Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.06
13:29
Хлопчик Ейф.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
2026.01.06
11:10
Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.
Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.
Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
2026.01.06
10:10
Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.
А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.
А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
2026.01.06
04:50
Вечір.
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,
Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,
Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
2026.01.05
22:03
А тактика стратега – діло темне,
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.
***
А ніж розпочинати рокіровку
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.
***
А ніж розпочинати рокіровку
2026.01.05
21:23
Терпіння випурхнуло з дому
І прямо з хати в небеса…
Мені однаково від злому,
І там, і тут, мене нема.
На небесах вже однодумці…
А я туди і не спішив…
Блукаю... Наче у відпустці
У ній охоче ще б грішив…
І прямо з хати в небеса…
Мені однаково від злому,
І там, і тут, мене нема.
На небесах вже однодумці…
А я туди і не спішив…
Блукаю... Наче у відпустці
У ній охоче ще б грішив…
2026.01.05
21:12
ей караване мене забирай
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
хутко забирай мене
відси караване
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
хутко забирай мене
відси караване
2026.01.05
19:46
Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закрива
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закрива
2026.01.05
19:10
Із Леоніда Сергєєва
А першими зникнуть опасисті, –
не тому, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.
Руді повиводяться другими.
А першими зникнуть опасисті, –
не тому, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.
Руді повиводяться другими.
2026.01.05
15:45
Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
2026.01.05
12:18
Замок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
2026.01.05
12:17
В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
2026.01.05
11:35
Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
2026.01.05
10:59
Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
2026.01.04
23:25
Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
2026.01.04
19:33
Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Гентош (1957) /
Проза
Коза
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Коза
І то ви мені, хлопці, про своїх жінок оповідаєте? А чи ж то я не знаю, до чого можуть довести чоловіків ті люблячі створіння? До якого “бєлого калєнія”? Та послухайте, що було у мене, зрозумієте, яке то воно біле…
Але все за порядком. Зачалося все влітку. Рідна теща нам козу дала зі села, казала, що молоко дуже помічне. А ми з жінкою вчителюємо, містечко у нас невелике, в гуртожитку малосімейному живемо. Де ту козу тримати? А я ще й директор школи - не пасує якось…
Ну, їх обох, значить жінку мою і тещу, ще якось поодинці терпіти можна, але як вони разом… Мусив будку скраю шкільного садка поставити, хай вже думаю через літо перебуде та коза, а восени віддам тещі назад на село - то недалечко від нас, кілометрів зо сім буде. Але закрутила мене та робота, вже і осінь кінчається, часу відвести козу не маю, та і транспорту теж.
А жінка вже два місяці одну й ту ж пісню співає - відвези козу на село, і відвези. І так перетягую зо дня на день, все обіцяю їй - завтра і завтра. І дотримався я отак до пізньої осені, ну, все щораз приходжу пізно, де ще там на село пішки козу вести. Та і не хотілося, по правді сказати.
Аж ось раз у нас у школі перевірка - комісія з області. Я вже тих комісій надивився, не боюся, роботу пильную. Ну і наприкінці перевірки обід має бути, за добрий результат. Фуршет ся тепер називає. Я то дуже люблю. І ще вдало випало так, що жінка в той день уроків не мала, вдома лишалася. А мені пристойно виглядати треба - вбираю зрана нову сорочку, костюм, краватку. Ще мешти раз тілько взувані, і плащ з капелюхом. Подивився в люстерко на шафі - фешн! Просто “від Діора!” Але не вспів в двері вискочити непомітно - жінка знов за своє: ”Диви, зимно як! А ти козу завів? Господар - до снігу дотримаєш!”
Я часу на суперечки не мав - комісія ж у мене. Буркнув щось, що до снігу ще далеко - і до школи.
Відбув наш славний педагогічний колектив ту перевірку, і фуршет файний відбули. А що - скидалися на частування, то чого ся має лишати? Файно, люкс! Вертаю додому, веселий, бо чого - трошки ся причастив з інспекторами. Вже завертаю до дому, і, о лишенько - зачинає падати сніг! А моя на ганку стоїть - і заупокійно так: “А що, дотримав козу до снігу? Дотримав? А чи ми з мамою тобі не казали…” Ну і все таке, вже далі не про мої директорські якості… Навіть на поріг стати не дала. І сніг ще - ну хоч би зрідка пролітав, а то взявся - повалив, як на свята.
Дістало мене. Так як був, увесь “від Діора”, йду до будки, прив’язую шнура козі на роги, і ні слова не кажучи, мимо своєї найріднішої жіночки, виводжу козу на дорогу. Щось жінка мені вслід іще кричала, що перебратися хоч треба було, і про чоботи... Мештів моїх шкода їй стало. А я навіть рукою не махнув - спішу, дорога неблизька. Веду козу, ніврочку вона, теж весела, як і я, брикає. І приморожує надворі. “До зими дотягнув!” - так мені образливо стало…
- Бач, як я страждаю через тебе? - говорю до кози.
Коза у відповідь: - Ме!
- А багато я твого молока попив? - питаю козу.
А вона знову: - Ме!
- В тому то й діло, що Ме! - толку ніякого, - рознервувався тільки.
Нє, мислю собі, треба про щось приємне подумати. Згадав я інспекторшу з облвно біляву, розмріявся, не дивлюся під ноги – і раптом послизнувся, аж крикнув! Щось про кузькину мать, голосно певно дуже, бо коза з переляку як шарпне! Ото я, не пускаючи шнура з рук, в то болото і гепнув. З мокрим снігом. А коза весела, тягне мене. Картина, скажу вам…
Раптом ззаду гальма заскрипіли, та так, що мороз по спині. Повертаю голову - джип величезний, чорний, лендкрузер якийсь певно. Мені знизу добре не видно - півнеба затулив. А з нього новий українець вискакує:
- Що ти тут повзаєш, придурку? - то він до мене так.
Встаю. У всій красі - просто з болота. “Від Діора”. Але залишки ”былой роскоши” ще помітно - місцями ще сорочка біла, краватка. Ну і мешти… Тут вже українець остовпів:
- Ти хто, клоун? - до мене каже.
А я йому:
- Директор школи!
А він, зачудовано так:
- То що ти тут у полі з козою робиш?
- На село веду, до тещі.
- Та ти що, псих, тут до першого села кілометрів з десять буде.
- Не десять, а сім, - кажу йому, - мушу вести, баба моя вдома дуже мене дістала.
Замислився новий українець. Чи то чоловіча солідарність в ньому прокинулася, чи сільська інтелігенція розчулила.
- Слухай, - каже до мене, - поможу тобі. Давай козу в тачку, я все одно в ту сторону їду. За десять хвилин будемо на місці.
- Та ти що - я аж злякався від такої перспективи. - Коза ж брудна. Ну і я… - показую на себе.
- Всьо фігня - тобі газету підстелимо, а козу давай на заднє сидіння, там у мене вже дві такі є…
Думав я, що в цей вечір вже не здивуюся нічому. Але ні - відкриваю задні двері - а там дві дівиці, молоденькі, гарненькі, в таких міні обоє, що мені аж засліпило. Ото сидять, шкіряться до мене та з кози моєї регочуть. Модні такі. І файні. Ну як козу до них?
- Нє, - кажу крутелику, - не можу, брате - сам розумієш…
Він завівся:
- Не хоч до них - то давай на переднє сидіння, по бистрячку, - каже, - поки я добрий. Тільки газету підстели, або там в бардачку журнали “Плейбой” -візьми пару.
- Та не поїде вона сама, - тут вже ледь не заплакав я, - брикатися буде.
- То сідай ззаду за нею і тримай за роги. І давай в темпі - я і так вже з тобою тут задовго морочусь.
Добрий був чолов’яга. І здоровий. Не став я сперечатися. Підстелив на переднє сидіння два журнали з такими ж блондинками на обкладинці, як ті, що ззаду сиділи. Посадив козу, сів за нею, тримаю за роги.
- Ну, поїхали, - каже крутелик.
Рушили. Коза ніколи в джипі не їздила, важкий рок теж не чула. А він квадросистему на повну врубав - вона і вирвалась від мене, рогами водія трохи нижче пояса буцнула. Зупинив він джипа й каже мені:
- Чувак, ти козу добре тримай, бо вона як ще раз так мене довбане, то тих кізочок мені вже не треба буде. Усьок?
- Усьок – кажу, - ти тільки тихіше музику зроби.
А дівчата сміються…
Ну, поїхали якось. Та недовго – за півкілометра на дорозі пост ДАІ. Я налякався страшенно. А крутелик звичний:
- Не трухай, - каже мені, - прорвемось.
Правда, він то трохи по-іншому сказав. А сержанту ДАІ на дорозі скучно, махає жезлом - давай на узбіччя. Зупинились якраз навпроти нього, вікна тоновані - дзеркало, сержант сам себе в ньому побачив, шапку поправив. І махає рукою - опусти вікно. Я з переляку відпустив козу. А крутелик вікно опустив. Ну сержант голову і запхав, хотів в салон глянути… з цікавості. А коза, побачивши рідне небо і хапнувши свіжого повітря теж голову йому назустріч. Здивуванню обох не було меж. Секунд зо п’ять сержант дивився очі в очі тому рогатому чудовиську, коза той погляд витримала. Не мигаючи. І теж ошелешено. А сержант, коли до нього вернувся дар мови, з криком побіг до напарника:
- Тааам, ттаааамм, там коза, на передньому сидінні!
А в лейтенанта ДАІ з почуттям гумору було все в порядку. Ні хвильки не сумніваючись, що сержант його розігрує або має на увазі “козу” із “Плейбоя”, радісно заіржав:
- То оштрафуй її!
- За що? - простогнав сержант.
- Вона певно не пристебнута ременем безпеки, - діловито зауважив лейтенант.
Сержант невпевнено вертає до нас, а я в той час, все то чуючи, швидко накидую на козу пасок безпеки. Козі він на диво сподобався, вона сіла рівно і статечно. Сержант обережно здалеку заглянув і кричить лейтенанту:
- Вона пристебнута!
Тут вже у лейтенанта вривається терпець, і він в зрозумілій і доступній формі відсилає сержанта по новій адресі, очевидно на виконання невідкладного завдання. І звертався дружньо так, не по-уставному – кретином двічі назвав. Аж дівчатка наші знову зареготали. А нам крутить жезлом - “Проїжджайте!”
Добре що вікно встигли закрити, коли мимо нього велично коза проїжджала. Та й вона вже заспокоїлася, до важкого року майже привикла. Хеві-метал, одним словом.
Сім кілометрів за шість хвилин подолали, а ось по селу гірше - калюжі і ями одні.
- Добре, - каже мені крутелик, - кажи, куди - завезу під ворота, бо знову в калюжу хляпнеш.
Турбота в нього батьківська про нас із козою прорізалася. А я вже до комфорту звик:
- Давай, - кажу, - у бокову вулицю, і до кінця, остання хата зліва.
- Зробимо, - каже крутелик, - але ями у вас, тут давно воєнні дії закінчилися?
- В сорок п’ятому, - кажу.
- Значить село податок на дорогу не платить, - каже крутелик.
- А вони фірами - по городах , - виправдовую я тещиних односельців.
А в селі зроду такого лендкрузера не виділи, люди до воріт виходять - гарантовано до когось міністр столичний їде! І теща моя туди ж - сперлася на ворота, все знати їй треба. Зупинилися ми навпроти воріт.
- Не вилазь, - каже до мене крутелик, - я тебе назад до дороги довезу. Хай в калабаню коза сама лізе. Відстебни її тільки.
Ото картина була, коли двері джипа відкрилися самі і коза, впізнавши рідне обійстя, радісно побрикала калюжею до тещиної фіртки. З першою сторінкою “Плейбоя”, що прилипла до неї.
Теща просто отетеріла. І сусіди теж. А двері закрилися, і крутелик таки довіз мене до дороги, дяка йому.
І вдома, як я прийшов, жінка натішитися мною не могла - що то значить рішучий мужчина: сказав - зробив! І за брудний плащ навіть не сварила - так їй мій героїчний вчинок сподобався. А теща на рано аж мені любимих пляцків привезла - і похвалила. То другий раз, як себе зятем пам’ятаю. Перший ще в день весілля був. Отак во.
А ви мені, хлопці, про жінок і тещ своїх розказуєте… До “бєлого калєнія”, до “бєлого калєнія”… Хіба то “калєніє”? От коза… то так.
2.12.2012
Але все за порядком. Зачалося все влітку. Рідна теща нам козу дала зі села, казала, що молоко дуже помічне. А ми з жінкою вчителюємо, містечко у нас невелике, в гуртожитку малосімейному живемо. Де ту козу тримати? А я ще й директор школи - не пасує якось…
Ну, їх обох, значить жінку мою і тещу, ще якось поодинці терпіти можна, але як вони разом… Мусив будку скраю шкільного садка поставити, хай вже думаю через літо перебуде та коза, а восени віддам тещі назад на село - то недалечко від нас, кілометрів зо сім буде. Але закрутила мене та робота, вже і осінь кінчається, часу відвести козу не маю, та і транспорту теж.
А жінка вже два місяці одну й ту ж пісню співає - відвези козу на село, і відвези. І так перетягую зо дня на день, все обіцяю їй - завтра і завтра. І дотримався я отак до пізньої осені, ну, все щораз приходжу пізно, де ще там на село пішки козу вести. Та і не хотілося, по правді сказати.
Аж ось раз у нас у школі перевірка - комісія з області. Я вже тих комісій надивився, не боюся, роботу пильную. Ну і наприкінці перевірки обід має бути, за добрий результат. Фуршет ся тепер називає. Я то дуже люблю. І ще вдало випало так, що жінка в той день уроків не мала, вдома лишалася. А мені пристойно виглядати треба - вбираю зрана нову сорочку, костюм, краватку. Ще мешти раз тілько взувані, і плащ з капелюхом. Подивився в люстерко на шафі - фешн! Просто “від Діора!” Але не вспів в двері вискочити непомітно - жінка знов за своє: ”Диви, зимно як! А ти козу завів? Господар - до снігу дотримаєш!”
Я часу на суперечки не мав - комісія ж у мене. Буркнув щось, що до снігу ще далеко - і до школи.
Відбув наш славний педагогічний колектив ту перевірку, і фуршет файний відбули. А що - скидалися на частування, то чого ся має лишати? Файно, люкс! Вертаю додому, веселий, бо чого - трошки ся причастив з інспекторами. Вже завертаю до дому, і, о лишенько - зачинає падати сніг! А моя на ганку стоїть - і заупокійно так: “А що, дотримав козу до снігу? Дотримав? А чи ми з мамою тобі не казали…” Ну і все таке, вже далі не про мої директорські якості… Навіть на поріг стати не дала. І сніг ще - ну хоч би зрідка пролітав, а то взявся - повалив, як на свята.
Дістало мене. Так як був, увесь “від Діора”, йду до будки, прив’язую шнура козі на роги, і ні слова не кажучи, мимо своєї найріднішої жіночки, виводжу козу на дорогу. Щось жінка мені вслід іще кричала, що перебратися хоч треба було, і про чоботи... Мештів моїх шкода їй стало. А я навіть рукою не махнув - спішу, дорога неблизька. Веду козу, ніврочку вона, теж весела, як і я, брикає. І приморожує надворі. “До зими дотягнув!” - так мені образливо стало…
- Бач, як я страждаю через тебе? - говорю до кози.
Коза у відповідь: - Ме!
- А багато я твого молока попив? - питаю козу.
А вона знову: - Ме!
- В тому то й діло, що Ме! - толку ніякого, - рознервувався тільки.
Нє, мислю собі, треба про щось приємне подумати. Згадав я інспекторшу з облвно біляву, розмріявся, не дивлюся під ноги – і раптом послизнувся, аж крикнув! Щось про кузькину мать, голосно певно дуже, бо коза з переляку як шарпне! Ото я, не пускаючи шнура з рук, в то болото і гепнув. З мокрим снігом. А коза весела, тягне мене. Картина, скажу вам…
Раптом ззаду гальма заскрипіли, та так, що мороз по спині. Повертаю голову - джип величезний, чорний, лендкрузер якийсь певно. Мені знизу добре не видно - півнеба затулив. А з нього новий українець вискакує:
- Що ти тут повзаєш, придурку? - то він до мене так.
Встаю. У всій красі - просто з болота. “Від Діора”. Але залишки ”былой роскоши” ще помітно - місцями ще сорочка біла, краватка. Ну і мешти… Тут вже українець остовпів:
- Ти хто, клоун? - до мене каже.
А я йому:
- Директор школи!
А він, зачудовано так:
- То що ти тут у полі з козою робиш?
- На село веду, до тещі.
- Та ти що, псих, тут до першого села кілометрів з десять буде.
- Не десять, а сім, - кажу йому, - мушу вести, баба моя вдома дуже мене дістала.
Замислився новий українець. Чи то чоловіча солідарність в ньому прокинулася, чи сільська інтелігенція розчулила.
- Слухай, - каже до мене, - поможу тобі. Давай козу в тачку, я все одно в ту сторону їду. За десять хвилин будемо на місці.
- Та ти що - я аж злякався від такої перспективи. - Коза ж брудна. Ну і я… - показую на себе.
- Всьо фігня - тобі газету підстелимо, а козу давай на заднє сидіння, там у мене вже дві такі є…
Думав я, що в цей вечір вже не здивуюся нічому. Але ні - відкриваю задні двері - а там дві дівиці, молоденькі, гарненькі, в таких міні обоє, що мені аж засліпило. Ото сидять, шкіряться до мене та з кози моєї регочуть. Модні такі. І файні. Ну як козу до них?
- Нє, - кажу крутелику, - не можу, брате - сам розумієш…
Він завівся:
- Не хоч до них - то давай на переднє сидіння, по бистрячку, - каже, - поки я добрий. Тільки газету підстели, або там в бардачку журнали “Плейбой” -візьми пару.
- Та не поїде вона сама, - тут вже ледь не заплакав я, - брикатися буде.
- То сідай ззаду за нею і тримай за роги. І давай в темпі - я і так вже з тобою тут задовго морочусь.
Добрий був чолов’яга. І здоровий. Не став я сперечатися. Підстелив на переднє сидіння два журнали з такими ж блондинками на обкладинці, як ті, що ззаду сиділи. Посадив козу, сів за нею, тримаю за роги.
- Ну, поїхали, - каже крутелик.
Рушили. Коза ніколи в джипі не їздила, важкий рок теж не чула. А він квадросистему на повну врубав - вона і вирвалась від мене, рогами водія трохи нижче пояса буцнула. Зупинив він джипа й каже мені:
- Чувак, ти козу добре тримай, бо вона як ще раз так мене довбане, то тих кізочок мені вже не треба буде. Усьок?
- Усьок – кажу, - ти тільки тихіше музику зроби.
А дівчата сміються…
Ну, поїхали якось. Та недовго – за півкілометра на дорозі пост ДАІ. Я налякався страшенно. А крутелик звичний:
- Не трухай, - каже мені, - прорвемось.
Правда, він то трохи по-іншому сказав. А сержанту ДАІ на дорозі скучно, махає жезлом - давай на узбіччя. Зупинились якраз навпроти нього, вікна тоновані - дзеркало, сержант сам себе в ньому побачив, шапку поправив. І махає рукою - опусти вікно. Я з переляку відпустив козу. А крутелик вікно опустив. Ну сержант голову і запхав, хотів в салон глянути… з цікавості. А коза, побачивши рідне небо і хапнувши свіжого повітря теж голову йому назустріч. Здивуванню обох не було меж. Секунд зо п’ять сержант дивився очі в очі тому рогатому чудовиську, коза той погляд витримала. Не мигаючи. І теж ошелешено. А сержант, коли до нього вернувся дар мови, з криком побіг до напарника:
- Тааам, ттаааамм, там коза, на передньому сидінні!
А в лейтенанта ДАІ з почуттям гумору було все в порядку. Ні хвильки не сумніваючись, що сержант його розігрує або має на увазі “козу” із “Плейбоя”, радісно заіржав:
- То оштрафуй її!
- За що? - простогнав сержант.
- Вона певно не пристебнута ременем безпеки, - діловито зауважив лейтенант.
Сержант невпевнено вертає до нас, а я в той час, все то чуючи, швидко накидую на козу пасок безпеки. Козі він на диво сподобався, вона сіла рівно і статечно. Сержант обережно здалеку заглянув і кричить лейтенанту:
- Вона пристебнута!
Тут вже у лейтенанта вривається терпець, і він в зрозумілій і доступній формі відсилає сержанта по новій адресі, очевидно на виконання невідкладного завдання. І звертався дружньо так, не по-уставному – кретином двічі назвав. Аж дівчатка наші знову зареготали. А нам крутить жезлом - “Проїжджайте!”
Добре що вікно встигли закрити, коли мимо нього велично коза проїжджала. Та й вона вже заспокоїлася, до важкого року майже привикла. Хеві-метал, одним словом.
Сім кілометрів за шість хвилин подолали, а ось по селу гірше - калюжі і ями одні.
- Добре, - каже мені крутелик, - кажи, куди - завезу під ворота, бо знову в калюжу хляпнеш.
Турбота в нього батьківська про нас із козою прорізалася. А я вже до комфорту звик:
- Давай, - кажу, - у бокову вулицю, і до кінця, остання хата зліва.
- Зробимо, - каже крутелик, - але ями у вас, тут давно воєнні дії закінчилися?
- В сорок п’ятому, - кажу.
- Значить село податок на дорогу не платить, - каже крутелик.
- А вони фірами - по городах , - виправдовую я тещиних односельців.
А в селі зроду такого лендкрузера не виділи, люди до воріт виходять - гарантовано до когось міністр столичний їде! І теща моя туди ж - сперлася на ворота, все знати їй треба. Зупинилися ми навпроти воріт.
- Не вилазь, - каже до мене крутелик, - я тебе назад до дороги довезу. Хай в калабаню коза сама лізе. Відстебни її тільки.
Ото картина була, коли двері джипа відкрилися самі і коза, впізнавши рідне обійстя, радісно побрикала калюжею до тещиної фіртки. З першою сторінкою “Плейбоя”, що прилипла до неї.
Теща просто отетеріла. І сусіди теж. А двері закрилися, і крутелик таки довіз мене до дороги, дяка йому.
І вдома, як я прийшов, жінка натішитися мною не могла - що то значить рішучий мужчина: сказав - зробив! І за брудний плащ навіть не сварила - так їй мій героїчний вчинок сподобався. А теща на рано аж мені любимих пляцків привезла - і похвалила. То другий раз, як себе зятем пам’ятаю. Перший ще в день весілля був. Отак во.
А ви мені, хлопці, про жінок і тещ своїх розказуєте… До “бєлого калєнія”, до “бєлого калєнія”… Хіба то “калєніє”? От коза… то так.
2.12.2012
| Найвища оцінка | Ксенія Озерна | 6 | Любитель поезії / Майстер-клас |
| Найнижча оцінка | галина ФЕСЮК | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
