простирадлом, запитала,
    — Батюшко, щось сталося, чи Вам щось потрібно?
    — Ні, я лише хочу перепросити за вчорашню поведінку. Священнику не личить так напиватися.
    — Так, отче, не пасує. Вже люди про Вас усіляке пліткують. Не доведи Господи, до архимандрита дійде, то позбавлять сану і приходу.
    — А хто церкву в нашому селі звів? — одразу відрубав отець Микола. — Хіба не я хрест встановив на маківці храму? Навіть будівельники боялися лізти на верхотуру. Якби ж був алкоголіком, то хіба встановив би триметрову святиню? І зауваж, без жодної страховки, Бог і янгол мене оберігали.
    Церкву збудував во славу Господа і пресвятої Діви Марії. — перехрестився три рази набожно, поцілувавши дерев'яний натільний хрестик, а потім важко зітхнув.
    — Ти ж про мене нічого не знаєш, лише те, що від тебе старший на три роки. А я займаюся спортом, плаваю взимку в річці, підтягуюся на турніку, качаю прес. Ось глянь, які кубики. П'ятдесят разів можу спокійно віджатися на кулаці від підлоги!
    Маргарита скривила скептичну міну.
    — Не віриш? Я так і знав. Чого либишся? Ось дивися... рахуй... тільки тихо, щоб мати не прокинулася .
    Та батюшка не врахував, що у тітки Зінаїди був чудовий слух. Коли стара підлога почала рипіти ніби старий віз на брущатій дорозі,
    Зінаїда миттєво прокинулася. Прислухалася до дивних звуків, хвильку поміркувала і підхопилася обшпареною куркою з ліжка.
    — Господи, що ж це діється там за стіною? Невже отець Микола з моєю донькою гріховодять, так низько опустилися? А чому б ні? Вона молода, вже два роки сама, і він красивий, як Ісус Христос на іконі, недарма всі баби йому в рот заглядають, руки цілують, як тут встояти перед такою спокусою. Казали, що батюшка не лише горілку полюбляє, невже правда? — бігала зі своєї спальні на кухню, а звідти у коридор, вхопившись за голову обома руками, і не знала, як правильно вчинити: чи подзвонити матушці, чи припинити гріхопадіння збоченців самій?
    А тим часом отець Микола, відтиснувшись двадцять разів, далі ще дужче пихтів, як паровоз. З похмілля непереливки займатися фізичними вправами, але він вперто не здавався. Важко дихаючи, спітнілий доводив Маргариті, що сильний, мужній, витривалий.
    — Хух... рип...хух...рип...хух...рип...рип... — чулося в доньчиній спальні.
    — Може, не треба, вже втомилися, досить? Та й мені якось соромно, що Ви заради мене так сильно напружуєтеся... серце може зупинитися, дорогенький? Не перестарайтеся, я вірю, що Ви ще довго так можете.
    Зінаїда все те чула: ритмічне рипіння, важке дихання, сопіння, зойкання і доньчині вмовляння зупинитися.
    — Бач, яка шльондра, а совість таки мучить! Нарешті Зінаїда не витримала.
    Зопалу збентежена, багряна влетіла в доньчину спальню, й заклякла на місці. Потім закашлялася і видихнула так, ніби це вона щойно відтискалася від підлоги.
    — Батюшка, досить, уже п'ятдесят два рази! — зафіксувала Маргарита.
    Священник впав безсило на підлогу і знепритомнів.
    Коли віділляли водою, прибігла матушка Ольга.
    — Тьотю Зіно, а Ви вчора словом не обмовилися, що Марго приїхала, — зиркнула на жінку в нічній сорочці так, що та зніяковіла.
    — А хіба Ви питали за доньку? — дивувалася Зінаїда.
    З того часу батюшку ніхто напідпитку не бачив, а Маргарита через дев'ять місяців народила сина. Ходили чутки, що дитина схожа як дві краплі води на отця Миколу, та хто його зна, ми ж свічку не тримали?

    02.07.2023р.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. На тобі зійшовся клином білий світ

    "Щедрик, бедрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски" — наспівували дітлахи на шкільному подвір'ї веселу щедрівочку, підкидаючи маленьких сонечків вгору, щоб летіли в небо, розправляючи прозорі крильця. Дитячі долоньки ставали жовтими, гіркими, як пижмо, але ніхто на те не зважав, і продовжував запускати комах в неозору блакить.
    — Летіть, летіть, сонечка, прямо у віконечко, до нашої хатки, на зелені грядки, — вигадувала далі слова, наслідуючи народну співаночку, кучерява Тетянка Ружанська, їй вторив Коля Куриленко з яким дружила і сиділа за однією партою.
    — Червоні сонечка летіть за хмари, щоб вас не з'їли татари. — весело продовжувала, стрибаючи на тоненьких ніжках в білих гольфах, що місцями позеленіли від росяної трави.
    — А чому татари?, — запитував ображено чорнявий, засмаглий Толік.
    — А тому, що дотепно, в риму. Нічого ти не тямиш, Толіку!
    — Танька, Танька кучерява, ловить на уроках гави! — реготав той, смикаючи боляче веснянкувату дівчинку за пишне, хвилясте волосся!
    — Ось зараз як вріжу по твоїй тупій макітрі, то язик прикусиш одразу! — ображалася Таня. Розправивши пальчики віялом, перебираючи ними перед своїм кирпатим носиком, почала кумедно дратувати кривдника.
    — Толька — Буратіно, полюбив Мальвіну, вигукувала навздогін першокласнику!
    — Я б йому теж наквасив пику, Таню, але боюся розбити нові окуляри, — виправдовувався Коля Куриленко, протираючи пітні скельця в позолоченій оправі.
    А уже в старших класах хлопці, які колись смикали за кіски і обзивали кучерявою малечою — не давали проходу. І не тому, що найгарніша серед дівчат у їхньому класі — вміла дружити, ходила в музичну школу, гарно вчилася, виступала на сцені: харизматична, весела, проста у спілкуванні. Одним словом — зірка містечкового масштабу. Та найбільше дівчина подобалася Валентину Бедренку, який потай зиркав великими блакитними очима і мовчав, як риба. Лише інші доповідали про його почуття, бо сам залицяльник і рота боявся відкрити. Сидів на задній парті, майже не відповідав на уроках, (колись шепелявив у молодших класах), і хоча у десятому гарно виглядав, та характером був, як то кажуть, — ні риба ні м'ясо. На той час Тетяні подобалися сміливі хлопці з бісиками в очах і сигаретами в кишені. Нудний, романтичний Валік Бедренко, завше з тужливою міною П'єро на обличчі, аж ніяк не приваблював.
    — Про що можна говорити з Бедриком? — казала сестрі.
    — Танюшо, ти надто вередлива. Якби за мною стільки хлопців впадало, то я б лише раділа, а ти гордячка, з примхами, нікого й близько до себе не підпускаєш. — підсумовувала Олена.
    — Та ні, я не пихата, Лєно, і мрію про перше кохання. Та хіба ти сама не здогадуєшся, чому не ходжу на побачення?
    Сестри не відчували підтримки від батьків. Леонід і Лідія Ружанські багато працювали, щоб родина жила не гірше за інших, та на сердечні теми з дітьми соромилися говорити.
    Олена, старша на півтора року від молодшої — врівноважена, слухняна,
    а Тетяна, як казала мати: "відзіґорна, зірвиголова." Ходила на всі гуртки, навіть відстоювала честь школи на шахових змаганнях, та в хаті не втримати. Їй швидко набридало займатися домашніми справами, поратися в городі, доглядати молодшого братика. Загалом все те доводилося робити старшій Лєні, інколи і Тані, але завжди з-під палки. Проте дівчина: щира, добра, щедра і могла дати відсіч любому кривднику.
    — От дитину Бог послав, помочі, як од козла молока, де сядеш, там і злізеш! А язиката, я їй слово, а вона мені тридцять навзаєм — жалілася Лідія чоловіку.
    — Дивися, доню, не принеси в пелені, бо до добра твоя поведінка не доведе. — попереджала Тетяну натякаючи на щось непристойне, — щоб о дев'ятій вечора була, як штик в хаті!
    — Мам-а-мам, а можна я піду на танці, сьогодні ж неділя? Там всі наші будуть, — запитувала матір.
    — Наші всі вдома сидять! Ти бач, ще молоко на губах не обсохло, а вона вже парубків шукає! Ти ж вчора жалілася, як пололи картоплю, що в спину стріляє, занедужала, як же ти будеш танцювати?
    — А вже, мамо, нічого не болить — хитро посміхалася вмовляючи неньку відпустити.
    Мати важко зітхала і відсила за дозволом до батька, а той в свою чергу знову до неї.
    Так дівчина бігала від одного до іншого, від Ліди до Леоніда, аж поки у когось не увірветься терпець!
    — Хай воно сказиться! — лютував батько, — та йди вже, йди, як всидіти на місці не можеш, тільки не приставай до мене, як лайно до штанів, і негайно вмийся, а то намазюкала очі, як шльондра, порядні люди жахатимуться!!!
    Тетяна любила танцювати запальний твіст, привертати до себе увагу. Симпатизувала деяким хлопцям, що приходили до клубу, але нічого конкретного: сьогодні імпонувала Стьопі, а завтра Колі, чи Саші, та найбільше Володі Сташевському з паралельного класу. Разом вчилися в музичній школі, тільки вона грала на баяні, а він на гітарі.
    Вова пропонував зустрічатися, але і йому, не зважаючи на те, що потай заглядалася — відмовляла. Як вона могла зізнатися строгим батькам, що хоче піти на побачення? Добре знала, що мама скаже, —"Які хлопці, сиди учи уроки, скоро іспити в школі, а ти в книжку давно не заглядала і зошити не відкривала, лише кавалери і танці на умі!" Можливо, тому Тетяна так рано вийшла заміж, коли поїхала поступати в Київ, щоб звільнитися від надмірної батьківської опіки. Так ось, повертаючись до Валіка, який проводжав її кожного разу, коли поверталася пізно.(співала в естрадному ансамблі заводського клубу, що знаходився за чотири кілометри від її будинку). Плентався за нею на невеликій відстані, щоб ніхто не чіплявся до гарної дівчини. Мовчки йшли, він удавав, що вона незнайомка. Одного разу не втрималася, зупинилась і запитала:
    — Куди це ти так пізно, Валіку, вибрався?
    — До Муліка — пояснив він. Мулік — Мишко Витлицький, однокласник, з яким Валентин особливо не дружив, тож знала, що хлопець обманює — проведе і піде назад пішки додому.
    Їй би з ним тоді поговорити, ближче пізнати, але в тих повітряних замках, які собі будувала в уяві, Валіка, хлопця з круглими, сумними очима, не було.
    — Мало хто мене любить, і хвостиком бігає, хіба я можу всіх втішити, обігріти? — думала, не звертаючи увагу на чиїсь страждання.
    На випускному закоханий навіть не наважився запросити на вальс. Стояв підперши стіну і зажурено спостерігав, як його обраниця весело кружляє з іншими парубками.
    Після випускного вечора, подзвонила двоюрідна сестра з Києва і Тетяну батьки відправили в столицю. Не буду описувати, чому абітурієнтка не поступила в театральний виш, а опинилася в лікарні, де і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, але можу сказати, що відтоді вона намагалася не згадувати про затишне Полісся — серце боліло, тьохкало при кожній згадці про рідне місто, друзів, батьків. Сумувала, наодинці плакала, хотіла приїхати додому, та повернулася на Житомирщину майже через два роки з маленьким Альошею на руках, не витримавши знущань чоловіка. Її однокласник, сусід, найліпший друг — Микола Куриленко постійно заходив, допомагав, розпитував про сімейне життя, та їй соромно було зізнатися у тому, що зробила велику помилку, не хотіла засмучувати друга, хоча думала про розлучення з чоловіком. Прикидалася, що у неї все гаразд. Говорила: "Приїхала, щоб мама натішилася онуком і трохи допомогла." Та Ліда працювала в магазині майже без вихідних, пізно поверталася додому зморена і сердита. Потай себе картала, що так необачно відпустила неповнолітню доньку з дому в далеку, чужу столицю саму.
    Тієї ночі немовля сильно кричало, болів животик. Тетяна прикладала до грудей, носила на руках та ніяк не могла заспокоїти.
    Мати, почувши крик, піднялася і почала радити, що потрібно робити в такому випадку. Вісімнадцятирічна, виснажена Таня позіхала, розгублено дивилася сонними очима то на матір, то на маленького сина.
    — Ось бачиш, — докоряла Ліда — сама собі ради не можеш дати, а вже народила дитину.
    Не вперше Тетяна це чула від матері, при кожній нагоді та цюпала доньці в очі — я ж тобі казала... попереджала!
    — Мамо, не переймайся, я скоро поїду від вас...
    — І куди ти дінешся? Повернешся знову до свого садиста, пиятики?
    — А хоч би й так, сама ж такого недолугого вибрала.
    — І куди ж твої очі дивилися? Ти ж у нас завжди була: розумною, питливою, відзіґорною. Тримали тебе в їжових рукавицях, та видно мало били різкою! — не на жарт розійшлася Ліда, витираючи невтішні сльози рукавом і схлипуючи так, ніби хтось з близьких помер.
    — Що ви там нюні розвели — невдоволено горланив Леонід з сусідньої кімнати, — три години ночі, майте совість, вранці ж на роботу! Дитина втихомирилася, а вони все ніяк не заспокояться, теревені розвели, хоч святих винось із хати!
    — Добре, доню, лягаймо спати, батько нервує... не переживай, якось воно буде. Відпочинь, поки дитина спить. — підійшла, поцілувала, і зникла привидом в білій нічній сорочці за дверима спальні.
    Таня з каменем на серці, доторкнувшись важкою головою до подушки, миттєво провалилася у сон, а вранці знову підхопилася зопалу від крику голодної дитини.
    Тверді груди розпирало під пахвами. Приклала до серця сина, що шукав маленьким ротиком материнський сосок, і ніжність залоскотала душу пір'їнкою щастя.
    — Нічого, любий, у нас все буде добре, не плач... мама тебе любить і нікому не віддасть — шепотіла, гладила по світлій голівці, цілуючи маленькі стиснуті кулачки. Присмоктавшись, немовля жадібно напилося теплого молока і блаженно заснуло. Вперше вона відчула материнську любов до беззахисної крихітки найріднішої у світі. Обережно поклала в коляску, вивезла на подвір'я і почала прати пелюшки розхлюпуючи воду, як гуска в широкій балії.
    Навіть не помітила, як Микола Куриленко підійшов.
    — Привіт, мамцю, знову прання? Бог тобі в поміч!
    — Казали Боги, щоб і ви помогли! — не забарилася з відповіддю, посміхнувшись навзаєм.
    — А хіба ж я проти?
    — Ось і добре, тільки тихіше розмовляй, дитина під яблунею спить — кивала в сторону дерева, прибираючи долонею пасмо довгого, пшеничного, волосся з вологого чола.
    Тетяна виполіскувала, а Микола вивішував на натягнуті шпагати дитячі речі, коли відлунило здалеку:
    — Колю... Колю, агов!
    За плотом, на стоптаній стежині стояв Валентин Бедренко. Він нещодавно повернувся з армії і сяяв у нових погонах молодшого лейтенанта. Микола підійшов ближче потиснути однокласнику руку, а Тетяна лише привіталася здаля. Щоб не стояти осторонь, як вкопана, нахилилася заклопотано над мискою. Мильна піна полискувала на сонці веселкою, прохолодна вода знімала втому безсонної ночі.
    Молода мама намагалася зосередитися на крихітних повзунках, підгузках, та все одно зиркала в бік плоту, де розмовляли друзі.
    — А Ружанська надовго приїхала? — збентежено запитав Валентин Миколу, не забуваючи позирати в бік двору.
    — Не знаю, нічого не казала. Я відчуваю, що у неї не все гаразд, останнім часом, як з хреста знята, і усміхається крізь сльози.
    — Колю, передай Тані, що я її ще й досі кохаю і якщо у неї з чоловіком не склалося, то я б на ній одружився. І дитину любив би, як рідну, — кивнувши на синю коляску, — аби лише погодилася зі мною бути.
    — Добре, не переживай! Щасливо тобі!
    — Бувай!
    Коли Куриленко повернувся, то Таня все зрозуміла без зайвих слів.
    — Серцю не накажеш, Колю, я його не можу полюбити, як би мені цього не хотілося. Ти мене розумієш? — а через місяць приїхав її чоловік, перепросив і Тетяна повернулася до Києва, більше не в змозі витримати дорікання матері.
    Ніколи не згадувала про той випадок з Валентином щемно, по-особливому. Приїжджала на батьківщину, інколи перетиналися в магазині, або на базарі, віталися, перекидалися кількома незначними фразами. Інколи помічала, як він крутиться біля її будинку, пильно вдивляючись у вікна.
    Якось приїхала додому на річницю смерті батька. Їй нещодавно виповнилося сорок, а на вигляд і того менше. Майже не змінилася зовні, лише загадкові смарагдові очі стали більш сумними, глибокими і вилиці виразними. Чоловік з яким хотіла розлучитися з того часу, як вони помирилися, трохи взявся за розум і почав дбати про родину, але щасливою жінкою вона себе не відчувала.
    Того дня захмелілий полудень розгулявся свідком на весіллі літа.
    Спека дошкуляла, вітер тиждень тому заблукав у інших широтах і не збирався повертатися назад. На небі перисті хмаринки залишили кілька невеличких вологих плям, що випаровувалися від гарячої праски сонця. Тетяна вийшла під вечір в садок подихати настурцією, матіолою, нарвати жовтої аличі на компот. Задушливе повітря обпікало легені, дощем й не пахло, лише засмаглою курявою, що вкривала листя величезних лип і сивих яворів. На лавочці біля церкви, що межувала з її обійстям, побачила Валіка Бедренка, з великим оберемком червоних маків.
    Жінка швидко повернулася до хати, поки він не встиг її побачити, і зателефонувала Куриленку.
    — Миколко, будь ласка, прийди зараз до мене, тут Бедрик з квітами прийшов, а я не наважуюся до нього підійти — просила, бо не знала, про що розмовляти з людиною, яка марно на щось сподівалася.
    — Таню, він три години чекає, заходив до мене, розпитував про тебе.
    — Колю, будь другом, виручай! Прийди, хоч ненадовго! — благала.
    — Я збираюся з дружиною на день народження, але постараюся на кілька хвилин...
    — Невже мені самій доведеться розбиратися з Валіком? — сполошилася, почувши у трубці протяжний зумер.
    Микола все ж таки дотримався слова, прибіг через городи, але лише для того, щоб вибачитися, що не може приділити увагу друзям, тож Валентин з Тетяною сиділи на лавочці під старою липою і вперше розмовляли вочевидь.
    — Ну, як ти поживаєш, Тетянко, як Київ? — цікавився Валік.
    — Київ на місці... і я так само — ухилялася від відвертої розмови. — краще про себе розкажи, Бедрику, у мене нічого важливого... життя, як завше, за течією. Діти виросли, працюю та ділю хліб і сіль з тим самим чоловіком. А в тебе, як справи? — навмисно перевела мову на інше, щоб менше розповідати про себе. Валентин задумався, пильно поглянувши в очі співрозмовниці, розпочав.
    — Я довго холостякував, а потім все ж таки знайшов непогану дівчину, чимось схожу на тебе, таку ж тендітну і зворушливу, одружився і у нас, прикинь, народилася двійня — хлопчик і дівчинка. Працював у райвідділку міліції, отримував родину, і ніби все складалося непогано до того нещасного випадку.
    — А що сталося? — перепитувала насторожено.
    — Вранці збирався на роботу і побачив, що палає сусідський будинок. Кинувся рятувати трьох дітей, що були зачинені в хаті самі. Розбив вікно і витяг з закуреного приміщення всіх, та сильно обпік руки. Жінка почала звинувачувати, що тепер я інвалід, довго сиджу на лікарняному, постійно сварилися і я з горя почав часто зазирати у пляшку.
    — Валіку, я дуже тобі співчуваю, але ж хіба ти не бачив світла в кінці тунелю?
    — Я невдаха... ніхто... слабохарактерний... недолугий, нічого в житті не досяг! Все скінчилося розлученням. Валентин зупинився, щоб перепочити і проковтнути клубок сліз, що підступив до горла гіркою нудотою. Потім витяг цигарку, запалив і сумно продовжив — Дружина забрала дітей і поїхала в село до матері, а я з горя почав шукати приятелів у місцевому барі, прикладатися до чарки майже не щодня.
    Тетяна дивилася на його знівечені рубцями руки, співчувала і гладила їх очима, але не знаходила потрібних слів, щоб втішити, заспокоїти, тим паче не могла дати надію, що все тепер буде гаразд. Підборіддя у чоловіка тремтіло, руки ходили ходором від бентежного хвилювання.
    — Мені важко без тебе, Таню!
    А жінці лише одна думка свердлила голову, — скоріше б втекти з цієї плахи тортур, не відчувати провини. Заховатися і не бачити, як він пожирає її очима, намагаючись дістатися душі, потаємних думок. Сподівався у коханої викликати жалість, знайти підтримку, а почув
    — Валіку, я вже не та світла, цнотлива дівчинка, яку ти колись сильно полюбив. У мене двоє дітей, онук, чоловік, купа невідкладних проблем на роботі і вдома!
    Блакитні очі Валентина, ще більше голубіли від зрадливих сліз, дивився безпритульним, пухнастим песиком, якого кинули напризволяще. Шкода, але ж у неї алергія на пух і вона не може його, такого милого, забрати з собою.
    — Таню, дивися, бедрик прилетів і сів на твою руку?
    — Що ти вигадуєш, Валіку, який бедрик, це комар? — говорила Таня, здмухуючи кровопивцю.
    — Ні, це маленьке сонечко. А ми могли б його запустити в небо, пам'ятаєш так само як у дитинстві?
    Тетяна вдихнула аромат подарованих маків, щоб не розплакатися і не дай, Боже, не здатися безпорадною.
    Ніч, як корова язиком злизала — захід сонця. Зорі обсипали небосхил так, ніби місяць розсипав золотий щебінь з воза на Чумацький шлях.
    — Таню, подумай, нічого мені зараз не обіцяй, але і не відштовхуй. Я все для тебе зроблю і пити кину, ти будеш щаслива зі мною... на руках носитиму. Віриш?
    — Валіку, квіти почали хилити голівки, потрібно поставити їх у вазу. Піду...вибач... мама, мабуть, хвилюється куди я, так надовго, зникла, — поспішно попрощалася і кинулася в сльозах до хати.
    Тієї ночі не спала, думала про Валентина і його не бачила поряд з собою. — Ми, як небо і земля, ніби десь перетинаємося за горизонтом, а ближче підійдеш — все одно далеко, наче різні планети. Не приваблює, не збуджує, не хвилює серце, доторкнешся і обпечешся об волошкове полум'я очей. Люди щасливі лише тоді, коли гармонія, лірика в душі, надивитися, надихатися не можеш. Як один страждає, а інший жаліє, відчуває провину це не любов. Відкупитися від неї неможливо і сприйняти також, бо немає тієї хімії, що притягує магнітом, не зважаючи ні на що.
    Я не наступатиму на ті ж самі граблі. За спиною величезний тягар відповідальності перед родиною. Як я можу наважитися кинутися зі скелі у морську прірву? Якби ж то любила, то вже не думала про те, яка глибина, чи відштовхнешся від дна, чи винесе тебе на гребінь хвилі, чи потонеш у чорториї? — мислила.
    В наступному році дружний 10-В святкував 25 річницю закінчення школи. Ружанській Тетяні подзвонила Марія Лучик, і запросила на зустріч однокласників. Валентина серед присутніх ніхто не бачив. Побували у школі, сходили до класної керівнички, щоб забрати з собою в ресторан, і уже сиділи за довгим столом, проголошуючи тости, коли несподівано на порозі з'явився Валентин Бедренко, ще з одним однокласником. Віталій Хомич вмовляв сором'язливого приєднатися до гурту.
    — О, нарешті Бедрик прийшов!!! — заплескали в долоні, загорланили і кинулися обійматися. Бедриком кликали з дитинства, (у зошитах, на чистих полях малював, танки, літаки і червоних в чорні цяточки бедриків.) Трохи дивний, мовчазний і милий, як сонечко, зараз в потертій шкіряній курточці, джинсових штанях, з темними колами під очима, але добре виголений і тверезий Валік — опирався, мов дитина, не хотів сідати за стіл, бо в кишені і "миші" не водилося. Побачивши, що всі, як один, почали привітно запрошувати, нарешті долучився.
    Підняв повну чарку за здоров'я друзів і випив одним махом стоячи. Сів сиротою в кутку столу на вільне місце не зводячи очей з тієї, яку безнадійно любив. Тетяна Ружанська нічого із того, що лежало в мисці не могла проковтнути. Відводила погляд, а щоки пашіли, як майські ружі, відчувала, що чоловік прискіпливо розглядає, буравить очима наскрізь.
    Заграла музика і більшість пішло танцювати. Коли бедрик захмелів, наважився підійти.
    — А зі мною потанцюєш? — запитав щиро посміхнувшись і враз потупився в підлогу, ніби боявся відмови.
    — А чому б ні? Адже сьогодні свято і всі повинні бути веселими і щасливими.
    — Я ніколи не був щасливий! Ти, мабуть, відьма, щось мені поробила, наврочила? Не можу тебе забути, викинути з голови раз і назавжди! І очі у тебе зелені, мов папороть... "На тебе сошёлся клином белый свет", — чула таку пісню?
    Якесь навіювання, божевілля — шаленів Валік перекрикуючи гучну музику.
    — Якби ж я була відьмою, і вміла ворожити, то зробила б так, щоб ти мене розлюбив — усміхалася, намагаючись звести до жарту болісні слова сп'янілого.
    Пара повільно рухалася в такт музиці. Він нахилявся до запашного Тетяниного волосся, притискав міцно до себе, а вона безвільно дозволяла це робити, хоча нестерпно хотілося відштовхнути, не дихати вчорашнім перегаром, що змішався з його дешевим, різким одеколоном.
    Добре, що остання пісня вчасно скінчилася і всі попрямували до столу.
    Хтось про щось розпитував Тетяну, а вона не могла прийти до тями, зосередитись, і зрозуміти про що мовиться. Настрій був зіпсований, та коли поглянула туди, де сидів Валік — стілець спорожнів.
    — Мабуть пішов смалити, — подумала тоді, але він так і не повернувся.
    Можна було помчати за ним і багато чого сказати: банального, важливого, зворушливого, розумного і не дуже, та тільки не мовчати.
    — Живи заради дітей, життя дається людині не лише для щастя, любові, радощів, успіхів, а й для іспитів, страждання, болю. Ти не один такий знедолений в цьому світі. Є Бог, до якого можна звернутися і знайти істину, втіху в релігії, природі, книгах, мандрівках, милосерді. З-під чорної землі б'є світле, спрагле джерело, що напуває всіх. Обернися довкола, скільки гарних, самотніх жінок, які тебе можуть ощасливити, зігріти душею. На жаль, вона цього не сказала, не обійняла, як сестра брата, бо і гадки не мала, що Валік через кілька днів накине собі зашморг на шию.
    Тетяні подзвонив однокласник і розказав, що він через неї повісився. Болісно було це чути, не хотілося вірити. Навіть не знала чи знайшли записку, яка б свідчила про те, що вона в усьому винна.
    Пройшло багато років відтоді, та Тетяна ще й досі чомусь відчуває провину. Ставить свічі в храмі за упокій загубленої душі. А після Великодня Валентин їй наснився. Йде широким маковим полем, гарний, щасливий, хоче зібрати бедриків і не бачить на червоних квітах червоних комах. І до чого цей сон?

    07.05.2023р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Біла хата в саду

    Вечір хилив голову до землі, мов немовля до матері. Очі неба соловіли, сонце розтікалося абрикосовим джемом по горизонту, змішуючись із блакиттю. А на подвір’ї Зінчуків не вмовкав галас. 

    – Ванько, що ж ти таке витворяєш? 
    – А що вже знову не так?
    – Хіба сам не бачиш? Потрібно колоди класти обтесаною стороною всередину будинку, а ти кладеш навпаки.
    – Відійди звідси, не заважай, я все правильно роблю, – не хотів прислухатися до дружини чоловік. Продовжував тягнути колоди, складаючи одну на одну.
    Ганна кружляла навколо Івана настирливою мухою, намагаючись довести 48-річному чоловіку, що він глибоко помиляється.
    – Не мороч мені голову, відійди... я сам знаю, що робити! – гримав на 47-річну дружину, зосереджено забиваючи цвяхи у міцну деревину.
    – От, йолопе! – з піною у рота кричала жінка. – Невже ти не бачиш?
    – Бачу! Ще не повилазило! Все добре! Не забивай мені баки лайкою!
    Жінка, стомившись доводити своє, махнула рукою.
    – Роби, що хочеш, тільки потім нічого мені не кажи і не жалійся, що дурнуватий! – лихо зиркнувши на Івана, відійшла далі, щоб не мозолити більше очей, не витрачати нерви на недолугі суперечки.
    Через деякий час з веранди почула:
    – Аню... Аню! А йди-но сюди! То що ж це таке виходить? Я, дійсно, телепень, не те зробив? – дивився розгублено, винувато, на закладену стіну, ніби хлопчисько, накоївши казна-що.
    – А я тобі про що намагалася втлумачити? Ти ж і чути не хотів! 
    – То ти б зразу пояснила по-людськи, а не горланила божевільно на всю вулицю!
    – Та хіба ж я відразу почала кричати? Ти ж мені рота не давав відкрити. Спочатку намагалася чемно пояснити, потім благала тебе зупинитися і подивитися самому збоку, а лише тоді розійшлася, коли ти не реагував на мої зауваги.
    – От зараза, і що ж тепер робити? – розводив безпорадно руками.
    – О, нарешті, питаєш, як далі бути? Чому ж не кричиш: "Відійди, не заважай?!" Що робити?! Що робити?! Переробляти – ось тобі моя остання порада! Та це вже буде завтра. Йдемо щось перекусимо і будемо лягати спати.
    – За дурною головою – лихо ногам!
    – Ти дуже виснажився, Ваню, таке буває. Не переживай, завтра разом станемо і переробимо. Тільки наступного разу не будь таким впертим, затятим, слухайся мене, я дурного не пораджу!
    Іван вже кілька років сам будував, вірніше складав новий будинок з тих міцних дубових колод мореного дуба, що залишилися від старої хати. Допомагали дружина і чотирнадцятирічний син Юрко, і то, як не був зайнятий у школі чи Дзержинському (зараз Романівському) будинку культури, де грав на гітарі в інструментальному ансамблі. Разом колотили цементний розчин, щоб залити фундамент, набивали на колоди дранку, тинькували стіни, стелю, вставляли вікна, двері. 
    А все тому, що одного разу хтось "розумний" порадив замінити в старому будинку гнилу балку на нову. Підважили дах домкратами, потягли трактором, щоб обережно витягти балку, а столітня хата склалася, наче картковий будиночок, поховавши під собою усе нажите за двадцять років.
    Дістали з-під завалів залізне ліжко, поставили у вцілілій веранді без даху над головою, і працювали після роботи у будні і вихідні, як прокляті. Грошей не вистачало, щоб винаймати будівельників.
    Добре, що в Івана були золоті руки, і Ганна – роботяща (колись в молодості працювала на будівельному майданчику). Як тільки родичі дізналися, що батьківська хата перетворилася на руїни, то запропонували деякий час пожити у них, але Іван з Ганною відмовилися, не хотіли залишати напризволяще обійстя і те невеличке господарство, яке мали. Душ на дворі, криничка в садку, кури і королі у хліві, що ще треба? Лише побудувати будинок.
    Сина відправили жити до сусідського хлопчини, однокласника, щоб дитина не ночувала з ними просто неба, а самі вночі, бувало, на вузькому ліжку притуляться одне до одного, як діти, і споглядають зорі. 
    – Бачиш он те сузір'я Великої Ведмедиці, Аню?
    – Де саме? Що ти тикаєш пальцем в небо, скажи конкретно, куди дивитися, як те сузір’я виглядає? Зірок насипано, мов проса курчатам на подвір’ї. Так багацько, що не зібрати поглядом усіх. Хіба їх можна розгледіти чи порахувати, коли – мільярди?
    – Та, яка різниця, де знаходиться, краще слухай! Кожна зірка – це чиясь душа, велика, широка, маленька, яскрава і не дуже. І настільки близько, що можна доторкнутися до тієї душі так само як зараз до твоєї...
    – А ти у мене, Ваню, романтик ще той, – посміхалася блаженно, міцно притискаючись до чоловіка. Загадували бажання у зорепад, і будували власне гніздечко, як ті птахи, що щебетали довкола.
    – Хіба ж я проти доторків душі, – шепотіла Ганна, щоб і місяць не підслухав розмови, засинаючи на міцному плечі коханого.
    Коли був дощ, то тікали у хлів, а ліжко накривали клейонками, щоб не промокло наскрізь.
    Мріяли швидше добудувати дім, купити нові меблі. Гадали, де підробити, щоб вистачило на харчі та будівельні матеріали. Старша донька Людмила вчилася в Житомирі, жила в гуртожитку і працювала на Льонокомбінаті. Середня – Тетяна поїхала до Києва вступати у театральний інститут, але закохалася і рано вийшла заміж. На той час у неї був маленький син, тож розраховувати на допомогу з її боку не доводилося. Батьки переживали за своїх дітей і бідкалися, що нічим не можуть допомогти, бо самі були в неабиякій скруті. Тягнули, як воли, лямку долі: весною, літом, восени…
    А одного разу прокинулися вночі і побачили, що на них летять не зорі, а лапаті сніжинки. Тоді лише перебралися жити до рідної сестри Ганни. Перезимували, а навесні знову взялися до роботи. 
    Завершили ремонт у спальні, кухні і раділи, як діти новій ляльці, коли перенесли ліжко з ветхої веранди у хату.
    Юра давно виріс з коротких штанів, та ніхто йому не збирався купувати обновки. Зранку на канікулах прибігав сам, інколи з друзями, щоб допомогти батькам замішувати та носити розчини з піску та глини. Заготовляв із татом ліс. Тоді, щоб отримати у лісництві дозвіл на заготівлю, потрібно було спочатку розчистити дикі кущі, зібрати сухі повалені дерева, а лише опісля сподіватися, що дозволять виписати щось із деревини. Комарів було тьма-тьмуща, коней мастили солідолом, аби не загризли кровопивці. Величезні дуби, сосни спилювали електропилами "Дружба", вантажили на трактор чи машину і везли на пилораму. За кожну дощечку чи цвях повинні були відзвітувати квитанціями перед "Відділом боротьби з розкраданням соціалістичної власності". Через усі ці випробування довелося пройти родині Зінчуків, щоб звести власний будинок з 1978 по 1984 рік.

    Та повертаючись назад у 1980-й, на родину ще чекало одне страшне випробування.
    Одного похмурого дня у Ганни сильно розболілося внизу живота. З хмарного неба падали величезні краплі дощу, а з її очей – сльози. Вона хапалася то за спину, то за живіт, не знаходячи собі притулку в домі. Викликали швидку. Думали апендицит чи грижа, а після обстеження з’ясувалося, що – рак. Тяжко працювала, підіймала важкі колоди, дошки, носила мішки з цементом, піском і сильно підірвала здоров’я. 
    – Тримайся, – говорив Іван дружині, ковтаючи сльози відчаю... Я з тобою, люба...
    Поклали в обласну онкологічну лікарню. Прооперували, була зупинка серця. Зробили променеву терапію і через два місяці лікування відправили додому тихо помирати. На той час подружжя з сином уже проживали у своєму будинку, але ще доробляли найбільшу кімнату, ванну, веранди.
    Ганна була кволою, дуже схудла, та вранці мусила готувати їсти, брати копаницю і йти на город. Бур’яну повно, полоти нікому, тож доводилося самій сапати картоплю, хоч по рядочку вдень. Хіба що доньки інколи приїжджали і тоді було набагато легше впоратися з пирієм. Старша – Людмила дуже любила квіти, насадила багато троянд, півоній, жоржин, лілей, чорнобривців під плотом, і сама доглядала, коли приїжджала раз на тиждень. Біля нового гаража плівся виноград, над дорогою розрісся пишний бузок, і обійстя поступово воскресало з попелу та руїн. Юра після закінчення школи у 1982 році проходив військову службу в Афганістані, і всі молилися за нього щодня, щоб повернувся живий додому.

    – Аню, а Іван Миколайович вдома? – питала сусідка, з якою той часто ходив рибалити на мальовничу річку Лісна. 
    – Вдома, Ніно, зараз покличу. Дійсно, хай іде, трохи відпочине на природі. Може, впіймає кілька рибин на вечерю, – посміхалася, а на серці було тяжко, тривожно. Самотня сусідка, мов реп’ях причепилася до її гарного, роботящого Івана, знаходячи кожного разу вагому причину, щоб поспілкуватися і витягти його з дому. То просила поміняти зламаний замок, то вкрутити нові лампочки, а то полагодити телефон. Іван працював зв’язківцем на пошті, добре знався на електриці, був майстром на всі руки, тож не відмовляв нікому. Звик безкорисливо допомагати людям.
    Повернувшись з рибалки, чоловік висипав зо два десятки маленьких карасиків у миску.
    – Бачиш, Аню, хоч кішці дістанеться – і то добре.
    Жінка, сумно поглянула на чоловіка і важко зітхнула.
    – Вань, ти знаєш, я ось тут подумала і вирі-ши-ла, – спіткнулась на півслові, не знаючи з чого розпочати.
    – Що сталося, Аню? Ти себе гірше почуваєш?
    – Я... я хочу, щоб ми розлучилися... Ти ще молодий, всього п’ятдесят, хата велика, та мені вистачить й однієї кімнати. Тобі потрібна ще жінка, а я – хвора, безпорадна і невідомо, що ще далі станеться? У нас дві веранди, тож можна розділитися, замурувати двері... Я вам заважати не буду.
    – Не мели дурниць, Аню. Окрім тебе мені ніхто не потрібен. Нізащо не покину, бо ще й досі люблю і поважаю! А що про мене подумають діти, що їх батько – зрадник, покинув матір у важку хвилину? Ти подумала про це? У нас все буде добре, ти одужаєш! Чуєш – о-ду-жа-єш! – трусив жінку за плечі, як вишню, з якої сипалися черешневі сльози.
    Далі обійняв, ніжно пригорнув до своїх грудей і замислився вголос.
    – А на рибалку більше ніколи з Нінкою не ходитиму. Не там вона рибу ловить, та і я не той карась, якого можна так запросто упіймати на гачок.
    Ганна сиділа на дивані, безпорадно склавши руки, пильно дивилася в блакитно-росяні очі чоловіка. Біль краяв серце, тиша вдерлася в кімнату, та жінка боялася її сполошити, як синю пташку щастя, що сиділа затаївши подих на її долоні. Мовчки дивилися пильно в очі, як тоді, коли вперше відчули, що не можуть прожити одне без одного і дня!
    – Аню, а знаєш, що я надумав?
    – Що? – зацікавлено зиркнула зеленими очима, повними сліз.
    – А давай обкладімо нашу хату червоною цеглою на честь нашого кохання, яке ми пронесли крізь все своє життя, незважаючи ні на що.
    – Чому червоною, я думала білою? Пам’ятаєш, як у тій пісні, що співала племінниця Аня зі своїм Алімом:
    "Біла хата в саду,
    Біла хата, як лебідь у морі, 
    Я під вишнею жду,
    Жду тебе в солов’їному хорі. 
    Я під вишнею жду, 
    Я під вишнею жду,
    Жду тебе в солов’їному хорі.

    Тихо падає цвіт, 
    Тихо падає цвіт, наче роси. 
    Скільки весен і літ 
    Я шукав твої очі і коси. 
    Скільки весен і літ, 
    Скільки весен і літ 
    Я шукав твої очі і коси. 

    Не сумуйте, сади, 
    Не сумуйте уранці за цвітом, 
    Так буває завжди, 
    Як весна покохається з літом.
    Так буває завжди, 
    Так буває завжди, 
    Як весна покохається з літом.

    Я не знаю, чому, 
    Я не знаю, чому так кохаю 
    Білу хату в саду 
    І той час, як сади розцвітають. 
    Білу хату в саду,
    Білу хату в саду 
    І той час, як сади розцвітають."
    Спочатку тихенько, а потім голосніше почали удвох співати улюблену пісню, що звучала у пустому будинку молитвою, відлунювала струною любові в їх зворушливих серцях.

    Минуло двадцять років.
    У великому будинку пахло ванільними пирогами з маком. У світлиці (35 кв.м.) на чотирьох вікнах висіли пастельні оксамитові штори. Сервант лакованої стінки сяяв райдужним кришталем і порцеляновим сервізом. У кутку кімнати стояло трюмо, посередині – великий стіл зі стільцями. У скляній вазі пахтіли квіти. На підлозі лежав яскравий килим, під стіною був диван, навпроти – зручне крісло. Затишок огортав кожну кімнату просторого будинку з усіма зручностями. 
    – Анько, коли ми будемо вечеряти? – запитував Іван свою дружину, перегортаючи сторінки журналу "Перець" на гобеленовій тахті.
    – Зараз, Ванько, лише руки помию і буду накривати, – заметушилася господиня на кухні, затарахкотівши мисками та виделками, ніби завзята офіціантка в громадській їдальні. Через кілька хвилин на столі парувала картопля в мундирі, підсмажена підчеревина з яєшнею, оселедець, пелюстка з капусти, щедро оздоблена олією та чорним перцем. Свіжа цибуля виїдала очі, але хазяїн ніколи не сідав без неї до столу. 
    – Знову яєшню пересолила, а картопля – навпаки недосолена, – обурювався Іван.
    – Ось ніяк тобі за сорок з гаком років не можу догодити, і борщ не такий був по обіді і вермішель сирувата зранку! Хоч би інколи промовчав, навіть, коли що не так? Гості часто заходять, пригощаю, всі уплітають за дві щоки і сердечно дякують. Жоден не сказав, що не смакує! Лише тобі завжди щось не до шмиги – як не солоне, то кисле, як не кисле, то гірке… І так кожнісінького божого дня! От характер ядучий, противний! Дочекаєшся, що якось візьму сковорідку і розіб’ю об твою сиву макітру, щоб тобі розкортілося кислого, гіркого, солоного, солодкого, усякого одразу… раз і назавжди, – випалила роздратована жінка, спопеляючи поглядом співрозмовника.
    Вискочивши на двір, гримнула дверима так, що собака заховалася в буду, а чорна кішка, яка сиділа на плоті, ховаючись від хвостатих залицяльників, шмигонула зопалу в кущ бузини. Горобці кулею розлетілися, кури втекли на сідало, і лише старий сад, налитий рум’яними яблуками, сливами, шелестів зеленим листям на лагідному вітрі, не зважаючи на чергову лайку подружжя. Мудрий знав, що помиряться і знову посваряться, поцілуються і згодом влаштують ще одну веремію. В родині увійшло у звичку, відтоді, як почали будувати дім, влаштовувати "концерти" на рівному місці, щоб не було сумно жити удвох. Діти роз’їхалися, будинок, літню кухню, сарай, гараж – побудували, тож на пенсії час від часу, щоб освіжити почуття, обдавали душі холодною водою з криниці.
    Ганна пройшлася по межі городу, вирвала пучок петрушки, кропу. Смикнула з куща малини кілька ягід і поклала до рота. Глянула на будинок з білої цегли здаля, розпливлася спокоєм, як качечка по водному плесі. Високий фундамент, підмальований чорною фарбою, міцно тримав стіни цегляної будівлі. Під ясно блакитними вікнами красувалися візерунки з червоної цегли. Здалеку можна було подумати, що то українська вишиванка на льняному полотні хати. Дах був вкритий гарною черепицею. Під фронтонами виднілася коралова мережка. З обох боків веранд, рясно обвитих плющем винограду, спускалися широкі сходи. Заасфальтоване просторе подвір’я обрамлював зелений штахетник. За ним був невеличкий городчик з полуницею, кущами аґрусу та смородини. За джерельною криничкою росла розлога антонівка, а трохи далі – молоденька груша, яку посадив нещодавно Іван. З іншого боку будинку був ще один городчик, де червоні бусинки малини обліпили кожний пагінець. Алича, вишня, слива сперлися об сусідський плід так, що незрозуміло було, звідки вони родом. За гаражем, в якому стояв мотоцикл, викопали грабарку, поряд виднілися овочеві грядки, а за ними величезні столітні ясені та липи створювали затишну алею, що вела до нової церкви. Культова споруда підпирала золотою маківкою небо, щоб те, не дай Боже, не впало на подвір’я обійстя під час грози. Скрізь цвіли чудові квіти. Жінка вдихнула на повні груди запашну матіолу і, полегшено зітхнувши, повернулася до хати.
    – А оселедець – смачнючий, Анько, – як ні в чому не бувало усміхався приязно Іван на всі білі зуби. 
    – От, же хитрющий, холера б тебе вхопила!

    А у 2000 році в травні на нічному небі з’явиться ще одна велика осяйна зірка, на яку Ганна буде слізно, замріяно дивитися п’ятнадцять років до кінця свого життя.
    – Мамо, а чому ти про батька розповідаєш лише те, як ви часто сперечалися, влаштовували скандали? – запитувала Тетяна.
    А що ж ти хотіла, доню, щоб я кожного дня невтішно плакала, згадуючи який батько у нас був працьовитий, добрий, гарний і як мене дуже сильно любив? Так і серце може розірватися. Я дивлюся у небо і мрію ще хоч раз поглянути в його волошкові очі.

    06.03.2023р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. З Днем народження, батьку!
    — Діти, кого ви більше любите, маму, чи тата? — запитував батько двох доньок та сина, лукаво посміхаючись мружачи волошкові очі.
    — Маму, маму, маму! — кричали ми тулячись до рідної, щоб не образити матір словом і не видати таїну, що батька любимо не менше. Мама задоволено дивилася на нас, поправляючи кучері, що неслухняно спадали на чоло.
    — Ось бачиш, Іване, діти люблять сильніше того, хто приділяє їм більше уваги, піклується.
    Я не знаю, чому ми тоді не казали, що любимо батьків однаково? Адже завше чекали на стомленого тата з роботи. Впізнавали ще здаля звук його мотоцикла, сумували, чекали на гостинець від "зайчика", хоча не дуже любили того старого сала і пекучої цибулини, що мама завертала в газету батьку щодня на обід. Ніколи не кидалися до татка в обійми з порога — соромилися. Але інколи батько, перебуваючи у гарному гуморі, вдавав себе напідпитку. Сідав на підлогу з нами погратися, а ми обіймали його за шию, насідали на плечі і котили під ліжко, чи стіл заливаючись сміхом. Ось тоді дозволяли собі бешкетувати, тягати його за носа, вуха, розцілувати у рум'яні вибриті щоки, (голився кожного дня і був великим акуратистом.) Тато коником катав нас на спині, балував і всі були неймовірно щасливі.
    А одного разу ми з сестрою гралися і раптово почали плакати. Нас втішала тітка, у якої ми тоді ночували, і не могла зрозуміти чому ми невтішно схлипуємо. Та ми й самі не знали, чому зайшлися ридмою, мабуть, відчували щось погане. Потім зателефонувала мама і повідомила, що батько втрапив в біду. Сильно травмувався на роботі. Пів року пролежав у лікарні з численними переломами. Слава Богу, тоді вижив і повернувся до життя.
    Батько — Зінчук Іван Миколайович, був майстром на всі руки. Сам побудував дім, літню кухню, сарай, посадив розкішний сад. Міг поладнати що завгодно: відремонтувати мотоцикл, телефон, радіоприймач, добре розумівся на будь-якій чоловічій справі. На роботі — поважали, тож великий батьківський портрет висів на дошці пошани, біля Будинку культури стільки, скільки я себе пам'ятаю. Любив природу, ліс, рибалку. Допомагав безкорисно: родичам, сусідам, знайомим, з яким би проханням до нього не зверталися. Люди знали, що Миколайович їм не відмовить, тому поважали, любили не лише за вроду, а й за людяність, чесність, справедливість. ( Міг відверто сказали правду у вічі і висловити свою думку, дати гарну пораду.)
    Дев'яте травня — свято, яке батько любив найбільше. День Перемоги і його День народження збігалося, тож він дуже пишався цим, хоч повоювати не довелося, (під час війни був підлітком),
    проте завше йшов у новому костюмі з гордістю на парад, щоб пройти центральною вулицею м. Дзержинська (зараз Романів) до святкової площі, пліч-о-пліч з ветеранами.
    Тата не стало у 2000 році. Прожив сімдесят і працював зв'язківцем на пошті майже до останнього подиху. Хвороба підкосила і ми раптово втратили батька — рідну людину, яку любили найбільше у світі!
    Таточку, тобі б сьогодні було б 92 роки і мені хотілося б зізнатися, що ми завжди тебе любили і любимо дуже сильно! Ти був для нас взірцем гідності, людяності. Твою любов, турботу, підтримку відчували завше. Я сумую і плачу за тобою так само як за мамою. Спочивайте разом у Божім раю в мирі та спокою. Пробачте, що не змогла приїхати на могилки, самі знаєте чому — бережи, Господи, Україну! Все буде добре, тату, не переживайте з мамою за нас! Ниточка ніколи не обірветься між тими хто в потойбіччі і на цій землі, коли ти обіймаєш всією душею і пам'ятаєш вічно з теплом і любов'ю.

    09.05.2022р.


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  11. Ганна
    Не встигла впасти вранішня роса, як сонце розтопило залишки вологи на полуничній грядці. Ганна схилилася з мискою, підіймаючи різьблене листя, вишукуючи стиглі ягоди.
    — Тьотю Аню, дайте півлітрову баночку, прийшла до церкви, хочу набрати свяченої води, а забула взяти з дому посуд! — гукає знайома жінка, сподіваючись отримати те, що просить.
    — Зараз гляну чи ще залишилася хоча б одна, всі пороздавала, треба вже буде якось купити, бо аж невдобно перед людьми, що закінчилися склянки. — переймається бабуся, яку всі називають тьотьою Аньою тому, що їй її віку зроду не даси: весела, доброзичлива, щедра, справедлива, розумна, і сиве, кучеряве волосся фарбує рубіном.
    — А Ви що, не йдете до церкви, сьогодні ж свято — Пресвята Трійця? А зеленого зілля у Вас часом немає?
    — Ні, на жаль, доню, можу квіточок нарвати, а краще самі зірвіть, там під забором багацько!
    І так майже кожного дня. Кому склянку, кому букет, а кому джерельної води з криниці. А яблука, груші, сливи обірвуть ще до Спасу.
    — Та нічого, хай рвуть, чим мають гнити у садку, — завше думала.
    — Це ж діти, поряд — школа ...скільки мені старій треба?... хай їдять на здоров'я!
    Бо, як згадає своє сирітське, голодне дитинство, то шукає в буфеті корвалол, і ніяк не може заспокоїтися. Взимку малою до школи босоніж бігала, бувало і на худенькі ніжки пісяла, щоб зашпори відійшли. В голодомор їла: бруньки, гнилу бараболю, лободу. Якось на Великодні проводи, з молодшою сестричкою пішли на цвинтар, щоб назбирати з могилок крашанок, пасок. Батюшка не дозволив, прогнав. Отримали замість хліба стусанів, та й плачучи пішли додому. Ще й мама насварилася, щоб не жебракували. Казала: "Діти, ми або всі разом помремо з голоду, або виживемо, як Бог дасть, але ходити по селу з простягнутою рукою не будемо, бо панського роду". Дуже строга мати була. Чоловіка розстріляли у репресії, тож сама виховувала четверо дітей. Ганна всього чотири класи закінчила, а потім пішла працювати в колгосп, щоб допомогти родині. У шістнадцять завербувалася на Донбас. Влаштувалася працювати у шахту, поки одного разу вагонетка ледь не вбила. Через кілька років повернулася на рідну Житомирщину. Вийшла заміж, народила четверо дітей, (одна дитина померла.)
    Будинок бабці Ганни знаходиться майже на території церкви, а навпроти — автостанція, стадіон, тож люди залишають: велосипеди, мопеди, мотоцикли на подвір'ї. Пообвішують всі дерев'яні штахети плоту, ще й цегляний будинок з усіх боків заставлять, так, що ступити ніде. Важкі сумки, валізи залишають в хаті, щоб ніхто не поцупив. Тітка Ганна збереже і грошей не візьме за послуги. А дехто втомлений зайде відпочити, побалакати, розказати таємниці. Знає, що ніколи не осудить, а гарну пораду дасть, обігріє, нагодує, та ще й чарочку наллє на свято. Одна приятелька каже:
    "Добре, що у Вас все є, і Ви ще можете іншим роздавати!" Бабуся посміхається,
    — То Ви теж, Надю, діліться і у Вас все буде... Господь дасть! А пенсія у мене менша ніж Ваша, та на все вистачає. Скільки мені потрібно? Діти не забувають, сюд-туд, тай підкинуть якусь копійку і одежу привезуть гарну, модну, яку вже самі не носять! Вчора сусідці пальто доньчине, майже нове, віддала, на мене тісне, а сьогодні вона принесла десяток яєць. Не хотіла брати, а потім подумала, що посмажу добрим людям, сюд-туд та хтось зайде на обід. Я ще так гарно ніколи не жила, як зараз! В красі живу, кожного дня церковний дзвін слухаю, милуюся городом, хату доглядаю, з людьми спілкуюся, кошеня безпритульне пригріла, тому ніколи не плачуся, що самотня. А хіба я одна, як палець, коли навколо такі славні люди, а те, що діти у столиці, то я рада за них. Зідзвонюємося кожного дня. Дай Боже, щоб всім так добре жилося, як зараз мені.
    — То Вам пощастило, тьотю Аню, що дім поряд святого місця.
    — До церкви ходжу на Різдво і Паску — великі свята і то, щоб віднести панахиду за упокій, свічі поставити. А свячена вода в моїй криниці не переводиться. Он кружка на гвоздечку висить, хто хоче, той нап'ється свяченої водиці. Вчора сам батюшка Василь приходив, кілька відер набрав, буде кропити парафіян. Колись у нашому районі церкву ще в революцію спалили, святих ікон вдома не було. Мама мене в костьолі хрестила, але я туди теж рідко заглядаю, — перелітає бабця з думки на думку, як метелик з квітки на квітку. Молитися можна де завгодно, Бог у бджілці, кожній рослині, а головне в душі. Я часто з ним розмовляю і дякую Йому за все!
    — Мудра Ви жінка, тьотю Аню. Буду йти з церкви обов'язково зайду, побалакаємо! Можна?
    — А чому б ні? Моя хата відкрита для всіх добрих людей.
    — Тьотю Аню, дайте мені хусточку, щоб люди не сварили, що з непокритою головою йду до церкви. — гукає здаля вже інша знайома жінка.
    — Зараз принесу, почекайте! Донька привезла багацько мені на смерть, здається ще кілька залишилося! —
    спритно побігла до хати, наче молода жінка.
    — Ото швидко... живіть сто років, тьотю Аню, дякую за хустину!
    — Скільки Бог відміряв стільки і проживу!
    У вісімдесят три Ганна сказала доньці, що йде помирати, лягла на ліжко, закрила очі і полинула до Бога без мук і страждань. Милосердним людям Всевишній дарує легку смерть.
    Спочивай на Божих луках, мамо!


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  12. Цирк на дроті
    Валентина хоч і втомилася, але була дуже собою задоволена. Напередодні пройшов дощ і земля, яку вона обробляла розсипалася пухом під її вправною рукою. Чимало прополола: бараболі, моркви, буряків. А ще до того, як сонце втопилося у грабарці, встигла нарвати букет півоній. Любила п'янкий запах квітів у світлиці. Небо ліниво де-не-де пришивало срібні ґудзики зір. Жінка поглянула у безмежне тло і не побачила жодної хмаринки. Залишок розсіяного світла розтікався по фіолетовому оксамиту малиновим вином. Раділа, бо завтра обіцяли спеку і м'яка земля могла перетвориться на глей, тоді ніяка копаниця не вдовбе твердої ріллі. Уже стемніло, коли помивши руки в умивальнику, ледве переступила поріг хати.
    — Васю, ти щось їв? — запитала з порога чоловіка і не дочекавшись відповіді, (той спав), взявши з шафи свіжий рушник зморено пішла у ванну. Стояла під душем, кілька хвилин, насолоджувалася прохолодною водою, і лише, коли та стала теплішою почала намилювати усе тіло з голови до п'ят. Помила шампунем голову, сполоснула після бальзаму хвилясте, руде волосся. Пишні груди, стегна ставали ще більш пружними від цілющої води, тіло після пахучого рідкого мила оживало, робилося шовковим, як атлас. Провела рукою нижче і аж зойкнула, бо намацала невелику горошину прямо там, куди сама ніколи не заглядала, не те, що показувала чоловіку.
    За шість років подружнього життя жодного разу не оголювалася перед ним. Жили в цивільному шлюбі після того, як помер її Петро і Василева жінка від раку.
    Якось вдовець зустрів її на кладовищі після сорока днів, як поховав свою Марію і так щиро, без усіляких зізнань, запропонував жити разом.
    — Валентино Андріївно, у нас однакова доля. Ти поховала чоловіка, я — дружину, тобі важко бути зі своїм горем наодинці і мені також. Переїжджай до мене, бо я не можу впоратися сам зі своєю бідою. У хаті повинно пахнути пирогами, а в серці — спокоєм. Валентині подобався Василь Іванович, але не настільки, щоб погодитися на його пропозицію і забути свого Петра, хоч пройшов рік відтоді, як він раптово помер. Її син давно одружися з полячкою, виїхавши за кордон на заробітки, тож бідоласі не хотілося повертатися з роботи в порожню хату. Василя Івановича, свого сусіда, знала давно, як порядного і авторитетного чоловіка у їхньому селі.
    —За такого будь-хто піде, лише свисни, — зловила себе на думці, а через тиждень, коли він зателефонував і знову запропонував жити разом, сказала, щоб приїхав і перевіз її речі до себе.
    Чого тягнути лямку? — думала вона, — не встигнеш зоглядітися, як місцеві крутихвістки обкрутять такого гарного, чемного чоловіка, як бинт навколо порізаного пальця. Десь місяць обоє потай плакали за своїми покійними половинками. Коли Валентині не вдавалося приховати сльози, починала тужно згадувати свого Петра, Василь втішав, витираючи смуток з очей, а коли він супив брови і важко зітхав по своїй небіжчиці, Валя гладила його по плечу і заспокоювала, мов малу дитину. Спали по різних кімнатах, а разом поралися по господарству, снідали та вечеряли. Ще не встигли поєднатися, а люди за спинами вже шепотіли. Одні пліткували,
    — Бач, ще жінчині ноги не охолонули, а він вже іншу привів до хати!
    Дехто співчував, підтримував, казав, що гарна пара. А вони дійсно пасували одне одному. Валентині всього п'ятдесят і то лише по паспорту, а на вигляд і того менше — гарна, соромлива, акуратна. Раніше працювала в школі вчителькою хімії, а потім звільнилася. Новий директор школи проходу не давав, а коли зрозумів, що симпатична вчителька не збирається ставати його коханкою почав присікуватися до будь-якої дрібниці. Василь на два роки молодший, сіроокий, стрункий, спокійний, роботящий: то з трактором у полі, то з мотоциклом в районі, а то з велосипедом у лісі. Жили, як брат з сестрою і співчуттям лікували душевний біль.
    А одного разу, через кілька місяців сумісного життя, на день народження Валентини трохи випили, захмеліли, розговорилися і їм так стало затишно і добре, що Василь не втримався. Подивився лагідно у вічі і взявши її за руку, не сказавши ні слова, відвів у спальню, де вони, майже не роздягаючись, пізнали одне одного ближче. Валентина не знала, що тоді відчував Василь, (так швидко це трапилося, що й не зрозуміла одразу, чи це їй наснилося, чи насправді що таємне сталося поміж ними), проте вранці почувалася ошуканою, зрадницею покійного чоловіка. Василь удавав, що нічого не сталося. Знову потай плакала, але вже не так невтішно згадуючи тремкі обійми Василя. Інколи хотілося тепла, тоді клала покірно голову на його міцне плече і не знімаючи нічної сорочки, не вмикаючи світла дозволяла себе тішити.

    Що зі мною? — думала сполохана Валя, намагаючись розгледіти у світлині горошину, що неприємно посіпувала.
    — Васю, — розбудивши чоловіка, повідомила збентежено, — мені потрібно до лікаря.
    — Що трапилося? — запитав, протираючи заспані очі, чоловік.
    — Не знаю, щось намацала там, якусь гульку.
    — Де там?
    — Ну там, — тицьнула пальцем нижче пояса в нічну сорочку.
    — Пухлинка тверда, свербить, болить.
    — Покажи!
    — Ага, ще чого! Завтра піду до гінеколога.
    — Значить гінекологу показати можна, а мені ні? — дивувався чоловік. — Тим паче завтра неділя і лікар не приймає, — наполягав Василь.
    — Я тебе стидаюся, почекаю до понеділка.
    — До понеділка можна в реанімацію загриміти. Що за безглузді примхи? Валентино Андріївно, ми ж з тобою разом майже шість років, як-не-як!
    — Ну то й що, Василю Івановичу? Це ще не привід тобі все розказувати і показувати.
    Валентина лягла у ліжко натягнувши на себе ковдру і згорнувшись калачиком відвернулася обличчям до стіни.
    — Валю, не будь упертою! Що за цирк на дроті? Покажи, щоб я не хвилювався, може, потрібно викликати швидку допомогу, не капризуй, я ж тобі не чужий дядько з електрички.
    Жінка тихо стогнала.
    — Валюшо, — уже більш лагідно вмовляв стурбований Василь.
    — Валю... Валю, не мовчи.
    Нарешті обізвалася,
    — Як я можу тобі довіряти, коли ти жодного разу за шість років не сказав, що мене любиш? — схлипувала жінка.
    — А хіба ти сама цього не відчуваєш? У нас все добре... Просто я не вмію говорити гарні слова, а своєю справою доводжу, що ти мені не байдужа!
    — Своїй Марії, напевно, казав, що кохаєш! Так?
    — Та я вже й не пам'ятаю чи говорив що подібне. Вона у мене була першою, разом ходили до школи, а у дев'ятнадцять років побралися. Після народилася донька, яку пестили, а зараз їй байдуже, що зі мною. Жінка поралася на кухні, в городі, а я пізно приходив з роботи, а ще у хліві потрібно було почистити, нарубати дрова.
    — І ти у мене другий, — перебила Валентина, — але ж хочеться, щоб між нами були почуття, а не лише, ну знаєш що.
    — От дурненька, хіба у нашому віці люди балакають про любов? — посміхався у вуса Василь, гладячи обурену жінку по голівці.
    — Гаразд! — хоч і зашарілася соромливо Валентина, але зняла нижню білизну.
    — Я покажу, тільки довго не роздивляйся там... добре?
    — Добре, добре, як скажеш! — зрадів Василь, що жінка нарешті погодилася на медогляд.
    Чоловік вперше, затаївши подих, милувався Валиною трояндочкою. Як вкопаний стояв перед нею на колінах.
    — Ну, що там... що?... чого мовчиш, Васю?, — жінці кортіло дізнатися якнайшвидше, що з нею трапилося, а чоловік не квапився з діагнозом.
    — Валечко, то у тебе там звичайний кліщ... присмоктався зараза... зараз візьму пінцет і миттєво витягну, моя хороша.
    Швидко не вдалося ні пінцетом, ні іншими приємними засобами, як не старався.
    І олією змащував, і водив навколо кровопивці вушною паличкою, та нічого не виходило, лише відірвав гузок упирю. Десь під ранок, все ж таки, вдалося відірвати того "рип'яха" з Валеної квіточки і вона полегшено зітхнула, притулившись до чоловічого плеча з вдячністю.
    — Ось і добре, моя люба, маленька, кохана, ніжна, красива, рідна, найкраща у світі квіточка — лопотав Василь цілуючи розпашілу жінку...

    07.06.2022р.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  13. Заїка
    – Галько, знімай білизну, а то злива збирається, чорна хмара суне! – кричала доньці Христина, хапаючи Любу на руки й тікаючи до хати.
    І справді, болотяне хмаровиння заволокло пів неба, ховаючи надвечірнє сонце в темний лантух. Чорнильний оболок розтікався величезною плямою, шалений вітер згинав гілля молодих яблунь, зривав іще зелені сливи, які лускали об землю градом.
    – О Боже, що це коїться! – волала перелякана жінка, притискаючи внучку до грудей, із острахом удивляючись у заплакані шибки. Василь уже встиг позачиняти кватирки й спересердя гримнув на дружину:
    – Ти, що, стара, грози ніколи не бачила?! Дитину перелякаєш!
    Мала, що міцно вхопилася рученятами за бабусину шию, на підтвердження дідових слів зойкнула й затремтіла так, що Христина, перехрестившись, заклякла коло вікна, навіть не в змозі втішити дитину. Не могла відірвати погляду від оголених, каламутних шибок (зранку попрали тюль та штори). Урешті-решт, не витримала й після чергового удару грому попросила Василя допомогти доньці швидше зібрати білизну.
    Повінь котилася з неба, барабанила по червоній черепиці даху. Вікно затуманилося сивим мороком, і Христина більше нічого не могла розгледіти. Серце стукало, наче молот на ковадлі.
    – Господи, та що ж так довго? – переймалася й водночас налякано дратувалася. – Пошли дурня Богу молитися…
    Опустила заплакану внучку на підлогу, збираючись і собі вискочити надвір, та раптом до хати влетів Василь, блідий, як смерть.
    – Христю, викликай швидку, Галинка непритомна лежить…

    Сорокарічну доньку ховали всім селом. Блискавка вбила її.
    Люба осиротіла. Свого батька ніколи не бачила. Мама говорила, що він пілот і літає в небі, та все ніяк до них не долетить. Після смерті матері дівчинка почала боятися грому, дощу й дуже заїкатися. Христина водила її до логопеда, до знахарки, та все було марно.
    – Ба-ба-ба-ба-а-бцю, а де ма-ма-а-ма?
    – На небі, я ж тобі вже казала, моя люба, – бризкали материнські сльози.
    – А чо-чо-му-у в-в-вона там так д-д-довго? – невиразно вкотре добивалася дівчинка. – Й-й-я ску-у-чила! Коли в-в-вона п-п-при-летить?
    – Не знаю, сонечко, вона дуже-дуже далеко.
    – То п-п-поп-роси тата, щоб маму п-п-привіз на літак-к-ку.
    Христина важко зітхала й розраджувала дитину народними піснями та казками. Любочка засинала під монотонний журливий спів, оповіді про Бабу-Ягу, Івасика-Телесика, сірого вовка, ніжно пригорнувши дарунок мами – м’яку іграшку – руде кошеня Рудку.
    За два роки після загибелі дочки хвороба зігнула Христину в підкову й на Великдень вона померла в муках від раку кісток. Дід Василь не міг дати ради шестирічній онуці, бо зазирав у пляшку майже щодня. Опікунська рада оформила Любу в дитячий будинок. Усю дорогу дівчинка плакала, дивлячись на широкий шлях, що все дужче віддаляв її від домівки, та міцно притуляючи до себе закуйовджену, запрану Рудку.
    – Нічого, нічого, заспокойся, Любцю, – утішала жінка, що супроводжувала її. – Ось побачиш, тобі там сподобається, у колективі буде значно краще, ніж із непутящим дідом.
    Любочка схлипувала й крадькома витирала сльози об Рудку. У сірих оченятах причаївся жах. Тоненька кіска часто здригалася на худеньких плечиках. Дівчинка тужила, сьорбаючи кирпатим носиком, коли згадувала розгубленого діда Василя, що з похмілля не міг протистояти рішенню влади.
    Будівля інтернату була обнесена високим бетонним парканом, залізні ґрати стеріг охоронець. Після перевірки документів Любу нагодували й відвели до кімнати. На пісочних шпалерах красувалася сонячна аплікація, три ліжка підпирали стіни. Широке вікно було завішене сіруватим тюлем і лляними фіранками.
    – Ось твоє ліжечко, Любочко, влаштовуйся, але слідкуй, щоб воно щоранку було прибране й застелене, – попередила доглядальниця, погладивши дівчинку по голівці. – Даринко, Юлю, – звернулася до дівчат, які пильно дивилися на незнайомку, – це Люба Сушненко, вона буде жити з вами, тож приймайте новеньку й не ображайте, а то я вас знаю, – всміхнулася жінка. Допомогла Любі розкласти речі на поличці шафи й вийшла з кімнати.
    – Ти звідки приїхала?.. Сирота? Скільки тобі років? – навперебій загомоніли дівчатка. Любочка мовчала, зиркаючи спідлоба на зацікавлених цокотух.
    – Не хочеш розповідати, то й не треба, подумаєш, велика цяця! – промовила старша за Любу на рік Юля. – Тобі ж гірше, якщо не хочеш із нами дружити, правда, Даро?
    Русява веснянкувата Дарина кивнула, підтакнула, і дівчата відвернулися.
    Люба сіла на ліжко й почала гладити Рудку. Боялася, що коли заговорить, то з неї сміятимуться, бо ще й досі заїкалася, хоч і не так, як раніше.
    У дитячому будинку було багато сиріт, але здебільшого тих, чиїх мам і тат позбавили батьківства за пиятику, наркоманію, крадіжки, недбале ставлення до власних дітей. Когось підкинули, як цуценя, ще немовлям на поріг дитбудинку. Когось морили голодом, замкнувши на ключ. Інших кинули напризволяще на вокзалі. У кожної дитини була своя жахлива історія, важка доля, яка відбивалася в характері та поведінці.
    Восьмирічного Сашка Золотченка, симпатичного блакитноокого хлопчину, мати якого сиділа у в’язниці за вбивство чоловіка, брали під опіку тричі й щоразу повертали. Він і сам не розумів чому. У три роки – за те, що страждав на енурез. У шість украв у названих батьків гроші на морозиво. А з останньої родини втікав у мандри. Був задерикуватим шибеником, некерованим. Увесь час із кимось конфліктував, влаштовував бійки, виливав свій невгамовний біль на таких, як сам, знедолених дітей.
    Ось і тепер у їдальні підбіг до Люби й плюнув їй у миску. Його дратувало, що новенька ні з ким не розмовляє. Здавалося: пихата, усіх ігнорує. Сашко весь час привертав увагу до себе недолугими забавками, та Люба не зважала. Навіть не дивилася в його бік, тож нічого кращого не придумав, як плюнути в гречаний суп.
    – На-на-на-віщо?! З-з-за що? – спалахнула ображена дівчинка.
    – Ха-ха-ха! – пролунало у відповідь. – Я думав, це відлюдькувата селючка, а вона ще й без’язика заїка!.. Заїка, заїка, Любка – заїка, погляньте – заїка! – сміявся Сашко, тицяючи пальцем на збентежену Любу.
    Юля, дебела дівчинка-мулатка, що звикла відстоювати свою гідність, підійшла до Сашка та влупила йому ложкою по голові. Зчинилася бійка, збіглися вихователі…
    Відтоді не минало й дня, щоб хтось із Сашкових друзів або він сам не дражнив Любу. Було боляче чути образи. Але найбільше боялася все-таки блискавиці та грому. Коли на вулиці стріляло, як із гармати, Люба затуляла вуха й ховалася з головою під ковдру. Тихо плакала, тріпотіла всім тілом, потай молилася.
    – Заспокойся, Любо, – утішала Дарина, – це лише злива, гроза.
    – Ме-ме-ні л-л-лячно, м-м-маму вбив г-грім і мене вб-б-б’є! – ридаючи, заїкалася Люба.
    – Грім не влучить, не бійся. Я теж раніше боялася блискавиці, та наша вихователька Людмила Іванівна пояснила, що на даху дитбудинку є громовідвід, – втручалася Юля.
    Та Люба все одно плакала, пригортаючи Рудку.
    У третьому класі, зайшовши до кімнати й не побачивши улюбленої іграшки, у тривожнім передчутті вибігла надвір. Перед очима постала жахлива картина. Хлопчаки, які допомагали двірникові збирати сухе осіннє листя, розпалили вогнище, і Сашко жбурнув у полум’я її маленьке кошеня. Люба закричала так, ніби її вкололи в серце голкою. Підбігла до багаття. Хотіла дістати улюблену іграшку, але було пізно. Лише обпекла руку та знепритомніла.
    Місяць пролежала в лікарні з опіками. На все життя залишилися рубці на руці та в душі.
    Тішило тільки те, що подружилася з Юлею та Дариною. Могла спілкуватися, не соромлячись своєї вади, адже від природи була кмітливою, розумною, усе хапала на льоту. Навчання давалося легко, добре малювала, а в четвертому класі й учитель музики виявив у неї хист. Люба помітила, що коли співає, то не заїкається. Мелодія заспокоює, і вона йде за мотивом наосліп, вимовляючи кожне слово дзвінко, невимушено. Коли починала заїкатися, то уявляла, що співає протяжно, як колись бабуся Христина.
    Люба більше не боялася презирства. І хоча її обзивали, як завше, заїкою, згодом навчилася розмовляти правильно.
    …Мешканці дитячого будинку влаштували різдвяне свято. Святий Миколай роздавав подарунки, про які заздалегідь подбали волонтери та спонсори. Діти в карнавальних костюмах весело кружляли біля ялинки й здавалися такими розкутими, щасливими.
    Дарину взяли під опіку добрі люди, і документи Сашка теж були готові на всиновлення за кордон. Бездітна пара приїжджала з Америки й відібрала саме його серед інших. Хлопець гордо всім розповідав, що скоро побачить вашингтонські хмарочоси. Але останнім часом ходив зажурений і сумирний, наче його підмінили. Навіть танцювати не пішов, сидів осторонь, спостерігаючи за дійством. До нього, захекавшись від швидкого ритму танцю, підсіли однокласники. Розпочався концерт. Самодіяльні артисти читали вірші, дружно співали в хорі, показували жартівливі сценки. Учителька музики сіла за фортепіано, і ведуча гучно оголосила:
    – А зараз нам заспіває учениця шостого класу Любов Сушненко!
    Усі принишкли. Люба вперше вийшла на сцену. Опанувала хвилювання й почала повільно, стишено співати «Чорнобривців насіяла мати». Високий дзвінкий голос розливався по залу. Звуки злітали до стелі ластівками. Із тихого піано переходила на гучне форте, а тоді знову стихала, розливалася джерельцем, проникаючи в кожне зболене дитяче сердечко.
    – Ого! Нічого собі, як гарно заїка співає, – почув Сашко позаду.
    – І ніяка вона не заїка, щоб я більше цього не чув! Люба талановита, добра, вона, якщо хочеш знати, найкраща з усіх!!!
    Після бурхливих оплесків Сашко підійшов до Люби.
    – Давно хотів попросити вибачення за той суп і ось це, – Сашко тремтячими пальцями торкнувся до рубця на руці дівчинки.
    – Я на тебе зла не тримаю, – сказала Люба, бо відчувала, що Сашко ось-ось розплачеться.
    – А ти гарно співаєш, – промовив, ніяковіючи.
    – Дякую, – усміхнулася Люба, не вірячи вухам. – Мабуть, уперше й востаннє мене чув, на тому тижні приїдуть по тебе й більше ми ніколи не побачимося. Я рада за тебе, хай щастить!
    – Дякую! – зашарівся Сашко, – Але знаєш, я нікуди не поїду! Чуєш, не-не-не хочу і не-не-не поїду! – і вони раптово розсміялися вдвох на весь актовий зал.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  14. Гіпноз
    Одного разу, у наше невеличке містечко, заїхав на гастролі відомий гіпнотизер. Кругом були розклеєні яскраві афіші. І хоча будинок культури не вміщав всіх охочих потрапити на концерт, моя сусідка, що там працювала, впустила мене безкоштовно.
    Я втиснулася на гальорці поміж людей, що стояли між рядами, і здалеку спостерігала за дійством. На сцену вийшов симпатичний гіпнотизер, вишукано вдягнений в чорний оксамитовий костюм. Світло спалахнуло у залі криштальними люстрати, і всі присутні притихли. Під супровід таємничої музики, він голосно звернувся до глядачів:
    - Шановна публіко, будь ласка, зімкніть руки в замок над головою! Усі присутні виконали його прохання, у тому числі і я.
    - А тепер розімкніть пальці, а у кого це не вийде, прошу піднятися до мене на сцену, - з чарівною артистичною усмішкою, промовив артист циркового жанру. І хоча я могла миттєво розімкнути руки, того не зробила, а теж з усіма щасливчиками пішла на сяйво рамп. Я часто брала участь в художній самодіяльності, тож не боялася ні глядачів, ні знайомих куліс.
    Чоловік двадцять вийшло разом зі мною. Артист запропонував нам сісти на стільці обличчям до залу. Після він провів з кожним якісь таємничі, магічні маніпуляції, ввівши у стан гіпнозу. Я не піддалася демоничному погляду, гіпноз не подіяв, але вже було пізно і соромно вертатися назад, туди, де майже нічого не було видно, тож вирішила залишитися і повторювати все те, що будуть робити загіпнозовані люди.
    - Вам - холодно...вам дуже холодно... ви на північному полюсі - монотонно говорив артист, і всі, кого він загіпнозував, почали зігрівати себе руками. Деякі натягували коміри светрів на голову, жінки напинали хусточки, бо їм було не комфортно. Я теж удала, що замерзла, і почала хекати на руки, ніби у них зайшли зашпори. В залі пролунав сміх. Особливо кумедно було дивитися, як директор місцевого універмагу, - вгодований дядько, що сидів біля мене, намагається захистити від морозу червоні вуха газетою.
    - Вам парко... парко... ви на морськім узбережжі Африки... жага... хочеться пити, - продовжував протяжно гіпнотизер, і всі обрані почали підіймати до вуст уявні напої. Хтось махав віялом, одягав темні окуляри, а товстий директор універмагу почав жваво роздягатися до трусів. Він би і їх зняв, якби його вчасно не зупинив гіпнотизер. В залі був шалений регіт. Я ледь втрималася, щоб не розсміятися. Опанувавши себе, почала обмахуватись газовим шаликом, що був на мені, буцім-то спрагло і душно. І тут побачила, що до мене прямує гіпнотизер, бере за руку і виводить майже на край сцени. Усміхнувшись доброзичливо, оголошує залу: - А зараз, я цій симпатичній дівчині, навію, що вона справжній боксер, чемпіон світу в легкій ваговій категорії і змушу боксувати з супротивником. Зал заревів від захвату. Під дикий галас і свист, гіпнотизер вибрав з тих, хто сидів і куняв в трансі на стільцях, одного недолугого хлопця, який в нашому містечку славився поганою репутацією. Мало того, що він випивав і ніде не працював, та ще й був несповна розуму. Без'язикий, ходив у подертих штанах, з козами в носі і брудом під нестриженими нігтями. Я остовпіла, та подітися було нікуди, не могла ж я підвести столичну знаменитість. І хоч у першому ряду сидів художник, якому я тоді дуже подобалася, довелось боксувати.
    - Ви на ринзі - сказав гіпнотизер, і як бувалий рефері відскочив убік. Я стояла в ступорі, коли мій суперник почав махати руками перед моїми очима, на невеликій відстані. Ось так, подумала я, і теж одважила йому декілька вдаваних хуків. Суперник, прикусивши витягнутий язик, намагався мене послати в нокдаун, але я це зробила першою.
    Гіпнотизер задоволено підійшов до мене і на вухо прошепотів: - вдар його поміж ніг в я... І я вдарила. Люди трималися за животи, дехто побіг в туалет, а я завдавала удари і постійно думала, - тільки б не зареготати, тільки б швидше ця ганьба припинилася. Нарешті нас зупинили, рефері - гіпнотизер підняв мою руку і на підтвердження того, що я перемогла у важкому бою голосно заявив: - А зараз - увага... ці двоє підійдуть один до одного, обіймуться і міцно поцілуються, по-справжньому, на очах у всієї публіки.
    У мене аж руки затремтіли, коли я побачила, що той слинявий хлопець, склавши губи трубочкою, йде до мене цілуватись.
    - О, ні, ні! - закричала я на весь зал. - Це вже занадто, я з цим придуркуватим цілуватися не буду!!! - в залі засовали ногами, затупотіли. Такого реготу і браво ще не чули стіни будинку культури.
    - Ну що ж, - сказав гіпнотизер - не будеш, так не будеш! Давай хоч я тебе обійму, і розцілую за те, що ти така прекрасна актриса!


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  15. Багаж

    На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія.
    - Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, - запитала у нього, сподіваючись на те, що він дозволить і я швидше доїду до мами.
    - Зачекайте! Тут сиділа молода жіночка. Сказала, що на п'ять хвилин відійде, мабуть у туалет. Щось її довго немає, а я за графіком вже давно повинен був би бути в дорозі.
    - Хтось бачив ту жінку, що пішла у туалет?, - голосно на весь салон запитав водій у пасажирів.
    Всі люди мовчали, уп'явшись в мобільні телефони.
    - Ну, що ж тоді сідайте і поїдемо. Цікаво, куди ж поділася та чорнява жіночка? - ніяк не міг допетрати шофер.
    Я швидко вмостилася на сидіння і ми рушили. Хвилин п'ятнадцять їхала мовчки, ні мур-мур, а водій щось бубнів та бубнів собі під ніс.
    Я дивилася крізь широке лобове скло на рівну дорогу і думала про своє. За узбіччям траси миготіли дерева вкриті позолотою та багрянцем осені. Нас обганяли машини на великій шнидкості, та ми теж не пасли задніх. Зажурені села палили на городах сухий хмиз та сухостої і в салоні машини, час від часу, пахло їдким димком.
    - Цікаво, куди, все ж таки зникла та чорнява жінка?, - озвучив свої думки втретє водій, зиркнувши на мене, ніби я зараз розкладу все по полицях і введу його у курс справи.
    - Здалася Вам та жінка, краще пильніше дивіться на дорогу - обізвалась я, посміхнувшись.
    - Річ у тім, що вона залишила велику сумку в багажнику і я був змушений передати її речі людині, що набирала пасажирів на наступний рейс.
    - А-а-а... - простягнула я, нарешті розуміючи бідкання шофера.
    Чоловік дістав мобільний телефон і зателефонував.
    - Стьопа, ну, що там? Прийшла та жіночка, чию сумку я тобі залишив? - запитав стурбований водій у колеги.
    Я насторбучила вуха, але шум мотора не давав почути жодного слова. Обличчя чоловіка виражало подив.
    - Чи все добре, чи щось трапилося?, - запитала я, тепер уже сама переймаючись долею зниклої жінки та її багажем.
    - Хто зна, щезла, як у воду канула. Це ж треба, пів години, як пішла у туалет, і досі не повернулася - криво посміхнувся водій.
    - Мій колега вже теж передав ту непіднімну сумку іншій маршрутці.
    - Ви кажете, що сумка важка? А може там вибухівка. Якась терористка залишила, а сама ніби пішла в туалет, а після рвоне так, що і пір'я не залишиться, - сполошилась в жахливих догадках я. Треба зателефонувати і перевірити, що у тому багажу.
    - У страху - очі великі, не хвилюйтеся, - засміявся сивий водій на всі прокурені зуби, уже перевірили.
    - Отож, посміхнулась у відповідь я. Можливо, жінка пішла шукати туалет, спустилася в підземний перехід, а там знаєте скільки різного барахла? Я коли потрапляю на базар забуваю не лише про час, а й про голодного чоловіка і не вигуляну собаку. Поки все не переміряю з магазину ні ногою.
    - Ха - ха- ха. Моя жінка також лахмітниця, - сміявся водій.
    - Мабуть, усі особи жіночої статі такі, - оживилась я. Залунав мобільний, і той водій, якому доручили сумку, повідомив, що пасажирка не повернулася, а її речі він теж передав наступній маршрутці.
    Через кожні п'ятнадцять хвилин телефонували і повідомляли, що сумка, як сваха переходить з однієї машини в іншу.
    - Оце так пішла в туалет, - не втихомирювався шофер.
    - А може, її живіт дуже скрутило?, - наступну версію висувала я.
    - Майже на годину застрягла в туалеті? Щось тут не те. Дивно.
    - А Ви знаєте, я нещодавно їздила в Париж, то нашого гіда випадково прибиральник закрив у туалеті на ключ і нам довелося його звільняти дві години через муніципалітет міста. Ніхто не знав, де знайти того прибиральника у якого робочий день скінчився. Добре, що за кордоном туалети благо ухають, а то б у нашому рідному він давно б вчадів і втратив свідомість від випаровувань аміаку.
    - Ха- ха- ха!!! Ну, й Ви гумористка, реготав водій. За спиною водія теж сміялися пасажири, що чули нашу розмову.
    - Знаєте, у Європейців зовсім інший менталітет. Нікому навіть і в голову не стрельне переходити дорогу на червоний світлофор, чи не спустити після себе воду в унітазі, кинути недопалок, або харкнути перехожому під ноги.
    - Це точно, - погоджувався мій співрозмовник зі мною.
    - Знаєте такий анекдот? - продовжувала я.
    - Прилетів якось іноземець на батьківщину предків. Їде в село до родичів автобусом і йому дуже припекло у туалет. Каже водію, - зупиніться біля прибиральні. Проїхали село і той водій зупинився коло лісопосадки. Чекають, чекають іноземця, а його нема й нема, так само як тієї жінки, що пішла на п'ять хвилин і зникла. Уже й терпіння луснуло, хотіли йти шукати, а тут нарешті появляється іноземець, такий розгублений і каже: Весь ліс обійшов, а туалет не знайшов.
    - Ха- ха- ха! Ну, й Ви гумористка, - весь час повторював водій, а я розповідала байки і гуморески на лоскотливу тему. Ось послухайте, сама написала, -
    " Пишна вистава" називається.

    На ланах концерт давали...
    Весело? Та де там!
    І ведучій відгукнулась
    із душком котлета.
    А у полі - ні тополі,
    жодної копиці.
    Ніде справити потребу
    головній артистці.
    За машиною присіла,
    глузду ризик вартий,
    А водій агітбригади
    був мастак на жарти.
    Навіть хто зівав - заплескав
    фабулі вистави,
    Бо кепкуп завів двигун і
    рушив різко вправо.
    Ще такого свисту, «браво»
    зроду не бувало!
    Животи понадривали,
    в буряки наклали!
    Пліткували, аж в райцентрі,
    ледве не щоденно,
    Що принади у артистки
    майже на пів сцени.
    На цей раз жартун заядлий
    не чекав на помсту,
    Бо найдужче реготав там -
    голова колгоспу!
    Телефонував на ферму,
    ото була втіха!
    «По міндобривам відбій -
    гній тут сам приїхав!»

    Водій сміявся до упаду, - ну й Ви даєте! Дякую, з Вами весело!
    І тут в нашу кумедну розмову втрутилася пасажирка, яка сиділа за водієм.
    - Розказуйте гуморески голосніше, бо я не все дочуваю, а теж хочу з Вами повеселитися, - просила вона.
    - Водій глянув у невелике люстерко, що висіло зверху і одразу змарнів, піднявши від подиву густі брови.
    - Звідки Ви тут взялися?, - запитав молоду чорнявку, що тримала в руках великий букет.
    - Що значить звідки? Я з Києва з Вами їду. Просто пересіла на інше місце, щоб квіти не зів'яли від сонця, бачте, як блискотить у вікно. На весілля їду в Житомир до рідної сестри, - раділа вона, - буду свідком, розпис об одинадцятій. Ми встигнемо? - запитала жінка щиро посміхаючись .
    - Ми то встигнемо, через пів години будемо в Житомирі, а от Ваша сумка, ще й досі в Києві.
    - Як у Києві, - фарбована чорнявка з модною зачіскою - кублом на голові, уже не сміялася, а здивовано вирячила очі.
    - В тій сумці моя косметика, святкова одежа, весільна сукня сестри і порцеляновий сервіз - подарунок для наречених. Жіночка спантеличено кліпала наклеєними повіками. Що ж тепер робити?, Ой, ой, ой - уже панікувала вона.
    - Заспокойтеся, зараз подзвоню диспетчеру і попрошу, щоб нарешті відправили Ваш багаж. Доведеться дві години його зачекати на автостанції - говорив водій набираючи номер диспетчера.
    - А, як же весілля, я ж свідок і без нової сукні ніяк, а сестра взагалі мене приб'є. І сервіз, мабуть, потрощили, коли кидали сумку з машини в машину. Я сиділа мовчки ледь стримуючи емоції не знаючи чи сміятися, чи співчувати чужому горю.
    - Я ж запитував усіх в салоні, - оправдовувався водій - де поділася та жінка, що пішла у туалет? Ви, що глухі, не чули?
    - Чула!
    - Ви ж щойно просили, щоб гуморески голосніше розповідали, бо Ви не дочуваєте.
    - Та ні, чула, ще й добре чула! Але ж я не ходила в туалет, про який Ви весь час базікали, а купувала, ось ці квіти, - жінка, важко здихнула, нахилилася над букетом і глибоко вдихнула пахучий аромат червоних троянд. Я ходила у квітниковий кіоск, а ви всю дорогу лише про туалет і туалет, про туалет і туалет! Аж набридло!
    І тут, хай нас Бог простить, але ми з водієм переглянулися і почали реготати до схлипу, сліз так, що багатьом пасажирам відразу закортіло в туалет. Водій зупинився і ми гуртом побігли до лісу. Вірите ви чи ні, але в цій історії вигадки немає.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  16. Повітряна куля
    Того дня, ми їхали заклопотані з братом Юрієм в його автомобілі і голосно обговорювали домашні проблеми, перебиваючи одне одного, оминаючи бескінечні пробки на дорогах. По радіо " "Шансон" звучали простенькі мелодії, до яких ми не дуже прислухалися, бо кожна наступна пісня була знайома. Липень стікав з верхівки неба розтопленим медом на лобове скло машини, і брат опустив у салоні козирки, щоб літнє сонце не засліплювало очі. Я глянула, крізь мутне скло, на розпечений небозвід і не знайшла там жодної перистої хмаринки. Волошкова ніжність застилала шовком небесну твердь. Коли ми під'їздили додому, нашу жваву розмову перебив телефонний дзвінок.
    - Юро, привіт, як справи,? - запитував брата його друг - Олександр.
    - Я повертаюся з сестрою з району, їздили провідати батьківське обійстя. До речі, Таня передає тобі вітання, - сказав Юра, хоча я мовчала, як риба, тримаючи в роті жувальну гумку.
    - І їй також передавай привіт, і заодно запитай чи не хотіла б вона політати на повітряній кулі? Є одне вільне місце. Летить моя дружина, донька і зять.
    Колись мені Юра розповідав, що разом з Олександром літав на повітряній кулі і я тоді обмовилася, що теж хотіла б оглянути землю з висоти пташиного польоту.
    - Таню, ти полетиш? - зненацька запитав мене Юра, бо знав, що я чую його розмову з Сашком. Раніше в дитинстві, я завше заступалася, за молодшого від мене на п'ять років брата, якщо його хтось ображав. Товаришувала більше з хлопцями і могла набити пику любому шибенику, тож мені було соромно зізнатися у тому, що страшно боюся висоти.
    - Звичайно, я люблю драйв, - радісно відповіла, сподіваючись на те, що ми полетимо не зараз, а після. А то й зовсім не полетимо з багатьох причин. Наприклад: не набереться достатньо сміливців, чи не буде газу для повітряної кулі, чи ще щось невідкладне трапиться в останню хвилину. Найбільше розраховувала на нельотну погоду, але Олександр запевнив, що політ відбудеться обов'язково сьогодні о шостій, тобто через дві години. Що поробиш, відмовлятися було незручно, тому ми поїхали на місце зустрічі. Всю дорогу, я розпитувала Юру чи не страшно йому було літати на повітряній кулі. Брат посміхався і говорив,
    - Там сама побачиш, я тобі не можу пояснити всього, що відчував у ту мить. Це потрібно спробувати самій.
    - Добре, - сказала я намагаючись приховати неабиякі хвилювання. Відволікаючись на дорогу, гнала з голови, жахливі настирливі думи про найстрашніше. Все ж таки, заповіт ще тоді не склала, та й помирати, так безглуздо, не хотілося. Нарешті ми приїхали на велике поле за містом і я побачила на фоні блакитного неба декілька повітряних куль. Вони зависли над пшеничною цариною, вражаючи мій зір.
    - Ого, - подумала я в захваті, як високо і чарівно.
    Деякі райдужні кулі в вишині здавалися веселими іграшковими кульками, якими граються діти.
    - Нічого, якось воно буде, - не встигла подумати, як до нас під'їхав пілот на своїй машині. На стрижений настіл трави вивантажили найбільшу в Європі кулю і почали наповнювати повітрям вентиляційним пристроєм. Куля збільшувалася на очах, мотор ревів, як скажений, маківка випрямилася і з нетерпінням почала пориватися в небо. Велика, плетена корзина стояла на землі. Бажаючих людей, щоб стрибнути у неї, було чимало. Дехто вже заліз в корзину і брат мені допоміг туди теж забратися, бо невеликий зріст не дозволяв самій це зробити. Нас було вісім осіб, не враховуючи пілота.
    - І зовсім не страшно, - подумала я стоячи на землі в затишній корзині поряд з іншими. Мої супутники посміхалися, раділи і я розслабилася у передчутті яскравих, мандрівних пригод. Пілот попросив нас всіх на раз, два, три підстрибнути, щоб повітряному птаху було легше відірватися від землі, і ми це зробили залюбки. Раз, два, три, стрибок! Підлога корзини заворушилася під ногами, захиталася і повільно почала підійматися вгору.
    - І зовсім не жахливо, - знову подумала я, дивлячись на брата. Ще можна було стрибнути вниз, але я міцно вчепилася за поруччя, що мені було по груди і ми повільно почали здійматися в небеса. А коли стало страшно, стрибати було уже пізно. Мій високий Юра здавався маленьким гномиком, що посміхався здалля і махав на прощання рукою. Глядачі, що лишилися на землі, дивилися хто з заздрістю, а хто з щирою усмішкою на шибайголовів і теж махали руками та шалено свистіли. Коли куля піднялася вище, перед нашим зором постав чудовий, барвистий краєвид. Я, забувши про жах висоти, крутила головою у різні боки так, що ледь не вивихнула шию, аби охопити гречні, мальовничі окраси земного раю. Ми пролітали, над прямокутниками полів, над зеленими дорогами лісосмуг, смарагдовими озерами та селами. Мапа землі, великого маштабу лежала, як на долоні.
    - Дивіться, дивіться, ось там косуля!, - хтось кричав зопалу, і присутні повертали голови на вказівний палець, вишукуючи в заростях очерету полохливу, граційну тварину. Внизу кружляли птахи і дивно було спостерігати за ними зверху. Я неодноразово літала літаком і мені особливо подобалася та мить, коли крилата машина набирає швидкість на льотній полосі та шугає у розчахнуте небо стрілою. А тут, на повітряній кулі зовсім інші враження. Ти виснеш в повітрі, така маленька, крихітна, беззахисна, як піщинка на семи вітрах. Я пов'язала картату хустинку на кучері, щоб не надуло вуха і міцніше вхопилася за край корзини, щоб не випасти, бодай випадково, з неї. Зверху над нами періодично чмихала, палахкотіла куля.. Пілот підтримував горіння і синьо-гаряче полум'я , що зігрівало повітря всередині, нас підіймало все вище і вище над землею. Людей і тварин вже майже не було видно. Ми летіли на висоті понад двох тисяч метрів, і знов ж таки, мені не було надто жахливо. Враження від польоту на повітряній кулі - незабутні. Кожен повинен ризикнути заради цього, - спадало мені на думку. Чомусь всі раптово замовчали, притихли зачаровано, погрузилися в нірвану своїх думок і лише свист вітру та полум'я порушували затишшя вечірнього неба. Захід сонця спалахнув жовто- гарячими, малиновими кольорами і неймовірна краса розіллялася по голубому небосхилу сусальною рікою. Невеличка хмаринка, мабуть, здивувалася побачивши нашу синьо-жовту повітряну кулю, бо розтанула на очах у льоноцвітному полі безмежжя. Не знаю скільки пройшло часу відтоді, як ми відлетіли, але повертатися не хотілося. Я б дивилася безкінечно, на цей мальовничий ланшафт, неймовірну ясу небесного океану, не затуляючі очей, вбираючи в душу Божественне творіння всесвіту.
    - Господи, як легко дихати тобою, яка благодать, святість. Дякую тобі, за щастя знаходитися тут і торкатися неба руками - тішилась я, та пілот повідомив, що у нас закінчується газ і потрібно негайно приземлятися. Ще під враженням польоту і розчулення, не було страшно. Навпаки блаженство наповнювало серце спокоєм, огортаючи ніжністю кожну клітину тіла. Повітряна куля почала повільно опускатися. Пілот час від часу додавав газу, але не так інтенсивно, як на початку польоту. Ми знову бачили стрічки доріг, контури пастельних ланів, малахітові стіни лісосмуг, ярів та дібров. Земля повільно наближалася.
    - Тут на житньому полі нам не можна приземлятися, не дозволяють толочити зерно, - пояснював пілот і трохи вище підіймав повітряну кулю.
    - Ой Боже, - закричала я, поверніть, будь ласка, ліворуч, бо нас зносить на електромережу.
    - На жаль, я не можу цього зробити, нами керує вітер. Я лише піднімаю і опускаю кулю, а все інше залежить від подиху стихії.
    - Як так?!, - репетувала я. ( Мурахи забігали по спині) - Ви хочете сказати, що куля ніким не керована? Чому ж мене ніхто не попередив про цей факт, напередодні? Я б ніколи, ні за що не полетіла за таких умов.
    - Не хвилюйтеся, у мене все під контролем, - заспокоював авіатор вищого пілотажу і я втихомирилася, як дитина, коли ми оминули без ексцесів лінії електропровід.
    - Хух, - з полегшенням видихнула я, але, поглянувши вперед, перелякалася ще більше ніж тоді, коли ледь не зачепили дроти струму. На нашім шляху простиралися величезні, лапаті сосни, що підпирали вітами небо. Ми летіли прямісінько на них.
    - Присядьте всі і тримайтеся за поручні, - наказав нам пілот. Ми дружньо присіли, а дехто став на коліна і очі закрив, коли на наші голови зверху посипалися шишки, зламані гілочки дерев, соснові голки та численні кліщі. Корзину метеляло зі сторони в сторону, як білизну на вітриську. Я думала що ми перекинемося і я буду у кращому випадку висіти на сосні головою вниз, але Слава Богу, що той лісок скінчився швидко, бо всі старанно молилися.
    - Господи, Матір Божа, рятуйте! І чому, я дурепа, погодилася на таку небеспеку. Одне заспокоювало, що не залишиться ні ріжок, ні ніжок, коли розіб'ємося з такої висоти об землю, і я не буду лежати з поламаним хребтом, сподіваючись на допомогу дітей. В ту хвилину шкода було молодь, яка зі мною летіла поряд. Що я тоді передумала за декілька хвилин одному Богу відомо. Але, на наше везіння, корзина повітряної кулі черконулася легким поштовхом об землю і ми вдало приземлилися на кукурудзянім полі.
    - Слава Богу! - раділи любителі пригод, хоч серце шалено калаталося. Корзина зупинилася і ми вилізли з неї. На цей раз, мені не потрібно було допомагати вибратися. Не знаю яким чином я це зробила, але через декілька секунд стояла у високій кукурудзі ледь не цілувавши землю. - Оце так незабутній екстрім! Ніколи не була боягузкою. Мчала галопом на коні, пірнала на морську глибину, їздила на джипах по дюнах і барханах, але хіба можна порівняти ті враження з повітряною кулею, що зараз мирно лежала і поступово здувалася, перетворюючись на синьо-жовту штучну тканину з рекламним надписом? Ноги і руки тремтіли ще довго.
    Юра знайшов нас швидко, бо супроводжував машиною політ кулі.
    - Ну, як тобі, сподобалося? - запитав він обійнявши, з єхидною посмішкою та сарказмом на обличчі.
    - Класно, дійсно, дуже класно, - відповіла я, але вдруге нізащо не полечу! Всі присутні зареготали і почали обмінюватися враженнями.
    Юра теж розповів, про свій політ на повітряній кулі.
    - Уявляєте, коли ми приземлилися в отавах під Житомиром, там на полі паслося велике стадо корів. Тоді здійнявся сильний вітер, корзина перекинулася і ціле юрмище тварин помчало на нас. Ми думали, що вони нас зітруть з лиця землі, але корови зупинилися на відстані двадцяти метрів і з цікавістю почали спостерігати за кулею і нами. Вони стояли, мов вкопані кліпаючи великими віями. Ніколи б не подумав, що корови, які байдуже жують жуйку, такі розумні і допитливі, - з захватом говорив брат, а всі реготали.
    Стомлене сонце вмостилося за чорнильним обрієм мли. Небо вкрилося розсипом срібних зірок, повний місяць і чумацький шлях не відкривали всієї таїни нічного неба. Пілот відкоркував ігристе шампанське, розказав цікаву історію, яку я миттєво забула, але грамоту, яку він мені вручив тоді, за підкорення неба, я ретельно зберігаю у шухляді комода ще й досі. Відтоді я всім раджу відчути себе вільною птахою з широкими, натхненними крилами за спиною. Правда замовчую деякі деталі, щоб не відлякувати відчайдух, бо на те є причина, - небо дійсно варте того, щоб поринути щасливо у його безмежне серце на повітряній кулі.

    24.03.2021р.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Сповідь
    У великій трикімнатній квартирі не було чим дихати. Задушливе повітря змішалося з запахом ліків і гнійними пролежнями хворої. У спальні на великому ліжку лежала висохла до невпізнаванності п'ятидесятирічна Люба.
    - Фелю, - слабким, виснаженим голосом вона тихо покликала жінку, яка її доглядала.
    - Фелю, підійди...
    Феля поралася на кухні, гриміла посудом і не чула, що її кличуть.
    Через п'ять хвилин сама підійшла подивитися на хвору Любу. Червоне обличчя, (видно був високий жар),- палало. Крапельки поту вкривали її високе чоло. Глибокі, мов вуглики, очі запали у очицях і блищали нездоровим відблиском.
    - Фелю, - повторила квола жінка, - поклич батюшку.
    - Що, настільки погано? - сполошилася доглядальниця.
    - Так, я помираю, хочу встигнути сповідатися і причаститися.
    - Добре, - тихо сказала Феля і витерла очі носовою хустинкою.
    Наступного дня прийшов священник. Старий батюшка з сяйними, добрими очима і сивою, рідкою борідкою у чорному підризнику, присів на стілець біля хворої.
    - Дякую, що прийшли, я ніколи в житті не сповідалася, тому мені важко зараз говорити...- сумно промовила Люба і замовчала на деякий час.
    - Мабуть, збирається з думками, - чекав священник і нічого не запитував.
    Люба дивилася на стіну, де висіли портрети: чоловіка, сина і доньки. По щоці хворої потекла сльоза і вона почала сповідатися.
    - Батюшко, я вбила свою доньку, її звали Софія. Священник, у церкві наслухався безліч історій, взяв мовчки сповідальницю за руку і співчуваючи зітхнув.
    Люба продовжувала розповідати.
    - Я грішна, я дуже грішна і не знаю, чи Бог простить мені мою провину. А ще п'ять років тому я думала, що я найщасливіша жінка у світі. У мене був чоловік, якого я дуже любила і двоє дорослих дітей. Анатолій і Софія. Я працювала на меблевій базі, тож могла дістати все, що тільки душа забажає. У мого чоловіка Василя, теж була прибуткова робота. Він працював ревізором. Самі знаєте, у радянські часи, все було по блату, а для нашої родини не існувало ні черг, ні зачинених дверей. Дуже часто, в квартирі, ми влаштовували генеральне прибирання. Василь натягував надворі декілька шпагатів і ми вивішували атласні ковдри, махрові рушники, кольорову постільну білизну.
    Вибивали дорогі килими і всі нам заздрили, прості люди не могли тоді мати те, що було у нас. Румунські меблі, імпортна одежа, золото, все це у нас було. Кожного року ми їздили на море і
    придбали нову - "Волгу." Донька навчалася в сільськогосподарській академії, а син на романо-германському факультеті в університеті Тараса Шевченка. Я дуже любила свого чоловіка, ще зі школи, і він мене також. Ми з одного села на Волині, (батьки ще й досі живі). Разом поступили в Торговельний інститут, обоє жили поряд в гуртожитку і бігали один до одного на побачення, а на третьому курсі одружилися. Він у мене перший і останній і я у нього, ну Ви знаєте про, що мова, - Люба глянула на духовника з повними очами сліз.
    - Не переживайте, - священник легенько в підтримку стиснув руку хворої.
    - На чому я зупинилася? - спитала Люба, а після згадавши почала продовжувати.
    - Вася у мене був добрим, турботливим, гарним. Бувало скажу вагітною, що хочеться мандаринів, з під землі вночі дістане. Ось такий у мене був чоловік, і сина я дуже любила. Він - копія тата. Такі ж самі карі очі, довжелезні вії і русяве волосся. Красивий, талановитий, милосердний. Одного разу, в другому класі, він приніс додому блохасте цуценя, але хіба я могла йому дозволити його залишити? Боялася, що зіпсує нові килими і паласи, погризе меблі. Дитина плакала, говорила, що буде сама вигулювати собачку, та я не погодилася і викинула рудого песика надвір. Соня була молодшою на три роки, її ми більш балували, все ж таки, дівчинка. Та й, вона у нас, була тихою, сумирною, ми і не збагнули, як вона виросла. Це коли уже в академію поступила почалися проблеми, - перескакувала Люба пропускаючи відрізок життя, - стала нервовою і неслухняною. Коли я їй робила зауваження, що вона зі мною розмовляє роздратовано, то донька несподівано заявила, що вагітна. Я була шокована. А хто ж тато? - запитала я у Софії, а через місяць ми уже святкували весілля. Зять був її однокурсником, з непоганої родини, тож ми нічого проти не мали їхнього подружнього життя, - хвора раптово закашлялася і священник дав їй попити води, що стояла у склянці на тумбочці.
    - У вас, мабуть запалення легень? - запитав стурбовано він.
    - У мене запалення душі, - скорбно сказала жінка і знову заплакала.
    - Заспокойтеся, Бог милосердний, - втішав священник.
    Люба продовжувала.
    - Того літа, було дуже спекотно, і ми вирішили усією родиною поїхати на Десну, двома машинами на вихідні. На той час, у Соні підростала п'ятирічна донька і вона була вагітна вдруге. Це було на мій день народження. Ми набрали з собою багато смачної їжі, знайшли прекрасний, затишний куточок на березі річки, поставили велику палатку і почали святкувати. Трохи випили, бо як же без цього у такий день. Я сиділа на складаному стільці, коло мене на розкладайці засмагав мій Василько і все було прекрасно. Онука будувала замок з вологого піску, а донька з зятем пішли купатися. Син ловив рибу, а я не могла не радіти. Дивилася по черзі, то на дітей, то на Десну і на серці було спокійно. Насолоджувалася життям, милувалася природою. Великі тінисті верби шуміли на вітрі, а навколо гуділи джмелі і бджоли. Комарі не дошкуляли. На небі ні хмарки. Як зараз пам'ятаю, - згадувала Люба, - волошкове небо і сліпуче біле сонце відбивалося з деревами у стрімкій річці. Вода переливалася сріблом і я ще тоді подумала, що річка схожа на ризи. Вагітна Соня з зятем пішли купатися, а я почала допомагати онуці носити мокрий пісок для замку. Зривали ромашки і прикрашали крихку споруду.
    Соня з зятем плескалися в парній, як молоко, воді, бризкалися, вчинили галас, а коли син попросив їх не лякати рибу, відпливли трохи далі. Вони були майже на середині, я захвилювалася і крикнула, щоб поверталися назад, але мене ніхто не слухав. Донька не зважала і пливла все далі і далі. Соню, повертайтеся, уже панікувала знервована я і вони попливли назад. Тільки я заспокоїлася і відволіклася на онуку, як почула, що донька, несамовито кричить, задихається і тоне. Зять намагався їй допомогти, але плавав погано, тому, з його зусиль, користі було мало. Чоловік з сином кинулися в річку на допомогу. Почали рятувати тонувших. Я стояла на березі і молилася, бо зовсім не вміла плавати. Душею я була з ними. Бачила, як чоловік тягнув за коси Соню, як вона хапалася за нього, а він захлинався водою. Після Вася, з останніх сил, виштовхнув її на мілину, а сам пішов на дно. Я божевільно рвала на собі волосся, коли приблизно, те саме сталося з сином. Зять стояв живий на березі річки, а мій чоловік і син втопилися. Онука сильно кричала. Приступ задухи і кашлю заважав Любі говорити, вона ковтала повітря, як риба викинута на сушу, вся тремтіла, губи посиніли, жінка зробилася, як крейда. Ніби це вона тоді задихалася під водою, а не її син і чоловік. Духовник знову їй дав попити. Феля прибігла, накапала корвалолу, але Люба відсторонила ліки. Дивилася на світлини не мигаючи і не могла вимовити жодного слова.
    - Дайте їй нашатирю, - звернувся священник до Фелі.
    Люба вдихнула змочену їдку вату з аміаку і опритомніла.
    Через деякий час знову почала сповідатися.
    - Я втратила свідомість, коли побачила своїх рідних Василька і Толіка в домовині. Не пам'ятаю того дня, геть вивітрився з пам'яті. Прокинулася в лікарні з інсультом нерухома. Біля мене сиділа донька, а я не хотіла її бачити і чути. Через місяць лікування, мені не покращало, і лікарі виписали паралізовану додому. Софія допомогала чим могла. Приходила, а я її звинувачувала у смерті Толіка і чоловіка. Я страшно зненавиділа доньку, яку пестила і носила до п'яти років на руках. Влаштувала їй суще пекло. Виганяла з дому. Піднятися не могла, але запустити склянкою в неї сили вистачало. Обзивала її найстрашнішими, гидкими словами, проклинала, доводила до істерики, сказу, і врешті-решт, вона втратила дитину. Мені було й цього мало, я ніби, оскаженіла, збожеволіла. Кожне моє слово болісно ранило її душу, але вона жодного поганого слова мені не сказала у відповідь. Тільки просила пробачення, цілувала руки і плакала. Я попросила покликати сусідку, з дивним ім'ям Офелія, з якою раніше була у гарних стосунках, і при доньці заповіла їй квартиру, дачу, машину. Всі коштовності: золото, кришталь, килими я навмисне продала, щоб вони не дісталися Софії. Коли донька захворіла на лейкемію, я раділа і кричала їй в обличчя, так тобі і треба, гадюко, скотино, вбивце. Для мене найбільшого ворога ніж вона тоді не існувало. Адже через неї загинули ті, кого всім серцем любила. Я заспокоїлася лише тоді, коли рідну дитину - Соню зжила зі світу. Зять прийшов і сказав, що донька померла в лікарні від хімієтерапії, а я сказала: "ну і слава Богу, туди їй і дорога". Хіба Господь може таке пробачити? - запитувала Люба духовного отця на смертному одрі. Хіба таке пробачають?Той мовчав. На його очах виступили сльози.
    - Ви все сказали, раба Божа Любове? Каєтеся у своїх гріхах?, - запитав сповідальницю, і коли та заридала, і сказала, - Так!, - накрив єпітрахіллю.
    - Бог простить!
    01.02.2021р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  18. Випадкове вбивство
    Наташа поверталася додому з університету пізно. Осінь надворі стелила під ноги листя. Накрапував нудний, марудний дощ. Дев'ятиповерхівки, схожі одна на одну, як близнята, на Воскресенському масиві сиво марніли у гущі пожухлих кленів. Перехожих майже не було. Діставшись темного під'їзду, натиснувши декілька разів кнопку виклику, дівчина переконалася, що ліфт не працює. «Що ж», - подумала вона, - «прийдеться пішки підійматися на останній поверх сходами». Дійшовши до шостого поверху, студентка почула страшний крик з квартири номер двадцять вісім. Там одна молода дівчина наймала квартиру. Наташа з нею стикалася декілька разів, але ніколи не спілкувалася. Стало моторошно.
    - Він мертвий... мертвий, мертвий! Я його вбила, ти чуєш, мамо, вбила!!! Я не хотіла, так сталося!!! - хтось істерично кричав у вітальні.
    Наташа зупинилася, підійшла ближче до дверей, звідки чувся крик. Дівчина стала прислухатися. Великі мурахи забігали її тілом, ноги підкошувалися, руки заходили ходором. «Що робити? Як вчинити у цій ситуації», - думала збентежена Наташа. «Когось вбили, а можливо зараз вбивають, я ж не можу бути осторонь. Напевно, потрібно подзвонити і все дізнатися. Можливо, там потрібна моя допомога»,- перебирала думки перелякана студентка.
    За дверима продовжувалися ридання і страшні волання: «Він мертвий, не дихає, не живий!!!
    Я вже пробувала відливати його водою, робити штучне дихання, чуєш, мамо, все марно, що я тільки не робила, він не ворушиться навіть»,- чувся дівочий, істеричний голос за ветхими дверима. Схлипи і ридання на весь під'їзд.
    Наташа не витримала і натиснула на дзвінок. Миттєво у квартирі, де сталося вбивство, все затихло. Дівчина шкірою відчула, що хтось дивиться пильно у вічко на неї, але мовчить.
    Наташа знову подзвонила і крикнула:
    - Мерщій відчиніть! - ніхто не реагував, тому вона почала грюкати кулаком.
    - Що Вам потрібно? - відізвалися за дверима.
    - Я знаю, що у Вас сталося лихо, я хочу допомогти, - схвильовано промовила дівчина.
    - Мені Ваша допомога не потрібна, йдіть куди йшли! - відбивалася вбивця. - Я Вам двері не відчиню!
    - Чому? Вам є, що приховувати?- не відступала Наталя.
    - Це не Ваша справа, я сама розберуся зі своїми проблемами! - у відповідь роздратовано волали за дверима.
    Наташа подзвонила у сусідню квартиру. З відтіля вийшов заспаний пенсіонер, якого всі у під'їзді знали і поважали.
    Дівчина розказала Василю Петровичу, що трапилося. Той спав і нічого не чув.
    Вони з Наташею вдвох почали сильно грюкати у двері, але там була мертва тиша. Розбуджені мешканці будинку зацікавлено повідчиняли двері і теж приєдналися до Наташи і Петровича.
    - Потрібно викликати поліцію, а ви стійте, щоб ніхто з цієї квартири не втік, - заявив зі знанням справи Петрович.
    Так і зробили. Після повідомлення в поліцію, сусіди стояли і розмовляли про того, кого вбили. Перебирали різні версії, а за дверима була мертва тиша.
    - Я бачив, що до квартирантки ходить хлопець, але до нього не придивлявся уважно, - стурбовано розповідав чоловік з квартири напроти.
    - Хто б міг подумати, що така спокійна, симпатична на вигляд дівчина - вбивця, - додавала Любов Василівна, літня жінка з двадцять дев'ятої квартири.
    - Вона сама зараз про це дуже жалкує. Можливо, це сталося випадково, чи на ґрунті ревнощів, - пояснювала Наташа. - Я сама чула, як дівчина кричала: "Я не хотіла, так вийшло, пробач, любий".
    - Може, хто його знає, у житті всяке буває, - авторитетно пояснював Петрович.
    Через деякий час приїхала поліція зі зброєю в руках. Сусіди поховалися.
    Поліцейські подзвонили у двері і ті відкрилися лише на рішуче - «Відчиняйте, поліція!»
    На порозі стояла молоденька, заплакана дівчина з розмазаною косметикою на обличчі, а на її долоні лежав маленький, мертвий хом'ячок.

    30.01.2021р.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  19. Букет троянд
    Двадцять другого грудня - день святої Анни. Я, того дня, була на лікарняному, але домовилася напередодні зустрітися з однією людиною по невідкладних справах, тож йшла увечорі на роботу. Погода була жахливою. Під ногами плямкав мокрий сніг. Захмарене небо, над старовинними будинками Печерська, накинуло темну габу. Ліхтарі тьмяно світили. Місцями, на краю бруківки, крижаніла ожеледь. До роботи, від метро Арсенальна, потрібно було пройти лише дві зупинки. Я повільно просувалася, щоб не посковзнутися. Перейшла вузеньку, пересічну вулицю на зелений світлофор, і побачила, що на мене пильно дивиться незнайомий чоловік. В руках він тримав величезний букет білих троянд. Всередині жахтіла одна бордова, майже, чорна троянда. Коли я порівнялася з незнайомцем він простягнув мені квіти:
    - Візьміть, будь ласка, це Вам від мене на згадку! У нього тремтіли руки. Я була приголомшена. Чоловік середньої статури, років п'ятдесят на вигляд, майже нічим не відрізнявся від звичайних перехожих, які снували поряд в час пік. Лише бліде, худе обличчя, і впалі щоки, видавали його хвилювання. На віддалі стояла статна, красива жінка, трохи вища від нього, закутана в норкову шубу і пастельну шаль. Я дуже здивувалася, несподіваному подарунку, і спитала незнайомця,
    - Чому саме мені ці квіти? За що?
    - Просто, так, беріть не бійтеся.
    Я стояла збентежена і вагалася, чи брати, чи ні, ці дивні троянди. Жінка спостерігала збоку за нашою розмовою, а після, відчувши мою нерішучість, підійшла.
    - Жіночко, візьміть, шкода, такий чарівний букет, викидати у смітник. Ці квіти судилися мені, але я не можу їх прийняти. - трепетним голосом промовила вона.
    Я подивилася на цю дивну пару і мені їх стало дуже шкода. Подумала, що ця гарна пані, мабуть, замужем і тому не може принести додому квіти. Чоловік цей, певно, її безнадійно любить і тому сильно блідий, виснажений від страждання. А, можливо, вони розлучаються, бачаться востаннє, і вона не хоче від нього нічого брати на згадку.
    - Добре, - зайвого не розпитуючи, зніяковіла я, і прийняла подарунок. Побажавши, цим людям безмежного щастя, здоров'я, любові, рушила далі. Квіти пахтіли у мене перед очима. Білі троянди, з ледь салатовою мережкою по краях, виглядали так, ніби їх щойно зрізали з куща. Велика, бордова троянда палахтіла королевою на фоні білих, оксамитових пелюстків. Мій погляд був прикутий до чарівних квітів, коли почула за спиною голос чоловіка, що їх подарував. Він кричав мені услід:
    - Там сорок троянд!!! Там їх сорок!!!
    - Сорок? - здивувалася я, і почала судорожно перераховувати квіти.
    Так, сорок, він не помилився, але коли озирнулася, то не побачила ні чоловіка, що мені вручив красу, ні його гарної жінки. Я кинулася на те перехрестя, де зустріла цю дивну пару, але їх там вже не було. Ось чому вона не хотіла їх брати, - подумала я. В ступорі стояла, з величезним букетом, не знаючи, що робити. Залишити собі, я ці квіти, теж не могла. Парне число - погана прикмета. Згадавши, що мою покійну маму звати Ганна, і сьогодні день її янгола, вирішила віднести букет у Віденський монастир, що знаходився поряд. Але ж, там - сорок руж! Потрібно одну квітку комусь віддати. Біля східців храму стояла жебрачка з простягнутою рукою. Я витягла червону троянду і простягнула їй, а ще дала гроші.
    - Навіщо мені, ця мертва квітка з кладовища, - сахнулася вона. Я їй розповіла, від кого мені дісталися ці квіти.
    - Ой, дитино, промовила старенька, - тобі передали у спадок - смерть! В мене коси заворушилися на голові. Я дивилася на жебрачку і не могла повірити її словам, а вона продовжувала говорити. - Той чоловік, що тобі передав сорок троянд, смертельно хворий. Йому залишилося не довго ходити по землі. Він пішов, зі своєю жінкою, до чорної ворожки, а та їх надоумила зібрати ці квіти зі свіжої могили і віддати здоровій, гарній жінці на перехресті. Ти випадково опинилася на їх шляху. Навіщо ти взяла це зурочення на себе?
    - Не знаю, це так було несподівано, спонтанно, мені незручно було відмовити цим людям, і шкода було квітів. Поряд був смітниковий бак і мені не хотілося, щоб цей, гарний букет, там опинився.
    - Яка ж ти наївна. - зі смутком мовила зморщена, стара бабця.
    - І, що тепер робити? - розгублено запитала я.
    - Тобі, сам - Бог, підказав віднести, цей магічний подарунок, до храму, тож поверни мерщій. Обов'язково постав три свічі: за здоров'я, упокій, і ворогів своїх. - смикала мене за рукав стара жебрачка. Коли я зайшла у монастир і стала з квітами до ікони Діви Марії, тієї, що проявилася на склі, до мене підійшов священник, і нічого не сказавши, забрав букет.
    - Там сорок троянд, намагалася пояснити я і розповісти історію, що зі мною трапилася.
    - Нічого, - сказав він, - Бог все бачить, ідіть з Богом, - і благословив мене. Коли я ставила свічки, залунав мобільний, і я поспішно вийшла з храму, щоб не заважати іншим молитися. Телефонувала людина, з якою я повинна була зустрітися. Казала, що вже довго чекає на мене, і я не встигла поставити останню свічку за ворогів.

    28.01.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Тобік
    Одного разу, а це відбувалося літом, до мене зателефонувала, на стаціонарний телефон, найближча подруга - Галина. Ми тоді з нею разом працювали і жили поряд.
    - Танюшка, мені дуже потрібна твоя допомога, крім тебе мене ніхто не зможе виручити, - почала вона здалека.
    - А, що трапилося, кажи без передмови про головне, я слухаю?.
    - Річ у тім, що Феді, (так звали її чоловіка), дали путівку на всю родину в санаторій, а Тобіка немає на кого залишити. Ось, я й подумала про тебе.
    - Галочко, але ж я страшенно боюся твого собаку, - відмовлялась я, як могла. - Ти ж знаєш, який він у вас агресивний, навіть тебе декілька разів кусав.
    - Це тому, що я хотіла миску з їжею відібрати, щоб підсипати супу, а він подумав не те і хапнув. - виправдовувалася подруга. - А тебе він любить, ти єдина кого він не покусав з того часу, як ми його забрали.
    - І тепер ти хочеш, щоб він і мене покусав, так? - істерично сміялася я.
    - Та, ні, все буде добре, ось побачиш. Таню, виручай, ти ж знаєш, що якщо ти не погодишся, то ми нікуди не поїдемо і не відпочинемо, - благала Галя. Я, так хочу оздоровити дітей.
    - Ось, тільки не потрібно мене брати за горло, добре, Галю, - сердилася я на подругу, бо з одного боку хотіла, щоб вона з чоловіком і доньками відпочила, а з іншого - страшенно боялася залишатися на одинці зі злим собакою. Врешті-решт я погодилася на вмовляння подруги, бо іншого варіанта не було.
    Галя мені зробила інструктаж стосовно вигулу Тобіка і чим його годувати, залишила ключі від своєї квартири, і на два тижні поїхала в Бердянськ на море.
    Я знала, що собака починала гарчати на всіх ще тоді, коли хтось наближався до їхніх дверей, тож купила йому декілька сардельок, щоб підластитися.
    Тобік був невеличкою чорною дворняжкою, і характер у нього був войовничим, задерикуватим. Він дістався Феді у спадок від родички, яка померла. Собака охороняла сільський будинок і тому була дуже злющою. Часом Галя мене проводжала і спускаючи Тобіка з повідочку вдавала, що то не її пес, бо він намагався вхопити за ногу всіх, хто траплявся на його шляху. Особливо, Тобіку не подобалися випивші люди, він з слиною на морді гарчав і кидався на перехожих. Про це я добре знала і навіть не уявляла, як впораюся зі своїм завданням. Відступати було нікуди, тож вранці пішла вигулювати собаку.
    Тільки піднялася ліфтом на восьмий поверх, як почула Тобіка. Він стояв за дверима і несамовито гавкав. Що робити? - думала я. Лише відчиню двері, як пес накинеться на мене і покусає. Я, тихо підійшла до дверей, і почала лагідно розмовляти з собакою.
    - Тобік, це я Таня, ти ж мене знаєш, ти ж хороший песик, авжеж? Зараз зайду, тебе погодую і ми підемо гуляти. Ти ж хочеш на двір? - намагалася заспокоїти собаку. Настала тиша і я обережно ключем відчинила двері. У довгій вітальні стояв Тобік і дивився здивовано на мене. Я теж, на мить, заклякла на місці.
    - Хороша собачка, хороша, добра, не зла - повторювала я і повільно наближалася до пса. - Кинувши йому сардельку, пішла на кухню. Дістала з холодильника те, що залишила Галя з їжі, нагодувала собаку, й дала попити води. Найважче було одягти нашийник, але і з цим, поступово впоралася. Тобік, уже був на старті, йому кортілося швидше надвір, тому він не намагався пручатися і мене цапнути за руку. Я полегшено зітхнула і ми пішли гуляти в палісадник. Там нікого не було. Собака шарпала мене, їй хотілося побігати на волі, та я міцно тримала повідок. Через деякий час побачила молоду шатенку, що вигулювала болонку. Дворняжка на неї не реагувала, але я на всяк випадок, натягнула повідок ближче до себе.
    Ми гуляли на невеликій відстані і я вже мала намір повертатися в квартиру, як дівчина з болонкою здаля крикнула мені, тікаючи з палісадника.
    - Візьміть свою собаку на руки, бо сюди мчить розлючений, скажений бультер'єр! Він вже не одну собаку загриз у мене на очах! Коли я повернулася на голос, то побачила здоровенного, м'язистого, злобного бультер'єра. Хапати Тобіка на руки було уже пізно. Собаки стояли напроти один одного і напружено дивилися у вічі. Я тримала Тобіка на повідку і тремтіла від жаху. Боже, що ж робити у такій ситуації, - думала я. Що я скажу Галі, коли вона приїде? Я, навіть, за ці декілька секунд, уявила, як собака бійцівської породи з піною в чорній пащі, роздирає на шматки бідного Тобіка. Собаки злобно гарчали один на одного вишкіривши клики. І тут, мій маленький дружок, накинувся на бультер'єра першим. Він підстрибнув і вчепився великій, страшній собаці в горло. Той заскавучав, перевернувся декілька раз в траві, і піджавши хвоста, чкурнув так, що ми його більше не бачили. Тобік радісно, виляючи хвостом, дивився на мене, висунувши язика, важко хекаючи! Якби він вмів говорити, то сказав би: "Ось бачиш, який я хоробрий!" Молодець!, - сказала я маленькому герою, і вперше почухала собаку за вухом. Відтоді ми подружилися, і коли я приходила вранці і ввечері вигулювати Тобіка, він кидався до мене з радісними обіймами і слинями. Облизував мої руки, обличчя і скавучав, мов цуцик. Пройшло багато років, немає уже ні Галі, (померла від раку), ні Тобіка, але в моїй пам'яті залишилися назавжди дорога моєму серцю подруга і її хоробра собачка.

    27.01.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Знахідка

    Вересневий день іще пахнув літом і стиглими яблуками. Сонце лимоніло в небі, не обпікало, та дивитися на нього вдень усе одно було неможливо.
    Уроки скінчилися, задзвенів дзвінок, і учні з веселим гомоном висипали на вулицю. Шкільна коричнева форма п’ятикласниці Тетянки ледь прикривала її сіднички, великий білий бант красувався на маківці в кучерявім волоссі. Великі допитливі трав’яні очі радісно блищали, а навколо кирпатого носика рясніло декілька веснянок. Усміхнено глянула на однокласника Вітю, і він відібрав у неї важкий портфель, щоб допомогти.
    – Віддай, Вітько, я сама можу, – зиркнула мала на хлопця. – Теж мені ухажор!
    – Не віддам! – дражнився той.
    Таня забрала портфель, показала хлопцеві язика і, стукнувши набридливого залицяльника по голові тим же портфелем, помчала через городи. Її дім був поряд зі школою. Коли підбігла до воріт, то побачила: на неї чекає сестра Люда.
    – Що, знову чубатого півня боїшся? – засміялася лукаво Таня.
    – Так, боюся, він дуже б’ється. І чого мама його не зарубає? – жалілася на дві голови вища й на півтора року старша сестра.
    – Бо він дуже гарний. Ходімо, не бійся, ти зі мною! – гордо сказала Тетяна.
    Тільки зайшли у двір, як оскаженілий білий хвостатий півень помчав назустріч, щоб вискочити на голову й заклювати. Таня не розгубилася, схопила розбишаку за шию й добряче вдарила об землю. Довелося півня відливати водою, але з того часу він оминав дівчинку десятою дорогою. Боязка Люда все одно завше її чекала, коли приходила раніше зі школи.
    Пообідавши, дівчата мали прибирати в хаті й літній кухні, бо мама Ганна до роботи встигала тільки приготувати їсти.
    – Де ти будеш сьогодні прибирати – у хаті чи в кухні? – запитала Люда молодшу сестру.
    Таня задумалася. Вона не дуже любила наводити лад у домі. Мама завжди писала донькам на газеті розпорядження: що потрібно зробити сьогодні. Одного разу, щоб наголосити на молодшій, написала: «Таню й Людо, приберіть у хаті, помийте посуд, погодуйте курей...» – а хитра, винахідлива та ледачкувата Таня відірвала своє ім’я, і сестрі довелося поратися самій. Вона тільки ніяк не могла допетрати, чому мама називає її на «ви», коли читала ту записку з відірваним словом «Таню». Із того часу мати першою завжди писала Люду.
    – То де ти будеш прибирати? – знову зі сподіванням у голосі поцікавилася старша сестра.
    – Зараз подумаю, не квап мене! – сердилася Тетяна, якій взагалі не хотілося займатися хатніми справами. Вона пішла подивитися в хату, потім у літню кухню й вибрала те, що потребувало менше часу.
    – Звичайно, буду в літній кухні, там лише посуд помити – і все! – весело сказала кмітлива дівчинка й побігла в садок. Вилізла на яблуню й довго дивилася на синє перисте небо, на білі розводи й риску, які залишив літак. Тоді – на горобців, що зчинили галас у гущі дерев. Перевірила всі пусті дупла...
    Коли Люда прибрала майже весь дім і витріпала ряднинки, покликала сестру:
    – Таню, ти думаєш прибирати, чи ні? Мамі розкажу, знову матимеш прочуханки.
    Мала білкою скочила з дерева й знущально мовила, длубаючись у носі:
    – Мий посуд, у тебе це добре виходить, а я буду поратися в хаті!
    – То я там уже майже все впорядкувала, залишилося тільки доріжки приклеїти на вологу підлогу! – обурилася Люда.
    – От я зараз швидко цим і займусь, – незворушно хитрувала дівчинка.
    Відповідальна Люда розплакалася й пішла мити посуд, щоб мама не сварилася, а Таня, глянула на годинник, згадала, що пора в музичну школу, і, вхопивши ноти, вибігла за ворота.
    Вона не те що не любила чи не жаліла сестру, навпаки, завше за неї заступалася, і за молодшого братика Юру теж, але їй цікавіше було проводити час у колі друзів чи зосереджено спостерігати, що коїться довкола. Люда ж була тихою, сором’язливою дівчинкою. Боялася не тільки півнів, собак, кішок, мишей, мами, тата, а й усіх хлопців. Одного разу однокласник, який жив поряд, штовхнув її зі сходів, і вона дуже забилася. Таня не знала, як покарати сусіда, який був високим на зріст, та через декілька днів стала на найвищий щабель шкільних сходів і покликала зірвиголову, якого боялася вся школа.
    Коли Вова підійшов запитати, чого їй треба, мала так урізала його кулаком, що з носа пішла кров. Хлопець побіг додому жалітися матері, а ввечері вони разом прийшли розбиратися з Таниними батьками. Тато покликав: «Доню, іди сюди, тут тітка Катя каже, що ти розбила носа Вові».
    Коли Таня підійшла, він усміхнувся: «Подивіться на свого сина й на цю малявку, вона навіть до обличчя йому не дістане, не те що носа не розіб’є». Хлопець з опухлим обличчям заплакав, а мати повірила, що дівчинка ніяк не могла побити дебелого підлітка.
    Таня мовчала, бо їй часто діставалося за бешкетування від батьків. То в п’ять років вилізла на величезну липу, щоб нарвати цвіту, бо всі часто хворіли, а то взимку провалилась під лід на копанці. Коліна в неї не встигали загоюватися, бо часто їх збивала, граючи з сусідськими хлопцями у футбол. Хоч маленька бешкетниця батькам і не зізналася в тому, що розквасила Вові носа, але з того часу Люди більше ніхто не ображав.
    До музичної школи, не поспішаючи, можна було дістатися за хвилин п’ятнадцять. Таня повільно йшла, бо до заняття залишалося пів години. Широка вулиця була порожня, тому вона пленталася не тротуаром, а дорогою, наспівуючи під носа нехитру мелодію, яку задали в школі. Із якогось двору вибіг собака й, кілька разів гавкнувши, зник за парканом. Дівчинка великих собак не любила, тому відійшла від лиха якомога далі. І тут побачила біля бруківки велику сіру картонну папку.
    – Ого! – зраділа мала. – Я ще ніколи нічого такого не знаходила.
    Дівчинка зацікавлено розв’язала бантик на палітурці й ахнула. Там було повно грошей і документів. Щасливій Тані миттю закортіло накупити багато морозива, цукерок, халви й пригостити всіх дітей у музичній школі... Та, згадавши, що мама з татом завше вчили шляхетності й чинити по совісті, зразу цю ідею відкинула й вирішила віднести знахідку до мами на роботу у взуттєвий магазин.
    Із порога дівчинка радісно заторохтіла:
    – Мамо, мамо, дивися, що я знайшла, в цій папці купа грошей! Я ще стільки не бачила!
    – Дай сюди! – схвильовано сказала жінка й забрала в доньки знахідку. Перерахувавши, а там було майже дві тисячі рублів, мати взялася за голову.
    Таня задоволено, з гордістю дивилася на неї.
    – Мамо, тепер ми можемо за ці гроші купити новий кольоровий телевізор і ще залишиться на цукерки, так?
    – Ні, доню, ми цього не зробимо, бо та людина, яка загубила це, мабуть, зараз коси на собі рве й б’ється головою об стіну.
    У Тані на обличчі розтанула усмішка, коли вона уявила, як хтось рве волосся на голові та б’ється в істериці об стіну.
    За документами мати з’ясувала, що жінка, яка загубила папку, працює в сусідньому магазині. Це був місячний виторг, який вона везла на велосипеді в банк. Таня з матір’ю віддали знахідку бідній жінці, яка дійсно вже плакала й не знала, що робити. У ті часи могли й посадити за розтрату й халатність. Жінка дуже зраділа, розгубилася й була така вдячна, що навіть дитині, яка знайшла її гроші, не дала й цукерки.
    – Мамо, слава Богу, що коси в неї на місці, не вирвала, бачиш? – утішено промовила Таня.
    – Іди до школи, уже запізнилася, ось тобі гроші, купиш на всі хліба, а то скінчився. А я після роботи заберу Юру з дитячого садочка.
    – А можна, я собі халви куплю? – запитала з надією в голосі Таня.
    – І не думай, до зарплати ще тиждень, на хліб немає!
    Важко зітхнувши, дівчинка побігла до музичної школи.
    Настрій був зіпсований, Таня погано зіграла «Жили у бабусі два веселі гусі», заробила трійку й, похнюпивши носа, поверталася додому. Дорогою зайшла в магазин по хліб. Черга була велика. Деякі люди хапали по десять буханців, бо годували хлібом свиней. Черга просувалася повільно. Перед Танею стояв симпатичний чоловік із тоненькими чорними вусиками й добрим поглядом. Несподівано він повернувся й звернувся до дівчинки:
    – Ти б не могла мені порадити, які тут найсмачніші цукерки? У моєї доньки сьогодні день народження.
    Тетянка бачила цю людину вперше. Вона майже всіх знала в обличчя у своєму невеликому містечку, тому незнайомий чоловік привернув увагу. Дівчинка жваво почала розказувати про асортимент цукерок.
    – Візьміть своїй доньці, – щебетала вона, – «Корівку», «Регіну», «Красний мак», «Білочку», о, ще «Алєко»! Дуже смачні цукерки, хоч і дорогі, і обов’язково халви! Я завжди собі купую, коли є гроші. А скільки вашій доньці років?
    – Та десь така, як ти, у перший клас ходить.
    – А я вже в п’ятий! – гордо похвасталася дівчинка.
    – Ого, а така маленька, я б ні за що не дав тобі стільки, – і обоє зареготали на весь магазин. Коли черга підійшла, чоловік купив усе, що порадила Таня.
    – На, – звернувся до порадниці, – тримай, – і почав розраховуватися за товар.
    Три великі паперові пакети, кілограмів зо два цукерок, дівчинка ледь тримала, а коли продавчиня запитала, що їй потрібно, і вона розплатилася за хліб, то побачила, що того чоловіка ніде немає.
    – Тьотю! – звернулася до продавчині. – Дядя цукерки забув!
    – То йди наздожени й віддай, він не міг далеко відійти.
    Таня вибігла надвір і побачила того чоловіка біля клубу. Він стояв і смалив «Мальборо».
    – Ух, добре, що я вас наздогнала! – захекалась дівчинка. – Ви забули цукерки для доньки, – всміхалася наївна Тетянка.
    Чоловік лагідно подивився на розтріпані кучері малої й важко зітхнув.
    – Це тобі замість моєї доньки, бо ми з дружиною розлучилися й вони виїхали в Ленінград.
    Ошелешена Таня стояла й не знала, чи радіти, чи плакати.
    – Дуже дякую! А знаєте, я сьогодні знайшла майже дві тисячі, і мені навіть халви не купили.
    – От фантазерка, – всміхнувся чоловік і погладив дитину по голівці.
    – Ну, я пішла, а то сестра буде турбуватися, де я так довго, – усміхнулась навзаєм дівчинка.
    Чоловік допоміг донести хліб, цукерки й ноти додому, і в Тані сяяли очі від щастя.
    Улетівши до хати, щасливиця залопотіла:
    – Людо, дивися, що я принесла, треба все розділити порівну, щоб ніхто не образився. Мамі, татові, тобі, мені й братикові.
    Старша сестра все розділила порівну, а останню цукерку розрізала на п’ять частин. І хоч потім батьки потихеньку свої солодощі віддавали дітям, але в домі було все справедливо. Коли мама прийшла з роботи, то сказала своїй Тетянці:
    – От бачиш, доню, ти вчинила добре, що віддала гроші, бо на чужому горі щастя не збудуєш. Але тобі за хороший вчинок зразу віддячило небо.

    26.01.2021


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  22. Тетянин день
    Двадцять п’ятого січня, у Тетянин день, я з добрим настроєм пішла до храму святої великомучениці Тетяни. Там на врочисту літургію зібралося багато духовенства й вірян. Я сповідалася, причастилася святих тайн і мріяла відсвяткувати цей день із подругою в себе вдома.
    Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
    На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
    – Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
    Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
    Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
    – Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
    – От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
    – Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
    – Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
    – А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
    – Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
    – То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
    Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
    – Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
    «Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
    «Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
    – Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
    – От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
    Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
    Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
    – Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
    Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
    – Агов, ви там іще живі?!
    – Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
    – Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
    – Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
    – Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
    Я висунула голову й глянула вниз.
    – Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
    – Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
    І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
    – У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
    – Ху-у, – полегшено зітхнула я.
    Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
    Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
    – Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
    Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!

    25.01.2021


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Бідні і багаті
    Тієї зими було дуже холодно. Вітер струшував сніжний пил з дерев, сад потопав у кучугурах. Снігова баба, з віником і відром на голові, уже місяць стояла на подвір'ї і не думала танути.
    - Лесю, Таню! Ідіть-но сюди, - покликала заклопотана Оксана доньок, що, не зважаючи на мороз, розчищали стежку від сходів хати до хвіртки.
    - Поприбирайте в комнатах, і то добре, а не як-небудь. Тут таке діло... до нас їдуть гості - дід Яник з жінкою, на своїй машині, аж з Європи. Поштальон приніс телеграму.
    - Васю, а тобі прийдеться розчистити все подвір'я, щоб вони могли заїхати свею машиною у двір, - керувала жінка налягаючи на суржик.
    - Нічого, не хвилюйся, Оксанко, встигнемо, - завзято взявся до роботи чоловік.
    - Ура, ура! - закричали дівчата, майже однолітки, (дев'ять і десять років), і побігли радісно до хати наводити лад. Сестри залюбки прибрали у хаті, повибивали доріжки і намалювали олівцями невеличкі пейзажні картинки в подарунок дорогим гостям. Їх рідна бабуся Зоя декілька разів їздила у Європу до свого брата і привозила їм гарні гостинці, хоч пенсія у неї була мізерною. Тож і цього разу дівчатка сподівалися на сюрпризи, знаючи, що в гості з порожніми руками, гарні люди, не ходять.
    Дід Яник емігрував у Європу ще до війни і непогано там влаштувався. Одружився з Розалією, такою ж емігранткою, як сам. Вони мали своє житло в центрі Варшави, нову машину - "Шкода" й невеличкий бізнес у сфері обслуговування. Останнім часом любили подорожувати світом і ні в чому собі не відмовляти.
    Сестра Яника і її родина, до яких вони їхали, проживали на Поліссі. Не можна сказати, що бідували, але жили від зарплатні до зарплатні, ледь зводячи у сімдесяті, кінці з кінцями. Четверо дітей і лише один батько працював. Оксана було влаштувалася на роботу, але діти часто хворіли, тож довелося звільнитися і доглядати дітлахів і
    невеличке господарство в хліві - з десяток курей, півень і один кабанчик, якого берегли на Паску. А тут гості, як сніг на голову опісля Різдва, коли й так родина витратила останні гроші на новорічні свята.
    - Нічого, якось воно буде, викрутимося, не можемо ж ми лицем в грязь вдарити, - говорила Оксана чоловіку, сповіщаючи новину про несподіваних гостей.
    - Доведеться заколоти кабанчика, хоч і планували ми ще потримати до Великодня, але потрібно, прийняти близьку рідню, - з гідністю сказав господар дому.
    - Канєчно, Васильку, - підтакнула Оксана, притулившись до чоловіка з вдячністю, бо це були родичі з її боку. На тому і домовилися. Наступного дня закололи кабана, порозсувавши м'ясо у веранді по емальованих мисках, виварках і кастрюлях. Холодильника не було. Оксана спекла в старій духовці: шинку, стушкувала жарке, капусту з м'ясом і чорносливом, накрутила голубців, наварила холодцю, бараболі і стали чекати дорогих гостей, які не забарилися. Радість і сльози, щирі обійми зігрівали рідню. Діти взагалі вперше бачили своїх двоюрідних діда з бабою, тож стояли осторонь, соромилися і боялися підійти.
    - Які гарні у вас дітки! - сказала Розалія, якій на той час виповнилося шістдесят. На ній були: модні, вишукані чобітки, штани - кльоші, мохеровий светр, норкова шуба і в'язаний берет. Дід Яник, старший за неї на десять років, красувався в ондатровій шапці і шикарній дублянці. «Одразу видно, що іноземці», - говорили сусіди, бо деякі, із цікавості, позбігалися подивитися на машину і на Європейців. Ні, не нахабно, а так здаля, одним оком через тин та городи, ніби сніг розчищають, чи ще якусь термінову роботу справляють в обійсті. А дехто прибіг позичити солі, буцім-то раптово скінчилася, хоч до магазину ближче, ніж до сусідів. Але після заспокоїлися і лише ті, що дуже хотіли похмелитися, зазирали на сніданок за сірниками.
    Привітна Розалія витягла, як скарб, з величезної валізи подарунки. Оксані - пробничок туалетної води, Василю - запальничку, а бабці Зої - невеличкий газовий шалик. За дітей взагалі ніхто не подумав. Вони, як сироти, стояли і кліпали очима, а коли зрозуміли, що їх ніхто не збирається обдаровувати, пішли у свою кімнату.
    - Якось невдобно тьоті і дяді нічого не подарити, - бідкалася Оксана, розмовляючи з чоловіком. Коли всі полягали спати, витягла з серванта кришталеві фужери, що їй колись подарували на ювілей, а ще останній новий комплект постільної білизни, гаптований гладдю.
    - А шо ж ми подаримо дяді Янику, вопше для нього нічого нема, якось не по-людськи? Ніби ми ніщі, - переймалася жінка.
    - Можна мій галстук подарувати, всього один раз одягнув у тому році і книгу "Кобзар", - запропонував чоловік Оксані.
    - О, точно, ти в мене молодчина... поняв...? - усміхнулася жінка, та полізла до шафи діставати краватку. Гості були задоволені подарунками. Два тижні їли, пили, гуляли, співали польських і українських пісень, та приймали тутешніх родичів, які хотіли побачитися з Яником і Розалією. А коли кабанчика з'їли, Європейські гості почали збиратися додому, попросивши на дорогу бутербродів. Всю машину забили: подарунками, консервацією, варенням, сушеними грибами, горіхами та сухофруктами. Попрощалися і наостанок тітка Розалія сказала:
    - Які ж ви багаті, просто куркулі якісь, у нас такої розкоші немає. Гарно живете! Нічого не скажеш!
    Оксана зняла з себе велику тернову квітчасту хустку з китицями і напнула тітці на плечі.
    - Чим багаті - тим і раді. Дай Боже, і Вам так гарно жити!, - приказувала Оксана на дорогу. Тричі поцілувавшись, гості сіли в машину, і тільки їх бачили.
    Навіть не здогадувалися заможні родичі з
    Європи, що після їх візиту, ще довго у сільськім магазині висів борг на Василю за ту випивку, хліб і смаколики, якими ласували гості.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Снігопад
    Переговоривши з сином, Марією Заякук і Андрієм, Віра трохи заспокоїлася. Врешті-решт, поступово все з'ясується. Слідчий, певно, не сидить, склавши руки, скоро все стане відомо, хто вбив Віктора і за що? Віра огорнула поглядом квартиру, по всій підлозі були розкидані ялинкові голки після того, як син викинув новорічне мертве дерево, зачинивши двері у минуле. Треба підмести і протерти пил, подумала Віра, бо поки лежала в лікарні, ніхто за швабру не брався. Вона почала з зали і поступово перейшла до чоловічої кімнати. Прибирала, ні про що не думаючи. Речі Віктора вирішила викинути на смітник, щоб ніщо їй більше не нагадувало про нього. Принесла декілька великих поліетиленових мішків, туди склала весь гардероб небіжчика. У відро полетіли всі ліки. Відкрила комод і почала з нього витрушувати різний мотлох, що належав її чоловіку. Коли витирала пил, несподівано на її руку впала задня перегородка шухляди. Звідти посипалися гроші і масивний конверт. Коли Віра його розкрила, то побачила світлини. На них був її чоловік з якоюсь молодою жінкою. Вона ніяк не могла пригадати, де вона її бачила, аж поки до рук не потрапило одне фото. Жінка була сфотографована зі спини, а на лівій ключиці красувалося тату у вигляді змійки. Віра відразу пригадала корпоратив на природі, річку і секретарку чоловіка з таким самим малюнком на спині. Світлин було багато різних - порнографічних і звичайних. Знайоме обличчя у різні періоди року, до сьогодення. - То виходить, що мій чоловік всі ці роки зраджував мені з Аллою? Господи, як я могла забути! Мені ж сусідка казала, що часто бачила довгоногу блондинку з пухлими, яскравими губами, що йшла, чи виходила від Віктора, - Віру кинуло в жар, і вона набрала телефон слідчого - Цікавого О.Ф.
    Той миттєво взяв трубку: - Я Вас слухаю!
    - Олеже Федоровичу, це Шматко Віра Миколаївна. Я, прибираючи, випадково знайшла світлини чоловіка, які він приховував. Думаю, що вони Вас зацікавлять, - схвильовано протараторила жінка.
    - Добре, Ви можете їх принести у райвідділок? - попросив слідчий.
    - Звичайно, зараз принесу! - вона відчувала, що для слідства - це дуже важливо.
    Прийнявши душ і одягнувши нову сукню,
    Віра, як на світ народилася. Сам Господь їй допомагав. І хоч було п'ять годин вечора, жінка пішла у райвідділ.
    Вона вийшла надвір. Біля смітникового контейнера великою купою згарища лежали пожухлі ялинки. Де-не-де, заплутавшись у вітах, поблискували срібний дощик і биті іграшки. Ще декілька тижнів тому - зелені, живі хвойні дерева радували красою. А зараз цей цвинтар мертвих ялинок виглядав жахливо. - Потрібно купити штучну ялинку, - подумала Віра. На тротуарі тупцювали чорні круки, клювали розкришений цвілий хліб, відбираючи поживу в голубів. Вицвілі сіро-бурі кольори зими наводили смуту на перехожих і на похмуре місто. Будинок райвідділу грізно сірів поміж багатоповерхівок. Зустрівшись зі слідчим, Віра розказала про Аллу - коханку чоловіка і віддала конверт.
    - Ви нам дуже допомогли, шановна Віро Миколаївно! Зі старим Вас Новим роком! Хай у Вас все буде гаразд! - усміхнувся Цікавий Олег Федорович.
    - Дякую, навзаєм! А я й забула, що сьогодні свято. Гарного Вам вечора! - мабуть, вперше від того часу, як знайшла свого чоловіка мертвим, усміхнулась Віра.
    Коли жінка вийшла на вулицю, почав йти невеликий сніг, а після - ніби розверзлося небо. Лапаті сніжинки закружляли навколо неї, танули на обличчі, обліплювали пухову шапочку і шубу дрібними стразами, яскравими паєтками, кристаликами сльоти. Віра йшла і посміхалася всім довкола. Вона наче висипала на темний асфальт зі своєї душі самоскид - біди, горя і сліз. Звільнилася, звільнилася, як легко дихати. Коли б не боялася здаватися дивною, волала б на весь світ - я щаслива! Щаслива!!! А сніг все падав і падав. Машини стояли у пробках, ніхто не очікував такого снігопаду, вже давно звикли до безсніжної зими. Перехожі, опустивши голови, ховали очі від мокрих, холодних пластівців, а Віра навпаки, як у дитинстві, ловила губами сніжинки. Такої радості вона давно не відчувала. Жінка вийшла на бульвар і потрапила в чарівну казку. Довкола сяяли вітрини неоновими вогнями, райдужними гірляндами, кришталевими люстрами. Ліхтарі величезними журавлями схиляли голови, освітлюючи шлях. Чудесно вбрана ялинка була схожа на снігову королеву з короною на голові. Снігопад летів і летів з небес, крихкою крейдою вкриваючи землю.
    Не струшуючи з себе білу пудру, Віра зайшла у знайомий під'їзд і натиснула дзвінок. Андрій відчинив двері і завмер на порозі. На нього лагідно, з любов'ю дивилося його щастя.
    - Я кожен день на тебе чекав, моя снігуронько! - і пригорнув до себе розпашілу жінку.
    - Я так скучила за щастям, любий! - прошепотіла Віра. Закохані стояли, цілувалися і не могли відірватися один від одного.

    Найцікавіше у цій історії те, що хоча в Україні розкривається великий відсоток особливо тяжких злочинів, ця справа так і не була розкрита. Аллу викликали на допит, і у неї було стовідсоткове алібі, - жінка у день вбивства лежала в лікарні, а більше вона нічого не знала, а якби навіть і знала - нізащо б не зізналася. Хто зна, чому не всі злочини розкриває небо?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Вбивство
    Віктор сидів за журнальним столиком перед телевізором і дивився випуск новин. Несподівано пролунав дзвінок. Все ж таки прийшла, куди вона дінеться від мене, - з єхидною посмішкою подумав підполковник і пішов відчиняти двері коханці. Відчинивши, побачив перед собою широку, високу постать лікаря-уролога - Пащенка Олексія Івановича. Він намагався швидко перед його носом зачинити двері, але той вже встиг переставити ногу за поріг. Віктору нічого не залишалося, як запросити непроханого гостя пройти у вітальню.
    - Добрий день, Олексію Івановичу, чим можу служити? - розгубився підполковник, вживши військову термінологію.
    - А Ви не здогадуєтеся, чому я Вас прийшов провідати? І причиною тому не є Ваш простатит, як він до речі? - з нахабним сарказмом запитав лікар.
    - Та вже замучив, по пів години стою в туалеті, - тремтячим голосом, відчуваючи щось неприємне, затрусився Віктор. Може, вип'ємо по чарочці коньячку, судини розширює, допомагає на деякий час, - відтягуючи справжню розмову, запропонував хазяїн квартири.
    - Можна і випити, але спочатку справи, якщо не заперечуєте, - перебивши Віктора, відрубав Пащенко Олексій, зиркнувши суворо на старого підполковника.
    - Я не заперечую, - спантеличено відповів той, справи насамперед, проходьте в кімнату, - Віктор показав рукою, куди пройти непроханому гостю.
    - Я думаю, що ми посидимо на кухні, адже, я без запрошення, чи не так? Ви ж чекали на іншого, точніше на іншу гостю? Та вона Вам передавала палкі вітання, а ще просила передати, що дуже вибачається, що сьогодні не прийде на побачення, бо їй непереливки, надто кепсько себе почуває, - заскреготав зубами лікар.
    - Як шкода... А що трапилося з Аллочкою? - запитав старий, роблячи вигляд, що він не причетний до хвороби жінки, а навпаки переймається її станом.
    - А ти не здогадуєшся, гнидо? - Олексій різко перейшов на ти і взяв Віктора за барки, відірвавши від підлоги. Його очі горіли гнівом і ненавистю.
    Віктор заметляв ногами і жалібно заскавучав.
    - Відпустіть мене, Ви не знаєте з ким маєте справу, я - підполковник. А Алла, що до мене мала прийти, Вас обманює, вона - повія, брудна потолоч! Ви ж про неї нічого не знаєте, я Вас проінформую, - підлабузнювався переляканий Шматко.
    - Я знаю про Аллу все! Вона мені розповіла, і навіть більше того, що мені хотілось почути. Я знаю, що ти її жорстоко згвалтував, і ми втратили із-за тебе дитину, яку нам Бог послав, яка хотіла з'явитися на світ і жити, довго жити, чуєш, покидьку! - з болем у голосі крикнув лікар. - Після цього ти не маєш права сам дихати повітрям! Здохни, мерзотнику!!!
    Підполковник заблагав:
    - Не завдавайте мені зла, я стара хвора людина, скільки там мені залишилося!
    - Ніскільки тобі не залишилося, ніскільки, виродку! Така гнида, гидота, як ти, не має права ходити по цій землі! - кинув наостанок плювок в лице гвалтівнику Олексій!
    - Не чіпайте мене, я Вам дам гроші, багато грошей, буду мовчати і фото видалю з мобільного. Якщо Ви любите Аллочку, то я добра Вам обом бажаю, хіба ж я проти вашого щастя? - ридав нелюд, ковтаючи сльози і соплі.
    Олексій мовчки дістав з кишені коньяк з клофеліном. Віктор міцно зціпив зуби, але лікар влив снодійне. З мобільного видалив всі компроментуючі фото Алли. А коли подіяв клофелін, ввів внутривенно велику дозу морфію.
    Після переніс тіло підполковника у вітальню і поклав на підлозі. Прибравши за собою всі сліди, закривши за собою двері, він ні про що не жалкував. Таких катюг, душогубів потрібно вбивати, як скажених собак, - думав Олексій Пащенко.
    Після того, як дізнався, що Алла втратила дитину, не міг ні спати, не їсти. Це мав бути його первісток. Життя не складалося, а тут закохався по-справжньому і йому було байдуже минуле жінки, яку сильно любив. Вони обоє хотіли почати все з чистого аркуша, народити дитину, а тепер Алла більше не могла мати дітей. Злість, обурення, ненависть заволоділи його душею. Він не міг не помститися. Це була справа честі.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Останній шанс
    Цієї неділі Віра знову йшла до свого Андрія. Віктор не влаштовував їй сцен, лише запитав о котрій годині вона повернеться, і дружина спокійно пішла з дому.
    Через деякий час залунав дзвінок, і хазяїн квартири відчинив двері високій білявці з пухлими наквецяними губами і булькатими очима.
    - Привіт! - коротко кинула з порога, навіть не знявши одяг у вітальні, яскрава жінка.
    - Проходь, я так скучив за тобою, люба, ніби вічність не бачилися. Моя нещодавно пішла, буде пізно, то ж у нас є час, - Віктор намагався улестити коханку, що байдуже дивилася на нього.
    - Що трапилося, моя кицю? Ти сьогодні якась не така, як завше, смутна, чи не захворіла?- запитав підполковник.
    - Нам потрібно поговорити, Вікторе, це серйозно, - промовила білявка, поправивши пасмо красивого випрямленого волосся, що затуляло наклеєні штучні повіки.
    - Сідай у крісло, люба, тобі буде зручно, а я відкоркую коньячок і принесу чогось смачненького, - в передчутті яскравої миті, промовив Віктор.
    - Нічого не потрібно, краще сядь, - жінка не знала з чого розпочати розмову.
    Чоловік насторожено опустився в крісло. На хвилину зависла тиша...
    - Я... я... тільки так не дивися на мене... прийшла во... востаннє... ми не можемо більше зу... зустрічатися... - загикувалась жінка.
    - Як так? - Віктор не вірив своїм вухам, здивовано дивився на гостю.
    - У мене є інший, я його полюбила, ми хочемо одружитися, - боязно глянула на коханця, не впевнена у собі, красуня.
    - Хто він? - коротко запитав Віктор.
    - Ти сам мене з ним познайомив декілька років тому. Це відомий хірург-уролог - Пащенко Олексій. Пам'ятаєш, ми ще до нього ходили лікувати твій простатит? - зашарілася Алла від несподіваного зізнання.
    - Аякже, добре пам'ятаю, він ще тоді так нахабно дивився на тебе, що мені хотілося йому пику наквасити, але хіба я міг тягатися із здоровим, як бик, спортсменом, - роздратовано спалахнув Віктор, потираючи руки, - та я надіюся, що ти мене хоча б деколи будеш провідувати, бо без тебе я не можу, - уже більш лагідніше промовив старий бабій.
    - Ні, Вікторе, це остаточне рішення! Ми з тобою вже більше двадцяти років зустрічаємося. Ти обіцяв, що розлучишся, і ми одружимося. Але я лише сподівалася на те, а тебе все прекрасно влаштовувало. Я чекала на зустрічі, страждала, а час спливав. Скільки ще я могла на тебе чекати?
    - Аллочко, я тебе дуже люблю і заради тебе живу на цьому світі, не кидай мене, благаю, я дуже самотній, ну, хочеш я зараз кину Вірку, - підполковник плакав перед коханкою, обіймаючи її коліна.
    - У тебе родина, діти, онуки, а я безліч абортів зробила від тебе. Мені вже сорок років, можливо, це останній шанс, як ти не розумієш, що я теж хочу мати дітей і бути щасливою! - емоційно, зриваючись на крик, молила білявка.
    - А хіба ти не була щасливою? Я тебе підібрав на широкій дорозі, купував все, що тільки тобі заманеться: коштовності, шуби, діаманти, наймав квартиру, влаштував на роботу до себе секретаркою. І це мені така дяка? - волав чоловік, - за мою любов і щедрість?..
    - Я відробила за все сповна, а зараз досить, відпусти, якщо дійсно любиш і бажаєш мені добра! Так, я була повією, бо мої батьки алкоголіки і їм було начхати на мене з високої гори! Треба було якось виживати, тому я й пішла на трасу, як це роблять тисячі таких, знедолених, як я, дівчат.
    - Отож, а зараз ось, що я тобі скажу, моя дорогенька! Якщо ти мене кинеш, я зателефоную твоєму бахуру і розкажу, що ти брудна повія, розбещена хвойда! А ще надішлю твої вульгарні фото, де ти постаєш у всій оголеній красі. Я думаю, що він після цього не те, що одружитися з тобою не захоче, а й харкне у твій бік, - розлютився неабияк підполковник.
    - Ти цього не зробиш, чуєш, не посмієш!!! - заплакала Алла.
    - Ще й як посмію! Я ніколи слів на вітер не кидаю, ти знаєш, на що я здатний, зрадлива, підла шльондро, курво! - лютував старий ревнивець.
    - Вікторе, дай мені подумати до наступної неділі, нічого зараз не чини, - благала занепокоєна жінка.
    - Добре, обіцяю, а зараз роздягайся, я тебе так просто не відпущу, порадуй татка на прощання. Я дуже збуджений!!! - владно наказав підполковник.
    - Не треба, Вікторе, я вагітна від Олексія, лікарі заборонили! - кричала жінка, але волоцюга не звертав на її слова уваги. Алла відбивалася, та подужати не могла, він придушив її подушкою, і жінка підкорилася, втративши свідомість. Віктор, мов скажений звір, накинувся на коханку і згвалтував. Коли Алла опритомніла, то побачила велику червону пляму під собою.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Безвихідь
    Після тієї ночі в селі вона думала, що більше ніколи не побачить Андрія, але він зателефонував і сказав, що Валя помирає. Віра не могла не попрощатися. Переступивши поріг Валиної кімнати, відчула ядучу задуху. Над бідною жінкою чорною хмарою нависла тінь смерті. Зашкорублі губи Валентини були покусані і кровили. Андрій періодично змащував їх водою (ковтати хвора уже не могла.)
    - Ось, бачиш, у якому вона стані, - невтішно промовив Андрій.
    Віра мовчки стояла, не знаючи, що у таких випадках говорять обізнані люди.
    Вона не любила цього слова "тримайся". За що триматися? За соломину, яка згоріла до тла, чи за потойбічне небо, що відає більше ніж вона, вершить людськими долями, ставить смертний вирок кожній живій істоті на землі? Де та опора, за яку могла триматися бідолашна Валя? Хіба вона не кріпилася, не боролася, не чіплялася за життя зубами стільки, скільки могла? Трималася нестерпною мукою! Віра мовчала, ковтаючи солоні сльози. Хвора, мабуть, відчула її присутність, можливо, впізнала по запаху терпких парфумів, і відкрила запалені очі.
    Віра нахилилася над нею. Сльози каяття пекли її згорьоване обличчя. Не могла собі пробачити тієї щемної ночі, коли не встояла перед своєю любов'ю. - Пробач, дорогенька, пробач,- шепотіла Валі, ковтаючи сльози роспуки, - я дуже винна. Хвора, глянувши на Віру, нечутно заворушила губами, намагаючить їй щось сказати. Хрипи в легенях, важке дихання не давало говорити. З останніх сил Валя промовила: - "Не кидай його", - і закрила повіки. Віра з риданням кинулася на коліна, простогнала: "Вибач, вибач". Андрій стояв, похнюпивши голову, не стримуючи сліз. Тільки зараз Віра помітила, що на підвіконні обсипалися білі орхідеяюї. Жодної квітки на тоненьких галузках. Зів'яле, сухе пелюстя вкривало усе підвікання габою тліні. Валя померла наступного дня. Сорок днів Віра молилася в храмі за упокій душі Валентини, не бачившись з Андрієм, а через деякий час вони знову почали зустрічатися, зрозумівши, що не можуть один без одного жити.
    Сусіди Андрія їх обговорювали за спиною:
    «Бач, ще ноги не встигли у жінки охолонути, як він уже завів іншу. Дружина бідна померла, а вона, як сучка, вже бігає до нього щонеділі, - говорили про Віру, - у самої, напевно, родина, раз не переїздить до нього жити!»
    Андрій теж наполягав на розлучені Віри з Віктором:
    «Вірочко, - говорив він, - мені тебе не вистачає. Я хочу бачити кохану жінку щодня. Прокидатися з тобою і засинати поряд. Хочу їхати додому з роботи і знати, що на мене чекаєш». А Віра ніяк не могла наважитися залишити чоловіка.
    - Як я його кину? Він вже старий, немічний, потребує моєї допомоги. Ти ж доглядав свою дружину? - шукала вагому причину жінка.
    - Те ж мені приклад навела. Ми з Валею жили душа в душу, а твій знущається над тобою все життя! Хіба можна такого покидька жаліти?
    - Що я своїм дітям скажу? У Максима в Америці великі проблеми зі статусом біженця, а Сергій вчить в інституті старшу доньку, близнята ще зовсім малі. Я не можу перекласти на них свої біди. Як мені їм в очі дивитися, що пояснити? Прийти і сказати, що мати легковажна, закохалася і кидає безпорадного батька? Я покладаюся на небо, як Господь вирішить, так і буде, - печалилася Віра.
    - Ти, як човен некерований без весел і вітрил, що пливе за течією, і не знає, до якого берега причалити. А, можливо, попереду водоспад і ти вже ніколи не виберешся з бурхливого потоку? - говорив Андрій.
    - Віктор нізащо мене не відпустить! Якась безвихідь... пастка!
    - Не знаю, але так далі бути не може. Нам мало залишилося весен для повного щастя і потрібно приймати рішення, яким би болісним воно не було, - наполягав Андрій.
    Ці розмови дуже негативно впливали на обох, виснажували.
    - Чому люди, які кохають один одного, не можуть бути щасливими разом? - запитував Андрій.
    - То що, може мені його вбити, щоб раз і назавжди звільнитися від пут і ґрат на вікнах? - у відчаї говорила Віра.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. Двері в минуле
    Через тиждень Вірі покращало і її виписали з лікарні. Вона збирала речі і ліки, хотіла вже викликати таксі, але раптово до палати увійшов Сергій.
    - Мамо, привіт, як ти себе почуваєш, я відвезу тебе додому, тобі лікар заборонив навантаження - стурбовано промовив син.
    - Добре, синку, не хвилюйся, я б сама, але дуже приємно, що ти піклуєшся про мене - з вдячністю зітхнула мати.
    По дорозі додому Віра розпитувала про онуків і невістку,
    а коли зайшли до квартири, то їй зробилося зле. Син накрапав валер'янки і жінка прилягла на дивані у залі. Сергій вмостився біля неї.
    - Сину, нам давно потрібно було поговорити, слухай і не перебивай, бо мені важко тобі в усьому зізнатися - почала тихо розказувати, періодично ковтаючи клубок в горлі, Віра.
    - Коли ми з твоїм татом покохали один одного і народився ти, а згодом Максим, мені здавалося, що - ми щасливі. Та пізніше я поринула в домашні справи, адже ніхто не допомагав. Виглядала стомленою і, можливо, не дуже принадно у простім ситцевім халаті. Я не знаю коли і чому зникла любов і повага. Батько все частіше почав приходити пізно, напідпитку, ви уже спали, і за кожну невчасно випрану, чи не випрасувану сорочку я могла отримати ляпаса по щоці, а то й гірше. Він мене завше принижував і зневажав, обзивав дурепою, ницою, недолугою, селючкою. Я дуже рано залишилася самотня тому, що він гуляв, зраджував направо і наліво.
    - А чому ж ти все те терпіла, мамо? - переймався син.
    - Розлучитися не могла. Боялася, що сама не зможу вам дати ради. Та й він сказав, якщо його залишу, то забере дітей, а мене позбавить материнських прав. Ти ж знаєш, які у батька зв'язки у прокуратурі й суді. Для мене найгірше - було втратити вас, тому терпіла - заплакала Віра.
    - Мамо, заспокойся, я пригадую, коли мені було чотири роки, один випадок. Я тоді прокинувся від крику. Прибігши до твоєї кімнати, побачив, як батько тебе жорстоко б'є ногами. Ти сильно стогнала і просила не знущатися, охопивши голову руками, щоб він тебе не покалічив. Я закричав, мені було страшно, батько почув і припинив тебе бити. Ти взяла мене тоді на руки і віднесла в дитячу кімнату. Я ще довго схлипував, а ти втішала, гладячи по голівці. Я заснув, а вранці, коли прокинувся і запитав: "Мамо, за, що тебе тато бив? Ти сказала, що мені все те наснилося. Цілувала, посміхалася і я дійсно повірив, що це був сон. Мамо, то це було насправді? - син чекав на відповідь дивлячись зосереджено матері у вічі.
    - Так, насправді, бачить Бог - зітхнула Віра, - він завше мене бив не при дітях і так, щоб слідів не було видно.
    - Чому ж ти мені з братом ніколи нічого не розказувала? - бідкався Сергій.
    - Я не хотіла, щоб Ви зненавиділи батька, адже він Вас любив по-своєму, допомагав, вчив, забезпечував, возив на море. Я хотіла, щоб ви жили в повноцінній родині і нічого не потребували. Чим ви могли зарадити, лише б переживали за мене, - син, співчуваючи, обійняв матір.
    - Я розумію, мамо, і тому ти вбила батька, бо терпець увірвався і чаша терпіння переповнилася? Так? - схвильовано запитав син.
    - Ні, я його не вбивала! Господи, повір, не вбивала!!! - молила Віра.
    - А, хто той чоловік, з яким я тебе бачив? І мати сину розказала все про Андрія. Як познайомилася і що їх об'єднувало.
    - Я несподівано закохалася в цю добру, шляхетну людину. Як батько вдарив, коли я повернулася пізно, а після втекла у село.
    Думала, що ніколи не повернуся назад до твого батька, але ж ти телефонував і Максим також, просили, казали, що він старий, безпорадний вмре. І це буде на моїй совісті. І батько телефонував, благав повернутися, казав, що жалкує і більше пальцем не доторкнеться до мене. І я повірила, не хотіла, щоб він впав на ваші плечі обузою. Мати переливала свій біль у синові долоні, вивертала душу назовні, її сповідь роз'ятреною раною краяла йому серце. Він слухав матір не перебиваючи, переймаючись її нелегкою долею. Обличчя його розгладжувалося. Він виглядав підлітком, якому довірили святу таємницю.
    - Дякую, що все щиро розповіла, мамочко, а то недомовленість, тим паче, олжа віддаляють рідних людей.
    Сергій почав просити матір пожити у нього, хоч певний час, але Віра відмовилася.
    - Я звикла до тиші, не хвилюйся, синочку, зі мною все буде гаразд, йди, любий, мені потрібно побути наодинці. - мати пригорнула сина, як в дитинстві, до грудей.
    - Мамо, мені здається, що давно пора викинути цю кострубату, ржаву ялинку і розпочати нове життя. І я це зараз зроблю, а ти постарайся заснути, я сам зачиню двері в минуле.
    Віра, мабуть, спала б до ранку, але залунав телефон і вона прокинулася.
    Телефонувала Марія Заячук.
    - Вірочко, привіт!...Це - Зая, впізнала? бо я охрипла, щось сьогодні з горлом.
    - Так, впізнала. - коротко, ще не очунявши після сну, пробурмотіла Віра.
    - Я хочу перед тобою вибачитися, звичайно, якщо ти мені пробачиш - Віра мовчала, покусуючи губу.
    - Вірочко, я розказала слідчому правду, бо він хотів на мене повісити вбивство твого чоловіка і я дуже злякалася. А ще, коли циганка запевнила, що вбивця, це - я, ледь не обмочилася з переляку. Але ж я не вбивала, клянусь Богом, Вірунь, всіма святими. На мені лише єдина провина - це те, що я мала з'язок з Віктором, - щиросердно зізналася Зая. Тобі, мабуть, Цікавий розказував?
    - Ні, я нічого не знала. Ти спала з моїм чоловіком? - Віра нарешті прокинулася і продерла здивовані очі.
    - Зая, що ти таке кажеш? Не жартуй! - Віра не могла повірити.
    - Так, люба, мені дуже соромно, я готова зашморг накинути собі на шию, пробач, але це так! Це Віктор мене примушував, я не хотіла, присягаюся! Хай мене Бог покарає, якщо брешу! Я йому про тебе нічого не розказувала, зустрічалася з ним декілька раз, коли ти їздила в село. Вибач, - заголосила Марія жалібно, - сонечко, я така самотня, ти ж у мене єдина подруга, у мене не те, що собаки і кішки, акваріумних рибок немає.
    - Я звичайно тобі пробачаю, бо сама не свята - грішна, і мені дуже шкода, але без довіри справжньої дружби не буває - Віра несподівано вимкнула мобільний перервавши зв'язок не тільки в мережі, а й з подругою.
    Їй було болісно втрачати Марію, вона її любила, як сестру, і ніколи не очікувала від неї ножа у спину. В її голові не уміщалося, як таке могло трапитися. Зая, її найкраща подруга, якій вона довіряла найпотаємніше, приходила до неї, щебетала пташечкою, догоджала, жартувала, дивилася в очі не мигаючи і - спала з її чоловіком. Ні, є речі, які не можливо простити. Неможливо!
    - Я дійсно сліпа, - дуже засмутилася Віра.
    Мобільний знову розривався, та жінці було байдуже. Вона лежала з закритими повіками, а телефон голосно дзвенів. Врешті-решт не витримавши Віра промовила, більш менш спокійно взявши мобільний, щоб сказати Заї наостанок:
    - "Зітри мій телефон, я більше не хочу нічого чути!"
    Віро, Віро, Вірочко - впізнала голос Андрія, - вислухай мене, будь ласка, - благав чоловік, - я на відстані відчуваю шалене биття твого серця, давай з'ясуємо все!
    - А... Це ти? Що тобі потрібно? - протягнула, як важкий лантух по асфальту, Віра.
    - Поясни, чому ти мене не хочеш бачити, чути, що я поганого тобі зробив? Я приходив після смерті твого чоловіка, бо Зая сповістила, що ти у відчаї. Я ж нічого не знав. Хотів підтримати, довідатися про несподіване вбивство Віктора - пояснював Андрій. То хто його вбив?
    - Хто вбив... хто вбив...буцім-то ти не знаєш? - скипіла миттєво Віра. Не вдавай із себе дурника, я знаю, що ти вбив мого чоловіка через ревнощі!
    - Що ти говориш, люба, напевно збожеволіла з горя? - знічено мовив Андрій.
    - Ні, я ще з глузду не з'їхала, хоча могла б! Ніколи б не подумала, що ти здатний вбити людину. Так, Віктор був жорстоким, але лише Господь має право віднімати життя. Ти не мав права карати, чуєш, не мав права!!! - кричала Віра, тримаючись за серце.
    - Віро, я не вбивав! Як така нісенітниця могла спасти тобі на думку?- запитував шокований чоловік.
    - Ти сам мені казав, що я б його вбив і хотів прийти розібратися, ось я і подумала на тебе, хіба не так? - засумнівалась у своїх припущенях Віра.
    - Одне діло говорити, а інше насправді вбити. Я не вбивав! Повір, люба, бо мені без тебе не жити! Віра печально замислилася.
    - То тоді ж хто, якщо не ти, вбив Віктора? - запитала вона чоловіка, якого любила і підозрювала у вбивстві.
    - Якби ж то я знав? Ти теж казала, що з ним сама скоро розберешся, але я не вірю, що ти могла з ним розправитися таким чином. Віро, чому ти мовчиш? - лише зумер почув Андрій.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  29. Між пеклом і раєм
    По пустельній трасі Віра з Андрієм їхали аж до села. Жінка притулила вологу серветку, до спухлої щоки і майже всю дорогу мовчала.
    - Боляче? - запитав Андрій у зажуреної Віри.
    - Та, ні, не дуже, більше душа болить - промовила сумно жінка.
    - Не переживай, якось обійдеться.- втішав її Андрій. Я вбив би твого чоловіка, цього негідника, за те, що піднімає на жінку руку.
    - Я сама з ним розберуся! Ось побачиш!
    Тут поверни направо у двір, ми уже приїхали. Це моя батьківська хата. Вона завше чекає на мене, а сьогодні, мабуть, не очікувала, так пізно! Третя година ночі, - сумно сказала Віра.
    Коли зайшли до хати, чоловік не роздягаючись хотів попрощатися і поїхати назад, але Віра його зупинила.
    - Андрію, тобі потрібно хоч декілька годин поспати, ти ж добу за кермом! Я буду переживати, що ти можеш заснути по дорозі. Роздягайся, я тебе нікуди не пущу, глянувши строго, почала скидати з Андрія куртку.
    - А, як же Валя?
    - Вона спить уже давно, а вода у пляшці біля неї, поп'є, я її навчила пити, що забув?
    - Так! Добре, залишуся, тоді постели, бо дійсно дуже втомився.
    Віра запропонувала чаю, Андрій відмовився, сказав, що встиг помитися і поїсти вдома і жінка постелила йому в світлиці на дивані.
    Сама сполоснулася і теж лягла у спальні. Довго не могла заснути. В її голові мерехтів бджолиний рій думок. Андрію, не зважаючи на те, що стомився, теж не спалося. Чи то нові обставини, чи те, що в сусідній кімнаті знаходилася красива жінка, яка йому дуже подобалася. А, можливо, на той час він вже її кохав. В усякому разі, він думав лише про Віру, аж до тієї миті, коли почув, що жінка схлипує і важко зітхає. Андрій підійшов до неї. Сівши на краю ліжка, взяв обережно за руку і запитав:
    - Віро, тобі погано, може принести холодної води?
    - Ні, мені добре, тому, що ти поряд зі мною - зі сльозами на очах промовила жінка.
    Андрій лагідно погладив її по щоці і нахилившись доторкнувся губ. Струмом ніжності вдарило обох. Андрій щемно поцілував Віру і вона відповідала йому взаємністю. Після тремтіли обоє від пристрасті і доторків рук, вуст.
    Душа Віри відлетіла спостерігаючи за сценою кохання вгорі над ними. Жінка вже давно забула, що таке чоловіча ніжність і любов. Та, напевно, вона ніколи в житті такого не відчувала. Кожен доторк викликав метелики внизу живота, кожен поцілунок - бажання любити і бути коханою. Як солодко і щемно було в їхніх трепетних, зворушливих серцях. Вони пізнавали, смакували одне одного і тішилися почуттями забувши про все на світі. Віра і Андрій довіряли у цю мить свої тіла і душі сьомому небу, заснувши в обіймах блаженства, в раю любові.
    Віра прокинулася вперше на плечі Андрія. Вона так давно про це мріяла. Він дихав на неї, вона чула його серцебиття. Дивилася на спокійне обличчя коханого - сонечка навколо очей, високе чоло, впалі щоки, трохи усміхнені губи.( мабуть, щось приємне йому снилося) і їй не вірилося, що вони разом. Двадцять років без жіночого щастя, це пів життя прожиті марно, думала Віра. Якби ж вони зустрілися раніше, вона б все кинула до його ніг, аби бути ж ним поряд.
    Віра погладила волосся Андрія і він не відкриваючи повік промовив: - Валя, Валя! Жінку ніби обшпарило окропом.
    - Валя, Валя! - повторювала, ще хвилину тому, щаслива жінка.
    - Що з тобою - прокинувся Андрій, дивлячись, нічого не розуміючи, на Віру.
    - Там Валя сама, тобі потрібно їхати.
    - Андрій хотів поцілувати жінку своєї мрії, але вона швидко встала з ліжка і почала одягатися.
    Вірочко, що трапилося? - запитував Андрій, - ти жалкуєш про те, що сталося вночі поміж нами?
    - Я ще не знаю, не знаю! Зараз приготую тобі каву і швидше їдь, ми геть забули про Валю.
    - Ні, я без тебе нікуди не поїду!
    - А я з тобою нікуди не поїду - рішуче промовила Віра.
    Жінка хотіла, щоб цей чоловік, якого вона любила, так палко цієї ночі, якомога швидше покинув її дім. Не могла допустити, щоб він побачив на її обличчі, невтішні сльози ображеної жінки. Андрій обняв Віру за плечі, міцно пригорнув до себе. Побачив синяк на підборідді, який проявився фіолетовою плямою, поцілував у щоку і нічого не сказавши сів за кермо своєї машини.
    Віра розридалася. На, що я сподівалася, недолуга дурепа?, - картала себе жінка. Він любить свою дружину. Скільки разів казав, що це його перша любов і ніколи, нізащо її не покине, за будь яких обставин. Просто пожалів мене і давно не був з жінкою. Я сама дозволила йому себе так поводити. Віра готова була провалитися крізь землю, аби тільки повернути вчорашній день до цієї ночі. Забути...Усе забути. А водночас вона пригадувала запах коханого, його лагідні руки, чуйні губи і у неї знову починали пурхати метелики внизу живота. Не вистачало повітря. Віра вийшла на двір. Тільки дві вузькі колії залишилися на подвір'ї від машини Андрія. Жінка ледь втрималася на ногах. Присівши на пофарбовагу синім кольором лавочку, зажурено дивилася на сад. На яблунях, що садив її тато, набубнявіли бруньки. Ось, ось репнуть пуп'янки і перетворяться на дивовижний розоцвіт. Під плотом вервечкою розляглися білі мережані фіалки, а подалі - бутони жовтих і коралових тюльпанів. Молода, росяна зелень пробивалася з-під землі, виблискувала на сонці яскравими перлинами, струшуючи росу. Старі вишні білопінно зацвіли, від них неможливо відірвати погляду. Біля криниці кучерявів кущ бузку, а за сараєм чорна бузина розкривала парасолі. Переплетені лози старого винограду оповивали залізну райдугу навколо веранди. Віра заворежено споглядала красу весняного саду, вдихала на повні груди свіже, пряне повітря.
    Руда сусідська кішка терлася об її ногу, і жінка поступово воскресала серцем.



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  30. За два роки до вбивства
    Віра зателефонувала Андрію через декілька днів.
    - Доброго ранку, Андрію, це - Віра Миколаївна. Ви ще не знайшли доглядальницю для дружини?
    - Ні, мабуть, треба було розклеювати оголошення біля лікарні, а так жодного дзвінка.
    - Я згодна Вам допомагати, кажіть адресу і о котрій годині завтра приїхати?
    Андрій мовчав, йому не вірилося, що така забезпечена, яскрава жінка могла погодитися доглядати його дружину.
    - Алло, алло, Андрію, Ви мене чуєте? - Віра вже хотіла покласти трубку.
    - Так, чую, просто не віриться. Записуйте адресу, - схвильовано промовив чоловік.
    - Тоді до завтра!
    Наступного дня о дванадцятій Віра сказала чоловіку, що їде в село, а сама поїхала до Андрія.
    Їй дуже хотілося допомогти цій людині, тим паче, що тепер була вільною від роботи і не збиралася сидіти весь час прикутою вдома.
    Андрій її зустрів на зупинці, щоб вона не шукала його будинок.
    Зайшовши до двокімнатної квартири, Андрій допоміг жінці скинути пальто. У великій кімнаті стояли старі лаковані меблі. Стінка на всю стіну, на протилежному боці - диван, у кутках - телевізор і стіл зі стільцями. На підлозі лежав палас, а над диваном висів на стіні - яскравий, зелений килим. Віра помітила у серванті в скляній креманочці - каштан, що подарувала Андрію і посміхнулася, нічого не сказавши. Їй було приємно, що той каштан він не викинув.
    - Йдемо я Вас, Віро Миколаївно, познайомлю з дружиною - запропонував Андрій.
    Валентина лежала у спальні на великому ліжку. Шафа, дві тумбочки з обох боків ліжка і бра.
    Віра привіталася, але жінка не відповіла.
    - Вона не розмовляє, але все розуміє - пояснив Андрій Вірі і відразу звернувся до дружини.
    - Валю, це Віра Миколаївна, вона буде приходити у неділю, щоб ти не залишалася сама.
    - Можна просто Віра, - додала зніяковіла помічниця і Валя кліпнула очима помітивши хвилювання на обличчі незнайомки.
    - Ось і добре, що ви порозумілися. Андрій ввів доглядальницю у курс справ, запропонував жінці чаю, а коли та відмовилася, поїхав таксувати. Віра одразу кинулася до роботи. Заглянула в холодильник, де окрім манної каші для дружини, кефіру і
    "Докторської" ковбаси нічого не зберігалося. Вона приготувала суп, прибрала квартиру, провітрила, перестелила свіжу білизну хворій. Валентина була настільки худою і кволою, що жінка без зайвих зусиль впоралася зі своїм завданням, тим паче, Андрій перед тим помив дружину, причесав і поміняв памперс.
    З того дня раз на тиждень кожної неділі Віра почала їздити доглядати хвору. Відмовлялася від винагороди за свої послуги, але чоловік наполягав. Віра за ті гроші завше приносила смаколики до чаю й купувала, потай від Андрія, памперси.
    Минуло пів року. Віра з Андрієм стали друзями, перейшли на ти і довіряли один одному таємниці. З Валентиною Віра теж знайшла спільну мову. Хоч її стан не поліпшився, але Віра бачила в очах хворої жінки вдячність і посмішку, коли вона приходила. Валентина часто стогнала, ворушила губами, але не могла вимовити ні слова, лише невиразні звуки чулися з її блідих вуст. Інколи Андрій приїздив з роботи раніше. Вони разом пили чай на кухні і розмовляли. В ці хвилини Вірі не хотілося їхати додому. Вони сиділи навпроти одне одного на кухні і Андрій, з розумінням, вислуховував довгі оповіді Віри про її дитинство, чоловіка, який її раніше часто бив. Після вони сідали в машину і Андрій відвозив жінку додому. Лише одна Марія Заячук знала куди їздить Віра.
    - І навіщо тобі все те? - запитувала подругу, - мабуть ти закохалася у цього Андрія.
    Віра посміхалася і казала, що їй шкода безпорадну дружину друга, але Маруся їй не вірила.
    - Чому ж ти не йдеш у будинок для літніх людей, аби їм допомагати? А так і Віктора обманюєш і себе.
    Віра виправдовувалася,
    - Це було спонтанне рішення, а після вже не могла кинути, бо прикипіла душею - говорила вона.
    - Так, Вірунь, прикипіла, я тебе дуже розумію, бо самій без чоловічої підтримки, ой, як важко - жалілася Марія.
    - Я хвилююся за Валентину, щось вона останнім часом майже нічого не їсть, лише воду п'є, дуже квола. А якщо вона помре? Ми тоді дійсно не побачимося - несподівано розридалася Віра.
    Так, їй дуже подобався Андрій і чим далі вона його пізнавала, тим ближчим він для неї ставав. Вона гнала його зі своїх думок, пригадуючи хвору дружину, але в її серці уже зародилися почуття, які таїла навіть від себе.
    - Ось бачиш, а ти мені тут локшину на вуха вішаєш, що тобі його жінку шкода - говорила Марія.
    - Не повіриш, дуже шкода, ворогу б не побажала такої долі.
    - Зая, пам'ятаєш той дивний сон, який я тобі розповідала, про лютих биків і величезних корів? Там я ще хрест знайшла старовинний, який черниця мені наказала покласти на місце, бо він буцім-то занадто важкий для мене. Так, ось, коли я вперше прийшла до Андрія, то такий самий хрест, як дві краплі води висів на грудях його дружини. Мені, аж мову відібрало, коли я його побачила.
    - Та невже? Нічого собі, ось тобі і сон в руку, - вирячила здивовані очі Марія.
    - Отож, я тоді зрозуміла, що це мій хрест і хоч не такий важкий, але мій. Господи, як я зараз можу кинути цю родину? Це моя доля.
    - Твоя доля зараз одна в квартирі і чекає на тебе. Бачу Віктор, останнім часом теж став сумирний, постарів, схуд.
    - Бувають дні, що відпускає мене залюбки, тільки питає о котрій годині повернуся, а буває, що влаштовує сварку і вимагає залишитися вдома - замислилася Віра.
    - Посилаюся на тебе, або кажу, що їду в село - додала стурбовано.
    - Дивися, Вірунь, не спалися, а то ти ж знаєш свого чоловіка, дізнається, поб'є.
    - Та, ні, він вже не той, що був раніше - заперечила Віра і як накаркала.
    Бо коли вона повернулася пізно наступного разу (тому, що у Андрія зламалася машина і він приїхав пізніше), то чоловік, чекаючи на Віру дуже лютував.
    - Де ти шльондраєш?!,- кричав він, - перша година ночі! Віра мовчала, бо не встигла нічого вигадати. Вона, як завше, послалася на Марію.
    - Я виходив по хліб і зустрів твою Заю по дорозі в магазин, вона тобі не дзвонила, щоб попередити? (Марія телефонувала, але у Віри був вимкнутий мобільний і вона не чула дзвінка).
    Розгублена жінка не знала, що відповісти чоловіку, і тут несподівано відчула сильний удар у підборіддя. Перелякана жінка схопила поспіхом куртку, сумочку і вибігла на двір. Сльози заливали її обличчя, щелепа сильно боліла, зуб хитався. Віра набрала Андрія і попросила його відвезти її в село, пояснивши, що сталося.
    На вулиці було темно. Ні зірки на небі, ні місяця, ні душі. Сірий глей туману огорнув небозвід. Ліс чорною грізною стіною тонув у сивій мжичці мороку. За кожним деревом їй ввижалися чорні тіні, дикі звірі, привиди. Їй було непереливки, боляче, кепсько одній стояти біля темного під'їзду, чекаючи на Андрія.
    - Дівчино, у Вас немає закурити, - почула за спиною різкий, хриплий голос, і не озирнувшись побігла на дорогу. Добре, що в ту ж мить машина Андрія освітила фарами Віру і чоловік, що біг за жінкою, зупинився.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -