Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо на неї задивляється.

P.S.

Їхні пальці провітрюють сторінки книг,
Що стрекочать мов бабки над ставом, — в старій крамниці.
І цвітіння води, і повітря старих надій,
Надихає на сум і збираються серце втопити
У затхлім хвилінні застояних вод-чорнил.

Все по літерах топчуться ст

Спекою зморені хмари,
Без усіляких оман, -
Аж пожовтіли від жару
Душного сонячних ванн.
Зрана пухкі й білопінні,
Мають вже вигляд сумний, -
Мов піддались половінню
Після обіду вони.

Ви знаєте, а я - той самий хлопчик!
Змінився тільки фон буденних справ.
Життя брудними чоботами топче
Усе, що я так щиро цінував.

У радості я був. Був у скорботі.
Простого щастя вистраждана мить
Постійно відкладається на потім,

Із Й.Бродського (переклад 2016 року)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави
облизня добре помацав ти...
Як згодом казав гаркавий,

«час ще покаже»:

Я у когось читав, що більше немає чого,
Що вулиці в крейді, в квадратах з потертими цифрами,
Рядки на футболках розгладжують юне чоло
І погляд — титанік, на небі з об’ємними рифами.
Заглянь у шухляду старого, як світ стола,
Знайдеться шаветка, стропа

Напевно в кожного із нас
Свої причуди, забаганки...
Свої Медузи, свій Пегас,
Свої до всього балалайки…

А може й ні. А може й мо…
Це як коли, куди і звідки...
Під гору, вниз, яке кермо,

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?

Зірвався звідкись перший переспів.
Тихіше, пташко, бо розбудиш ранок.
Хіба ж переконаєш коноплянок
у цім безкраїм вимірі степів?

Спиває роси теплий легковій,
трава дарує пахощів букети,
павук плете між шавлії тенета,

Усе життя – це сила різних митей:
спокійних і веселих чи сумних…
Плодів солодких, спілих, соковитих
і поцілунків щирих та п’янких!

Трапляються не рідко туги миті,
часини болю, суму і утрат.
Вони у долю кожного ушиті,

Глибшає бажаний спокій,
Дихає димом курінь, –
Місяць примруженим оком
Блимає мрійно вгорі.
Тліє поволі багаття,
Кахкає качка в гнізді, –
Жовті лілеї латаття,
Наче свічки на воді.

Чекали ми весну. Прийшла війна.
Плювала снігом у сумні обличчя.
Я бачив відчай з власного вікна,
Це був наш спільний величезний відчай.

Холодний страх від голови до ніг.
Все поспіхом - машини та валізи.
Ховав старе життя байдужий сніг,

Перші веснянки
На рожевих щічках-пелюстках
З'являються не від сонця.
Чи не насмішка судьби –
Багно на дикому милі.
***

Але ж погляньте –

Гаптує літо щедро покривало,
Що зеленню розвісилось по саду -
Черешень жовтих постаті огрядні
Там, на вершках, залишили принади
Для птаства, що до них поналітало
З усіх округ, і галасує радо.

Обтяжене бурштиновим намистом

Можливо з вітром краще чим без вітру…
Можлива, якщо байдуже тобі
Якщо перестаратися не вміти
Зіграти три акорди на трубі…

Можливо й переселишся в європу…
Можливо і буття перечеркнеш,
Якщо, умовно, вирядишся в копа

Стає густішою пітьма
Та все дзвінкіше мертва тиша, –
Чомусь блищання зір нема
І вітер холодом не дише.
Ні духу в’ялої трави,
Ні живописної картини, –
Лише не йде із голови
Думок усяких плутанина.