Я ніколи не вважала себе хитрою. Навпаки, аж надто прогнозованою в реакціях. Тут усе просто, як із автоматом, вибачайте за порівняння. Кидаєш хорошу монетку доброзичливого слова - спробує помогти чим можна. Заїдеш кулаком - чого доброго, вдарить струмом.
Я не вогонь. Я - земля (принаймні за зодіаком). Спокійна, зважена. Часом бунтується землетрусом, але тільки від дуже сильних збурень.
Я люблю продумувати, планувати, спостерігати, програмувати життєві моменти. Але ручитися за "хитрий" перехід від протистояння до такого взаєморозуміння не могла досі. І тепер ще з натяжкою вірю...
Що я можу сказати? Заглядайте на сайт (і себе лишайте). І в пошту дивіться.

Та не образилась я! Розслабтесь. Просто прийняла вашу відмову як чисто людське небажання, щоб лізли у вже й так розбахану життям психіку (зауважте, це кажу без слізливих інтонацій, їх не сподівайтесь). Усі шанси мене розчарувати ви мали під час переписки з Татчиним, здається, щодо Вакарчука, коли ви ще хотіли коменти видаляти. Але гріш би мені ціна була, якби я вчасно не зорієнтувалася, що там ви ще не були повністю собою.

Періоди роздумів поміж коментарями доводять, що ви контролювати думки й мовлення вмієте. Якщо прагнете того. Не завжди. Втім, мушу зазначити, що ви прогресуєте від нервозності до виваженості, судячи з порівняння перших коментів з недавніми.

Прошу, не будьте аскетом і схимиником, не вроджені ви до того і самі це відчуваєте, певно. А також прекрасно відчуваєте, перед ким розкривати свій захист, а перед ким ні. Правда?

Сподіваюсь, якщо ваші спомини зробили свою справу, то принаймні не чорну.

"Схимником". Літера зайва вкралася.

Схиминики - це збочені схимники (невеличка секта, на кшталт мармонів, в східних узгір"ях Західної Тоголежчини).
Та тут у вас просто таки психоаналітичне листування налаштовується! Доктар, доктар, меня беспакоіт Гандурас.. Але облишмо жарти (не над-то вразливим).
Ірино, харош лякати мною шановного ВКВ - це ж і татчину зрозуміло, що пан Вакуленко нормальний пацан: просто був тоді в такому розпачливому стані. І я відношусь до Вас, пане Володимире, супер-пупер. Як і до всіх. Але різниця в тому, що з Вами ми вже щільно спілкувались, то ж - так вже виходить! - добрі стародавні знайомі: як не крутіть, а я вже частина Вас, а Ви - мене, (віртуально, звичайно - не жахайтесь). І якщо Ви надіялись в моєму лиці віднайти Абсолютного Опонента - не надійтесь. Це легко але майже неможливо (протиріччя?)... Хмм...
Так от, пропоную перейти на ти, а то що це ми викаємо, як перший раз бачимо (чуємо) один одного. На ти - тепліше. А то, я так розумію, у вас-у тебе там, звідки ти-ви спілкуєшся, одне холодне вороже оточення. Так що - сміливо заходь, сідай, наливай... Скоро Зланіч підтягнеться (в костюмі Гамлєта).

Іринко - сиджу, карбую хороші монетки. Як накарбую - піду кидати.

І взагалі, друзі, не вдавайтесь до глибинного копання у власному мОроці ( в сумраке) - гляньте-но за вікно: с о н е ч к о! - бігом на природу!
(При цих словах Татчин потягується до хрусту в кісточках, і його ніжна але дужа рука сама намацує 500грамовий молоток, яким він і гепає по клавіатурі (в мене ще одна є), а затим швиденько висотується на вуличку - де, імовірно (казали добрі люди), живе Матінка-Природа. В кожній руці його - по свіжеспеченій круглій хлібині. Він, щасливий, йде в бік сонця і кришить на ходу отой нескінченний хліб. Злітається птаство - велике, мале, вимерле... збігаються звірі - малі, великі, впольовані... зповзаються гади - короткі, довгі, дуже довгі (він їх не любить але також годує)... Всі толерантні і просвітлені (навіть гади) і звертаються один до одного виключно на ви. Поступово, але неминуче, наступає слідуюча Ера - ЕНАВССС (Ера Нового Абсолютно Відкритого Спілкування Сайту Самвидаву). І на цій щемній, вразливій ноті отой живий клубок розчиняється в Безмежности. Все відбувається вже по той бік Добра і Зла. Сонце зупиняється в зеніті... Чутно як розгублено дзижчить останній комар... В абсолютно чистому блакитному небі голка інверсійного шляху підпирає одинокий недоречний літак Вінниця-Тоголежчина. В ньому припав до ілюмінатора назавжди усміхнений Екзюпері... Тотальна Тиша...

Зненацька різко звучить хлопушка, починається рух, гамір, чути давно стримуваний сміх, і чийсь рідний знайомий голос (згадати б - хто?) спокійно і впевнено вимовляє: З Н Я Т О!)

З Минулими і Наступаючими!!!

А здоров був, Вакуленко-К-Володимире-без-різних-прибамбасів. Феміністок, старих дів і інше лайно також не люблю. Особливо перших двох. Бо лайно буває різне.
"Хочу наблизитися до сонця, злетіти справжньо. Почав загибати мій егоїзм, зникає ненависть до себе, трохи почав себе любити" - а оце вже по-нашому - по Тоголезькому!

Входить сердитий Зланіч з аксельбантами, під костюмом Гамлєта видко майку збірної Бразилії. Аксельбанти напідпитку. Тверезо-зосереджений Зланіч грюкає дверима:

- А йа гаварьу встаць када с вами разгавариваит падпаруччик!

Татчин у вишиваній тоголезській сорочці збентежено завмирає, гади, спльовуючи хліб, старанно репетують:

- Здра!!! Жла!!! Вашсокобродіё!!!

Зланіч раптом повертається до Татчина та, опустивши очі додолу, мовить:

- А то ж мій був голос, Сергію. Рідний та знайомий. Не впізнав...

Тоголезьким полям, пацанам і постатям у костюмі Гамлета присвячую.
Це мало бути на початку, але, по-моєму, оцей момент і є хороший початок. Знайомимось, люди, слухаємо одне одного.
Тисну руки.

Поки уявний Зланіч наївно стоїть спиною до дверей, а п”яні аксельбанти тупо либляться, нечутно, як привид батька Гамлєта, з”явлється Вакуленко К Володимир і кремсає його зі спини бензопилою Makita, імплантованою в праву руку, в його лівій – небезпечна бритва Zolingen. Відтяті аксельбанти навіть не встигають зрозуміти що це кінець. На ціпкові бензопили шалено крутяться залишки майки збірної Бразилії. Все відбувається безмовно і беззвучно, як в сповільненій зйомці. Гади зачаровано завмирають з відвислими щелепами. Роздвоєні язики вивалюється зовні. Абсолютна маніакальна тиша... Татчин тричі хреститься – марево зникає. В останніх напівпрозорих кадрах по закривавленій паруючій долівці в бік гадів котиться тоголезька кокарда, яка при наближенні розтає сизуватим димком... Один із гадів ікає. Інші в трансі задкують...

Сергію! можете інтернетом переслати щіпку вашого курива? А то аж завидки беруть.
Правда, з моїм-то щастям! Учора йду по вулиці, спиняють міліціонери. Документи показую. Вони в наплічнику драп шукають...
Зростом, певно, така вийшла - метр з капелюхом, тож гадають, що можна постібатись.

Володимире, а ви що, хочете, щоб я на вас образилась? Та не доведи господи. Проходу не дам:)

Зараз організую. Чого розматюкалися??? Стррррройся!!!!!

Все відносно, пане Вакуленко К Володимире, і залежить від того чиї органи до вас чіплялись: якщо жіночі - нормально, а якщо чоловічі - потрібно серйозно замислитись: а чи там ви нататуювали експозицію?

Східні узгір"я Західної Тоголежчини, в жовто-зеленому светрі кремезний хлопака Маню Адебайор (форвард лондонського футбольного клубу та за сумісництвом мольфар) суворою ниткою ладнає пошматоване тіло Зланіча. Аксельбанти обережно витирають рушником чоло Героя та кормлять його огірком зомбі.
Маню Адебайор збентежено:

- Андрійку, казав же тобі, що не потрібно лізти тому Татчину в уяву. В цей аутизм параноідального шизоїда, бійомать! Бачиш, ти до нього з бузковими квітками, а він тебе - макіто-золінгеном...

Зланіч, схожий на божєствєнного бога, дуже гарно співає:

- Йа к німу паднимус* в нєба, йа за нім упаду в пропась, йа за нім, ізвіні, гордась, йа за нім аднім, йа к німу аднаму...

Ха-ха-ха-ха-ха!!!!

Друзі, тепер уже й "Прима" не поможе. Навіть червона.

"Значит, будем долго жить!"

Обожнюю колоритних людей. І різної серйозності символіку на довільних частинах тіла.

Якщо ви панк, Володимире, то я таких панків ще в житті не зустрічала. Напевно, ендеміки.

А ми занотовуємо, занотовуємо... Сергію, гляньте з-під руки: там уже земля близько? Дай бог душам ширини, а коментам довжини. Це не рядок із поганого вірша, а так уже сказалось.

Буду тепер іти на потяг із квітами. Тільки от цікаво, з якими.

А відколи це панки квіти дарують? Я якось не доганяю. Напевно, то була верблюжка, що вилетіла з аксельбанта Зланіча.

Як на мене, дуже личить:))

То, значить, не тільки ендеміки, а ще й неповторні ендеміки.

До аж-попереднього. На "Лабіринти" я ще не заходила. Дівчат не знаю. А що, конче?:)

Агов, діти Індиго! (синоніми: діти-квіти, дітища ери ЕНАВССС.) Невже маївка затягнулась? Вертайтеся в сім'ю!

Тут Ромко Скиба (який перебуває тепер у Львові) потішив тим, що задекларував своє пробудження від зимової сплячки (синоніми: період сумнівів, агресії-депресії, зависання креативної спроможності, синдром Гамлета, якщо вже зволите психоаналіз) і вповів, що МАЄ ІДЕЮ. Ідея полягає в тому, що восени в жовтні, акурат на свій день народження, він задумав поезоакцію з роздаванням премій юним двотисячникам. Новокрилів він яко великий майстер і педагог вишукуватиме по городах і весях нашої неозорої Тоголежчини. Про подробиці забобонний до чортиків Скиба строго-настрого велів не патякати, аби зберегти інтригу. Наразі ми працюємо над планом акції. А ще він мене дістає правками в книжці, яку збирається видавати (ще один із симптомів розквітання квітки-Гамлета з усеможливими карлючками). Словом, у поведінці Дітей Індиго спостерігається тотальна конвергенція.

Технічний момент. Треба якось розрізняти двох Володимирів, бо я оце добралася до одного з коментів на мою аналітику і була "ошарашена і озадачена". Пропоную одного називати ВВК, а другого ВВП:)

Ура!! Дощ уночі пішов...

Дощ сіється згори на костьол Ельжбети, на "усипальніцу Боїмов" (там ще дотепер усипляють невідомо кого), на Жабу (ні-ні, не розмовляючу втіху програмістів, а позеленілий пам'ятник Шевченкові на проспекті коханої Свободи), на музей Арсенал, на дворик біля "Дзиги", знаменитий осередок панків, на Вірменку, де панків ще більше, на батярський Личаків, на... на... на-на-на-на-на...

(уривок із рекламної брошури-путівника еспешелі фор Зланіч і, можливо, не тільки)

Стараюся розбудувати сайт, Володимире. Я належу до таких людей, котрі техніку розуміють краще, аніж психіку. І коли розуміють чиїсь почуття, то тим розумінням дуже гордяться і всіляко його декларують. Це одне пояснення. Друге. Я таки справді хочу, щоб ота потвора в костюмі Гамлета завітала до Львова на театральний фестиваль (у надцятих числах травня. Див. коменти до останнього вірша Зланіча.).

Згадався вислів із роману Е. Войнич: "Это я-то похож на крокус, с моей-то рожей?"

А я вже натоді пішла була з Інету.
Певно, то така аура була в цієї ночі, бо я теж не могла присилувати себе сісти за книгу. Правда, дещицю таки вичитала.

Якщо це поздоровлення з позаминулим Новим роком, то ви таки прогрішилися. До схильності немилосердно тягти з відповідями якось звикаю з плином життя - аби не по роботі, бо плани зриваються.

Добре, не буду зважати на вихованого панка і вважати його матюкливим створінням, яке сякається в два пальці:)

На жаль, коменти таки випадають - останній, п'ятдесятий, запостив Татчин.

Сподіваюся, йому гикнулось на цю згадку і він разом зі Зланічем таки добереться незабаром до Інету.

Сергійку, дружечок, я розумію, що ти творчо виклався, але дозволю собі критичну зауважку.
Не таким має бути наше кіно, дарагой друк. Із автентичними персонажами погоджуюсь, зачот, хоча де Татчин подівся невідомо. Але ж обіцяна інтровертованість де? Суцільний екшн та екстраверсії, а ми ж не Голівуд повинні копіювати. Давай ще разочок, Сергійку.

...порожня сцена, Татчин тримає на руках божествєнно-красивого блідого Зланіча...

Дайошь чєхавскій маналох!

Інтровертність у власному домисленні і переосмисленні. А я присутній, просто ти неуважно читаєш коментарі.

Пробач, милий, але я не бачу ТЕБЕ серед дійових осіб. Але дуже хтілося б. А ще б дужче хтілося б додати до твоєї п*єси твій таки монолог (дванадцятим кеглем на двох листочках ачотири). То було б дуже гармонійне доповнення такої динамічної та швидкоплинної сюжетної лінії.

Взагалі хотіла відкоментувати цілком серйозно. Але вловила себе на думці, що таки згодна з Андрієм - то цілком інакше кіно...

Отже, сиквел (про копірайт, Сергію, домовимось).

Прихід-2
Реалістичний народно-побутовий детектив з елементами мелодрами й жахів
(герої ті самі, плюс Естат-чин, старий мудрець, за сумісництвом архетип тоголезької свідомості, міфічна істота, яка викликає дощ, Зланіча, таксі, потяги, літаки та в даному разі не конче корисні нурти в голові)

Епізод 1
Під гіллястим деревом у тоголезьких полях, біля підніжжя гори Теу-Тайпек, ховаючись від дощу, сидить Ірен із рацією. З навушників Ірен лунає Земфішка. Ірен роззирається по боках, явно когось очікуючи, і трусить по рації всілякі дурниці. Земфішка відпочиває.

Епізод 2
Дощ трохи вщухає. Приходить ВКВ, тисне руку Ірен, вони інтровертовано-інтерновано-інтернетовано спілкуються. Сухуватий координатор стріляє андроїдними очима по боках. Самодостатній ВКВ мудро думає "про жізнь". Очікується прихід. Навколо розлита статична напруга тривожних передчуттів.

Епізод 3
Прихід затягається. Багатофункціональний андроїд Ірен, стежачи за розмовою, водночас починає пригадувати, чи все складено в наплічник перед відбуттям у місцевість Ір-Пінь. Як істинний інтроверт, вона молиться міфічній істоті Естат-чину, святому Дель-Фіну, субстанції РС і нарешті ховає рацію. Дивиться на годинник. Сонце – майже вертикально – котиться в тоголезьку безодню. Оскільки очікування вже нестерпне, то ВКВ з Ірен для розрядки дуже культурно і надто серйозно ходять за ручку.

Епізод 4
Світає. Край неба палає. Нікого. Прокидається флора і фауна: крокуси, троянди, гади (чотири штуки), криваві зайчики та ін. под.. Під горою стоїть Іа-Іа. В задумі.
Вже скоро.
Скоро...

Епізод 5
Сонце низенько, вечір близенько. Все ще нікого. Здалеку чуються мантри і заклинання. Це може означати тільки одне: настає довгоочікуваний Прихід. З-за гори Теу-Тайпек виокреслюється мужня постать мудреця Естат-чина. Він прийшов навести лад у Покинутій Напризволяще Батьківщині. Все бачить, усе помічає. Скликає нащадків своїх.

Епізод 6
Естат-чин заповідає нові скрижалі. Нащадки сидять у стіп його. Естат-чин пропонує ВКВ вербальну вправу-коан під кодовою назвою „дощ іде”: /питання – дощ іде де?/ /відповідь – на вулиці/. Вправа промовляється на молодий місяць до повного, тобто абсолютного, просвітлення з метою розуміти не тільки себе – коханого – а й інших. Розвиває ніжність. Ну, і взагалі – всілякі тонкощі.... Ірен же змушує їсти шоколад. ВКВ та Ірен дружно і дуже серйозно відлякують людей. Люди не лякаються. Естат-чин, зітхнувши, сам доїдає шоколад і закушує його огірком зомбі. ЗлаНіч дуже гарно співає і прикриває мудреця від нічної прохолоди 1\50ю частиною плаща. Вони інтровертовано-інтернетовано спілкуються, насторожуючи навіть гадів. ВКВ періодично виринає з мороку.

Епізод 7
Зі стуком падають зірки.
Глупа ніч.
Нікого.
Під горою стоїть ослик Іа-Іа. Все ще в задумі. Він не знає, ким себе уявляти.

...продовження сподіваємось (сурдопереклад на кляту голівудську мову: ту бі кентіньєд)...

Люди, ви там ще недалеко повтікали?

Єсть некоторіє нєточності, але, для збереження мережевого простору, зупинимось на одній: вже не пропонує ВКВ вербальну вправу-коан, а змушує-таки силоміць бубнявити її з-вечора-до-рання. В довершення, для ОстаточногоЗакріпленняМатеріалу б"ючи металевою лінійкою по пальцятках, змушує, знову ж таки силоміць!, мантрити ще одну вправу коан під кодовою назвою "пологовий будинок": /питання - пологовий будинок який?//відповідь - жіночий/. Друга вправа шліфує навчене і остаточно закріплює досягнуте.
З рештою героїв розберемося опісля.

Іринко, вітаю з поверненням в родину. А тепер реальний фільм жахів від Зланіча.

- Пьять каминтарів. Вам засталось пьять камінтарів...

:) :) :) :) :) :) Р)