Дякую Вам, пане Андрію. Відродження як Хреста самій трошки лячнувато. Спочатку було "як хреста", та таке відродження, яке перти і перти на горбі, разом з отими звиродженими "відродженими" зверху, ми вже дістали. Хотілося колись іншого відродження, от і чекаємо, як друге пришестя. Щодо пафосу, може й так. Та який вірш до незалежності не грішить надмірною пафосністю, хоча це не може слугувати виправданням. Щодо Ремінесценції на Ірванця,точно ні, бо, на жаль, прізвище пана Олександра чула, а от з творчістю не знайома ані близько, теж хвалитися нічим, та мушу вже подивитися, як то нам вдалося з одного колективного підсвідомого замутити подібні речі.

"Тож, видно, наго підемо в колонах
Тим шляхом, що у небо – навмання,
Лиш з пальмовими гілками в долонях…" (с) О. Ірванець "КОРОТКИЙ ВІРШ ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ"

Дякую за посилання, пане Андрію. Щось трошки може й схоже. Добре, що у пана Олександра не прапор, і не незрячі. Колись мені казали "прапор тобі в руки", от і випливло.

Дякую, Адель, от тільки де я ототожнила слова "незалежність" і "добробут". Просто "незалежність" вимела західняків з рідних домівок, майже так само викосила, як війна, в кожній хаті хтось десь. Хотілося б хоба б тої стабільності, та в нас чогось переважає лабільність, законів, цін, порядку. А лабільність - це дуже небезпечний стан нервових волокон суспільного організму. Особливо коли її ще й підтримують і штучно нав"язують.
А думки, навіть висловлені гранично чітко, не завжди будуть сприйняті так, як їх висловлюєш, бо у кожного своє ментальне тло, і це, мабуть, іноді добре. Написала, як розумію, і кожен теж зрозуміє як відчуває. Не можу розсипатися в славослав"ях, бо не таку незалежність мали отримати через 20 років.

Дякую, Олю, чудовий відгук. Звісно, з гумором сприймаю. Ще би Ваші слова та Богові у вухо,хай би там трохи більше харцизяк повсихало, та й ми ніби в Європі, хай би й тут не зупинялося. :-)

Дякую Вам, пані Тамаро, Ваше розуміння незалежності десь близьке до мого. Люди тікають, бо виживають як можуть. Не очікують від власної країни нічого доброго, бо не видно, щоб хтось спішив робити щось добре. І справа не лише в добробуті, справа в тому, що срашно їсти оту ковбасу, якою вимірюють досі рівень життя, страшно звернутися до лікаря, страшно зустріти міліціонера, про вищі матерії типу судових інстанцій і думати не хочеться. От що ми отримали за 20 років. Читала відгуки на події 9 травня у Львові, там взагалі з ніг на голову перевернуто все. Критикують і засуджують людей, що відреагували на провокації, а не тих, хто ці провокації організував і допустив. До кого звертатися, об зхозуміти, що таке добре і що таке погано у цій державі.

Дякую, пані Наталю. Теж вірю, що будемо, та іноді ловлю себе на думці, що так само казала моя бабуня, хотілося б дожити.

Дякую і Вам, Ларисо! Їм улюблені "Ромашки", щоб якось настрій підняти, бо щось гіркоти неміряно. Приїхала сусідка з Іспанії, живе в Мадриді, років 14 вже, і навіть не гадає повертатися. Ще пару років тому казала "от на хату зароблю, діти довчаться, і приїдемо". Зараз вже і хату добудувала, і діти вивчилися і там працюють, а вона відповіла "а ти б поверталася на моєму місці?" І я навряд чи відповіла б "так". От що страшно, чужа країна більше потребує наших людей, ніж рідна земля.

Дякую Вам, Іване, що підтримали. Написала вірша, а виносити на люди трохи боялася, серед величальних слів він виглядає трохи білою вороною. Та правда сама в очі кидається, спробуй не подивися. Хотілося б бачити те, що хочеться, що приємне оку. Тільки ховається воно, а ми тішимося черговою річницею, як діти, і не знаємо, що нам з нею робити і як використовувати. Поки не прийдуть дорослі і не відберуть дорогу іграшку, поки не доростемо.

Дякую, Наталочко, за допомогу. Твоя рука завжди допомагає. З твого дозволу так і зміню, от може
"хати давно збудовано комфортні..." Правда, буде тоді з дітьми повтор, але не такий, як з кумами. Куми - то просто моє болюче, бо повтікали до Іспанії, і мене гукають, то до Мадрида, то до Барселони.

Аж самій сподобалося. Хоч і боляче.

Ну як можна відкидати те цінне, що приходить як дарунок долі. А "Христа" звісно, через "и", просто помутніння якесь, відчувала, що щось ну не так, а виловити не вдалося. Іноді зі мною таке трапляється. Дякую най-най-най.

Дякую, Вікоре. Шкода, що чекати довго. Коли просто чекати, то воно може бути й дуже довго. Іноді варто допомогти долі допомогти нам.

Довго думала, про що ж воно мріялося років двадцять тому і про що не мріється зараз. Та, мабуть, мрії зміняться років так через п"ятдесят, зараз просто деякі здійснилися, деякі здійснюються, деякі мріються. Це особисті. А стосовно України - ну всі ми, мабуть, мріяли побачити щось гарне і цілком не таке, що є зараз. Я, чесно, мріяла, що в сорок років точно зможу на вихідні поїхати випити кави на Ейфелевій вежі. І не тому, що стану якась там особлива, а просто це стане нормою для нормальних, в міру розумних, в міру працьовитих громадян України, котрі тут живуть і тут працюють.

Та так, пане Іване, несемо свої прапори, і серця в нас гарячі. А іноді хочеться червоненьку квіточку. :-)

Ой, Патарочко, якби ж то так сталось. Хоч би не заблукали остаточно.

Дякую вам, Людмилочко, за візитацію і гарні слова. Про любов не пишеться, от чогось на громадянську лірику понесло.