Ранкові трави, скупані у росах,
пороша пелюсткова посріблила:
весна собі приготувала посаг,
замаєний у пелюсток білила.

Каштани свічі з жалем загасили
і сніжно-білу вроду свого цвіту
перелили у цвіт акацій мило—
у білому весну вручають літу.

Весна до літа пригорнулась ніжно,
в його обіймах млосно затремтіла:
— Я так буяла цвітом білосніжним,
до тебе поспішаючи на крилах!

Шаліє літо від жаги кохання,
шепоче їй спокусливо на вухо:
— Тебе я, люба, мила і жадана,
осиплю білим тополиним пухом,

твої травневі грози перевтілю
у буйну зелень трав на полонинах,
і кожної стеблини спрагле тіло
теплом зігрію сонячної днини…

Весна востаннє глянула в люстерце,
махнула на прощання опахалом
і життєдайну силу свого серця —
всю до краплини — літечку віддАла.

2006 (03.05.2013)