Це не перша моя автобіографія, але, думаю, уже остання. Значно розлогіша від попередніх, відвертіша і, що найсуттєвіше, більш правдива й самокритична. Хоч і без крайнощів самознищення, своєрідного душевного стриптизу.
Отже, народився я жорстокої зимової ночі сорок другого року (умовно третього січня) у темному й холодному льоху на хуторі Рудка Марківської сільської ради тодішнього Штепівського району Сумської області. Хата наша згоріла ще восени сорок першого від німецької «запальнички», скинутої з літака; батько втік услід за відступаючою «непереможною і легендарною», дарма, що через велику короткозорість не підлягав мобілізації, але ж належав до партії більшовиків і боявся, що німці можуть його розстріляти або й повісити; мати моя Настя геть заслабла після наглої розлуки з чоловіком, тож у тяжких муках розродилася напівмертвим рахітичним хлопчиком, себто мною. Вона, мабуть, не хотіла, щоб я жив-страждав у неймовірному антисвіті, та й молока в неї не було, сама була ледь жива і тремтіла в лихоманці.
Бабуся ж моя Уляна нажувала м’якушку чорного хліба, замотала «цицьку» в чисту марлю й тицьнула до мого ротика... Відтоді, мабуть, я і полюбив чорний житній хліб, який смакує мені без нічого, а якщо посипаний сіллю – то вже делікатес.
Печерний період мого життя тривав більше року. За цей час мати звозила мене й старшу за мене на два роки сестричку Люду до районної Штепівки, де й охрестила обох. А ще дістала від окупаційної влади «броню» від примусового вивозу на роботи до Німеччини. Зі слів бабусі знаю, що німці були справедливіші за більшовиків, старих і дітей не зобиджали, іноді навіть підгодовували. У селі нікого не вбили, жодної хати не спалили. Може, то були й не німці, а словаки чи італійці – бабуся толком не знає. Були не злі – і все. Один з офіцерів навіть на руки мене брав, бавився зі мною і крадькома втирав сльози, казав, що десь у нього теж є малий синок.
А більшовицькі війська, як тільки повернулися з відступу, поводилися з місцевим населенням, м’яко кажучи, як з недругами радянської влади. Відбирали коней, які ще дивом уціліли в нерозпущеній окупантами сільгоспартілі, реквізували продукти й фураж, виловлювали молодих і зовсім ще юних хлопців та, немуштрованих і необмундированих, кидали в смертельну танкову битву, яка тривала поблизу Штепівки. Там, на славнозвісній Михайлівській цілині, оспіваній Максимом Рильським, знайшли свій кінець понад дві тисячі моїх земляків. І в тому числі – мій останній дядько, Іван Великород, бравий кавалерист, який двічі поспіль втікав із фашистського полону та переховувався аж до приходу «наших» на горищах і в льохах.
Переможна армада, погано вдягнена і взута, завжди голодна і п’яна від страху й ненависті, підігріваної політруками та смершівцями, перемагала не лише окупантів, але й недонищену ними Україну: рекрутувала до війська всіх більш-менш дієздатних чоловіків віком від шістнадцяти до п’ятдесяти п’яти років, підлітків відловлювала й гнала на відбудову заводів і шахт, старих і дітей змушувала запрягатися в плуги та борони, аби вирощували на нерозмінованих полях хліб для славних визволителів і героїчних тиловиків.
Улітку сорок третього місцева влада переселила всіх безхатніх солдаток, вдів і сиріт у порожні будівлі колишньої Комуни – маєтку поміщиків Крамаренків. Бабуся, мама, сестричка Люда і я спершу замешкали в чималій хаті біля ставкової греблі, у лівому двокімнатному крилі: у меншій кімнаті жили ми, у більшій розмістилася теслярня діда Тимоша. Праве крило з трьох кімнаток займала вдова Щербиниха з дочками Валентиною і Галиною та синами Василем і Володькою. У чулані, що був посередині будинку, розташувалася тітка Ялосовета з дітьми – Галею і Ваньком. Зажили ми всі дружно, ділилися останньою крихтою. Були мов одна сім’я, ще й круглих сиріт Грицька і Віктора підгодовували картопляниками, сякими-такими юшками з лободи та іржавої камси.
Бабуся доглядала нас, малих і хворобливих, годувала і доїла нечисленних артільних корів. А мати Настя, ще зовсім молоденька жінка, виконувала в колгоспі імені Сталіна воістину «стаханівські» плани – вергала будь-яку найтяжчу, чоловічу і навіть волячу роботу. Орала поля і вручну засівала їх, запрягалася в борону й каток, орудувала косою, граблями та вилами. Постійно недосипала, недоїдала. Державної допомоги на дітей не було, адже батько наш, Данило Трохимович, пропав безвісти, тож уважався мало що не зрадником совєцької родіни. Недарма ж у тридцять сьомому був засуджений на три роки таборів, які й відбув од дзвінка до дзвінка. Щоправда, по всьому був відновлений і в партії, і на посаді колгоспного обліковця.
Святої неділеньки бригадирка Галька Лисиха примусила мою маму та ще трьох багатодітних жінок і підлітка-сироту з чотирма молодшими братиками й сестричками на руках їхати до сусіднього Любимого, до тамтешнього глинища: якраз надумала хату свою обновити. З доброї волі ніхто не хотів їхати по глину, бо то був гріх – працювати святої неділі. Лисиха залякала, що виморить голодом упертих жінок і все їхнє посліддя.
Десятки тон глини звалилися на бідних колгоспно-сталінських кріпаків! Допоки звістка долетіла до Рудки, а затим і до Комуни, допоки родичі та близькі намагалися відкопати своїх найрідніших, усі п’ятеро задихнулися в глині – вогкій, липучій, важкій. «Затоптали їх, – казала моя бабуся. – Настю привезли як живу – жодного синця на ній, жодної ознаки насильницької смерті...».
Здається, що я, півторарічний, запам’ятав таку живописну картину: лісовою дорогою повільно ступає кінь-ваговоз, тягнучи за собою армійську тачанку. Мама, уся в білому, спить на золотій соломі, обкладена квітами. Бабуся тримає мене на руках, а сестричка Люда вхопилася за бабусину довгу спідницю. Дорога веде до комунівського цвинтаря в березах, черемсі та бузкові.
«Ти не можеш нічого пам’ятати – казала мені не один раз сестра. – Я старша за тебе на два роки і то нічого не пам’ятаю...».
Ще раз кажу: жили ми впроголодь, а сорок шостого, сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою, тому артільний об’їждчик – колишній поліцай – Петро шмагав бабусю по плечах батогом-шестериком. А я кричав: «Палазіт, я тільки вилосту, вб’ю тебе за бабусю!».
Правду кажучи, від голодної смерті нас порятувала стара чорна корова Маруся: іноді давала то молочка трохи, то сиру, а то й сметанки. Годувати ж її було нічим, то бабуся продала її вигідно (за 45 тисяч сталінських рублів!) заїжджим купцям, а натомість купила чималу, худу й безрогу козу, назвала її також Марусею. Коза давала за день від двох до чотирьох літрів цілющого молока. Отож помирати вже не годилося. Крім усього, голова колгоспу Красношапка й бухгалтер Коваленко попросили у бабусі в борг тридцять тисяч рублів – під розписку. А бабуся мудрою була – прийняла таке рішення: «Гроші я вам даю лише з умовою, що ви щомісяця виписуватимете на діток по стільки-то борошна, пшона, гречки, меду, молока й виділите ділянку для городу десь поблизу, бо з рудянського городу толку не буде – і далеко, і крадуть з нього все, що виросте та не дозріє... Розписку-зобов’язання, при двох підписах свідків, завірте у Марківській сільраді казенною печаттю». О, це вже був не порятунок від голодної смерті, а перемога, більша й важливіша для нашого згубленого більшовицькою владою роду Великородів за Перемогу над фашистською Німеччиною!
З госпіталів поверталися в село поодинокі мужчини. Здоровіші й грамотніші ставали бригадирами, обліковцями, різними інспекторами, завфермами і завмайстернями. Слабші, поранені й покалічені, малограмотні та зовсім неписьменні йшли доглядати волів і коней, ставали сторожами, орачами й косарями, ковалями й теслями. Уся інша чорна робота лягала на жіночі плечі.
Уже наприкінці літа сорок сьомого рясно вродило рижієм, кользою і пасльоном, щавлем кінським і рогозом. Дітлашня пасла корів і кіз та сама паслася по ярах і в лісопарку. Молодший за мене на два роки Ванько Ялосоветин, наминаючи пасльон, уголос мріяв: «От вилосту, великий стану, буду льотчиком – мателі каші пливезу...». (Нині дорогий друг мого трагічного дитинства Іван Іванович Івануна мешкає в Сумах, має двох дорослих синів і двох красунь-доньок. Уже на пенсії, але тримає город за містом і сяку-таку дачу. Льотчиком, щоправда, не став, зате строкову службу проходив не деінде, а в Москві – охороняв Міністерство оборони СРСР. Усе життя трудився електриком – на двох роботах. А дружина Надя, волинянка родом, і досі, мабуть, працює двірничкою.)
Початкову школу я закінчив у Комуні – був круглим відмінником. До п’ятого класу почав ходити в Марківку, за три кілометри, один, бо сестра два роки поспіль хворіла. Старші за мене хлоп’яки покинули навчання й поділися хто де: Грицька Лапушку, кажуть, убили в Суханівці за крадіжку маторжеників; Василь підірвався на міні; Володька поїхав у Донбас, Миколка переїхав на Рудку... А молодші ще навчалися в хутірській початковій. Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників, почав палити тютюн. А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як-от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань... А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися.
Після смерті міфічного й заочно зненавидженого батька-Сталіна бабуся спромоглася купити глинянку під солом’яною стріхою в Марківці, на околиці присілка Кучерівки – дуже мальовничого, затишного. Біля хати був садочок, у кінці городу хлюпала Сула, за яром розлягався колгоспний баштан, паливо для печі теж було поряд, у долині річки: очерет, рогіз, вільхи... Бабуся знов завела кіз, качок, курей. Вирощеного на городі добра вистачало від урожаю до врожаю. Прикрадали ми, підлітки, не лише з баштану та колгоспного саду, але й з бурякових плантацій, кукурудзяних і картопляних полів. Бабуся завела кабанчика – сало не вибувало, а от грошей на хліб не було, тож перебивалися з перепічок на маторженики.
У сирітській допомозі держава мені відмовила, як тільки директор школи Іван Оврамович Копиця і завуч Микола Андрійович Кожушко, добряче нам’явши мені вуха, навіки вигнали з шостого класу – за неуспішність і хуліганство. (Через десяток-півтора років по тому вони обоє писали мені, що, мовляв, пишаються наслідками своєї педагогіки: «виростили й виховали чудового українського поета», єдиного з усіх марківських школярів, хто навчався затим у таких престижних вузах, як Львівський університет і Московський літературний інститут. Якщо на небесах є Бог – то він їм і суддя! А я зла не маю і кажу: «Царство їм небесне!»)
Зате з великою вдячністю згадую прихильних до мене вчителів: Меланію Михайлівну Дідевич (українська мова і література), Раїсу Олексіївну Алексєєву (російська мова і література), Віктора Григоровича Коржова (малювання і креслення, а також німецька мова), Івана Денисовича Пигуля (ботаніка)... Усі вони були справжніми педагогами, усі вважали мене здібним і вірили в моє майбутнє. Хай буде легкою над ними земля!
Попрацювавши трохи в колгоспі (пас корів, на поля перегній вивозив, горбатився на торфовищі), я, додавши собі чотири роки й вступивши до комсомолу, виїхав на Донбас. Це була сувора зима п’ятдесят шостого – п’ятдесят сьомого років. У сорокаградусні морози я будував шахту «Сумська комсомольська» на станції Фащівка, нині Перевальського району Луганщини. Вистачило мене на півроку. Повернувся додому, а невдовзі завербувався на Північ – сплавляти ліс по ріці Онезі. Сувора романтика при нікчемних заробітках і харчуванні однією тріскою та кислою капустою дуже мені не сподобалась! Одержавши чергову тридцятирубльову зарплатню, я разом із близьким земляком Гришею Дудником цілих сорок верст протопав по шпалах вузькоколійки через дрімучу тайгу до залізничної станції Пукса. Це в Плєсецькому районі Архангельської області. Там купили харч у дорогу: чотири бляшанки тріскової печінки та два буханці чорнішого за землю, глевкого та солонющого хліба. На залишки грошей придбали квитки до якоїсь попутної нам станції – Коноші чи Вожеги... Поїзд був нічний, тож ми проспали на багажних полицях до самої Вологди – пощастило безбілетникам!
Поблукавши дерев’яно-різьбленою Вологдою, проївши на базарчику останні копійки, під вечір ми вчепилися на ленінградський поїзд, що прямував до Москви... Літнє сонечко зігрівало нас після холодної ночі на даху вагона. Хотілося їсти, але мусили терпіти. Уже в Москві вдалося вкрасти великий батон і смаженого окуня. З’їли все до кісток – мало не зомліли від ситості. Тут же, на вокзалі, якийсь дядечко пожалів мене – подарував зеківську куфайку, аби я не мерзнув у далекій дорозі. Спасибі йому – то, напевне, був один із політичних, які поверталися з таборів у часи так званої «хрущовської відлиги». Видно, добра душа, усерозуміюча.
У Серпухові, було, пощастило: украли буханець ще гарячого білого хліба, але потрапили за це до залізничної міліції. Нас не били там, розпитували, хто ми, звідки й куди їдемо. Напоїли чаєм і підсадили на приміський поїзд до Тули. Вдало і без пригод проскочили ми все Підмосков’я, Тульщину і Орловщину. А зняли нас із поїзда на станції Понирі, що вже на території Курщини, грубо обшукали; у підкладці моєї «зеківської» фуфайки знайшли лезо для гоління... «Ах, жулье карманное!» – і почали бити. Два молодики років по двадцять п’ять, із хвацькою виправкою чи то радянських міліціянтів, чи то фашистських поліцаїв. Грицька і попутницю нашу, полтавчанку Наталку, які, було, заступилися за мене, побили ще жорстокіше – до крові з носа і рота. А затим кинули в кювет і наказали: «Подихайте тут – не бачити вам своєї Хохляндії, бо сісти на поїзд ми вам не дамо!». Пролежавши весь день у бур’яні, увечері ми все ж учепилися на швидкий потяг «Москва – Червоне» і вже з даху вагона показали понирівським «законникам» руку по лікоть.
Білгород проїхали спокійно, у Харкові розжилися хлібом і ковбасою та попрощалися з доброю дівчиною Наталкою. (Жаль, не обмінялись адресами.) Приміськими – з Харкова до Кириківки, а звідти – до Смородинного і Сум. Стомлені та зголоднілі, трохи «попаслися» на міському базарі, а затим сіли на товарняк, що прямував у «наш» бік, до станції Вирі. Там на ходу зістрибнули, попили у вокзальчику «рідної» водиці й пішодрала попрямували давно знайомою обом дорогою. Машини – жодної, підводи – також. Лише спека та курява. Їли якусь траву, плювалися від гіркоти. Перейшли через цукрозаводську Миколаївку (тепер це селище міського типу Жовтневе) і нарешті ступили на мою, марківську, ґрунтівку. Роззулися для полегшення, попили з Дрюкового озера пропахлої жабуринням теплої води. Ледве пересувалися в гарячій дорожній пилюзі... І – Бог таки є! – моя нога копнула пилюгу і вигребла з неї майже новесеньку, майже фантастичну «двадцятип’ятку»... Останні, найважчі п’ять кілометрів ми летіли на крилах радості й опустилися на тверде аж біля марківської продовольчої крамниці. На всю даровану Богом-долею суму накупили печива, ситра й цигарок! Лежали за крамницею в кущах, об’їдалися та обпивалися, ще й обкурювалися за всю тижневу мандрівку від онезького Наволока й до рідної обом Сули, що, мов нитка, нанизала на себе і мою Марківку з Кучерівкою, і Грицькову Луциківку з Птичим. Де ти тепер, Грицьку, чи живий іще?
Цілий рік я пропрацював у колгоспі: причіплювачем на тракторі, вантажником, художником-оформлювачем при сільському клубі. Так нічого й не заробивши, завербувався до Казахстану, на будівництво Карагандинської ДРЕС-2. Світу тоді я побачив багато: усю Росію проїхав від напівукраїнських Валуйок, через всю Мордовію і Татарстан, Середню Волгу, Башкирію та Південний Урал і – степом, степом – аж до чверть української, чверть чечено-інгуської, чверть казахської та чверть російсько-німецько-киргизько-татарсько-румунсько-всілякоіншої вугільної Караганди. Станція призначення – славнозвісний (за солженіцинським «Архіпелагом ГУЛАГом») Карабас – розподільник усіх арештантських етапів: у Черубай-Нуру, Долинку, Спаське, Сарань та ін. Прожив у новому, ще номерному, без власної назви, селищі якихось півроку, спілкуючись із різними людьми: колишніми політичними та кримінальними злочинцями, «зрадниками сталінської політики», військовополоненими, кримськими та кавказькими виселенцями, бандерівцями, власовцями, місцевими напівкочовими казахами. Бачив багато зла, в основному державного. Але було й добро – від простих людей, із якими разом працював: казахів, татар, румунів, вірменів. Усі вони однаково постраждали від радянської влади, тихо ненавиділи її, а росіян, як «старших братів», просто не любили й обзивали не інакше як «кацапами». Спершу це мене дивувало, та згодом я звик до цього й почав уголос зневажати «кацапа» з Курщини Грішку (жадібного, грубого й ницого), зате ж усе більше й більше горнувся до казаха Римбаєва, кримського татарина Карімова, румуна Папієску, вірменина Жору Карапетяна. Останній навіки відучив мене грати в азартні ігри, і я йому досі дякую за це.
Якось, уже після Нового року, я побився з киргизом Шукурбеком, посварився з любою моєму юному серцю волзькою татарочкою Танзілею, згарячу розрахувався на роботі в пожежному депо, до того ж отримав іще й телеграму від сестри про небезпечне захворювання бабусі. І в підсумку прийняв рішення: кинути все та їхати додому. На мізер, що лишався ще в мене, купив авоську, буханець хліба та дві бляшанки кільки в томаті. Товарняком дістався до Караганди-Нової, а там прошмигнув у вагон якогось алма-атинського поїзда. Проскочив Анар і Осакарівку, Акмолінськ і Кокчетав. Ця дорога мені була незнайома, тож коли міліція висадила мене з поїзда в засніженому степу, я розгубився: де я, що маю робити? «Аккуль», – прочитав назву на пристанційній будочці. Роззирнувшись на всі чотири сторони чужого світу, уздрів щось подібне до робочої їдальні. Мав у кишені трохи дріб’язку – на пару склянок чаю. Зайшов у тепле приміщення. На всіх столиках височіли гірки накраяного цілинного хліба. Тоді ще він, принаймні на цілині, був безкоштовний! І я наївся дармового хрущовського продукту донесхочу, на всю подальшу подорож чи то на батьківщину, чи то в космічну невідомість.
Що ж, товарняками, пасажирськими, потайки-крадькома я таки дістався до Петропавловська – воріт у Росію і в мою Україну. Я підбадьорився, відчув упевненість у собі – що значить шістнадцять літ людині?! Хоч і голодний, і в ремісничій шинельці та парусинових черевиках б’ють дрижаки, але цікавість до оточуючого, невідомого та привабливого все перемагала, додавала сил, жадань і снаги.
Невдовзі підійшов потяг «Владивосток – Харків». Ще коли він тільки притишував хід, з вагонів на перон посипалися солдати й матроси. Веселі, видно, напідпитку – демобілізовані й відпускники. Як же я зрадів, коли почув добірну українську мову, схожу на мову моїх односельців, лише по-полтавському м’якшу й співучішу. Наважився підійти до гурту, бо що мені лишалося робити на чужій станції, без копійки грошей і без сяких-таких харчів. Показав телеграму від сестри, у кількох словах повідав свою історію. Хлопці, слава Богу, пройнялися моєю бідою. Один сержант накинув на мене свою шинельку й завів до вагону, переповненого військовиками. Приткнули мене на полицю, біля самісінького вікна, почали пригощати дорожнім пайком, гарячим чаєм. «Довеземо прямо до Харкова, земляче, – запевнив сержант. – Тільки дуже не висовуйся, щоб провідник і контролер тебе не "вирахували"».
Їхалося добре, у теплі й добрі. Багато їв і спав. Так проминули Курган, Челябінськ, Свердловськ, Уфу, Куйбишев, Сизрань... Ось і Пенза вже – звідси до України рукою подати. У вагоні панував піднесений настрій. Підпилий сержант попросив мене збігати на перон і купити цигарок. З вагона я вийшов без шинелі й картуза...
Усюди лежав глибокий сніг. Мороз сягав позначки в двадцять – двадцять п’ять градусів. Знайшовши кіоск, я купив пачку «Біломору» й заспішив до свого вагону в голові поїзда, який от-от мав рушати. «Твій квиток?» – питає провідниця. «У вагоні, – кажу, – у гаманці». «Ходімо, покажеш». Ідемо. До провідниці приєднався й контролер. Квитка, звісно ж, не було, і сержант тицьнув мені в руки свій. Та це нічого не дало – контролер почав висаджувати сержанта. «Гаразд, я вийду», – вирішив проблему я, сподіваючись пробратися в якийсь інший вагон. І зіскочив на перон. Час зупинки поїзда швидко збігав, я просився то в один, то в другий вагон – де там! «Давай квиток!» Я ж був роздягнений, усі речі залишились у першому вагоні. Бачу, на приступках чергового вагона стоїть літня, добра з вигляду провідниця: ця впустить, думаю, не може відмовити в моїй біді. Показую телеграму, сльозу пускаю. А поїзд уже рушає, набирає ходи. Серце моє захолонуло. Серце ж провідниці лишалося кам’яним. Я побіг, благаючи жінку, та вона все більше холонула та віддалялася від мене. Ось уже й тамбури вагонів позакривалися... Пропаду в Пензі з холоду, помру голодною смертю. А бабуся помре без мене, і сестра на знатиме, де я подівся...
Хапаюся за поручні першого-ліпшого вагона, нащупую ногами приступки. Стукаю в замерзле скло дверей. Глухо. А поїзд набирає швидкості, а зустрічний повітряний потік стає все тугішим і гострішим, а сніговиця поволі перетворюється на потужну снігову лавину. Пенза потонула в ній, пропала у вечірньому морозі. Поїзд-бо швидкісний, і наступна зупинка, Ртищево чи Поворино, десь за десятки верст попереду. Дубію від холоднечі, обмираю від страху. Прощаюся з бабусею, сестрою, рідною Марківкою в самісінькому верхів’ї Сули. Прощаюся зі своїм коротким, сирітським, знедоленим і все ж таким дорогим і прекрасним життя... Руки мої вислизають з поручнів, ноги втрачають опертя. «Простіть мене, люба бабусю... сестричко...» – зриваюся в чорну безодню…
До тями приходжу в сліпучому сяйві. Наді мною схилилися янголи. «Ти хто, хлопчику, – питають, – як потрапив на вагонні приступки?». Намагаюся відповісти янголам і не можу, бо моя здатність говорити залишилася в тому житті, де немає сліпучого небесного сяйва. Та янголи були мудрі й здогадливі, вони старанно розтирали мені руки й ноги горілкою, обережно заливали гарячий напій до рота, закутували в щось тепле й шорстке. Поволі я відходив, повертався до дійсності...
А реальність була такою: чи то офіціант вагону-ресторану, чи якийсь пасажир, що вирішив покурити в тамбурі, знічев’я прохукав «п’ятачок» у замерзлому вікні й з подивом уздрів запорошене снігом обличчя підлітка. Значить, Бог є, значить, він уготовив мені довге життя, значить, я для чогось потрібен на цій землі.
Доїхав я до Харкова в тому ж першому вагоні, з тими ж добрими солдатами й матросами, які зібрали для мене трохи продуктів й грошей та наказали провідниці посадити мене на потяг до Сум. Заїкаючись (я ще довго по тому заїкався), я дякував старшим братам-українцям за їхню неоціненну доброту. Багато святих уроків пройшов я у своєму житті, та цей урок уважаю найсвятішим і дотепер.
Бабуся тоді видужала, повернулася з лікарні додому. Сестра на відмінно закінчила школу. Я працював знов у колгоспі, у сусідньому бурякорадгоспі «Калинівський», двічі поспіль з’їздив за комсомольською путівкою на будови Харківщини: споруджував Зміївську ДРЕС, Балакліївський цементовий завод. У рідній Марківці мені трапилася перша велика любов – Катерина, яку я не забував протягом усього свого життя, яку пам’ятаю ще й досі та яку ніколи-ніколи не забуду.
До армії мене призвали в Балаклії. А служив я в Ужгороді, Кам’янці-Подільському, Чопі, Львові, Дубні. З першою дружиною, Людмилою, познайомився в місті на Смотричі, зареєстрували шлюб і зіграли весілля в Марківці, перша ніч любові пролетіла в казковому Лебедині. Синок Ігор народився в містечку Буську на Львівщині, де я після звільнення в запас працював директором будинку піонерів і звідки походила моя дружина. Потім було розлучення, мій переїзд до Кам’янки-Бузької, робота в редакції райгазети. Благополучне життя не хотіло складатися, доля ставила на моєму шляху всілякі перепони...
Та ремствувати на долю не варто: вона, попри все, була до мене прихильною і, за великим рахунком, життя моє склалося й відбулося.
Ще будучи солдатом, я познайомився з чудовим хлопцем і прекрасним поетом Петром Скунцем. Це він відредагував і допоміг видати в Ужгороді мою першу поетичну збірочку «Народжуються квіти».
Як солдат залізничних військ я споруджував два стратегічні мости – через Дністер і Тису. Тоді ж написав текст маршу рідної Львівської залізничної бригади (музика славного маестро Анатолія Кос-Анатольського). Високе військове начальство було до мене вельми прихильним: я мав за три роки служби аж... три відпустки. Перша – на сорок діб! Тоді я побував на республіканському семінарі молодих літераторів в Одесі (травень 1963 року) і в рідній Марківці. Тоді ж я познайомився з Василем Стусом, Володимиром Яворівським, Василем Захарченком, Станіславом Реп’яхом, Анатолієм Бортняком, Ігорем Нижником, Олександром Зайвим, Михайлом Сичем, Дмитром Шуптою, Данилом Кононенком, Олександром Маландієм, Володимиром Куликівським, Борисом Нечердою, Володимиром Міщенком... Сьогодні це – гордість української літератури!
В Ужгороді в мене зав’язалися добрі стосунки із закарпатськими письменниками Феліксом Кривіним, Володимиром Ладижцем, Василем Вовчком, Людмилою Кудрявською, Карлом Копинцем, Василем Коханом. Багато з них вже повмирали, але я не забув ні їхніх посмішок, ні їхньої дружньої підтримки мого несміливого початківства.
Добрі стосунки налагодились у мене і з львів’янами: Володимиром Лучуком, Ростиславом Братунем, Богданом Горинем, тодішнім курсантом військово-політичного училища Анатолієм Тараном, онукою Каменяра Вірою Петрівною Франко. Спілкувався з молодими Романами – Кудликом, Лубківським, Качурівським, з Миколою Краснюком, Марією Барандій та багатьма іншими.
Львів подарував мені щасливі роки навчання в університеті з Борею Демковим, Галею Доможировою, Федею Зубаничем, Славком Свищуком... Львів – найкраще місто у моєму житті! Там живуть мій син Ігор та онук Богданчик. І я там так давно не був! І вже, мабуть, ніколи не побуваю...
З кінця травня шістдесят шостого року й до цього дня (за винятком двох років, коли я вчився у Москві на Вищих літературних курсах) я намертво прив’язаний до Луганщини. Тут я проявився як журналіст, тут відбувся як письменник – український, одними гаряче люблений (патріотами України), іншими палко зненавиджений (яничарами й москволюбами). Добре вже хоч те, що і ті, й інші визнають мене як поета.
Що ж, творче життя моє склалося так, як і мало скластися в глибокій провінції, на маргінесах українського світу. Мене багато публікували в газетах і журналах колишнього Радянського Союзу, зрідка видавали в Донецьку та Києві; твори мої перекладалися російською, татарською, чуваською, азербайджанською мовами, а за рубежем – польською, болгарською, угорською, англійською...
У Луганську я зустрів свою другу й останню (єдину) дружину – полтавку з Лубен Ліну Дробницьку, а ось уже сороковий рік – Низову. Тут ми народили доньку Лесю, виховали її щирою українкою, дали їй блискучу філологічну освіту. Вона об’їздила всю Європу від норвезького заполярного Кіркенеса до німецького Бремена та югославської Тузли, від Чорного моря до Балтійського і Північного… І все заради того, щоб врятувати родину від голодної смерті наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років. Нині вона працює головним редактором видавництва університету внутрішніх справ, має офіцерське звання. Я пишаюся нею.
Що б іще додати до вже сказаного (написаного)? Я ніколи не вважав себе винятковим, хоча завжди шанував себе й не давав ніколи принизити мою людську гідність. Мене охоче використовували (у своїх певних цілях) комуністичні керманичі різних рівнів, але більшовиком я не став; мене постійно «пасли» кадебешники, поїдом їли україноненависники... Подавилися!
Я дуже працелюбний – по-графоманськи. У мене багато всілякого друкованого й недрукованого непотрібу, але є цілком пристойні речі. А ще я по-справжньому плодовитий: у моєму доробку – аж вісім десятків книг (книжечок) поезії, прози, перекладів, віршів для дітей, спогадів-роздумів, публіцистики (на сьогодні – понад сто збірок – Л. Н.). І нехай я не заробив на цьому ні слави, ні багатства... усе одно я задоволений своєю працею.
А ще: я пив горілку з Миколою Вінграновським і Григором Тютюнником, Дмитром Павличком і Володимиром Караткевичем, Юрієм Кузнєцовим і Володимиром Костровим, Василем Федоровим і Єгором Ісаєвим, Романом Іваничуком і Романом Андріяшиком... Я бачив (і говорив з ними!) живих Миколу Бажана, Олеся Гончара, Костянтина Симонова, Михайла Свєтлова, Василя Казіна, Олександра Межирова, Юрія Шкрумеляка, Михайла Томчанія, Степана Олійника і ще багатьох класиків мало не всіх національних літератур колишнього Радсоюзу! Якби я свого часу не втік з рідної навіки, любої серцю сирітської Марківки, то цього б ніколи не сталося. Лаявся б із бригадиром і головою колгоспу, тягав би вила по перегною та пив смердючий самогон.
Моє життя чітко ділиться на три періоди й кілька півперіодів. Перший – марківський, із періодичними «випаданнями» у Донбас, Казахстан, російську Північ... Це – уроки з географії та народознавства. А життя серед односельців – школа народолюбства, добротворення й духовної цнотливості. Другий період – закарпатсько-галицький: моє національне самовизначення, до якого доклали рук і викладачі університету, і тамтешні письменники та журналісти, і навіть колишні вояки УПА. І, нарешті, третій, найбільший (із двохрічним випаданням у Москву) – ворошиловградсько-луганський. Що я про нього можу сказати? Безумовно, важкий, чорно-білий з окремими рожевинками. Рожевинки – це творче спілкування з кращими з кращих луганцями: Микитою Чернявським, Іваном Савичем, Тарасом Рибасом, Степаном Бугорковим, Йосипом Курлатом, Владиславом Титовим, Анатолієм Романенком, Миколою Щепенком, Віталієм Кодоловим (усі – письменники); з художниками та скульпторами Ільком Овчаренком, Миколою Щербаковим, Іваном Чумаком, Василем Орловим... З артистами Яном Тимошенком, Анатолієм Ревекою, Петром Шаповаловим... З великими українськими інтелігентами-інтелектуалами Іваном Білогубом, Богданом Пастухом, Юрієм Єненком, Галиною Пліско, Борисом Чумаком, Василем Смагою, Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Василем Леоненком... Було на моєму луганському шляху чимало й ворожого, неґативного – нині воно трансформувалося в маргінальну «Партію регіонів». Тьху на це – і тільки!
А ще в Луганську в мене була світла любов. А ще в мене тут є багато друзів. Жаль, що більшість з них уже лежить на кладовищі. На різних кладовищах міста зомбованого антиукраїнського електорату.
Лежать мої дорогі друзі хто де: Ваня Скляренко – у Воркуті, Ваня Пигуль – під Владивостоком, Віталька Кодолов – на дні Північного моря, ще один Ваня Пигуль – у Сумах, Женя Гуйва – у рідній Марківці, Адольф Романенко – у селі Червоний Оскіл біля Ізюма, Вадим Бойко – у Києві, Сашко Зайвий – у селі Могилеві біля Царичанки на Орелі...
А я сьогодні п’ю чай з Толею Назаренком, Олексою Неживим, Грицем Половинком...
На пенсії мені добре: грошей мало, тож витрачати їх легко; горілки-пива не п’ю: голова болить від гіпертонічного тиску. Ковтаю пігулки й пишу. Зрідка ходжу на мітинги. Допомагаю людям видавати книжки. Маю постійний телефонний зв’язок з містами та районами Луганщини. Багато палю, зате їм (харчуюся) мало й невибагливо. Буває, днями мовчу, зате при нагоді в мені відкриваються канали красномовності...
Усе інше – попереду. Моя весна ще триває. І я її люблю.


02.06.2006
м. Луганськ