Знову звучатиме Моцарт
На перехресті думок
Погляд зупиниться: - Що це?…
Перший - найважчий крок

Ти, відповідно, вже поруч
Обрій привабливих губ…
Корчить дочасно свій обруч

Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..

Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,

Од праці горб. Втомився, аж змалів.
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.

Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -

А Цицерон оспівує цицьки,
між без'язиких розсипає перли.
Його поез не сплутаєш ні з ким,
читайте від Опішні до Говерли.

Встигає в дощ садити картоплі,
ловити щук, білити вишню, сливку,
ховає пера гусячі в дуплі,

бездонна лазур берлінська
& вирій вкрай запустів
& крізь квітневості
шугають птахів дітиська

маршує цісарське військо
з-за блиску його мов стій
міські конспірологи зблизька

Спорожніла карафа бажань,
Що її Усевишній відміряв,
І з"явилось питання питань
Міри шалу відпитої щиро,
Ким постали на грані зими
Ми, оголені, мов перед Богом?..
Ти вказівкою серця прийми
У майбутнє на мапі дорогу,

Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око

Не знаю, как других выходцев из бывшего Союза, но меня по старой советской привычке и в Израиле где-то около одиннадцати утра так и тянет к производственной гимнастике. Рабочий день начинается в семь и к этому времени в самом деле хочется подразмять

Слова… Вони вміло розбуджують вмить.
Відкриють цікавий навколишній світ.
Далекий, привабливий, загадковий.
Відчуємо потяг не випадковий:
В пізнанні збагатимо внутрішній світ,
Стосунки взаємні , та й розум не спить.

Слова… Вони стислі бувають, гірк

Наворожи мені себе, як ти лиш вмієш,
Так всепроникно - до судин і так стихійно -
До букв і ком серцебиття, до філіграні,
У круговерті весняній, у довгожданій.

До дна ніколи лиш не дай себе пізнати,
Щоб не гірчив оп

О туго моя темноока...
О мученько сива моя...
Найважче з тобою до року,
а потім - ти вже, як cвоя.

А після - ти, наче родина.
І в будні не йдеш, і до свят,
уперто уже й безупинно

Усе життя мій брат куняв-дрімав.
А як не спав - чуже хапав у руки.
Тепер фінал, жалітися дарма -
У злиднях помиратимуть онуки.

До цього йшло. Все решта - балачки.
Уся країна лазить попідтинням.
На чужині кайлують діточки,

Насправді тебе поймає тільки все разом, без окремості. Пилюга на вулицях мабуть та, що був сніг. За пилюгою звичним гіпертекстом шедеври у миттєвості вавилонській, надалі безхмарній

Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.

Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,

У мене є дитяче запитання
можливо і на голову мою,
яке собі, буває, задаю:
- А що то буде як мене не стане
у цьому нікудишньому раю?

Я не боюся, що Отець почує
крамолою озвучені уста.

Сегмент жаровні… жару повно
І настрій наче без питань…
Ти споглядаєш оком Овна
А я Тільцем, чомусь, поглянь
Як виглядає наш таблоїд…
На цілий всесвіт зокрема
І ми удвох, нас тільки двоє
В кімнаті затишно, зима