Із Йосипа Бродського (1940-1996)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави¹
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий²,

«час ще покаже»:
«кузькіну мать»³, руїни⁴,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.

То не зелено-квітний,
поточений ізотопом⁵, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.

Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада⁶;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.

Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:

самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані⁷...

Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!

В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.

Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
становлять вас, поганці.

Ладнати петлю́ на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?

Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,

гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.

Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова⁸ – не треба.

Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.

Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом⁹.

Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.

Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.

Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози́ на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.

З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!..
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –

хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса¹⁰.

(Переклад 2016 р.)

*** ПРИМІТКИ ***

¹ Автор має на увазі, що в разі перемоги Швеції в Північній війні Україна могла б відпасти від Росії ще на початку XVIII сторіччя.
² Тобто – В.І.Ленін. Автор іронізує над тим, що в СРСР будь-який виступ мав починатися з якоїсь ленінської цитати.
³ Цей вислів – «візитна картка» М.С.Хрущова, чия діяльність протягом багатьох років була пов’язана з Україною.
⁴ Мається на увазі післявоєнна розруха, – Україна сильно постраждала в обох світових війнах.
⁵ Натяк на аварію 1986 р. на Чорнобильській АЕС.
⁶ Натяк на те, що у XX сторіччі українці створили в Канаді досить велику й відносно згуртовану діаспору.
⁷ Тобто – в дикості, без благ цивілізації.
⁸ Тут «полова» – антитеза «хлібу», а «стеля» – «небу».
⁹ «Підзол» згаданий як один з видів ґрунту, хоча для України він не є характерним.
¹⁰ «Олександра» та «Тараса» (тобто Пушкіна та Шевченка) використано як метонімію російської та української мов відповідно. Автор відображує сучасну йому реальність, коли абсолютна більшість освіченого населення України вважала правильним користуватися виключно російською мовою.

*** ОРИГІНАЛ ***

На независимость Украины

Дорогой Карл XII,
сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно.
Как говорил картавый,

«время покажет»:
кузькину мать, руины,
ко́сти посмертной радости
с привкусом Украины.

То не зелёно-квитный,
траченный изотопом, –
жовто-блакытный
реет над Конотопом,

скроенный из холста
(знать, припасла Канада).
Даром что без креста,
но хохлам не надо.

Гой ты, рушник, карбо́ванец,
семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам,
их обвинять в измене.

Сами под образами
семьдесят лет в Рязани
с за́литыми глазами
жили, как при Тарзане.

Скажем им, звонкой матерью
паузы метя строго:
скатертью вам, хохлы,
и рушником дорога!

Ступайте от нас в жупане,
не говоря – в мундире,
по адресу на три буквы,
на́ все четыре

Сто́роны. Пусть теперь
в мазанке хором гансы
с ля́хами – ставят ва́с
на четыре кости́, поганцы.

Как в петлю лезть – так сообща
сук выбирая в чаще,
а курицу из борща
грызть в одиночку слаще.

Прощевайте, хохлы,
по́жили вместе – хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро:
может, он вспять покатит,

брезгуя гордо нами, –
как скорый, битком набитый
кожаными углами
и вековой обидой.

Не поминайте лихом.
Вашего неба, хлеба
нам – подавись мы жмыхом
и потолком – нэ трэба.

Нечего портить кровь,
рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь,
коль и была промежду.

Что ковыряться зря
в рваных корнях глаголом?
Вас родила земля,
грунт, чернозем с подзолом.

По́лно качать права,
«шить» нам одно, другое...
Это земля не дает
вам, кавунам, покоя.

Ой да левада-степь,
краля, баштан, вареник!
Больше, поди, теряли –
больше людей, чем денег.

Как-нибудь перебьемся.
А что до слезы́ из глаза –
нет на нее указа
ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки,
гетманы, вертухаи!
Только когда придет
и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть,
царапая край матраса,
строчки из Александра,
а не брехню Тараса.

(1991)