Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу перетворювались, – тихо
Стояли в напівтемних закутках,
І чайна чашка з чаром обліпихи
Тремтіла в алебастрових руках,
Оголених до пліч; і на канапу
Стікало плаття із плеча на грудь,
І відкривало наготу неквапом
Рожеве плаття з голубим накрапом,
Являючи на світ первинну суть
Грудей жіночих… Шерхлими губами
Я материнські вловлював соски,
Немов дитя, і ті смагляві плями
Навколо них, що пахли так різким,
Терпким жаданням плоті;
Знов первинна
Про себе заявляла жагота:
Зливалися у стогоні вуста
Й моя жива гаряча пуповина
Знов до твого жаркого живота
Немовби приростала; щире лоно
Мене приймало в себе, в таїну
Свою, у щонайглибшу глибину, –
Я повертався в лоно безборонно,
В свої начала… В матір і в жону,
В спокусницю свою найпершу – Єву:
Було все, мов уперше… Ні, не блуд,
А поклик плоті… То вже згодом древу,
І яблуку, і Змію вчинять суд
Не зовсім справедливий… Не обходить
Пізніших нас легенда ця стара –
Сама ж бо доля нас докупи зводить
І нашими чуттями хороводить
Заради обопільного добра
В майстерні цій!

Знайомий з давнім культом
Любові потаємної, для нас
Створив умови приятель мій, скульптор,
Порятувавши нас в критичний час.
Було нам тут і затишно, і втішно,
Й не холодно, хоч за вікном – зима…
Я думаю, грішили ми негрішно,
Бо в любощах гріховності нема.
Зі шлюбності ж витворюють ікону,
Без святості здебільшого,
А нам
Подарував Господь не шлюбний страм,
А щастя позашлюбного корону,
І убезпечить спокій, мабуть, сам
Призначив-наказав Пігмаліону.

Серед скульптур одна лиш ти була
Із плоті й крові. І на поклик крові
Відгукувалась щиро, і в любові,
Згораючи дотла, була, жила,
Ні блуду не підвладна, ні гріхові.
…В майстерні цій – заходив я не раз
До друга до свого, Пігмаліона –
Все так буденно! Зупинився час.
В кутку дрімає гіпсова Мадонна,
Пригасла вся, неначебто бездомна,
І постаріла в профіль, і в анфас.
Зневірився в красі Пігмаліон,
Ледь дибає, підкошений інсультом, –
Він переплутав, де ява, де сон,
Забув, у чім життя найвища сутність;
Не п’є вина й жінок не спомина,
Крім однієї – рідної, своєї, –
Він як митець утратився без неї,
Все загубив: і задуми, й ідеї,
І як їх повернути, вже не зна.
І я не знаю, чим допомогти
Адаму овдовілому – в майстерні
Садам едемським більше не рости
І яблуням спокуси не цвісти –
Зостались лиш пеньки та гострі стерні…

Я – поза раєм. Осені жура
Вже зазира в колись мажорну душу,
І не відомо: почекати мушу
До кращих днів, чи вже мені пора
У вирій відлітати?..


2003